ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.03.26 18:11
Мовчу. З-за тину чується: - Ау!
Ходи до мене, поджергочем,- просить.
Не відповім - одразу виє "У-у-у-у!",
Влупити, мо", ляпачкою по носі?

Вже ж товк. Були і довбні, і киї,
Душив почвару голими руками.
Безсилий тут і ангел Джебраїл,

Світлана Майя Залізняк
2019.03.26 15:43
Набубнявів бузочок... весна.
Ген верблюди пливуть - до Сахари...
Ой ти музо моя навісна,
причаруй Лукаша, не почвару...

Йде Килина, ще ринок гуде,
бідна Мавка - столихо на плечі.
Циганчатко старцює руде,

Лесь Українець
2019.03.26 10:30
Ой не в грошах щастя,
Та тяжко без них.
Не лягає карта,
Ні в будень, ні на вихідних.

"Оце так ледащо!" -
Не похвалять люди.
"Руки тобі нащо?

Лесь Українець
2019.03.26 10:28
Доле бурлацька,
Талане худий,
Не коси зненацька
Явір* молодий.

Не рубай, сокиро,
Дерево живе,
Хай воно розкине

Світлана Майя Залізняк
2019.03.26 10:16
Розлад особистості: полум'я і лід.
Наближайся, грійся... таці - на шматочки.
Хочеш бути вище, а не зроду під...
По-англійськи втеча, у стосунках - точка.

"...я тебе зондую... найсильніша ти!
Де таку наснагу віднайду, о Майє?..".

Іван Потьомкін
2019.03.26 09:57
Таану хітін вегода бісеорін Хто про Хому, а він про Ярему. Ти йому про образи, а він тобі про гарбузи. Таану - ми твердимо Хітін - пшениця Вегода - а він доводить Сеорін - ячмінь

Любов Бенедишин
2019.03.26 09:11
Листівки, пазлики, картинки,
спогАдки, домисли, слова…
З надії здмухую пилинки
і прислухАюся: жива?...

03.2019

Ярослав Чорногуз
2019.03.25 23:20
Не сумуй, моя кохана,
Днів печальних не лічи.
Ще твоя сердечна рана
Тихо заживе вночі.

Йде по струнах душ гліссандо,
Знову разом квіти ці –
Оксамитова троянда

Юрій Сидорів
2019.03.25 21:06
Голубить повітряна свита,
Чарує місцеве тепло,
І зелень росте соковита.
Нехай би так само й було:

Не тільки сьогодні чи завтра,
А вічно - без шоків і змін.
Горіла би сонячна ватра

Світлана Майя Залізняк
2019.03.25 10:38
Гадання на кавовій гущі
осилила - знаю, що нині.
Пручається-коле минуще.
У кошику зайчики, свині,

виблискує мідь... порцеляна...
Так затишно мило і любо!
Цілують іуди... уляни...

Галина Михайлик
2019.03.25 10:19
У час весняних рівнодень
Лунає світом «Дзень-дзелень!» -
Поезії всесвітній день
І уродини у Поета!

- Між днями бузьків і Галин
Він серед нас такий один! -
у сяйві сонячних краплин

Олександр Сушко
2019.03.25 09:29
Час іти, відкрилася тюрма,
Змив з душі брудні шматочки піни.
Тут мого нічого вже нема,
Все віддав, що мав, нарешті вільний.

Діти - врозтіч, внуки - хто куди,
Висипав дружини прах у море.
Власний гроб пропив, вінки, сатин,

Ольга Паучек
2019.03.25 08:45
Дощ розписав у срібну смужку світ,
Упало небо в хмари... соковиті...
Забувши свій міжзоряний політ,
Душа блукає, смутком оповита.

Вона шукає: світла і тепла,
Яскавих вражень, щастя і... любові,
Правдивості, натхненного добра

Світлана Майя Залізняк
2019.03.25 02:06
Я не вельми жалкую, що залишаю сайт. У моєму віці і статусі перебувати тут можна лише за умови підтримки адміністрації.

Коли я у 2009 році прийшла на майстерні, мені зауважували, я дослухалася, зростав коефіцієнт прозорості.
Мені дали статус майстра

Ярослав Чорногуз
2019.03.25 01:03
Ми ледь зустрілися, і ти пішла –
Хворіють рідні – біль сіпнув за очі.
Боги дозовано дали тепла,
Чи наших зустрічей вони не хочуть?

Чи хочуть, щоб ми друзями були?
Ми ними й так уже віддавна стали.
Та більше не ходжу, на долю злий,

Віктор Кучерук
2019.03.25 00:17
Тремтять зіщулені дерева
Іще в притишених садах,
А вже кохання березневе
Проторувало в душу шлях.
І так уміло розбудило
Поснулі міцно почуття,
Що побіліли почорнілі
Убогі залишки життя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Артур Сіренко (1965) / Критика | Аналітика / Етюди

 Людина, що продавала отруту

«...Із сусіднього дому доносяться дивні звуки.
Я не сплю – я звик не спати цієї пори...»

(Такамура Котаро)

Образ твору Я блукав містом людей і зайшов на торжище, де торгували всім, де продавали все, що могли продати. Серед гамору я почув голосні і різкі слова: «Від мишей, щурів, тараканів!» Це викрикувала слова в простір між речами і спорудами, в рухливе повітря осені людина, що продавала отруту. Я ще подумав: цікаво, а чи продає він отруту для людей? Чи може люди це теж таргани або саме так він називає людей – тарганами? І місто Тмутаракань, город якого треба пошукати, це місто-людей-тарганів, яких там є тьма? Тоді для чого це місто на Сході, місто на березі моря-лиману шукати? Невже князь Ігор був неправий і всі його мрії це марні сподівання ватажка кметів, що відкриває степ як книгу вітру? І цікаво (мені все ще цікаво): чи він продає отруту від чи для тарганів, що живуть в голові? Чи ці таргани невмирущі і вічні і стійкі до будь-яких отрут і тільки плодяться, коли їх намагаються добропорядні господині втруїти? Запитань роїлось у мене в голові чимало. Треба було мені підійти до того громадянина і спитати. Але я не наважився. Щось нехороше було в цій людині – в людині, що продавала отруту. Якесь вічне зло. Він теж був торговець смертю і нагадував мені гіперборейський політиків, вождів племені андрофагів, що теж продавали смерть. Я ще подумав ось що (я часто думаю, хоч лікар мені категорично це заборонив: лікар-заборона): більшість нинішніх графоманів це продавці отрути. Вони створюють отруту зі слів – отруту для людей. Щурі, миші і таргани рідко коли реагують на отруту зроблену зі слів. Вони від тої отрути інколи навпаки починають плодитися зі страшною силою. А от люди... А люди от. От люди а. Дилю от а. Колись були люди, що писали тексти-протиотрути. Нині навпаки. Нині культивують смерть, вирощують її ніби пеларгонію в горщиках повістей повітових і мініатюр хуторянських. Новел брудного міста і оповідок здичавілого села. Світ перенаселений і нічого графоманам більше не лишається – вирощувати смерть. Так, нібито, від цього помруть уявні люди-таргани, а не вони самі.

Мене ніхто не розуміє. Мої тексти ніхто не розуміє. І лають не за те, і хвалять не за те. І ті хто захоплюються моїми текстами не розуміють, і ті в кого мої тексти викликають якусь мало не алергічну реакцію – теж не розуміють. Конфуцій тішився тим, що його «розуміє тільки Небо». Я ж не можу тішитись навіть цим – я не впевнений, що Небо розуміє мене – те саме Небо, що «ставиться до людей мов до собак». А може і мені – ось так кинути все і теж поїхати в Італію, жити там у старому як світ будинку і писати книгу про мертвих. Пишуть книги переважно про живих, про читачів. А мені слід як і йому написати книгу про мертвих. Їх більше ніж живих (я так думаю) і порядних людей серед них більше ніж серед живих. Колись в молодості я ходив по землі патлатим і одна хороша людина, що теж нині приєдналася до більшості – до мертвих, назвала мене нео, порівняла мене з ним – з людиною-птахом, сказала мені, що я новий людина-птах. Корені в мене справді теж з Полтавщини, з села Козаче (о, навіщо даровано мені стільки символів?) і я теж в душі темний готичний містик. І я бував у Янові, так що я теж трохи яновський. І поїхати в Італію на газовому візочку (коники перевелися, тоді нехай мою карету штовхає газ). Саме не полетіти в утробі сріблястого крилоптаха, а поїхати. І саме через Гамбург, зайшовши в цьому ганзейському порту на дискотеку в нічний клуб, а потім через Париж – гомінкий і марнослівний – і дивуватись. І не знаходити себе. А потім в Італію. Тільки не в Рим – не в тінь колишніх повелителів світу, там неминуче католиком і розенкрейцером. І не в пишну Флоренцію. Там надто пишно-красиво: життя перетвориться в милування. І не в легковажне Ріміні – надто маленьке навіть для пародії на Вічне Місто, надто безтурботне і язичеське (мало не сказав поганське). І не в Равенну – це могила: могила античності і сумного Данте, уламок тої самої Візантії, що не від світу сього. Ні. І не в Венецію: це казка на воді, а я не водяник і не бузько, і не чапля. І не хочу, щоб моє життя було казкою. Хіба в Болонью – місто всього великого і високого. Хоча там надто багато Закону, але де в світі латини його мало? і ходити вечорами на П’яццо Маджоре, до собору Сан-Петроніо, мислити про ренесанс, їсти на обід спагеті з соусом, захоплюватись італійською кухнею. Тільки, звісно, не випрошувати в правителя холодного простору золоті монети, а в перерві між писаниною заробляти на хліб насущний: влаштуватись на заправку і наливати в газові візочки смердючу бензину, чи торгувати моторолерами, чи різати прозоре скло діамантовим ножем... А потім палити рукописи і пічці і померти з відчуттям, що все намарно, все безнадійно.

Не всім в Італії щастило, не всім в країні лавру і отруйного олеандру писалося. Я маю на увазі тих, хто творив тексти-протиотрути, а не тексти-отрути. Не щастило бородатому Ернесту – неприкаяному блукальцю Гемінгвею. Він справжній лікар отруєного покоління. Якби він був просто рибалкою, то міг би і в лагуні святого Марка ловити пічкурів. Але він був не просто рибалкою. І навіть не просто мисливцем за великою здобиччю – якщо ловити, то не в мілководній лагуні, а в Океані, і то велетенську рибу. Якщо полювати, на слонів і левів в неозорій жаркій савані – степовому океані трави. Італія була для нього надто сентиментальна. Італія шматувала його тіло і рвала нерви, як рвуть телеграфні дроти вітри-сіроко – злі вітри з Африки, вітри зі Сходу. Ернесту треба було для текстів або свято, яке завжди з тобою, а воно зажди гомінке і невгамовне – як Париж, а не задумливо-співоче як Неаполь. Йому потрібні були сильні емоції двобою – Іспанія гаряча – країна пилу і биків на арені. Крім того Ернест зрозумів, що найцікавіше полювання – це полюванні за людиною. І то не духовне. Можна, звісно, одружитися з католичкою, сказати, що одна католицька країна найулюбленіша, але при цьому все одно лишатися модерністом і людиною, що звикла тримати в руках карабін і спінінг – знаряддя вбивства. І поставити крапку в своїй повісті-життю все тією ж рушницею – рушницею для левів.

На фоні італійських двориків, вежі Торре Асінеллі та суцільного бароко – пізнього і невчасного, я часто згадую Діно Буццаті – людину Татарської Пустелі. Хто він? Творець отрути чи протиотрути? Може він забагато думав про смерть, надто глибоко зрозумів її, щоб його тексти про неї могли б когось отруїти. Навіть в сонячній Італії – в країні винограду...





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-11-04 12:47:22
Переглядів сторінки твору 305
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.640 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.370 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
Автор востаннє на сайті 2019.02.24 14:30
Автор у цю хвилину відсутній