Українська література, яка останніми десятиліттями все швидше позбувається соціал-реалістичних рис і наближається до європейського канону, починає набирати зрілих обрисів, створюючи матеріали не лише споживацькі, а й інтелектуально-філософські. Автори, які пишуть такі тексти, є самотніми вогниками, що жевріють десь далеко у степу, освітлюючи шлях читачеві. Колись, ще в юнацькі роки, до рук мені втрапила книга Марії Штельмах «P.S. Григорія Сковороди». Текст носив науково-популярний характер, однак настільки близьким мені тоді став світогляд українського просвітителя, його «дух і мисль», що довелося перелопатити гору белетристики, щоб внормувати все у своїй голові. Подібне відчуття мене відвідало під час читання «Гри в життя» Олега Рибалки, для якого тема свободи, дружби й добра також є індикаторами творчості.
Свій у видавничих колах, але дебютант на літературній ниві, автор спромігся написати справді якісний текст. Найкраще було те, що де-не-де я повертався і смакував ті сентенції, які, як часто буває в житті, лежать на поверхні, проте люди проходять повз так і не дізнавшись про банальні істини. Взагалі, мотив дороги є провідним у романі: молодий чарівник Іскра мандрує альтернативними світами, намагаючись стати Великим, здолавши в собі негативні людські якості, а заразом і все зло на планеті. Неозброєним оком видно біблійні мотиви (Триєдиний – злий чарівник; народ Долини, якому лише «років за двадцять-п’ятдесят, можливо, й відкриється дорога» до спасіння; свобода вибору, якою Бог нагороджує Іскру після здолання зла), та незважаючи на це, автор апелює й до наукових фактів, як-от чорні діри, великий вибух тощо. Філософська основа роману підкріплена алегоричною складовою. Яскравим моментом є розділ, де позбавлений пам’яті Іскра, звільняє власноруч зачаклованих людей – Людинововка, Людиноїжака та Людиногадюку, які колись бажали заподіяти зло навколишнім, за що їх і було покарано. Загалом, важливими є не тільки досвід, а й знання, пам’ять, те, що людина набуває протягом життя, а коли втрачає ці якості, то знову повертається на циклічну спіраль буття, починаючи свій шлях від початку.
Також роман-триптих Олега Рибалки насичений алюзіями на світову класику, наприклад, фрагмент про Климентія Страхотюка та його «ферму абсурду» відсилає нас до антиутопії Дж. Орвелла «Колгосп тварин», де всі люди сліпо гарують за абстрактну ідею, а потім виявляється, що їх пошили в дурні. Також цікавим є епізод, де старий чарівник та його учень на площі одного з типових міст долають Демона світла, банально його не лякаючись. Таку саму фабулу маємо і в казці чеського письменника Зденека Слабого «Три банани, або Петр на казковій горі», яка згодом стала частиною східноєвропейського фольклору.
Автор нашіптує на вухо читачеві ті думки, які неодноразово переслідують нас протягом життя, але в нас часто немає ані бажання, ані часу, щоб зупинитися й надати цим роздумам сенсу, тим самим зробивши правильні висновки. На перший погляд у романі доволі багато дійових осіб, але насправді протагоніст є лише один – це, власне, сам читач. Іскра, Ліза, Стан, дідок-вартовий, Триєдиний, Гора і Мора та інші – це лише наші іпостасі, які вряди-годи беруть у нашому житті кермо влади й матеріалізуються для навколишнього світу. По суті, роман «Гра в життя» є психологічним аналізом, під час якого ми занурюємося у свою підсвідомість, а тоді борючись зі страхами й бажаннями, торуємо стежку до духовного й поміркованого буття Людини, а не звіра.
Не виключено, що цей роман колись стане обов’язковим для вивчення на факультетах філософії або психології, а поки що його варто прочитати кожній пересічній людині, але для цього безумовно необхідно мати неабиякий вантаж знань за плечима.