ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Домінік Арфіст
2018.01.20 22:28
заварити терпкого чаю…
чорнішого за всі ночі
і розпити себе… розлити
на тарелю місяця вповні…
а тобі було добре Овном
краще ніж мені Козерогом?
ми були відпущені Богом
як земля горіла під нами

Лесь Українець
2018.01.20 18:50
Рожева заграва
Мріє над селом,
Куштуємо страви
В хаті за столом.

На печі грайливий
Котик бавиться,
Коло печі вила,

Олександр Сушко
2018.01.20 17:16
Виноградник скніє без лози,
Вилито в багно солодкі вина.
Бачиш зморшки? Це убитий син.
Сивина - похована дружина.

А синочок мирний. Не солдат.
Просто українець. Без погонів.
У стодолу залетів снаряд -

Марта Январская
2018.01.20 16:11
Зима на юге вроде не зима –
Инверсия про осень мимоходом,
Так мягко стелит, чтобы жестче спать
И даром не растрачивать свободу.

Пути Господни неисповедимы –
Их жёстко стелят, мягче чтоб идти –
Ведут к тому, что зримо и незримо,

Сергій Гупало
2018.01.20 13:14
Сню і мрію, бо збулось…
Іншого не хочеться.
Не русалка йде у Рось –
Жіночка-пророчиця.

Хай без мене поживе
Наодинці з дійсністю,
І жадане БМВ

Сергій Гупало
2018.01.20 13:05
Ти у росах розгледів містичність –
Не сховаєш нестримну сльозу.
І привнесену долю трагічну
Передбачиш, як птах, у грозу.

В нагороду тобі – просвітління:
Визріває потужний секрет,
Що вчорашні налякані тіні

Олександр Сушко
2018.01.20 12:25
Давно молитись не ходив у храм.
Бурчали небеса "Грішити досить."
Наснилася бабуся. Та що пра...
Сиділа одесную од Христоса.

Апостоли жували коровай,
Ховали дулі моцні у свитини.
А муж шептав: - Маріє, утікай!

Серго Сокольник
2018.01.20 12:24
новаторська сюжетна еротика. авторські знахідки***

Ах, оголені плечі
У червонім сукнІ !..
Сукню цю ти, доречі,
Показала мені,
Як ото ми кохались...
Не у ній...) Наголо...)))

Василь Світлий
2018.01.20 11:27
На світанні ранок в поступу тілеснім
Босими ногами по росі небесній.
Крадькома, тихенько... зачепивсь за сонях,
Вітерець грайливо випурхнув спросоння.
Горобцем зухвалим фиркнув понад тином
І ґаздою вправним у город полинув.
Зашуміло

Марія Дем'янюк
2018.01.19 23:40
Виткане небо. Білі хмаринки.
З них вилітають тендітні сніжинки.
Мить, і сніжинка у мене в долоні.
Та не годиться їй бути в полоні:
Вільний політ - то сніжинкова доля.
Крапельку срібла дарує за волю.

Вітер повіяв... Летить сніговиця...

Оксана Мазур
2018.01.19 23:28
Чого тобі, хлопче, аж райдужна сіль у зіниці
Захлюпалась рибкою, легко пірнувши у блюз.
Донині лиш вітер торкався моєї спідниці –
Палючий і вірний. А ти… а тебе я боюсь…

Занадто блавату засіяла мама ув очі,
Задовгі співанки гойдали колиску малу:
О

Ігор Шоха
2018.01.19 22:48
Він капітан і порт його – Марсель.
У нього є ознаки забіяки.
Він пале трубку, п’є пекучий ель
І має пасію у Нагасакі.

У неї, як проказа на руках,
Її тату, її недолі знаки,
І вечорами джигу в кабаках

Володимир Бойко
2018.01.19 22:32
В кінці шляху оглянься, подорожній,
Задумайся, до чого ти дійшов,
Що твій багаж до прикрості порожній,
І весь твій слід – лише від підошов.

Який ти шлях в житті собі намріяв,
І як свій шанс безславно змарнував,
Що доброго на ниві ти посіяв?

Галина Гулієва
2018.01.19 21:32
Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.

І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і п

Ігор Шоха
2018.01.19 20:29
Не визначає час, кого пора забути,
а зобов'язує, яким ти маєш бути –
або його відповідаєш духу,
або про тебе ні байок, ні слуху.

***
Немає друга, що дає у лоб,
аби умів я праведником жити.

Іван Потьомкін
2018.01.19 19:22
Думал, что он обрадуется, услышав: – Гия, я написал рассказ о Тбилисо. А он, посмотрев на меня своими большущими, цвета морской воды глазищами, спросил так жалостно-жалостно: – Почему не Кутаиси? – Потому что я там никогда не был. – Ай как жаль, как
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анонім Я Саландяк (1955) / Критика | Аналітика

 Мандри в космосі 59. 30. Імманїл Кант Критика чистого розуму Трансцендентальної діалектики… Додаток
Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

II
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ

ПЕРШОГО РОЗДІЛУ
СЕКЦІЯ ДРУГА
Предмет чистого розуму з погляду його полемічного вжитку

    Розум, в усіх своїх спробах критики, підпорядковується собі і може поводитись вільно - не чинячи, собі, будь-яких заборон, не боячись, мимовільно, нашкодити собі самому, чи накликати на себе підозру в можливості творення якоїсь шкоди чи втрат своїми діями. Тут-тепер, в зауваженому, не такою важливою є якась вигода, також, тут, не ідеться про щось святе - це звичайна перевірка та проведення огляду, де будь-хто немає права позбавляти чи навіть сміти втручатись в щось-чиєсь особисте. На цій-такій свободі ґрунтується, навіть, само існування розуму, і будь-яка, диктаторська, подоба (розуму), чи його вирок, не мають тут, поза згодою вільного громадянина, якоїсь сили, бо - в будь який час, тут, кожний-особисто, повинен мати можливість виразити власну нестримність, чи свій сумнів, еге ж - навіть, свою, окрему, заборону (veto) .
    А далі, врівноважений розум, не відмовляючи собі у будь-якій критиці – самі причини тої критики, начебто - не завжди й мусить розглядати. Однак, всякий, чистий, розум, при його догматичному (не математичному) вживанні, не такий уже й точний та свідомий своїх вищих законів, - його критика, хоч і не така уже й дурна (nicht mit Blödigkeit-не з отупінням) - але з всілякими відхиленнями властивими (angemaßten-присвоєними) догматичності – тому, далі, мусить з’являтись перед критичне око вищого та розсудливішого розуму.
    Усе стоїть інакше, коли критика витікає не з цензури вищого судді, котрий розбирає вимоги співгромадян і, тут, розум зобов’язаний, порівнюючи усе (dagegen- тут-там порівнюючи) , голо захищатись. Невже тут, також, має місце прагнення (невідворотність) догматичності, хоч, - що в запереченні, що в підтвердженні - виходить таке: знайдеться виправдання κατ' ανθρωπον - в людині - навзамін та без всякого порушення будь чиїх (догматичних) інтересів, і це буде персоналізоване (titulierten-іменоване) , досягнуте, посідання знання, котре не звертає уваги на будь-яке, чуже, зухвальство, - через що він (розум) є сам собою κατ' αληθειαν – дійсний - хоч і не спроможний довести цього (завжди маючи право на власну думку).
    Тепер, під полемічним вживанням чистого розуму (під діалектикою), я розумію захист його (розуму) положень від, навіть, натяку на можливість догматичного відкидання чогось. Тут, тепер, ідеться не про те, що твердження розуму уже, взагалі, не мають права бути хибними, але навпаки – щоб, пізніше, власну упевненість про це-все, достовірніше (аподиктично) - (так - з більшою ясністю), спромогтись виразити. Тому, що ми й надалі посилаємось, все таки, на невпевненість (nicht bittweise-не будь мудрий) в нашому-повному оволодінні знаннями, і якщо ми хоч саму, хай би і не достатню (неповну) назву (Titel-титул) чогось-цього (знання) перед собою маємо, а вона є достовірною, то уже будь-хто не зможе стверджувати-довести незаконність цього-нашого володіння.
    Все ж, в усьому-цьому, є щось, що насторожує та залишає певний осадок, але, зрештою, додає чистому розуму загальної антитетичності (присутності протилежностей), і вже-далі, розум - представляючи з себе, понад всю-всяку суперечність (alle Streitigkeiten) , вищий трибунал, – сам же (розум), однак, повинен перебувати, постійно, в суперечці (in Streit) з собою. Правда, й на вершині розуму, ми маємо таку ж, імовірну, антитетику (протиставлення) всього, що постає перед нами; але це-воно проявляє себе лише в непорозумінні (Mißverstande-місрозсудливість) - а воно-само (nämlich-назване) торкається, тут, загальноприйнятої заборони сприймати речі, як самодостатні, виходячи лише з їх (одномоментного) явлення і, в такому випадку, вимагати абсолютної повноти їх синтезу в одному і іншому виді (в усіх можливих видах) - (але - двоякий вид одночасно неможливий), однак - котрийсь (вид), не чекаючи – будь якої миті, може постати з явища уже цілком готовим. Тоді виходить, що немає дійсного протиріччя розуму (Widerspruch der Vernunft) з цим мимовільним підбором: ряд у власному (an sich gegebener-в собі даному) явищі безумовно, спершу, має початок і : це є, просто-коротко і ясно - ряд сам в собі (an sich selbst) без всілякого початку; бо (хіба) той і цей-обидва положення прагнуть тривати готовими разом, тому що з’явлення (Erscheinungen) для їх подальшого буття (Dasein - там-тут буття) (як явище) не є, в собі самому, готовим (an sich selbst gar) , тобто, завжди є щось, що заперечує і, отже, є якесь природно-мудре (natürlicherweise) припущення, котре, такий-заперечний висновок, мусить на собі тягнути.
    Таке непорозуміння (Mißverstand-місрозсудок) , зрештою, не може залагодитися розумом чи до - чи через цю суперечку - як в разі теїстичного (божистого) твердження: це-воно є вища сутність (es ist ein höchstes Wesen) , - в порівнянні – атеїстичного (безбожного): це-воно є ніяка вища сутність (es ist kein höchstes Wesen) ; або в психології: все, що думає, думає про абсолютно постійну єдність і, отже, про тимчасову матеріальну єдність розпізнаваного, котре є водночас чимось іншим - протилежним: душа, єдність не нематеріальна (тобто матеріальна) і може, відштовхуючись від тлінного, ставати (робитись) будь чим - без винятку. Тому-що предметом питання тут є те-все, надзвичайне, що його природа (Natur) заперечує у вільному перебуванні, а розсудок (der Verstand) має його лиш річчю в собі самій (Sachen an sich selbst) , а не загальним явищем взятим до робити. Отже це-воно, тут, стає дійсною, звичайною, сутичкою, котра відбуватиметься, коли чистий розум має щось доводити дотримуючись потреби заперечення і, коли саме твердження перебуває близько до основи; тому що, тут, критика стосується, уже, підстав догматичного ствердження, коли, може й дуже хочеться прибирати все, крім того, що під це положення прямо підходить, однак тут, принаймні, власний інтерес розуму полягає в тому, щоб бути готовим не закликати собі лишнього опонента.
    Я, правда, не маю такого (глибокого) переконання, як відомі і чудово-міркуючі люди (Sulzer: Зульцер Йоганн Ґеорґ (Sulzer Johann Georg, 1720-1779) – німецький філософ-вольфіанець... і цікава аналогія-1834 рік - Якоб Зульцер-Нойферт з синами... створюють "Чавуноливарний завод Sulzer") схильні, щоразу, зосереджено вивчати (промацувати реальне) попередні докази: ще й сподіваються, що їх переконання стануть, згодом, також, і ясною демонстрацією двох основоположень нашого, чистого, розуму: Бог є, є винайдене Ним майбутнє життя. Я ж, скоріше-навпаки, певен - насправді, це відбувається не так. Бо невже розум , щоб добутись до основ синтетичного обґрунтування (чавуноливарного виробництва), повинен обирати собі не предмет безпосереднього досвіду (Gegenstände der Erfahrung) з його внутрішніми можливостями? Бо - беззаперечно (аподиктично) зрозуміло, що не стане, будь яка людина, це-щось (реальне) - хай суперечне (Gegenteil-протилежність) , плутати з світлою-видимістю, не кажучи вже про догматичні твердження. Тому - що людина мусить, це-щось-голе (реальне), через чистий розум так перетворити і організовувати, що виявиться: самостійно - вища сутність, в нашому мислячому суб’єкті, як чистому інтелігенті, цього зробити не може (unmöglich) . Проте розум хоче, отримавши знання будь-звідки, мати підставу домірковувати знання уже з предмета (реального), понад весь можливий досвід (alle mögliche Erfahrung) , геть з назовні, тут, синтетично. Отже ми можемо бути, понад цим усім, байдужими, коли, одного разу, хтось (опонент) візьметься пояснювати (відсторонено) нам цю суперечність; а ми, саме заради цього, маємо щось некорисливе мислити (мати) за навчально-правильний доказ і спромагатись приймати ті-такі пропозиції відокремлено, щоб завжди бути готовими вступати у зв’язок з спекулятивним (лат.speculatio – вистежування) інтересом нашого розуму в досвідному (емпіричному) вживанні, і зверх цього посилатися на нього, як на спільний захід поєднаний з практичним інтересом. Для опонента (котрий повинен розглядатись нами не як голий критик) ми (виходячи з загальної суперечності ситуації), завжди, тримаємо готовим власне нерозуміння (non liquet-не зрозуміло) , яке, безпомилково, повинно його (опонента) заплутувати, - тоді як ми, собі, всяку протидію (Retorsion - обмежувальні дії у відповідь) , дозволяємо і, в той час, як ми тримаємо в постійний підтримці (напрузі) власний, суб’єктивний, максимум розуму, - супротивнику ж цього має, необхідно (notwendig - потребо-рухомо) , бракувати (повинно розслабляти), і тоді ми, на його низьку оборону - з висоти власної оборони, можемо дивитись спокійно і байдуже.
    Але, в цей-такий спосіб, власне, не дається, готовою (вирішеною), будь-яка суперечність-протиріччя (антитетика) чистого розуму. Тому що єдине поле битви - де шукатиметься це поняття (антитетики), розміщене на поприщі чистої теології і психологїї; однак - цей простір (ця земля), боячись подібного (суперечності), не несе (немає готовим) якогось бійця в його повному-бойовому спорядженні. Він (розум) може, тут, лиш виступати, з іронією, як хвалько, у дитячій грі - дозволяючи собі, просто, іронізувати. І це є єдине, втішне, зауваження - котре дає розуму, хоч якусь, мужність протидіяти; чи не тому, що вона, суперечність (антитетика) розуму, захоче, колись, себе саму покинути (вирішитись), бо вона (суперечність), обравши всі помилка для виправлення, іронізуючи далі, саму ж себе розхитуватиме - без спокою і без можливості, навіть, на сподівання спокійного володіння?
    Але все, що в природі - само собою влаштоване, - є добрим для будь яких наших намірів. Навіть отрута може служити для того, щоб переборювати ті-такі речовини (Gifte-отрути) , котрі, інколи, виробляються нашим організмом, щоб зрештою - в нашій свідомості навіть і не виникало думки про брак лікарства (у аптеці). А всяке заперечення (звуження) власних переконань і зарозумілий рух нашого голого, спекулятивного (лат.speculatio – вистежування) , розуму поза наведений приклад, однак - виникають з самої природи розуму, і також, мусять сприйматися як призначення - котре, зрештою, має добрий намір, і не повинно залишатися поза нашою увагою. Бо ж, для чогось, ми, тут, маємо таке подання речей, наче вони стосуються якогось, нашого, постійного й вищого інтересу та дозволяють, предметам, бути спільно, мов рівноцінні, підвішеними таким чином, що всі-вони опиняються в якомусь - аж в невиразно-розбірливому просторі і через це нам, само собою, доводиться сумніватися в беззаперечному сприйнятті того, що там відбувається та змушує нас споглядати, все-це, поглядом активнішим (mehr gereizt – більш роздратованим) , ніж, здавалось би, це потрібно для того, щоб зробити вільний та незалежний висновок, - тож, за такого загального стану (виду) реальності та за потреби якогось, уже зухвалого, способу визначення - така перспектива виваженості є, очевидно-сумнівною та, мабуть, весь-такий стан, видасться нам, скоріше, шкідливим. Однак – беззаперечно, цей-такий стан завжди корисний, бо постійно додає екзаменованому, тут, розуму, цікавості і, при цьому, надає повну свободу - усвідомленням того, що вже далі розум може безперешкодно займатись своїм-власним інтересом і, завдяки цьому, сам процес, буде ще й прискорюватись - бо там, де реальність постійно ставить бар’єри перегляду - то цим, водночас, і розширює можливості самого розуму, - котрий, насправді-завжди, більше потерпає від чужого втручання (fremde Hände-чужі руки) котре, всякий раз, норовить скерувати (розум) на свій, примусовий, план та відхилити наш розум від природних мук-ходінь.
    Таким чином - залишайте вашому супротивнику лиш розумне, і змагайтеся з ним голими засобами (Waffen-зброєю) власного розуму. Втім не переймайтесь, тут, про успіх заради доброї справи (про практичний інтерес), тому що в голій, спекулятивній (лат.speculatio – вистежування) , суперечці про таке не ідеться. Тут (за таких умов) суперечка відкриває не одну, вірну, суперечність (антиномію) між двома (взаємно-виключними) поняттями розуму, котра (суперечність) всюди, відтепер, ґрунтується на їхній (понять) природі і мусить, далі, необхідно (notwendig - потребо-рухомо) , належним чином, відбуватись. Цей-такий спір культивує розгляд предмета через подвійність (ствердження та заперечення) його сторін і, внаслідок такого, виправленого, погляду на висновок, начебто, щось буде обмежуватися та при цьому, завжди, щось залишатиметься спірним, але не сам предмет, а лише нюанси – тон його розгляду. Тому що, завжди, залишатиметься, перед дотепним розумом, для висловлення, щось ще, з тих достатньо зайвих слів обґрунтування та слів єдиної, твердої, постійної віри, якщо їх знання, однаково, мусять подаватись.
    Та-коли холоднокровний співбесідник, готовий до відвертих і врівноважених суджень, відчувши потребу, запитає в Девіда Юма (англ. David Hume, 1711—1776 — шотландський філософ-емпірист) : чому він був змушений перейти від звичайних, приємних та вигідних всілякій людині переконань, до важких роздумів і сумнівів, та проведення розкопувань-досліджень – доходячи, в цьому-своєму розумо-проникливому (Vernunfteinsicht) перегляді, аж до ревізії великих тверджень, визначень та понять, вищої сутності? То не дивуйтесь, якщо він заперечить: це не був намір розуму привносити ще щось, далі, в самопізнання, а що, насправді, - це було голосне вираження справедливого обурення тим насильством над розумом, котре, насправді, творять, ті-такі приємні та вигідні переконання, перешкоджаючи прямодушному визнанню власних (розуму) недоліків-котрі, додаючись при перевірці, стають, само собою, очевидними. А запитувати ж, тут, про причини неприхильності духовної особи (Priester – священика) , при порівнянні принципів самовиявлення досвідного (емпіричного) вживання розуму, та всякої трансцендентальної спекуляції, і щоб це могло вільно використовуватись для розхитування та зриву всіх основ, коли ж наші душі, їх свобода і безсмертя (сподівання майбутнього життя, при цьому, є лиш чеканням чуда відновлення та пробудження), стоять на двох-цих, основних, стовпах (відновлення та пробудження) всіх релігій, а він, як завзятий учитель релігії, зрозуміло, приносить тут лиш користь; так станеться, що, тут, хтось інший може йому заперечити: він (священик), в наслідок цього, хоче позбавляти розум інтересу до вірного предмета - закону матеріальної природи, завдяки котрому ми можемо щось, точніше, визначати і знати. Але, якщо бути чесним – видаватиметься несправедливим, що начебто цей парадокс останнього його твердження - про вірність потреби об’єднання з релігійним наміром, начебто ганьбить добре думаючого чоловіка та робить йому якусь шкоду, бо тут, він, начебто, втрачає з поля зору природність та, начебто, не може далі орієнтуватися. Але така-ця прихильність, до природного характеру дійсності, мусить відбуватись за не менш-доброї прихильності і до її морального характеру і, також поширюється, навіть, на бездоганного Юма, котрий, не покидаючи свої виснажливі спекуляції (лат.speculatio – вистежування) навколо цього, сам, з повним правом, стверджує що, однак, весь-будь який предмет, завжди, лежить за межею природознавства - в полі чистої ідеї.
    То що ж, тут-тепер, беручи до уваги всілякий ризик, видається якоюсь-серйознішою загрозою загальному благу? Було б не природно та несправедливо в цьому визначатись остаточно (цілковито). Людина спроможна щось лиш припускати; якщо це робиться талановито, якщо це нові-глибокі дослідження - одним словом, якщо розум щось виявляє, то й вигравати повинен, завжди - розум. Але - якщо ж хапаючись за все підряд, мов посилаючись на вільний (zwanglosen-невимушений) розум, твердити - що це якась підла суть, - державна зрада, чи - що це такі тонкі впливи, котрі не кожний готовий навіть розуміти і через це кричати мов на пожежу, роблячи, таким чином, з себе посміховисько. Тому, тут, мова ітиме не про те, що загальне благо має вимірюватись вигодою або невигодою, а лиш про те, що просторий розум, минаючи загальні інтереси, може привносити виокремлині (абстраговані) спекуляції, і чи варто їх, при цьому, направляти на загальні, суспільні, блага, чи краще, тут, розуму бути готовим рухатись в напрямі до чогось практичного. Отже - замість готового орудувати, там, меча, навпаки - як бачите, маєте можливість триматися в спокійному, безпечнішому, місці проживання за для розваги розмовою, без важкої боротьби - для вірного, безкровного, виходу хоч, можливо-при цьому, мусить випадати і якийсь, корисний, перегляд загальних інтересів. Тому що, тут, буде надто безглуздо дожидатися, від розуму, чогось для роз’яснення, чи очікувати на якісь, попередні, пропозиції щодо того - де саме має випадати, необхідно (notwendig - потребо-рухомо) , той, загальний, спільний інтерес. Крім того, тут, розум само собою (через розум) задовольняється і утримується в рамках, і не потрібно мати, для цього, натовп охоронців (Scharwachen-нічний патруль) для протистояння там, де вам здається - що верховна сила (Obermacht) має від вас небезпеку й потребує відсічі обивателям. В цій-такій діалектиці не буває перемог, тож нема причини про це переживати.
    Але, насправді, розум завжди готовий та потребує, цієї-такої, суперечки, і хотілось би - щоб цей процес починався раніше та відбувався, невпинно рухаючись, без обмежень та окремого суспільного дозволу. Бо чим раніше починається здійснення серйозної критики, в явищі котрої всякі суперечки, сам собою, мусять відпадати, то вже далі ми вчимось, між іншим, переглядати ті суперечності та засліплення і упередженість, котрі мали б нас роз’єднувати.
    Тим більше що, в людській природі, подається і певна міра суперечного та несправедливого (Unlauterkeit-нечистий-нечесний) , зрештою, як в усьому, що виходить, слідом, з загальної природи і це мусить утримуватись в наших усвідомленнях (Anlage-установка-хист-план) поряд з усім доброзичливим з метою (Zwecken-цвяшок) приховати (повісити на цвяшок) ці-такі бачення, щоб мати можливість всілякі, вірні і похвальні, рішення, прийняті задля загального добра, виставляти на показ. Часто, через цю схильність - приховувати в собі щось одне (несправедливе), щоб, потім, взяти щось інше за голу, очевидно, доброякісну вартість, - вся ця-така правильність поведінки усвідомлюється людиною не як просте прилучення до цивілізації, але й як вірний спосіб поступової моралізації, вбачаючи свою роль в цій школі - школі покращання - щоб, зрештою, самому на цьому ж і попастися, нарешті зрозумівши, що не можна, за допомогою косметичних поправок, видаючи видиме та придумане за справжнє зразкове благо – досягнути справжньої, пристойної, поважності і скромності. То вже краще, свої усвідомлення (Anlage-установка-хист-план) , вибудовувати реальними, такими, яким є все насправді, щоб всяке, висловлене, переконання не служило як тимчасове, щоб людину, котра є носієм грубості (в наслідок, начебто, несправедливих принципів світобудови), спочатку навчити, принаймні, хороших манер, котрі він повинен, не лише знати - а і вживати, а вже далі - потрібно послати йому знання про справжні принципи доброзичливості довколишнього світу; а щоб послане перейшло в сталий напрям, то потрібно щоб та фальш його поведінки, поступово - само собою, перетворювалась на сильні переконання в доброзичливості всього світу, бо інакше це зіпсує всю щирість взаємовідносин, і паростки доброго лежатимуть, тягарем, під поживним світлом прекрасної видимості - навіть і не виникаючи.
    Мені жаль помічати те, як часто люди поширюють, викликану цією несправедливістю (Unlauterkeit) , фальш і лицемірство - навіть на висловлювання чисто-спекулятивного (лат.speculatio – вистежування) напрямку думок, туди, - де визнання всяких думок, завжди, відверте і справедливо-відкрите для виявлення будь чого і, отже - має у собі набагато менше перешкод, оскільки це все робиться не задля якоїсь вигоди. Виникає сумнів – невже наскільки невигідною є проникливість нашого розуму, що ми готові подавати один одному, сфальшованими (підробленими), навіть голі думки та подаємо прикрашену видимість за очевидність, коли ж, навпаки - ми повинні промацувати, в собі, наші, власні, твердження, котрі нас, само собою, не задовольняють, щоб добратись до захованих там, справжніх, підстав? Настільки довго діятиме ця-така-гола конфіденційність (засекреченість) цієї, загальної, ситуації (Ränke-інтриги, каверзи) - котра не має інтересу в окремому, спекулятивному (лат.speculatio – вистежуванні) , погляді, здатному не жартома доводити достовірність (apodiktischen) знання, а є, для неї, просто, рядовою справою (der Fall-падіння-випадок) , - зрештою-все ж, здавалось би, розуму доведеться протистояти всьому тому, що є лише суєтним, хоч і досягнутим за суспільної згоди і, кінець кінцем, справа дійде туди - де панують чесні переконання і відвертість, хоч з яким далеким розрахунком такі подання й будуть зроблені. Та де там! – Їхня, спрощена, логіка-свідомість (Wesen-суть, істота) , замість того, власне, стверджує, що це каверзні задуми розумників з метою, що найменше, похитнути підвалини суспільного блага, і їм, тут, здається - що таке наше (в межах розумного), спекулятивне (лат.speculatio – вистежування) , мислення не відповідає, навіть, самому поняттю розсудливості, - а також, що їм, заради загального добра, дозволено - та навіть похвально, робити добрі справи за допомогою підтримки поверхневого обґрунтування (Scheingründe-видимість основи) , - як для виявлення вигаданих супротивників, так і для збереження лиш вигоди, а наш наголос на потребі стримування таких, голих, практичних переконань, упускаються з виду, маючи на меті примусити нас до признання дефективним нашого, спекулятивного (лат.speculatio – вистежування) мислення, котре, насправді, веде до аподиктичного (беззаперечного - достовірного) знання. Тим часом я повинен мислити - з наміром відстоювати добру, для світу, справу , а не з бажанням просто змушувати себе поєднувати в собі хитрість, удавання і обман. Це все, в опертій на розум (Vernunftgründe-розумо-грунтовній) , зваженій-чистій спекуляції (bloßen Spekulation-голому умогляді) , мусить складатись чесно, і що це те, найменше з бажаного, чого можна від себе вимагати. І розум в силі, однак, розраховуючи на це-таке, мало для кого вірне розуміння - в чесній суперечці спекулятивного (лат.speculatio – вистежування), розуму, довідавшись щось важливого про бога, безсмертя (душу) і свободу, - рішуче розв’язати, чи підійти до скорого вирішення, цього давнього, спору, а не переносити його вирішення на самий кінець. Та, тут, часто виглядає так, що чистота переконання в перевернутім співвідношенні добропорядних справ, сама собою, є такою, що-тут, мабуть, краще мати відвертих і чесних противників, ніж нещирих захисників.
    Отже я, зараз, зосереджую увагу на тому читачеві, котрий не хотів би захищати, чи навіть знати, будь яких справ взятих з неправди (Unrecht-несправедливість) . А те, взяте до уваги, котре він впевнено вибудовує згідно цих, основних, принципів критики (згідно однієї лиш правди) - видається таким, що-тут розум спостерігає не за тим, що відбувається насправді, а за тим, як би це повинно відбуватися справедливо і, такий погляд, власне, не зможе примусити нас до полеміки з використанням чистого розуму. Бо як можна подати, від двох учасників суперечки, щось понад одну точку зору, коли тут (за догматичного підходу), насправді, якоїсь думки про реальність, поданої окремо від кожного, немає, та яким чином, тут, може з’явитися щось-якесь понад будь який досвід (möglichen Erfahrung-можливий досвід) , понад ту-таку ідею, котра з самого початку мислиться чимсь більшим, як лиш ідея предмета, і мимовільно подається та, уже, називається беззаперечною (справедливою) дійсністю цього предмета? Та й за допомогою якого засобу можна бажати виходити з суперечки, якщо тут суперечки немає і, для двох учасників, предмет беззаперечно (справедливий) зрозумілий, - а правильно було б, спочатку, щось розділити, щоб-далі супротивники могли, щось, визначати та спростовувати? Тому-що така доля всіх тверджень чистого розуму: лиш там ми зможемо вийти понад умови усякого можливого досвіду (möglichen Erfahrung) , де немає чогось, наперед, визначеного як беззаперечне свідчення істини, - але там, де свідомість відкрита (Blöße-нагота-прогалина) законам розсудку та буде визначена, для досвідного (емпіричного) використання, в синтетичному мисленні і не чинитиме будь яких перешкод супротивнику, щоб той завжди-відкрито використовував це проти нього і, одночасно, щоб і він міг, відкрито, використовувати, це ж, до свого супротивника.
    Можна критику чистого розуму розглядати мов додержання присудів (Gerichtshof-судова палата) у продовж всього спору; тому що це стосується того, що іде дальше (in die letzteren-в останнім) поза те що, безпосередньо виходить з об’єкта - щоб не заплутуватись, а щоб ще в зародку, серйозно, вибудовувати свої перші логічні побудови (Institution-установа) опираючись на основні правила розуму - для визначення та дальшого обмірковування.
    А без критики розум перебуває, неначе, в положенні (im Stande-стійло,стан) самої природи і, тут, робити діючими будь які твердження та вимоги розуму - чи забезпечувати, або захищати їх, можна не інакше - як через війну. А всяке рішення критики, для порівняння, виходить з основних правил мислення та отримує, тут, власне-своє обґрунтування (eigenen Einsetzung- своєрідна вставка) - сумніватися в котрому уже не приходиться, щоб, далі, отримати і спокій, і законне становище, в якому, ми, наші суперечки, повинні рухати дальше, не інакше - як через процес (Prozeß-позов) . Коли ж, в першому випадку (війни), процес досягає стану закінчення, то досягається така перемога, котрою хваляться обидві сторони, та вслід за нею іде, великою мірою, лиш, ненадійний світ, де - зверхники сторін долучають до власних засобів те, що їм вигідно, - а в другому випадку (критики) – обов’язково мусять надаватися і узагальнення (Sentenz-вислів) , що витікають з джерела самої суперечки, і далі, само собою, досягається стійкіший мир. Навіть - якщо примушувати відкритий (bloß-голий) , догматичний, розум до нескінченної суперечки, в будь якій критиці цього розуму, згідно єдиних правил (Gesetzgebung-законодавство) то і тут, само собою, закладається пошук спокою; от і Гоббс (То́мас Гоббс 1588—1679 — англійський філософ) твердить: становище природи - це положення несправедливості (Unrechts-неправда) і насильства, і розум мусить необхідно (notwendig - потребо-рухомо) його оминати, підкоряючись законному примусу, обмежуючи власну свободу, надавати свободу кожному, іншому, і саме завдяки цій загальній свободі - найкраще, разом, може далі тривати це подолання.
    До цієї свободи належить, також, можливість подавати для суспільної оцінки ті думки, ті сумніви, котрі не вдається розв’язувати само собою - уникаючи, при цьому, недоброї слави метушливого та ризикованого обивателя. Також це добре вкладається в первісну правоту людського розуму, котрий не може пізнати іншого судді, ніж само собою зрозумілий, загальний, людський розум, в котрому кожен з нас має голос; а також тому, що з цього виходить всяке, на яке цей стан спроможний, покращання - то це право стає подібним до священного, звуження котрого робити не можна. Бо було б надто вже наївним атакувати те, котре - при визначені загальної суті, було схвалено з таким піднесеним суспільним настроєм, що, навіть, виявивши помилки у вимірах, чи очевидну ризикованість тверджень, стосовно самого предмета, тут слід усвідомити, що небезпечно буде виголошувати усій спільноті: слід розуміти, - не вони визначають важливість чогось. Коли я чую, що сподівання майбутнього життя лежить не в прагненні розуму до загальної свободи, а що для цього потрібно аж демонстрування буття бога, - а я ж бажаю, щоб це було мов книга (das Buch-десть паперу) до читання, тому що, тут, я очікую, від власного таланту, своєю проникливістю привносити якесь дальше знання. І вся моя правота (weiß ich-білий я) лежить в переконанні, що такого знання, як чогось, вирішеного, стосовно цього-такого знання не може мати будь хто, бо, навіть, коли я мислю щось близьке до осягнення незаперечності доказів цих важливих положень, або моя трансцендентальна критика виявляє всю перспективу досконалості чистого розуму, хоч би, для отримання переконання в цьому, все одно, цього, буде замало для подання чогось ствердного (визначеного) в цьому полі, - також мало хто і, ще менше, буде знати чогось такого, щоб спромогтись вийти за це питання, та твердити, аж, щось безсумнівно-заперечне. Невже, так званому вільнодумцю, дуже хочеться позичати, десь, свої пізнання про те, наприклад - що вищої сутності не дано? Це-таке положення лежить поза полем можливого досвіду (Erfahrung) , і ,також, за всякими межами людського проникнення. Тому я, також, не готовий відчитувати (lessen-читати-перебирати) , і догматичного захисника добрих справ, як свого противника, бо тоді я стаю мов би вищим, коли ж він - лиш торкаючись чогось, через сіяння основ (Scheingründe-мерехтіння дна) , будує свої особистісні підходи до улаштування світу, - тим більше, що з цього блудного блиску, до нової оцінки, додається не так вже й багато матерії, а лише яскраві враження та дотепні вигадки. Навпаки, в цьому випадку, додасться догматична релігія опонентів (Religionsgegner) і, через це, не слід боятися, чогось, й найменшого, бо тут, мій критик, даючи підстави для множення поправок до основоположень, насправді, мені бажаний.
    Проте молодь, довірена академічному навчанню, певне, повинна обережніше долучатись до подібних (догматичних) текстів, бо, можливо, раннє знайомство, перш ніж дозріє їх розум, й робить для них ризикованими такі положення, - раніше, очевидно ж, варто - щоб вчення, яке в них хочеться закладати, мало твердіше коріння і варто, певне, бажати, спочатку, заложити спроможність міцного опору до всяких спроб переконання в протилежному, хай з чого би воно й доносилося?
    Коли ж чистий розум змушений перебувати в догматичному предметі, а свої відсилання здобувати від опонента, власне, полемічно, тобто, справа така, - щоб себе в цьому бою виручити, треба озброюватись з доводів протилежних тверджень, що звичайно було б недоцільно на майбутнє (vor der Hand-перед рук) , водночас - це повинні бути, аж ніяк, не пусті і марні зусилля у зв’язку з тими стислими термінами, коли розум молодих, набираючись знань, повинен, якийсь час, бути під опікою, та оберігатись від спокус. Якщо ж, однак, цікавість, або модні віяння (Modeton) покоління, граючись, дадуть такі тексти їм в руки: чи в силі буде юне переконання спиняти такий напір (Stich-удар) ? Коли ж ті-хто, щоб протистояти наступу противника, не мають іншої зброї - крім догматичної, і додатково, хоч би - що не менше, якоїсь, прихованої діалектики за пазухою, а їм, на противагу, щось подається, хоч і не виявляючи очевидного розуміння світло-основ (Scheingründe-сіяння грунту) , а маючи, лиш, усі переваги сенсаційності (Neuigkeit-новина дня) самих світло-основ (Scheingründe-сіяння грунту) , хоч такі знання, чогось більше й не несуть, але, виходить, мають багато більше підстав для хвилювань через зловживання легковірністю юних. Якщо він думає, що краще не показувати того, у якій степені він уже переріс дитячу наївність і на ті , наче доброзичливі, застереження можна махнути рукою, тоді їм (молодим) доведеться вживати звичайне, догматичне, мов щось токсичне що, зрештою, псуватиме й самі основоположення догматичного у їх довгій дорозі (Zügen-поїзд) в собі.
    Прямо-протилежно до того, що тут радили, повинно йтися в академічних настановах, - звичайно за умови ретельнішого вивчення принципів критики чистого розуму. Бо, саме через такі - завчасно подані і як найскоріше застосовані принципи критики й можна явити силу діалектичного світла, що дуже потрібно, також й догматично налаштованим, для стримування небезпечних для них атак, щоб змушувати їхній, хоч ще слабкий, та, через критику - уже поінформований розум виправлятись і пробувати перевіряти на основних правилах (догми), одне за одним, різні, безпідставні, твердження опонента. Має бути не важко розвіювати, в чесному розумінні, весь-всякий туман і таким чином відчути, у собі, ранню (frühzeitig-передчасну) , власну, силу - спроможність відвертати подібні, шкідливі, ілюзії щоб, кінець кінцем, позбавитись всієї видимості та забезпечити досконалість знання. Через що, правда, такий самий удар, що приходиться на будівлю противника, має приходитись і бути згубним, також, й для його власних, вигадливих, побудов (spekulativen Bauwerke-умоглядних споруд) , якщо він їх споруджуватиме в думках: однак, поки що, він, не збирається жити всередині таких побудов, не потребуючи якогось, готового, знання та перебуваючи, байдужим, понад усім, все ж маючи, при собі, надію на якесь практичне поприще, де він, на спільній основі, може надіятися знайти єдиний, твердий, ґрунт, щоб на ньому, далі, будувати своє розуміння і власну - рятувальну систему.
    Тож тоді, відповідно, виходить, що в полі чистого розуму - жодної полеміки. Обидві сторони посилають ілюзорного фехтувальника кружляти-боротись з власною тінню, і тут усе виходить за природу - туди де догматичні способи (Griffe-хитрощі-ручка) настільки химерні, що неможна за них вхопитись та утримуватись - вільно почитуючи. Тут доведеться, і у фантазіях, добряче поборотися; розрубана примара в одну мить з’єднується, збільшується, як герої в Валгаллі (Valhöll – старо сканд. палац загиблих) , і можна й далі розважатись у новіших, безкровний, уявних битвах.
    Однак, для чистого розуму, не допускається таких, скептичних, вживань - котрі можна було б, в ході цих-таких суперечок, визнати обґрунтуванням нейтралітету. А для догматичного світогляду, взагалі, недопустимо нацьковувати розум, проти себе, даючи зброю тій і цій його стороні, щоб потім, спокійно та іронічно, спостерігати їх запеклий бій, де усе набирає вигляду одної, зловтішної і лукавої, емоції. Якщо, все ж таки, невідворотно приходить такий час засліплення для чванливих розумників, котрі не бажають вгомонитись - щоб, з допомогою холодної критики, побачити усе таким, яким воно дійсно є - то тут, уже, мабуть, немає ради взагалі, і далі ті хвальки, як з одної - так з іншої сторони, спираючись на ту ж саму правду (Rechte fußt-праворуч ступити) , стають непримиренними ворогами і, що зрештою, розум, через таку зухвалість їх поведінки, робиться безпорадним - беручи під сумнів вже саму можливість їх примирення та донесення, хоч якоїсь критики, до їхнього слуху. Однак і пропозиція полишити всілякі сумніви, і таким чином, зрештою, позбувшись всяких переконань, спробувати використати це, породжене, таким чином, невігластво (Unwissenheit-неуцтво) , як переконливо-діючі (nicht bloß-не голі) ліки від догматичної зарозумілості, і одночасно, подібні сутички розуму з самим собою, привести до завершення, - є очевидно-даремним задумом, і якщо вже неможливо домогтися того, щоб розум досяг спокою, то, в крайньому разі, хай це буде єдиним засобом розбудити інший розум з приємного, догматичного, сну, щоб, потім-якось вплинути на їх стан сумлінною перевіркою. Тут, щоб вийти з цієї досадної угоди розуму, задля досягнення стійкого, філософського, спокою та, задля можливого скорочення дороги до набуття власних уявлень, слід зробити хід в скептичній манері, так, що виходить – хай це видається й трохи смішно – щонайлегше можна досягти якогось результату з допомогою бойового (скептичного) шляху, і таким чином набути, своєрідної, філософської ваги, - тож, зрештою, я рахую за потрібне приєднатись до подання (демонстрації) цього-такого способу мислення у його власному світлі.

Про неможливість досягнення скептичного умиротворення суперечного у собі чистого розуму

    Усвідомлюючи всю глибину мого незнання (Unwissenheit-невігластва) (якщо це не щось задане необхідно (notwendig - потребо-рухомо) ), замість того - щоб припинити мої дослідження, це навпаки – стає, власне, причиною, котра їх пробуджує. А уже, тут, усе моє невігластво (Unwissenheit-незнання) стосується - або самої справи (знання про конкретне), або - знання про призначення (мету) та границі можливостей моєї свідомості. Якщо це незнання (Unwissenheit-невігластво) можна подолати (nun zufällig ist-ну! випадковим є) , тоді це примушує мене зосередитись, в першому випадку – на самій справі, як на предметі догматичному, в другому – критично досліджувати межі можливостей моєї свідомості. Але-однак, якщо це моє незнання (Unwissenheit-невігластво) є очевидно (schlechthin-просто коротко і ясно) задане необхідно (notwendig - потребо-рухомо) , тоді, мені, все те, що виправдовує усі мої дальші розслідування, доводиться виводити не з досвідного ( не емпіричного) спостереження, а - уже через критичний пошук глибини основи першоджерел нашого пізнання (свідомості). Отже-виходить, що межі визначення нашого розуму встановлюються лиш на ґрунті попередності (за принципом апріорності); однак таке обмеження в невизначеній свідомості, неспроможне підняти незнання (Unwissenheit-невігластво) до рівня досконалого знання, але - проявляючись (визначаючись) через досвідне (апостеріорне) дозволяє нам, завжди, хоч би залишатись у колі всіх знань. Те, що всяка можливість усвідомлення, через критику розумом, свого невігластва (Unwissenheit-незнання) , зрештою, виявляється наукою котра, тут-уже, не як звичайне спостереження, але однак - не може твердо сказати куди-та як далеко, сягне своїм висновком. Якщо, наприклад, я уявляю собі земний простір (згідно чуттєвого свідчення) - як тарілку, тоді-тут, я можу не знати, як далеко він простягається. Тут мій досвід (Erfahrung) вчить: що, куди я лиш іду, я завжди бачу, кругом себе, простір - в котрому можна йти далі; таким чином - якщо я усвідомлюю якийсь бар’єр, то кожного разу він географічний (Erdkunde-землезнавчий) , але, загалом, це не границі можливостей самої географії (Erdbeschreibung-землезображення) . Але, хай як довго я буду приходити до розуміння того, що земля це куля, а отже - її поверхня може бути сферичною, - однак це, також, можна осягнути виходячи з якоїсь, одної, маленької частини знання про неї, наприклад - виходячи з поняття градуса - до діаметра і через це, далі можна, за принципом апріорності (передування), пізнавати вже, хай, самі обмеження форми землі , тобто її поверхні (неплоска – безкрая); і - ще б пак, хай я можу бути байдужим до тої великої кількості предметів, що ними ця поверхня наповнена, але чи вдасться не звертати уваги на її (землі) величезні розміри та межі.
    Сукупність всього можливого предмета, для нашої свідомості, здаватиметься нам тільки-но можливістю бути площиною, котра, нібито, має те, що називається горизонт, а те, що займає весь її (дальший) обсяг, виходячи з нашої розумової ідеї, буде названо всеосяжним (абсолютно-тотальним). Досвідним шляхом (емпірично) такого її визначення осягнути я не можу, і отже, відповідно, єдино-вірний принцип досягнення такого визначення - передуючий (апріорний), до того ж - відправляти всі спроби такого мислення на досліди було б марним. Тим часом всі зусилля нашого, чистого, розуму ідуть на те, щоб дізнатись - що може лежати там - поза цим горизонтом, або - що може бути, хоч би, на його прикордонній лінії.
    Навіть славний Девід Юм, цей географ людського розуму, зрештою, змушений подавати те-таке питання для роздумів в сукупності та, десь, поза горизонтом, і звертає увагу на те, що він не може визначити де саме (в апріорному чи емпіричному). Він вважав потрібним, для себе - насамперед, стояти на основних правилах причинності - і з них визначати всю правдивість суті, і що це є готовою правдою - без жодних переглядів (еге ж, - постійною (nicht einmal-не раз) , об’єктивною, силою поняття діючою згідно причини), тобто передуючим (апріорі) пізнанням, котре має в підніжжі, щонайменше, необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) цього самого правила, але також і спільну, голу, придатність для того, щоб з неї, в метушні досвіду (Erfahrung) , також витікала й всяка, суб’єктивна, необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) , котру він називає навиком - спроможним розв’язати всі проблеми видимого. Ось - виходячи з нездатності нашого розуму користуватись цим основним правилом понад всякий досвід (Erfahrung) , він виводить і неспроможність зухвалого розуму, взагалі, виходити кудись - за досвідний (емпіричний) метод.
    Тож такий приклад (Fakta-факт) іспиту розуму, відданого на розсуд докорів - можна назвати цензурою розуму. Очевидно що така цензура, неминуче, веде до сумнівів щодо вживання трансцендентальних принципів. Хай це є, лише, другим кроком у - ще далеко не досконалому механізмі. Першим же кроком, в справі чистого розуму, було, наче дитячою грою – визначатись у всьому догматично. А вищезгаданий, другий, крок - що, через перші уроки досвіду, відзначається скептичним відношенням до всього, то й свідчить про обережність у справі виведення остаточних суджень. Тепер-далі потрібний третій крок, коли можна буде покластися на дозрілу та змужнілу силу думки, котра отримує міцність та спільність за надійності положень (Maximen) в основі; слід наголосити, що це не просто аргументи (Fakta-факт) розуму, а також, сам собою, розум з його можливостями та здатністю, за допомогою чистого пізнання - передуючи (апріорно), піддавати все своїй оцінці (Schätzung-поважання) ; що, насправді, є не оцінкою (Zensur) , а уже критикою розуму, через що робиться не просто розмежування (nicht bloß Schranken не голий барєр) , але долається визначений кордон того знання, - не просто як якогось незнання (nicht bloß Unwissenheit-не голе невігластво) в тій чи іншій мірі, але в усьому, зауваженому, процесі пізнання вірного варіанту і вироблення самого доведення, хоч - й лиш приблизно, припускаючи правду, але, водночас, відокремлюючи її (правду) від самого принципу її доведення. Так чином, здається - що скептицизм є єдиним місцем для задоволення людського розуму, - там він, собі, понад всілякі догматичні мандрування, може прийти до себе і робити свій начерк місцевості - де він схвалює, та через можливість надалі вільно, за багатьох гарантій свободи - в силі обирати засоби, але, лише – не спокійний-життєвий простір для власного, постійного, місця перебування; тому що лиш це може допускати присутність повнішої достовірності, і це буде пізнанням лиш предмету-сюжету само собою, або меж всієї нашої свідомості з включеним в неї, всередині, знанням предмета-сюжету.
    Але, наш розум, це не якась непевна - далеко розпростерта гладка площина, на якій, тільки так – ледь пізнаються бар’єри, - а навпаки – там усе має порівнюватись в спільній мові (mit einer Sphäre-з одної граматики) , і мусить стосуватись того-такого простору де, свій-власний радіус розуміння, слід виводити з кривизни вигину всієї поверхні пізнання (така природа синтетичного, передуючого (апріорі), положення), і вже аж тоді можна буде допустити, собі, впевнено вказувати на зміст та на його обмеження. Тай то - за винятком тої сфери (поля досвіду (Erfahrung) ), де щось, взагалі, не є об’єктом, а його пізнання, само собою, є чимось, понад такого роду, уявний, предмет (Gegenstände-сюжет) , призначений для власних, суб’єктивних, принципів, - такий, що стосуються загально-призначених співвідношень, які, щоправда, всередині цієї мови, можуть здаватись (vorkommen-траплятись) розсудковими поняттями.
    Ми, справді, спроможні перенестись у простори свідомості, синтезуючої - апріорно-випереджаючи, знання , подібно цим-таким розсудковим основоположенням, які, для цього, передбачають (antizipieren – вгадують) свій досвід (Erfahrung) . А хтось може ту саму, готову, спроможність (Möglichkeit-можливість) відтворювати незбагненно (несвідомо), - він спочатку, правда, засумнівається чи вона дійсно, тут, була властивою передуючи (апріорі); він ще не візьметься, однак, видавати цей, власний, сумнів за цілковиту неможливість (Unmöglichkeit-неспроможність) такого передбачення досвіду (Erfahrung) за допомогою сили голого розсудку, тому він, всі-такі кроки розуму - зроблені згідно настанов останнього (розсудку), просто оголошує за незначні. Він може лиш означити що: якщо, для нас, їх реальність і походження стануть однозначними (einsähen-один-бачити), то незаперечно-можливим стане, також, і визначення обсягу та границь нашого розуму; однак, перш ніж це-таке, повне, визначення станеться (geschehen ist –відбувається) , то було б ризиковано подавати, навмання, всяке вирішальне-повне (letzten-останнє) твердження (робити, якийсь-в чомусь, остаточний висновок). І, в такому разі, за метод (спосіб) береться прохідна, через всю догматичну філософію, двозначність - щоб ґрунтовно пройти, здавалось би, само собою, без критики розуму, всю дорогу; однак, це не єдиний шлях досягнення успіху - якщо для цього розум може краще приготовиться та зробити дальший хід цілісно погодженим - то, все таки, може гарантувати результат. Тому що, коли всі поняття та доречні запитання, які нам подає чистий розум, не можливо розташувати в досвіді (Erfahrung) , але, само собою, зрозуміло - що лиш в розумі, і тому, в такому процесі, потрібно зуміти розчинити (aufgelöst-розбавити) їхню - і дійсність, і недійсність. Ми посилаємось на не обґрунтованість цих подань, бо справжнє їх розв’язання лежить в дійсній природі речей, - але, також, і в звичайній, нашій, неспроможності їх відхилити, та відмовитись від дальшого розшуку, бо тут - розум, само собою, створює окремі паростки цієї ідеї - тому, тут, ми мусимо, або мати якусь реальність (Gültigkeit-дійсність-силу) - або надати певні, діалектичні, посвідчення, а отже - отримати якийсь звіт.
    Вся скептична полеміка направлена, власне, лиш проти догматика, котрий, без критики та без сумнівів, бере (виставляє) свої переконання за первісні-об’єктивні принципи, - і ця скептична полеміка ведеться для того, щоб порушити (verrücken-пересувати; verrückt-божевільно) поважність його ходи в самій (bloß-голій) концепції і спонукати догматика до самопізнання. Також – роблячи, в собі, наголос на те, що можемо знати - а що знати не можемо, і на те, - що заперечувати все-нараз, ми, однак, не будемо готові будь-коли. Отже - всякі догматичні, марно-зроблені, спроби розуму, стосовно реального (Fakta) , завжди корисно піддавати цензурі. Однак тут, певне, не варто надто сподіватися на швидкі-рішучі успіхи розуму, краще сподіватися на успіх їх майбутніх зусиль і, направляти, на це, свої претензії; отже, гола цензура не доводить до кінця суперечку про джерела прав людського розуму на істину.
    Мабуть - найдотепніший із усіх скептиків, Юм, - неперевершений в цьому, зазначеному, впливові, котрий, без сумніву, за допомогою скептичної поведінки, впливав на становлення процесу ґрунтовної перевірки розуму, що - багато в чому співпадає з моїми намірами та спробами втілення, - хотілось би, для цього, піднятись понад всі зусилля власної ходи, та над висновки й хиби цієї проникливої і шановної людини, котрій, все-таки, вдалось увійти в колію істини.
    Юм (David Hume) , очевидно, завжди мав на думці, хоча повністю не розвивав того, що в наших, відомого роду судженнях, наше поняття, насправді, вивищується над сам предмет. Я називаю судження такого роду - синтетичними. Я можу, туди (в синтетичне), переходити, з свого поняття, без будь якого ризику підпорядкування - за допомогою лиш досвіду (Erfahrung) . Досвід, сам собою, є подібним синтезом спостережень, що, через окреме спостереження, доповнює моє поняття та, за його допомогою, приєднує (hinzukommende-підходячи) до нього щось інше. Самостійно ми теж можемо думати - передуючи (апріорі), виходячи з поняття і розширюючи нашу свідомість. В цих спробах ми, принаймні, зауваживши чистим розсудком об’єкт досвіду (Objekt der Erfahrung) , робимо одне з двох, або - через чистий розум відзначаємо, в зауваженому, певні якості (властивості) речі, або – відзначаємо те-що, насправді, цей-такий предмет не може, нам, траплятися (неможливий) в досвіді (Erfahrung) звичайного-здорового буття (wohl des Daseins – доброму там-тут бутті) . А якийсь-такий скептик, котрий не розрізняє цих-таких двох видів судження, що він (як справжній (дійсний) скептик) повинен би робити, будучи впевненим в можливості поширення понять, само собою (selbst-мимоволі) , наголошуючи, також, на само-народженні (Selbstgebärung) нашого розсудку (і всього, без винятку, розуму), - отже такий-інший (недійсний) скептик - повинен мати, подібне насичення знаннями без допомоги досвіду, за неможливе, таким чином маючи всі, ті-самі, уявні, передуючі (апріорні) принципи за пихаті (eingebildet-що надто про себе думає) , що виявляють (fand-знаходять) свою хибність у тому-такому розумінні, - а як це так, - не з досвіду (Erfahrung) і якогось правила, тобто, через голий досвід розсудку (емпірично), може походити будь яка звичка-навик, - а як це можна, - в чомусь, посилатися на випадкове регулювання, котрим ми собі приписуємо лиш уявну необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) і універсальність (Allgemeinheit) . Він, однак, відносить до власних тверджень це, вражаюче в загальному визначенні принципів, положення про співвідношення причин до наслідків. Тому що тут, будь яка спроможність розсудку, кожного разу, стосується чогось іншого та не веде нас - від поняття речі - до реального буття (Dasein - там-тут буття) , і що, завдяки цьому, загально і необхідно (notwendig - потребо-рухомо) вірним буде твердження: з того випливає, так вірить він, що без досвіду ми не можемо наші поняття якось множити, і якусь таку передуючу (апріорну), само собою розширену, думку обґрунтовувати. Але ж це (апріорність) мов сонячне світло, яке освітлюючи віск - одночасно м’якшить його, тим часом, освітлюючи глину - твердить її, - ми, виходячи з поняття речі, можемо не мати якихсь конкретних думок (kein Verstand- жодного розсуду) , маючи, перед тим, про ці речі лиш, деякі, певні здогадки, а ще менше - завершених припущень, і вже далі, лиш досвід (Erfahrung) може, з цього всього, нам викласти (сформулювати) правило. Для порівняння візьмемо те, що ми бачимо в трансцендентальній логіці: начебто справді - всякий, безпосередній випадок не може вивищуватись понад зміст поняття, але ми маємо його за повністю передуючий (апріорний) стосовно до третього, названого можливим досвідом (Erfahrung) , отже - таким чином (через досвід) ми можемо визнавати передуючими (апріорними) правила зв’язку з іншими предметами. Якщо виходить що, бувший спочатку твердим, віск топиться, тож можу я передуюче (апріорно) усвідомити - що щось, перед тим (vorausgegangen-заздалегідь ходити) мусило бути, (наприклад сонячне тепло) з чого далі думка рухається на правильне розуміння, що тут я справді, без досвіду (Erfahrung) - не через вплив причини чи через причину впливу, а передуючи (апріорі) і без повчання досвіду, можу впевнено це пізнавати. Отже, тут, він (Юм) хибно виводить із випадковості спільних (unserer-наші) визначень - за правилом випадковості самих правил (selbst-мимоволі) і виходячи з поняття речі за можливого досвіду (mögliche Erfahrung) (який відбувається передуючи (апріорно) та виводить об’єктивну реальність останнього), він (Юм) змішує дійсний досвід (wirklicher Erfahrung) з синтезом предмета, який, звичайно, завжди є досвідом - досвідом розсудку (емпіричним-jederzeit empirisch ist) ; тим самим - із принципу спорідненості, що має своє місце в розсудку й виражає необхідний зв'язок, він зробив (вивів) правило асоціації, що трапляється лише в наслідувальній уяві і може репрезентувати (подавати) тільки випадкові, аж ніяк не об'єктивні зв'язки, - завдяки цьому, з принципу спорідненості (Affinität) , який має своє місце в розсудку і засвідчує необхідно (notwendig - потребо-рухомо) цей зв'язок, він, однак, виводить правило асоціації того, що трапляється лиш в голих наслідуваннях уяви і може з’являтися, готовим, лиш як випадкове і зовсім не об’єктивне поєднання.
    Проте - хиба скептичності цього оригінального (sonst-інакшого) виразника людської проникливості (Давида Юма) витікає, головно, з одного недоліку, котрий, однак, формально (nämlich-названо) єднає його з усім догматичним - через те, що він не передбачає всіх видів передуючого (апріорного) синтезу систематичного розсудку. Тому що, тут-він, зрештою, не стане опираючись, наприклад – на основи постійності (Grundsatz der Beharrlichkeit-принцип упертості) так, як дошукувався причин, - так само передбачати (antizipiert-вгадувати наперед) досвід (Erfahrung) . Таким чином стається так, що він може вказувати визначені границі передуючому (апріорі) розширенню, в однаковій мірі, і розсудку і чистому розуму. Проте він, тут, лиш стримує, нескінченно, наш розсудок і, як результат, маємо загальне недовір’я, при якому всяке, наше, не впевнене знання робиться нашим впевненим (обов’язковим) незнанням (Unwissenheit-невігластво) , - тут він піддає цензурі деякі основоположення розсудку, і тоді розсудок стає нерішучим засобом проведення визначеної, для нього, критики і, між тим, відмовляючи йому в тому, що розсудок - справді, виконувати не може, він йде далі і заперечує йому, взагалі, всяку спроможність розширюватись передуючи (апріорі), не звертаючи уваги на те, що за цим тягнеться й всяка не спроможність якоїсь оцінки; так, з цього, виходить, що водночас пропадає й весь, сам, скептицизм і він в цьому, мимовільно, почне сумніватися сам, а між тим, тут - заперечується лиш те дійсне (Faktis-фактичне) , яке було випадковим, та те, котре не ґрунтується на принципах, і що далі, тут, вже може відбуватися необхідно (notwendigе - потребо-рухомо) й відмова від права на саме, догматичне, твердження.
    Тут він (Юм), перебуваючи поміж обґрунтованих претензій розсудку і діалектичним зухвальством розуму, проти яких він, однак - без будь-якої різниці, спрямовує свій істотний наступ, може: так відчувати розум, щоб аж ніяк не заважати здійсненню всіх, власних, поривань, а щоб лиш - заважати робити простір - абсолютно-відкритим (незахищеним) для можливості їх (поривань), необмеженого, розширення, щоб - їх спроби, тут чи там не вважалися (наперед) уже завершеними, цілковито визначеними (gezwackt-з метою) , і щоб, через це, вони (спроби) не робилися цілковито відірваними (abgebracht-абстрагуватись) від реальності. А ще - тому що, всілякий-такий наступ (Angriffe-атака) – водночас повинен стимулювати готовність (розуму) до опору, закладаючи, там - ще в незграбний своїй голові, прагнення до переможних рухів (durchzusetzen- здійснень) . А також і розрахунок на власну спроможність, котра витікає з достовірності, хай і маленьких, досягнень, що краще всяких вищих, пихатих, претензій і, тут, підноситься над всяку суперечку, та, зворушливо, ставиться собі за мету – спокійно задовольнятись всім, хай в чомусь обмеженим, але незаперечно власним.
    Знову ж - аргумент проти некритично налаштованого догматика, коло інтересів розсудку якого точно не визначене - а межі його свідомості (Erkenntnis-пізнання) встановлено не згідно принципів, - отже, наперед, не ясно на що, взагалі, він спроможний та як добре мислить, тому-для нього, винаходити – подібними, голими, спробами, спосіб думання та поширення, цього-такого, скептичного наступу, не лише ризиковано, але навіть згубно. Бо коли він помилиться хоч на одному-єдиному твердженні, то уже, далі, він не гарантуватиме ясності тих-своїх тверджень, котрі він, не згідно принципів, може розвинути, бо тоді підозра падає й на все те, що, здавалось би, завжди буває переконливим.
    Таким чином - скептик є майстром навернення догматичного розумувальника, само собою, на здорову критику свого ж розсудку і розуму. Коли він (догматик) це усвідомлює, то, в подальшому процесі, уже не боїться жодних заперечень; бо тоді він відрізняє, власні надбання розуму, від того, що лежить цілком за його (розуму) межами і на що він претензій не має і, котре, заплутати його, в будь якій суперечці, тепер, уже, не зможе. Таким чином, ця-така скептична поведінка, хоч і не задовольняє постійної-мимовільної, розумової, допитливості, але однак, вдосконалюючи мислення, збуджує обережність до всього і, налаштовуючи на ґрунтовніші (перевірені) засоби пізнання, - забезпечує законніше володіння знаннями.

    27.12.2017 р.




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-12-27 11:44:49
Переглядів сторінки твору 272
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.909 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.529 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.744
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Автор востаннє на сайті 2018.01.20 13:59
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Пугачук (Л.П./М.К.) [ 2017-12-27 14:54:36 ]
Цікаво читати настільки, що прочитала все (звісно, прдираючись і не все розуміючи ясно). Дещо із написаного Вами практично-необхідно мені особисто, взяла, дякую.
Знову заважають невичитані коректором розділові знаки.
І (ну вибачайте за нахабство) дещо вчуваю лишнім (на рівні інтуіції, тому не допитуйтесь, що саме))), і це лишнє (слова, речення, абзаци) послаблюють твір, котрий хочеться чути довершеним до останнього знаку.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2017-12-27 19:09:07 ]
... Дякую - лишність розділових знаки усвідомлюю... але краше виділити комами потріний варіант прочитання... особливо в довгих реченнях, а уже дальше - мусить бути все в одному стилі... Якщо бути чесним - колись - Богдан Манюк був коректором... уже мусить бути як є.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Пугачук (Л.П./М.К.) [ 2017-12-27 19:48:45 ]
*продираючись
*практично-необхідного
*послаблює твір
вибачте за поспіх)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2017-12-27 16:49:57 ]
Не згоден, як сказав Шаріков Поліграф Поліграфович.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2017-12-27 19:22:02 ]
Дякую...
... ну - для мене прочитати, це вже подвиг...
... ну - для мене, прочитати це вже - подвиг...
... ну для мене, прочитати, це, вже подвиг...
... ну, - для мене прочитати це, вже, подвиг...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2017-12-27 20:54:02 ]
Можна зрозуміти, чому Шевченко не любив "вузлуватого" Канта. У нього теж не було такого терпеливого коректора як Богдан Манюк.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2017-12-27 21:52:21 ]
... Оце точно. Досі дивуюсь, як згадую ті наші часи...
Дякую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ночі Володимир Шкляренко Вітер (Л.П./М.К.) [ 2018-01-15 15:18:14 ]
!!!)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2018-01-20 13:58:35 ]
... дякую!