Олександр Смик. Для Бога все вчасно (вистояне): поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 352 с.

Ще за давніх часів
Відчуття гідне подиву
Говорити всім правду
В лице
А для цього в царів
Був юродивий
Олександр Смик

Збірка, про яку йдеться, містить майже 300 поезій, котрі скомпоновані у п’ять розділів, відповідно: «Мені потрібно зовсім небагато», «Майдан диких янголів», «До тієї, гідної любові», «Життя коротке, щоб казати «ні!», «Поміж іншим»; до поетичних текстів додано автобіографічні етюди й вичерпну бібліографію виданих книг, фонотеки, статей на теми драматургії, театру, кіно; різноманітна фестивальна хроніка.


Олександр Смик – поет соціальної правди. Про це свідчать кращі з кращих вірші з першого розділу збірки: «Козацький марш», «Чорні ворони», «Прощай, Україно», «Нація», «Україну ми знову промовчимо». Називати речі своїми іменами, коли цього ніхто з твого оточення не робить – на це потрібна мужність, як громадянська, так і особиста: «Увімкнули на автопілот / І прямуємо просто до скону / Найчесніший вкраїнський народ / У штрафнім батальйоні», «Кожен день боротьба чи іспит / Королівство кривих дзеркал». Та попри всі негаразди, поет ще має сили для опору і сповідаючись – «Може, хто завинив, Україно, тобі, / Тільки віриш – не я, / Присягну перед Богом» , заклично проголошує: «Лелеки, на злет! / Вас зове менестрель / Який жити так далі не хоче».
У віршах перших двох розділів багато фактів, що відповідають нашій з вами дійсності. Правда про сучасну ситуацію у державі насичена деталями, такими ярими й промовистими, що читачеві перехоплює дух і неслухняно щемить серце: «Стомленій землі / З буковкою «Ї» / В чорній вишиванці / Треба янголів / Диких янголів / Небесних повстанців», «У кожнім подиху війна», «Над Межигір’ям – чорне сонце», «В трубі під Майданом – Стікс / І перевізник – звичайно ж / Зчорнілий даждьбоговий лик».

Поезії О. Смика – це ажурне плетиво з автобіографічних мотивів, як він сам полюбляє підкреслювати; це сучасна модерна література, хоча, ніде правди діти, й вельми цікавий особистісний документ. Потяг до біблійних алюзій – не випадковість. І дійсно, Бога у цій книзі багато, починаючи з програмного вірша; коротка формула – «Для Бога все вчасно» – рівнозначний символ потреби віри у боротьбі за своє місце під сонцем. А от чого нема? Нема в них примітивного, механічного, байдужого слова; тематика його віршів проста й зрозуміла, бо злободенна й наболіла.
Зрештою, герой збірки поезій – не так сам поет, як його неприхований відчай і болюче розчарування: «А ти один стоїш Месіє / І пожинаєш все що сам посіяв / У Рим на віслюкові знову їдеш – / А люди залишаються у злиднях / Тобі услід кричить юрба / Оглянься це не пальма / Це верба», «Я жебракую на лобному місці… / Мій капелюх переповнений болем / Господи, зглянься: ідуть жебраки. / Все поскидали. Невдовзі і небо / В це капелюхові лоно впаде». У такі хвилини поет звертається до Бога, й ці звертання звучать трагічним синонімом одинокості в юрбі, «чужого серед своїх».

Вірш під назвою «Штормує Всесвіт» звучить як пересторога людству, й викликає сильне враження злукою чітко намальованої картини прийдешнього апокаліпсису зі здоровим глуздом добре збудованої піраміди образів. Слово поета зухвало-запальне, його перу не потрібні посередники у вигляді натяків, туманних обмовок і недомовок. Тут панує атмосфера самоствердження, щоправда, без почуття самообмеження, проте, цей стилістичний екстремізм поета наразі й не дивує, бо виглядає, на мій погляд, органічно й природно:
«Сльозиться фреска у руїнах храму / І вічність призупинена на мить / Чумацький шлях нетлінними зірками / Оплакує приреченість століть / У храмі босорканя і чугайстер / Танцюють на бенкетному столі / Зневажений безсило плаче майстер / Останній капітан на кораблі / А угорі а угорі / Штормує Всесвіт / Летючий корабель – / Моя земля / Чи не тому у храмі плаче фреска / Віщуючи кончину корабля». Попри цей поетичний реквізит проступає найважливіше – темперамент і сила поетичної натури поета.
Одним з ключів до цього вірша можуть бути й філософські мотиви: усе переходить в усе, планета Земля стає кораблем, а фреска у храмі плаче, як людина; тягар самоти, що зроджується з душі, а не приноситься ззовні; туга за невідомим і неможливість його знайти, хвороблива закоханість у вічність. Один з найкращих віршів – «Жінка другова», вже закономірно завершується трагедією. Поет трагічний у своєму егоїзмі, але й безмірно егоїстичний у своєму трагізмі. Зміщення зору здається хаосом, але в дійсності – це образ байдужого світу й нестерпної самоти, висловлений мовою нашого часу.

Право поета – міняти властивості речей. Свідомістю чи інтуїцією, та головне – він бачить речі такими, якими їх ніхто, крім нього, не бачить. Щоправда, його художній інтерес зосереджений переважно навколо чисельних alter ego, і саме ця обставина віддаляє від нього інших людей більше, ніж об’єднує. Про Олександра Смика – лірика інтимного, еротичного, говорити можна безкінечно, без пауз, захекано відкашлюючись і витираючи непрохані сльози! Сповідальні монологи поета розповідають про особисто пережите – тут я мушу погодитися з ним про переважаючі автобіографічні мотиви в його поезіях.
Пам’ятаєте знамениту фразу з роману Стендаля «Червоне і чорне» про творчий процес (йшлося про жанрові ознаки роману), як дзеркало, що почергово відображає то блакитне небо, то брудні калюжі? Наш автор достоту щирий й безоглядний в описі еротичних забав, але й тут не втримується від правдивості, час від часу додаючи дещицю філософської іронії: «Розбуджу береги / Увійду в джерело / І штовхатиму сонце / Аж доки вино розіллється / В білосніжжя долини / І до самого серця / Ти даремно смієшся / Вдається таки… / Хоч і місце і час / Даються взнаки».
Світовідчуття поета-лірика при всіх умовах, в усіх ракурсах лишається інтровертним, інтроспективним, це, як правило, ландшафт власної душі. Тут важливий не тільки зміст, але й харизма спокусника і партнера у коханні: «Обожнюю жінок / Бо жінка – це від Бога / До неї кожен крок / Як власна перемога / І ти її світи / Не здатен осягти / Хіба лише на мить / Її перемогти».

Думаю, що буде помилкою в розмові про Олександра Смика – поета, оминути його творчість барда і виконавця власних пісень. У зв’язку з цим пригадую присудження Нобелівської премії з літератури барду Бобові Ділану, котре багато хто у світі назвав ризикованим. Але для мене логіка Нобелівського комітету цілком зрозуміла. Пісні Боба Ділана змінили художній світ, тому що він переакцентував увагу з музики на текст, тобто змусив Поезію зазвучати.
Виконавського дару Нашого поета-барда ніхто не заперечує. Його треба слухати, розуміти, відчувати магію «невокального» голосу, мелодики, інтонації, що проймають слухача і дарують незабутні хвилини, коли виникає бажання зупинити мить…
Зв'язок з пісенним фольклором можна відчути у ритмічних строфах-схлипах, які нагадують типове відлуння української журливої пісні: «Ой, не далі як учора / Налетіла хмара чорна, / Виплакала, виплакала. / Запитав: чом, хмаро плачеш? / Відповіла, відповіла / – За тобою, мій козаче! – / Відповіла, відповіла. / Чорна хмара. Чорна хустка. / Долі пастка. Серця пустка»; «А у нас в раю / За дощами / Не видно сліз / А у нас в раю / Зорепад як у вас / Падолист / … / А Петро з ключем / Загубив ключа / Поживи іще / Він мене повчав / Пригощав Петра / Свіжим яблуком / Цьогоріч в саду / Їх нападало… / Вийшов Бог / Сказав / Нехай буде так / Поживи іще / Маєш гарний смак».

Український поет Олександр Смик написав і видав вдалу збірку справді вистояної поезії. Вистояної, як добре вино, перевіреної часом і любов’ю численних прихильників. Сполука поетичної образності з психологічною правдою робить книгу «Для Бога все вчасно» живим фактом сучасної літератури.