Микола Базів. Колюче дзеркало: пародії та базівки. – Тернопіль: ТзОВ «Тернограф», 2012. – 64 с.
Микола Базів. Шерстилинки: літературні пародії. – Тернопіль: ТзОВ «Тернограф», 2013. – 56 с.

Микола Базів – поет-гуморист, сатирик, пародист, член Національних спілок письменників і журналістів України, Всеукраїнської асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ»; переможець Міжрегіонального та двох Всеукраїнських конкурсів гумору і сатири, лауреат "Нобельської" премії з гумору; інженер-винахідник; від 1991 і понині – директор МП «Атлант». Живе на берегах тихоплинного Збруча у селищі Гусятин на Тернопільщині.
Уже самими назвами своїх книжок наш автор розпочинає пародіювання. І навіть не виглядає несподіванкою топонім села, з якого родом поет-гуморист. Цілком слушно пише у передмові до видання «Мій Кропивник» (2011) поет Володимир Барна: «Можна тільки подивуватися, звідкіля у нього взявся отой запал сміху, адже за фахом він далекий від ліричних штучок… Очевидно, талант передався із родинного кореня, а дух – від славного села з промовистою назвою Кропивник! Та й, власне, у характері Миколи Базіва присутня особлива лукавинка пересмішника…».
«Пародія (грецьк. parodia – спів навиворіт) – один із найдавніших жанрів – представлена в усіх літературах світу. Багатовікова історія пародії, специфіка її природи, критичні можливості, творчий і пізнавальний потенціал визначили роль пародії в процесі розвитку літератури» – інформує Вікіпедія. В українській літературній традиції цей гумористичний жанр ґрунтується на комічному відтворенні змісту чи стилю окремого твору письменника, і полягає у тому, що пародист наслідує стиль об’єкта, проте вкладає у твір протилежний зміст з метою висміяти хибність думки, підкреслити негативні риси художнього зображення чи викликати дружню посмішку.
Жанр літературної пародії має безліч розгалужень, які майже не існують поодинці: епіграма і фейлетон, байка й памфлет, карикатура і шарж все більше й більше перетинаються, обмінюються художніми засобами, наслідують стилістичні прийоми одне одного, і таким чином, створюють змішані форми комічної літератури (власне, пародії цей мікс стосується теж) – однієї з найскладніших, але й найпопулярнішої у читачів.
Пародійний стиль нашого автора будується на грі семантичних перетворень у поєднанні з комічною образністю. Ось вельми характерна для авторської стилістики пародія «Безпека – понад усе» на вірш відомого поета: «А на землі, як ночі сміх, / Пожежа в лісі заряхтіла: / То іскри дотиків твоїх / Зриває вітер з мого тіла» –(Дмитро Павличко, 1989). Микола Базів обігрує доволі штучну пафосність шановного класика, і в останньому рядку ставить саркастичну крапку: «Любовних прагнеш ти утіх, / Ці очі й дотики не брешуть, / Бо після дотиків твоїх / Від мене іскри так і крешуть! / Гаряча ти, як той вогонь, / А я ось-ось утрачу душу… / Постій, кохана, охолонь! / Я заземлити тіло мушу».
Часто сатирик будує свою інтригу на звичайних лексичних ляпах. Наприклад, ось таке: «І я один лишився на пероні, / Твій корабель відплив неначе в сні» (Валерій Залізний, 2010). На цей «перон-корабель», Микола Базів створив одне з найвдаліших своїх криво-дзеркальних відображень: «Диспетчером по руху був Залізний, / Хоч плутав: де перон, а де – причал, / А також транспорт водний і колісний, / Тому печальний маємо фінал. / З перону залізничного вокзалу / Таки не зрушив з місця пароплав, / А потяг, що відчалив від причалу, / Ще довго з моря бульбашки пускав!»
Ніде правди подіти, сексуальна тематика веде перед у сучасній поетичній продукції – яких тільки варіантів інтиму не прочитаєш і не почуєш! М. Базів, без будь-якого огляду на ім’я чи титул, свідомо підставляє свою голову під нещадні удари тих, чиї вірші пародіює: «…Я здатність брав на сонцевилив / Укотре в ту, чиє космічне лоно, / І тіло од солодких спазм солоне…» (Григорій Штонь, 1999). Текст пародії «Космонавт» звучить коротким вироком: «Я підкорив заввиграшки Парнас / І не люблю уже далеких мандрів. / В космічне ж лоно ще гайну не раз, / Лише в аптеці накуплю «скафандрів»!»
Якщо цього потребує зміст пародії, автор використовує сленгові вирази, жаргонні звороти, ненормативну лексику. Буває, віршоскладач і сам не знає, що написав, і як воно звучить, а звучить утворений шляхом складання-злиття попереднього слова з наступним нормальний матюк! Микола Базів таких речей не дарує, він знущається і глузує – до глухих поетів поет-сатирик безжальний!
Твори, що подані в цій збірці, можна розглядати як критичні твори: вони загострюють нашу увагу на недоліках і хибах сучасних версифікаторів, а вже графоманам дається справжній бій! У такому розумінні літературна пародія в найскладнішій формі виконує свою літературно-критичну функцію. Автор осміює як стиль, так і теми не вартих поезії явищ дійсності. Та чи має автор на меті застерегти літераторів від хибних кроків і настроїв? Думаю, це не головне в його сатирично-гумористичній творчості.
А головне: Микола Базів (і ми з ним) кепкує над дрібними вадами, захопленням окремими темами, над самозамилуванням, примітивною образністю, банальністю, вульгарністю, а часто й зловживанням художніх означень, часто без потреби, часто не на своєму місці. Своєю творчістю пародист оздоровляє зміст і стиль, використовуючи світ травестійно-бурлескових (травестія – з італ. travestire – перевдягання; бурлеск – фр. burlesque, італ. burla – жарт) перетворень, поєднуючи перебільшену увагу до, скажімо, еротики з грубуватою реальністю. Пародист гіперболізує штамп, який застосовано у творі, тим самим робиться сильний акцент, що доводить невдалий засіб художнього відтворення до абсурду. Буває, що уїдливий сарказм тримається, так би мовити, на межі фолу, але ж, шановні поети, не викликайте вогонь на свої вірші, бо ще не встигли-м надрукувати черговий шедевр, а «вже лихе принесло пародиста!»: «Я зраджую тобі в якомусь Вишневці, / Секунд чотири – очі вже відвів» (Павло Вольвач). Пародія має назву «Супершвидкість»: «Секунд чотири» – хвалюся у вірші / Про те, як швидко «ощасливів» жінку. / Я міг би справу цю зробить скоріше, / Та три секунди розстібав ширинку!».
Пародія «Яблуко райське» написана на мій давній вірш і страшенно мені подобається. Микола Базів тонко підмітив певну театральність моєї привселюдної сповідальної інтонації, і створив міні-п’єску, де собі відвів роль глядача, котрий розмірковує над тим, що йому показують-розказують. На поетичних збіговиськах, у яких беру участь, цей текст завжди викликає дружній сміх. Сміються присутні в авдиторії, і я сміюся над собою разом з усіма. «Душа моя – голе дерево / З двома райськими яблуками / Стоїть на порожньому березі…» (Тетяна Дігай, 2006).

За яблуко райське (лише за одне!)
Бог вигнав людей геть із раю,
Куди він за два нас усіх прожене –
Я навіть поняття не маю.

Чи світові білому буде вже край,
Чи інша чекає нас кара?
Та тільки призналась Тетяна Дігай,
Що в неї тих яблук є пара.

Лунають тривожні уже голоси,
Тремтить увесь рід чоловічий,
Бо Єву-праматір змій раз спокусив,
Тетяну – як мінімум – двічі!

За яблуко райське (лише за одне!)
Бог вигнав людей геть із раю.
Куди Він тепер нас усіх прожене –
Піду й у Тетяни спитаю

Тож, як бачимо, у виданнях, по які сьогодні мова, автор торкається тих самих проблем, що і в попередніх книжках: критика примітивної образності, ритміки, лексичних і семантичних двозначностей, невідповідності заявленому жанрові («Шваків сонет») тощо.
У переважній частині пародійних відображень багато комічних ефектів, гумору, дотепних ключових слів чи рядків, вдало підмічені стильові особливості версифікації окремих поетів. Та головне – цю пародійну «країну» збудовано на сучасному матеріалі, то ж природно, що в ній є багато актуальних, специфічних «архітектурних» елементів і прикрас; у пародійних текстах охоплено чимало імен з літературного процесу в Україні й, певною мірою, відтворено «накульгування» цього процесу.
На завершення, вважаю доречним зацитувати слова літературного редактора видання «Шерстилинки» поета Володимира Кравчука: «Поети, яких безпосередньо торкнулись рядки пародиста, побачать власні огріхи, або ж «розмотуватимуть клубок» образ на автора, чи сприймуть з вдячністю обнародування творчості. Якщо пишуть пародії, значить таки читають».