Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.04
15:38
Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога —
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких — і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і згасає в регістрах невгамовної німоти
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога —
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких — і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і згасає в регістрах невгамовної німоти
2026.05.04
15:10
Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
2026.05.04
14:15
Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
2026.05.04
10:58
Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
2026.05.04
09:12
Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
2026.05.04
08:23
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
2026.05.04
06:20
Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
17:11
Я запитав в Ісуса: ти тут був
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:43
Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (VІІ-й вінок)*
І (VІІ)
Леліє сни чарівні таїна.
Любов неначе тихо задрімала.
Розкішне ліжко там, а не труна,
Ось балдахін, перини й опахала.
І вітерець ізлегка напина,
Як східний газ, вітрило-покривало.
Погойдує подушка набивна
Прекрасне личко, що рум`янцем грало.
Тепер уже воно поблідло ледь…
Невже те видиво – життя омана,
Бо тут насправді домінує смерть?!
Та ні, вдивись, кохання це - нірвана,
Лягаю поруч, повен ласки вщерть,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок.
ІІ (VІІ)
Немов нектар Богів, п`ємо світанок
На хвилечку зупинимось малу.
О як же він чарує нездоланно
Весняний легіт, непідвладний злу.
Аж дихає коханням. Я в тім стані
Постійно, ніби випив омелу*.
Хмільне, прекрасне відчуття незнане –
Солодкий дим сердечному теплу.
Та прийде ніч. Ті видива чудові
Ковтне пітьми чуттєва мілина…
До бою з нею ми – напоготові!
Бо не каналізація брудна,
Ні, чиста річка щастя нам відновить…
А течія життя несе човна.
*Омела – чарівне лікувальне зілля волхвів.
ІІІ (VІІ)
А течія життя несе човна…
Чи він для двох – оце також питання!
Чому нас доля вперто обмина -
Надія, бачу, гасне вже остання?
Куди впадає річна ця бічна?
Які бортів страшенні коливання!
Невже то Стіксу* смертна бистрина
Несе до водоспаду низвергання?!
Проте… Ще й добрим буде наш політ –
Звільнитись від буття цього капкану,
Мов стать легким, як колихання віт…
Враз опинитися в раю неждано –
Одкрився нам омріяний мій світ,
Де поруч я і ти – моя кохана.
* Стікс – річка підземного світу померлих у грецькій міфології.
ІV (VІІ)
Де поруч я і ти – моя кохана…
Читаю ніжність на твоїм лиці.
Вона - немов Ярилові осанна,
Осонцені зайчата-стрибунці.
Навколо – світло, лагідно, рахманно,
Сяйнули промені враз по ріці,
Неначе усмішка Богині Дани…
Ми вишнім дякуєм за дні оці.
Але життя нудне без Чорнобога.
Ось він човна зненацька наздогнав,
Розкинув руки, вистромляє роги…
«Пливіть безбоязно!» - то голос віщуна
Вчувається, як оберіг дороги,
Вгорнула нас рожева пелена.
V (VІІ)
Вгорнула нас рожева пелена,
Тебе вітаю, нескінченна весно!
Бо для обох це – диво, первина,
Ми мріяли про дні такі чудесні.
Нехай вона ніколи не мина,
Ця ява сну, що так тече небесно.
Тих пестощів солодких новизна -
Неначе манна в пам`яті тілесна.
Терзати буде заздрісна Мара*
І думку посилатиме погану,
Яка на клоччя щастя роздира…
Та музика божественна оргАну
Її знешкодить, повернувши рай –
Птахи співають нам безперестану.
*Мара – в українській міфології, Богиня темряви і зла.
VІ (VІІ)
« …Ти мовчанням мені кричи…»
Василь Симоненко.
Птахи співають нам безперестану.
Прислухайся, ті звуки – наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то – поет)
Красі природи заспіва осанну.
Ще й вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану,
Гойдають вічність, як скрижалі вед.
Мовчи мені, нехай шумлять отави,
Безмовно, мов лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво
І вже оця шляхетна глушина –
Немов зорі вечірньої заграва –
Іскриться сонцем осінь запашна.
VІІ (VІІ)
Іскриться сонцем осінь запашна
Проміниться діброва вогнелиста.
Озерна бірюзова низина
Чарує ніжно сяйвом аметиста.
Майнула тінь баского скакуна –
Пегас піднявся вгору урочисто.
Нас підхопив, хмарини розігнав,
Немов дорогу в небо враз очистив.
Та врізались у дощ. Упала тьма
Як од Мари підступних забаганок,
Накрила, наче стінами тюрма…
Минулося це зло. Погожий ранок
Знов огортає щастям крадькома…
Бентежно у п`янких обіймах танем.
VІІІ (VІІ)
…У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів…
М.Вінграновський
Бентежно у п`янких обіймах танем
Шепочеш пристрасно: «Коханий! Мій!»
Вбираю всю твого волосся манну,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.
Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
Нарешті враз – вулканне вивергання –
Кажу собі: від щастя занімій.
Дрімаючи, побачив я це диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Щоби життя вировище мінливе
Ізнов на дно тягнуло до біди?!
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, ще зажди.
ІХ (VІІ)
О дійсносте, благаю, ще зажди,
Хай тягнуться блаженні миті сонні.
Течуть вони, неначе ті меди –
Дива на розімлілому осонні.
Цвітуть і плодоносять тут сади
У щастя чарівливому полоні.
Медитативна музика сюди
Вливає звуки, ніжністю бездонні.
Але якщо прокинуся усе ж,
Яви мені, благаю я в молінні,
Реальність, ніби казкою без меж…
Щоб сонце пестило там гори сині,
Ти променями хмари промереж,
Не розбивай ці мрії безневинні.
Х (VІІ)
Не розбивай ці мрії безневинні –
Відраду для душі дають вони.
Якщо в житті лиш чорне хмаровиння,
До них собі тихенько зазирни.
І вхопишся, немов за соломину,
Поринувши у чарівливі сни.
Від яви там сумної на відміну
Видінь чекає гроно осяйних.
Тож уявляй, аж поки буде нудить.
Закрий, о раче, панцир свій твердий…
Та упаде колись оця полуда!
Тоді заснулу мужність розбуди -
Хай витримають всі удари груди
Об навісних реалій холоди.
ХІ (VІІ)
Об навісних реалій холоди
Розіб`ються всі мріяння рожеві.
Мов Бог відро холодної води
На мозок тверезіючи-сталево
Проллє… Й дарма молитись: «Відведи!»
Вклонися лиш прозірливому дневі
За намір пробудить тебе твердий,
З надією прощайсь тоді «Forever!»*
Та спершу зупинись. Ну просто так
Перехили із горя ти чарчину –-
Болітиме ще в серці цей синяк!
Ярітиме у ньому божевільно,
Бо не позбутись почуття ніяк –
Обрядодій, твори, ясна волхвине.
* Forever – назавжди(англ.)
ХІІ (VІІ)
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Ось прийдуть світлі замість днів сумних.
Минеться швидше горе удовине
Новітнім щастям виповниться вдих,
Дитину пелюшками мов завине…
(О Боже, борони від лих усіх!)
І почуття оте святе, первинне
Пробуджуй у діяннях ти своїх.
Воно в душі блукає, наче привид,
Немов би вже готуючись туди,
Де смерті морок поглина жахливий.
Благаю – знов кохання відроди,
Зведи угору погляд свій сміливо -
Зусиль твоїх дозріють хай плоди.
ХІІІ (VІІ)
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Лице поблідле підведу угору –
Ну, смерте, що ж… Тепер мене веди
Страшним своїм зеленим коридором.
Так ось любові шлях проліг куди –
Кляну оту мою уяву хвору,
Бо серцем будучи ще молодим,
Караюся за долі непокору.
- Виходити з депресії пора –
Згори немов почулось повеління –
Навиворіт – фантазії ця гра –
Себе у неї кинув самочинно…
І розповзлась між хмарами жура,
Умлівши в горизонту ясній сині.
ХІV (VІІ)
Умлівши в горизонту ясній сині,
Із хмари перший промінь заяснів.
То, може, знак високий провидіння -
Минає, врешті, час холодних днів.
Вже набирає сили те тремтіння –
Бо темрява тяжка, у котрій скнів,
Розсмоктується, рветься неухильно
Під натиском яріючих вогнів.
Та не одразу нас весна зігріла,
Ще довго мертва блідість крейдяна
Дощем навалюється нам на крила.
Але міліє, шерхне і кона…
Небесна брама сонцю шлях відкрила
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ-й Магістрал
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (VІІ-й вінок)*
І (VІІ)Леліє сни чарівні таїна.
Любов неначе тихо задрімала.
Розкішне ліжко там, а не труна,
Ось балдахін, перини й опахала.
І вітерець ізлегка напина,
Як східний газ, вітрило-покривало.
Погойдує подушка набивна
Прекрасне личко, що рум`янцем грало.
Тепер уже воно поблідло ледь…
Невже те видиво – життя омана,
Бо тут насправді домінує смерть?!
Та ні, вдивись, кохання це - нірвана,
Лягаю поруч, повен ласки вщерть,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок.
ІІ (VІІ)
Немов нектар Богів, п`ємо світанок
На хвилечку зупинимось малу.
О як же він чарує нездоланно
Весняний легіт, непідвладний злу.
Аж дихає коханням. Я в тім стані
Постійно, ніби випив омелу*.
Хмільне, прекрасне відчуття незнане –
Солодкий дим сердечному теплу.
Та прийде ніч. Ті видива чудові
Ковтне пітьми чуттєва мілина…
До бою з нею ми – напоготові!
Бо не каналізація брудна,
Ні, чиста річка щастя нам відновить…
А течія життя несе човна.
*Омела – чарівне лікувальне зілля волхвів.
ІІІ (VІІ)
А течія життя несе човна…
Чи він для двох – оце також питання!
Чому нас доля вперто обмина -
Надія, бачу, гасне вже остання?
Куди впадає річна ця бічна?
Які бортів страшенні коливання!
Невже то Стіксу* смертна бистрина
Несе до водоспаду низвергання?!
Проте… Ще й добрим буде наш політ –
Звільнитись від буття цього капкану,
Мов стать легким, як колихання віт…
Враз опинитися в раю неждано –
Одкрився нам омріяний мій світ,
Де поруч я і ти – моя кохана.
* Стікс – річка підземного світу померлих у грецькій міфології.
ІV (VІІ)
Де поруч я і ти – моя кохана…
Читаю ніжність на твоїм лиці.
Вона - немов Ярилові осанна,
Осонцені зайчата-стрибунці.
Навколо – світло, лагідно, рахманно,
Сяйнули промені враз по ріці,
Неначе усмішка Богині Дани…
Ми вишнім дякуєм за дні оці.
Але життя нудне без Чорнобога.
Ось він човна зненацька наздогнав,
Розкинув руки, вистромляє роги…
«Пливіть безбоязно!» - то голос віщуна
Вчувається, як оберіг дороги,
Вгорнула нас рожева пелена.
V (VІІ)
Вгорнула нас рожева пелена,
Тебе вітаю, нескінченна весно!
Бо для обох це – диво, первина,
Ми мріяли про дні такі чудесні.
Нехай вона ніколи не мина,
Ця ява сну, що так тече небесно.
Тих пестощів солодких новизна -
Неначе манна в пам`яті тілесна.
Терзати буде заздрісна Мара*
І думку посилатиме погану,
Яка на клоччя щастя роздира…
Та музика божественна оргАну
Її знешкодить, повернувши рай –
Птахи співають нам безперестану.
*Мара – в українській міфології, Богиня темряви і зла.
VІ (VІІ)
« …Ти мовчанням мені кричи…»
Василь Симоненко.
Птахи співають нам безперестану.
Прислухайся, ті звуки – наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то – поет)
Красі природи заспіва осанну.
Ще й вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану,
Гойдають вічність, як скрижалі вед.
Мовчи мені, нехай шумлять отави,
Безмовно, мов лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво
І вже оця шляхетна глушина –
Немов зорі вечірньої заграва –
Іскриться сонцем осінь запашна.
VІІ (VІІ)
Іскриться сонцем осінь запашна
Проміниться діброва вогнелиста.
Озерна бірюзова низина
Чарує ніжно сяйвом аметиста.
Майнула тінь баского скакуна –
Пегас піднявся вгору урочисто.
Нас підхопив, хмарини розігнав,
Немов дорогу в небо враз очистив.
Та врізались у дощ. Упала тьма
Як од Мари підступних забаганок,
Накрила, наче стінами тюрма…
Минулося це зло. Погожий ранок
Знов огортає щастям крадькома…
Бентежно у п`янких обіймах танем.
VІІІ (VІІ)
…У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів…
М.Вінграновський
Бентежно у п`янких обіймах танем
Шепочеш пристрасно: «Коханий! Мій!»
Вбираю всю твого волосся манну,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.
Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
Нарешті враз – вулканне вивергання –
Кажу собі: від щастя занімій.
Дрімаючи, побачив я це диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Щоби життя вировище мінливе
Ізнов на дно тягнуло до біди?!
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, ще зажди.
ІХ (VІІ)
О дійсносте, благаю, ще зажди,
Хай тягнуться блаженні миті сонні.
Течуть вони, неначе ті меди –
Дива на розімлілому осонні.
Цвітуть і плодоносять тут сади
У щастя чарівливому полоні.
Медитативна музика сюди
Вливає звуки, ніжністю бездонні.
Але якщо прокинуся усе ж,
Яви мені, благаю я в молінні,
Реальність, ніби казкою без меж…
Щоб сонце пестило там гори сині,
Ти променями хмари промереж,
Не розбивай ці мрії безневинні.
Х (VІІ)
Не розбивай ці мрії безневинні –
Відраду для душі дають вони.
Якщо в житті лиш чорне хмаровиння,
До них собі тихенько зазирни.
І вхопишся, немов за соломину,
Поринувши у чарівливі сни.
Від яви там сумної на відміну
Видінь чекає гроно осяйних.
Тож уявляй, аж поки буде нудить.
Закрий, о раче, панцир свій твердий…
Та упаде колись оця полуда!
Тоді заснулу мужність розбуди -
Хай витримають всі удари груди
Об навісних реалій холоди.
ХІ (VІІ)
Об навісних реалій холоди
Розіб`ються всі мріяння рожеві.
Мов Бог відро холодної води
На мозок тверезіючи-сталево
Проллє… Й дарма молитись: «Відведи!»
Вклонися лиш прозірливому дневі
За намір пробудить тебе твердий,
З надією прощайсь тоді «Forever!»*
Та спершу зупинись. Ну просто так
Перехили із горя ти чарчину –-
Болітиме ще в серці цей синяк!
Ярітиме у ньому божевільно,
Бо не позбутись почуття ніяк –
Обрядодій, твори, ясна волхвине.
* Forever – назавжди(англ.)
ХІІ (VІІ)
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Ось прийдуть світлі замість днів сумних.
Минеться швидше горе удовине
Новітнім щастям виповниться вдих,
Дитину пелюшками мов завине…
(О Боже, борони від лих усіх!)
І почуття оте святе, первинне
Пробуджуй у діяннях ти своїх.
Воно в душі блукає, наче привид,
Немов би вже готуючись туди,
Де смерті морок поглина жахливий.
Благаю – знов кохання відроди,
Зведи угору погляд свій сміливо -
Зусиль твоїх дозріють хай плоди.
ХІІІ (VІІ)
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Лице поблідле підведу угору –
Ну, смерте, що ж… Тепер мене веди
Страшним своїм зеленим коридором.
Так ось любові шлях проліг куди –
Кляну оту мою уяву хвору,
Бо серцем будучи ще молодим,
Караюся за долі непокору.
- Виходити з депресії пора –
Згори немов почулось повеління –
Навиворіт – фантазії ця гра –
Себе у неї кинув самочинно…
І розповзлась між хмарами жура,
Умлівши в горизонту ясній сині.
ХІV (VІІ)
Умлівши в горизонту ясній сині,
Із хмари перший промінь заяснів.
То, може, знак високий провидіння -
Минає, врешті, час холодних днів.
Вже набирає сили те тремтіння –
Бо темрява тяжка, у котрій скнів,
Розсмоктується, рветься неухильно
Під натиском яріючих вогнів.
Та не одразу нас весна зігріла,
Ще довго мертва блідість крейдяна
Дощем навалюється нам на крила.
Але міліє, шерхне і кона…
Небесна брама сонцю шлях відкрила
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ-й Магістрал
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.
**Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
http://maysterni.com/publication.php?id=131101
http://maysterni.com/publication.php?id=131169
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
| Найвища оцінка | Тетяна Левицька | 7 | Любитель поезії / Майстер-клас |
| Найнижча оцінка | Ночі Вітер | 6 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
