І (VІІ)

Леліє сни чарівні таїна.
Любов неначе тихо задрімала.
Розкішне ліжко там, а не труна,
Ось балдахін, перини й опахала.

І вітерець ізлегка напина,
Як східний газ, вітрило-покривало.
Погойдує подушка набивна
Прекрасне личко, що рум`янцем грало.

Тепер уже воно поблідло ледь…
Невже те видиво – життя омана,
Бо тут насправді домінує смерть?!

Та ні, вдивись, кохання це - нірвана,
Лягаю поруч, повен ласки вщерть,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок.

ІІ (VІІ)

Немов нектар Богів, п`ємо світанок
На хвилечку зупинимось малу.
О як же він чарує нездоланно
Весняний легіт, непідвладний злу.

Аж дихає коханням. Я в тім стані
Постійно, ніби випив омелу*.
Хмільне, прекрасне відчуття незнане –
Солодкий дим сердечному теплу.

Та прийде ніч. Ті видива чудові
Ковтне пітьми чуттєва мілина…
До бою з нею ми – напоготові!

Бо не каналізація брудна,
Ні, чиста річка щастя нам відновить…
А течія життя несе човна.

*Омела – чарівне лікувальне зілля волхвів.

ІІІ (VІІ)

А течія життя несе човна…
Чи він для двох – оце також питання!
Чому нас доля вперто обмина -
Надія, бачу, гасне вже остання?

Куди впадає річна ця бічна?
Які бортів страшенні коливання!
Невже то Стіксу* смертна бистрина
Несе до водоспаду низвергання?!

Проте… Ще й добрим буде наш політ –
Звільнитись від буття цього капкану,
Мов стать легким, як колихання віт…

Враз опинитися в раю неждано –
Одкрився нам омріяний мій світ,
Де поруч я і ти – моя кохана.

* Стікс – річка підземного світу померлих у грецькій міфології.

ІV (VІІ)

Де поруч я і ти – моя кохана…
Читаю ніжність на твоїм лиці.
Вона - немов Ярилові осанна,
Осонцені зайчата-стрибунці.

Навколо – світло, лагідно, рахманно,
Сяйнули промені враз по ріці,
Неначе усмішка Богині Дани…
Ми вишнім дякуєм за дні оці.

Але життя нудне без Чорнобога.
Ось він човна зненацька наздогнав,
Розкинув руки, вистромляє роги…

«Пливіть безбоязно!» - то голос віщуна
Вчувається, як оберіг дороги,
Вгорнула нас рожева пелена.

V (VІІ)

Вгорнула нас рожева пелена,
Тебе вітаю, нескінченна весно!
Бо для обох це – диво, первина,
Ми мріяли про дні такі чудесні.

Нехай вона ніколи не мина,
Ця ява сну, що так тече небесно.
Тих пестощів солодких новизна -
Неначе манна в пам`яті тілесна.

Терзати буде заздрісна Мара*
І думку посилатиме погану,
Яка на клоччя щастя роздира…

Та музика божественна оргАну
Її знешкодить, повернувши рай –
Птахи співають нам безперестану.
*Мара – в українській міфології, Богиня темряви і зла.

VІ (VІІ)
« …Ти мовчанням мені кричи…»

Василь Симоненко.

Птахи співають нам безперестану.
Прислухайся, ті звуки – наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то – поет)

Красі природи заспіва осанну.
Ще й вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану,
Гойдають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені, нехай шумлять отави,
Безмовно, мов лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво

І вже оця шляхетна глушина –
Немов зорі вечірньої заграва –
Іскриться сонцем осінь запашна.

VІІ (VІІ)

Іскриться сонцем осінь запашна
Проміниться діброва вогнелиста.
Озерна бірюзова низина
Чарує ніжно сяйвом аметиста.

Майнула тінь баского скакуна –
Пегас піднявся вгору урочисто.
Нас підхопив, хмарини розігнав,
Немов дорогу в небо враз очистив.

Та врізались у дощ. Упала тьма
Як од Мари підступних забаганок,
Накрила, наче стінами тюрма…

Минулося це зло. Погожий ранок
Знов огортає щастям крадькома…
Бентежно у п`янких обіймах танем.

VІІІ (VІІ)
…У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів…

М.Вінграновський

Бентежно у п`янких обіймах танем
Шепочеш пристрасно: «Коханий! Мій!»
Вбираю всю твого волосся манну,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
Нарешті враз – вулканне вивергання –
Кажу собі: від щастя занімій.

Дрімаючи, побачив я це диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Щоби життя вировище мінливе

Ізнов на дно тягнуло до біди?!
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, ще зажди.

ІХ (VІІ)

О дійсносте, благаю, ще зажди,
Хай тягнуться блаженні миті сонні.
Течуть вони, неначе ті меди –
Дива на розімлілому осонні.

Цвітуть і плодоносять тут сади
У щастя чарівливому полоні.
Медитативна музика сюди
Вливає звуки, ніжністю бездонні.

Але якщо прокинуся усе ж,
Яви мені, благаю я в молінні,
Реальність, ніби казкою без меж…

Щоб сонце пестило там гори сині,
Ти променями хмари промереж,
Не розбивай ці мрії безневинні.

Х (VІІ)

Не розбивай ці мрії безневинні –
Відраду для душі дають вони.
Якщо в житті лиш чорне хмаровиння,
До них собі тихенько зазирни.

І вхопишся, немов за соломину,
Поринувши у чарівливі сни.
Від яви там сумної на відміну
Видінь чекає гроно осяйних.

Тож уявляй, аж поки буде нудить.
Закрий, о раче, панцир свій твердий…
Та упаде колись оця полуда!

Тоді заснулу мужність розбуди -
Хай витримають всі удари груди
Об навісних реалій холоди.

ХІ (VІІ)

Об навісних реалій холоди
Розіб`ються всі мріяння рожеві.
Мов Бог відро холодної води
На мозок тверезіючи-сталево

Проллє… Й дарма молитись: «Відведи!»
Вклонися лиш прозірливому дневі
За намір пробудить тебе твердий
І тихо рухайся тоді «Forewer!»*

Та спершу зупинись. Ну просто так
Перехили із горя ти чарчину –-
Болітиме ще в серці цей синяк!

Ярітиме у ньому божевільно,
Бо не позбутись почуття ніяк –
Обрядодій, твори, ясна волхвине.

* Forewer – вперед (англ.)

ХІІ (VІІ)

Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Ось прийдуть світлі замість днів сумних.
Минеться швидше горе удовине
Новітнім щастям виповниться вдих,

Дитину пелюшками мов завине…
(О Боже, борони від лих усіх!)
І почуття оте святе, первинне
Пробуджуй у діяннях ти своїх.

Воно в душі блукає, наче привид,
Немов би вже готуючись туди,
Де смерті морок поглина жахливий.

Благаю – знов кохання відроди,
Зведи угору погляд свій сміливо -
Зусиль твоїх дозріють хай плоди.

ХІІІ (VІІ)

Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Лице поблідле підведу угору –
Ну, смерте, що ж… Тепер мене веди
Страшним своїм зеленим коридором.

Так ось любові шлях проліг куди –
Кляну оту мою уяву хвору,
Бо серцем будучи ще молодим,
Караюся за долі непокору.

- Виходити з депресії пора –
Згори немов почулось повеління –
Навиворіт – фантазії ця гра –

Себе у неї кинув самочинно…
І розповзлась між хмарами жура,
Умлівши в горизонту ясній сині.

ХІV (VІІ)

Умлівши в горизонту ясній сині,
Із хмари перший промінь заяснів.
То, може, знак високий провидіння -
Минає, врешті, час холодних днів.

Вже набирає сили те тремтіння –
Бо темрява тяжка, у котрій скнів,
Розсмоктується, рветься неухильно
Під натиском яріючих вогнів.

Та не одразу нас весна зігріла,
Ще довго мертва блідість крейдяна
Дощем навалюється нам на крила.

Але міліє, шерхне і кона…
Небесна брама сонцю шлях відкрила
Леліє сни чарівні таїна.

VІІ-й Магістрал

Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.

Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.

О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…

Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.

**Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:

http://maysterni.com/publication.php?id=130971

http://maysterni.com/publication.php?id=131004

http://maysterni.com/publication.php?id=131046

http://maysterni.com/publication.php?id=131066

http://maysterni.com/publication.php?id=131101

http://maysterni.com/publication.php?id=131169