ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олексій Кацай
2020.01.22 21:04
Блукаючи у нутрощах планет,
поєднаних із другим боком неба,
вигадую нових зірок сюжет,
в якому все навколишнє потребу
вчуває несвідомо, і ланцюг
моїх слідів, наївний мов графіті,
торкається площин, драбин, яруг,
які ланцюг видовжують у ниті.

Володимир Бойко
2020.01.22 19:25
Поети чубляться до скону,
Бо нетривкий між ними мир,
Бо кожен має власний гонор,
Бо кожен сам собі кумир.

Отак стражденна Україна,
Зневажена поміж людей,
Відроджується й знову гине

Олександр Сушко
2020.01.22 18:16
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Марія Дем'янюк
2020.01.22 16:36
В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...

Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

Тетяна Роса
2020.01.22 14:52
Калатала у пролісків дзвоники,
цокотіла звабливо підборами,
запрягала оливкових коників –
мандрувати казковими долами…
Ти була сміхотливою тишею,
Від ялиці хвоїнкою гострою,
твої зорі були найвищими…
То було все… до першого пострілу.

Сергій Губерначук
2020.01.22 13:57
Співайте, сини!
Ваші батьки – орфеї!

Співайте, сини!
Бог дозволяє вам!

Співайте, сини!
І жінок научайте!

Ігор Деркач
2020.01.22 13:49
А ми такі усі єдині,
що і не треба злуки,
бо завдяки лихій годині,
аби не заблукали, нині
приклала Раша руку.

***
Ніяк не угомониться совок

Ярослав Чорногуз
2020.01.22 12:12
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Олександр Олехо
2020.01.22 11:56
Природа, речі, ми і час…
І бумеранг навколо долі.
Як мало доброго у нас,
в театрі слів, де ситі ролі.
Європа чиста і пуста.
Надія вічно неумита.
У нас зажурені вуста.
Розрада суму – оковита…

Олена Музичук
2020.01.22 10:44
Вчила мене стара мати
грати і співати
і навчила часто, часто
сльози проливати.
Та й тепер, буває, плачу,
плачу, як згадаю,
хто отих дітей циганських
музиці навчає.

Олександр Сушко
2020.01.22 09:19
Нині воюють Словом
Без вояків і гармат.
Там, де російська мова -
Там України нема.

Там є шансон і водка,
Кров ручаями тече.
Пушкін - сяйна обгортка

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Інеса Завялова (1999) / Проза

 Злива ( новела)
Новела


1

Гримів грім… було страшно. В хаті горіла одна свічка. Всі вже давно полягали спати, тільки матуся стояла на колінах і тихенько молилася. Молитву чули діти, які ніяк не могли вгомонитися, бо непогода лютувала своїм вереском і раннім весняним капризом, вона примхливо турбувала всіх цієї ночі.
–То… тихіше вже! Хоч ви вже, діти, спіть! – крикнув строго батько.
–То ж… неможливо, гримить он як сильно, – озвався хтось із дітей.
–Мовчіть! – знову гримнув чоловяга. Кріпкий, здоровий, сильний.
Злива не вщухала з самого ранку, а зараз, тепер, під саму ніч, непогода зовсім розлютилася і стала бити по шибкам бубном злим та вкрадливим: він, той бубен-неба, то затихав, то ховався, а коли змовкав, то замість свого гримання, посилав блискавки грайливі та надокучливі; тримтіли шибки на вікнах, вітер зло cкиглив, розкати грому трясли не тільки небо, але й землю. Блискавка спалахувала зненацька… і тут же… раптово гасла, вона успівала налякати людей, які ховалися в своїх домівках.
От і в домі Семена діти вовтузилися, хрестилися, бубоніли: всі в домівці не спали.
В цю саму пору, в двері хтось гучно постукав, стук почули в хвилинній тиші, яку втішливо пропонувала непогода тому, хто стояв за дверима.
Мати на якусь мить перестала молитися, піднялась, щоб піти відкрити двері, бо стукіт бряцав замком, та ґазда, встиг піднятися перший. Він відчинив двері, в привідкритий дверний отвір засвистів зло і похабно вітер. Господар вийшов на ганок, до дітей долинали скудні фрагменти розмови двох чоловіків.
–Степане, це я Іван, до дому далеко, а непогода лютує, пусти до хати. Прошу… бо до дому не доплентаюсь… ще десь впаду, так виє… та трясеться все навколо… дуже страшно: дерева падають, – сказав знайомий голос.
–То… заходь, тільки скоріш, Іване, ото ж такої…, так ти ж… та… нічого собі…, то з тебе юшка стікає! – Семен уважно розглядав сусіда, – що це ти в таку пору тут вештаєшся, – власник великого дому говорив невпопад.
Іван та Семен не були друзями, вони не були навіть приятелями. Сусіди далекі. Держалися в хороших стосунках і тільки. Семен був добрий ґазда, багатий, роботящий. Він мало кого пускав до себе в душу, а до хати, тим більше. Держався осторонь усіх. Люди гомоніли про Семена всяке та різне. Хтось вірив, а хтось і ні!
У нього була дуже красива жінка, всі в селі казали, що то і є причина його одинокості.
Іван – напідпитку, це зразу відчулося; він йшов з шинку, в цьому теж не було сумніву. Це був здоровенний чолов’яга. Йому під сорок, а може трохи більше. Виглядав Іван на всі п’ятдесят з лишком. Важка робота, тяжка доля зробили своє діло, журба та праця забрали в нього красу, дану йому Богом та природою. Великі карі очі змарніли, темне волосся де не де сивіло, сильні руки та плечі були вже не такі міцні, як колись: та не дивлячись на втомлений та підпиткуватий вигляд, в очах Івана все ж горів вогник надії. Здавалося, що не тільки непогода пригнала цього чолов’ягу до Семенової хати, а ще щось інше було у Івана на думці.
Іван не був п’яницею, навіть навпаки, його ніколи ніхто не бачив в такому стані, в якому бувають невдахи-п’янчуги щодня.
–Щось видно сталося, – майнула думка в голові Семена. Він уважно оглядав нічного гостя.
–Катерино, гість іде до хати! Прибирись… та клади на стіл чарки, та закуски. Бо на ганку не діло стояти! Ми з Іваном трохи посидимо, погонимо. Та хутчій, жінко, бо злива ж на вулиці, йому б зігрітися, просушитись, змок до нитки чолов’яга. Агов, чого мовчиш, Катю?
–То чую-чую, Семенчику! Я хутко, не переживай, – відповіла Катерина. Вона ще молода та гарна. Її лице біле, очі – світлі, сірі, глибокі. Хустина прятала волосся. Вона молодша за Семена на п'ятнадцять років. Заміж вийшла рано. Одна дочка у батьків. Її врода малювалась прекрасним талановитим художником – генетикою, природою.
На вулиці люто, шалено скалився вітер, грім продовжував вибивати своїм дощовим бубном, блискавка танцювала по небу, здавалося хизувала, чимось зло тішилася, або навпаки – попереджала. Дерева гнулися додолу, немов просили припините це безглузде вітрове виття, безглузде завивання.
Нарешті… двері скрипнули. В хаті тепло, вогонь мерехтів слабкенько – груба нагрілася давно, тепло було нічним та сонливим. Ось в такий вечір завітав до хати Семена Полія Іван Смерека. Семена в селі знали всі: багатий, небідний, для такого глухого села як Грушівка – пан, а для міста так собі – сільський господар, бо мав свою землю і немалий шмат, троє дітей – синів, та гарну жінку Катеринку. Ґаздував, владував сам собі, не любив інших панів, та й взагалі… нікого не любив. Семен завжди в розмові клав грань між собою і тим, хто ліз до нього з балачками, плітками, бесідою.
Свою жінку Катерину не любив коханням палким, та майже не любив нікого, він тішився, що вона найгарніша від інших. Грубий він був до всіх, та одне приваблювало в ньому – його хазяйновитість. В селі всі знали, що у Cемена водяться гроші. Була у нього добра худоба, та й немалої кількості, велика хата притягувала заздрість сусідів. Земля – єдина пристрасть Семена. Припадав до неї, шептався з нею, мов з коханкою, цілував, коли давала багатий урожай, лютував, як врожаю не було. То, може, й землю не любив, а всім навколо користувався, та всіма, хто був йому рідний та близький. Дехто в селі держався від Семена осторонь. (І той хтось… був правий). Дома його теж всі побоювалися, підкорялися його волі, примхливому норову. Як до нього відносилися люди в селі – Семен знав добре, йому навіть подобалося, що його недолюблювали і побоювалися. Семен не був щедрим, майже скупий, мовчазливий та похмурий. Таким його знали всі. Тому, коли Семен побачив гостя, та ще в таку пору, він зразу зрозумів, що неспроста до його хати прибився Іван Смерека.
Семен першим присів на лавку, кивком голови наказав Іванові теж присісти. Мовчання було тягучим, якимось незручним для обох. Мерехтіла свічка, вона товста, велика, добротна. Катеринка поклала на стіл чарки давно, та до столу не спішили. Обидва наче принюхувалися один до одного, влізали в нутро. Тишина застила моторошним павутинням, яке було важко стряхнути. Семен порушив мовчання:
–Ну то… що? Поближче сядем… до столу, чи як? Бо бачу ти геть змерз.
–То наче б то… як скажеш, Семене. Зігрівся трохи я, спасибі. Злива дивна, зла така, наче сварлива жінка. Хоч… я й сам не знаю, які то жінки сварливі, бо моя Олеська добра, Бог милував, живемо добре, мирно.
–Ну то й порівняння в тебе, Іване. Злива, як злива, до чого тут жінки?
–То так, може, й твоя правда, Cемене – смутився Іван.
–Жінки то не небо і не злива, то зовсім інше. Ну добре! Не сиди так, скрутився, нехай йому грець, в три погибелі! На… випий! Давай, давай, до столу! Випий! Та вже не трясися! Бо дивитися на тебе… брр… холодно стає, – смішливо сказав Семен і щедро налив із великої склянки, – хлибни… та добре, бо весь трясешся! Давай, давай, не тягни кота за хвіст, – щедрість Семена була незвичною.
–І то правда, змерз, як цуцик, – Іван перевернув чарку, випив залпом, – ой, спасибі, Семене! Добре пішло! – Іван смішнувато потрясся.
–То бачу не тільки непогода привела тебе до мого дому? Пий ще! Та кажи, чого вже прителіпався, перепрошую, прийшов до моєї хати. Бо все ж до свого дому міг таки доповзти! – Семен прищурювався, свічка мерехтіла ніяково, в’яло.
Іван випив, закусив цибулиною, іншого нічого зі столу не брав. Їсти йому не хотілося, почував він себе ганьбливо, п’яніти ще більше йому не дуже хотілося. Та відмовлятися від випивки не міг. Іван озирнувся, двері в іншу кімнату були привідкриті. Іван став якось дивно вовтузитись, крутитись, нервував.
–То я прикрию двері, не переймайся, сусіде, – зрозуміло кивнув Семен, – не переживай, не хочеш, щоб хтось чув? То пусте, не бійся. Тут я голова, як скажу… так і буде! – Семен та Іван мовчали, переглядалися. – То слухаю, кажи, що хотів, – промовив скоромовкою Семен. Він підганяв Івана, бо хотілося спати. Ніч на дворі.
–Слухай, Семене, – нарешті несміло розпочав гість, – купи мою землю, що недалеко коло тебе, ти ж знаєш, я не жебрак, земелька теж є: дві ділянки, я б одну тобі продав, саму велику, гарну, плодовиту, бо гроші дуже треба. У мене сили є коло неї ходити, та діло не в тому… Тобі продати хочу, бо ти ґазда! У добрі руки землю продати хочу, – Іван пив та не п’янів, здавалося навпаки, ставав тверезіший… він говорив внятно, розсудливо.
–Жінка моя… Олеська… хвора дуже, слаба стала. Мені ліки треба, – Іван помовчав хвилю, та доказав нарешті, що хотів сказати давно, – на лікування гроші . Пан доктор каже лікувати потрібно, чим скоріш, тим краще, а в мене окрім землі нічого немає. Одні ми з Олеською – сироти. Родини нема, спадщина от невеличка, від моїх досталася, від батьків, та ти, Семене, про нас все знаєш! То, може, нам, хоч це допоможе, маю на увазі, гроші ж поможуть!
–То випий ще, Іване, – сказав Семен напружливо, він розглядав уважно п’яненького сусіда і щось сам собі хитро міркував, – а то… весь трясешся, змерз. Дивись, на тобі вся одежина мокра.
Іван якусь мить став уважно розглядував себе і розсіянно слухав Семена: він провалювався в підпидкуватий стан, який для нього був незвичний.
–То ти ж без свого воза, Іване? Так приплентався з шинку, мабуть? – питав Семен.
Він наче хизувався з сусіда, інтонації видавали його, бо вже задумав погане, а от зовні, Семен був привітний, чутливий.
–Та так, Семене, без воза, – оживився Іван і знову перехилив злощасну чарку, вже й не першу і не другу.
–Та… ти їж, їж, закуси чимось! Та розказуй, може, й куплю земельку, чого не купити, бо одне, що люблю на цьому світі, то землю хорошу, плодовиту, запашну!
Нарешті Іван почув відповідь Семена, в голові у нього все гуділо.
– Твоя земля, Іване, плодовита! Не наврочено там, твоя правда, добра земля, хазяйська! Ситна! Куплю! Чого не купити!

2

Іван оженився на сироті. Олеська завжди бліденька, квола, слабка, родила йому донечку та двох синочків, жили добре, дружно, та все ж важко. Донечка – красунечка у Івана, хоча ще й дівчатко, а вроди гарної, струнка, білолиця, здорова, не в матір пішла, а в Івана, синочки теж здорові були.
Іванова жінка слабла, ґаздиня вона була хороша та нещодавно зовсім злягла. Та все ж надія була, треба було грошей на ліки. Іванові після батьків земля досталася, земля годувала. Бо село, а що в селі? Дорожче землі – немає нічого!
Шмат Іванової землі був біля Семена, тому і подумав Смерека, а чому би не продати земелю батьківську за гарні гроші: можна лікаря з міста привезти, вилікувати жінку, яка була для Івана найдороща на світі. Кохав ніжно, світло, беріг, як міг.

–Семене, купи землю, прошу, – просив пяний Іван, повторював моторно одні і ті слова, – гроші треба… на лікаря… уже ж казав, а ти… мовчиш, а, може, що й казав, та я вже набрався добре…, в голові паморочиться, гудить, погано запам’ятовую. Оп’янів я міцно, кріпка горілка у тебе, Семене, – сказав Іван, гість Семена ледве язиком волочив, слова булькали, смішно хлюпали, ковталися.
На вулиці блиснула зло блискавиця, злива вщухла дивно, з неба не падало ні краплини, тільки гудів вітер, він був вже м’якший… спокійніший. Семен зухвало заглянув в очі Іванові, та тихенько підбурював:
–То ти, Іване, пий-пий! То рахуй , я в тебе землю купив! Пий, не журися! Та йди вже до дому! Чуєш, тихо стало, тиша для тебе! Злива замовкла! – Семен пригощав, сам не пив, він дуже радів з такої дивної нагоди: тепер він зможе втілити свою давню мрію, бо земля була хороша, вже давно хотів її пригарбати, та не знав як.
–То ти вже просох, зігрівся, по рукам, купив я твою землю, рахуй, купив! Іди вже! Іди, Іване, бо рано вставати! Спати хочу! Вже майже світає.
Іван підвівся, подав руку ґазді, потис її міцно; якось незграбно, швидко, хвилясто поплівся до дверей.
За воротами чулося чавкання та хлюпіт. Щось упало, знову чавкіт, захлюпотіло. Щось завизжало десь далеко, наче кішка; гавкнула десь псина. По небу промайнула остання скупа яскрава полоса. Все стихло…
–От дурень, прийти до мене, вночі, та ще й пити, – подумав Семен, та вголос нікому нічого не сказав? – ну, слава Богу, звалив вже до свого дому, майже, доплівся, а як десь впав? Не моє діло, – думка була солодка.
Семен хлепнувся коло Катерини в ліжко гучно, нахабно, злорадно. Діти вже давно міцно спали, їх сопіння чулося з іншої кімнати – тихе, мирне, дитяче.
Семен великою жадною рукою доторкнувся до повних, тугих грудей Катерини. Він болюче стискав їх. Жінка мовчала. Катруся не спала, млявий скрипіт уривками стрімко заколихався по кімнаті… Шепотіння не було ніякого…
Вітер на дворі втих, вже не чути було і не бачити блискавиць, грім теж пропав, на вулиці – сиро, злива кудись поділася і так дивно, хутко, враз, наче її і не було.
Запівніч була моторошна і мокра. Якась гірка і примхлива. Небо ховало зірки, наче закрило їх кудись навмисно і не випускало. Місяця теж не було видно. Дивний сірий туманний мотлох завис над селом. Весна тільки днів кілька, от-от розпочалась. Зимовий холод ще був тут, поряд, він не відступав, здавалося, що понад ранок, на калюжах, на широких сільських болоттях забринить прозорий скляний просвіт, та сил в зими вже не було, тої сили, що була неділю другу, третю назад.
Остаток ночі Семен не спав, він пішов від Катерини швидко, сидів на холодному ганку сам. Майже, взагалі не спав, потім надовго замлів за столом, свічка догоріла, вже давно почало сіріти. Ранок розпочався стрімко. Семен гучно порушив тишу своєї домівки:
–Катерино, я купив землю у Івана, – голосно та гучно сказав Cемен.
–Семене, то ти ж… чоловікові грошей не дав, а кажеш, що купив? – питала сонно безпечна жінка. Катерина теж не спала.
–Ти чула, що сказано! Я землю купив! І гроші йому дав, то він п’яний був! Та все-все по дорозі розгубив! Ти мене почула, – Семен луснув по столу незграбною кулачиною.
–Семене, бійся Бога, то так неможна!
Катеринка приходила до себе. Жінка вскочила з ліжка, впала на коліна та стала просити, щоб чоловік не робив таке зло з невинним чоловіком. Семен злився і скаженів:
–Я вб’ю тебе, Катюхо, як скажеш ще слово проти! Чуєш, я йому гроші дав! Так собі і затям. А свідка, я і без тебе найду на цю справу! – Семен гримнув хатніми дверима, його шовгання почулися на вулиці.
Катерина впала перед іконою і стала молитися, вона молилась тихо, довго плакала та хрестилася, недобра звістка забирала у неї спокій. Діти теж чули сперечання батьків, та хто піде проти свого батька – замалі ще, хто піде проти свого чоловіка? Семен в домі – хазяїн він всім править.
Коли всі діти Семена та Катерини піднялися, батька в хаті не було. Семен подався до землі, яку щойно вкрав, він все продумав. У нього знайдеться пару невдах, які засвідчать, а з сільським головою домовитись не проблема.

Злива замісила землю наче добре тісто, земля була волога, жирна, ситна. Вітер то з’являвся, то зникав: віяв то зло, то весело, сильно, тихо, легенько та холодно. Він один чув нинішні подумки Семена. А, може, він – вітер… чув думки багатьох, може, вітер зна, яка в кого суттєвість, та чи правдива вона, на то він і стихія примарлива, капризна, незрозуміла, щоб все знати. Нині він грайливий, наче в змові з Семеном, не тільки з Семеном, але й зі злом, яке вештається завжди поряд людей, які іноді такі хиткі і м’які, як глина, чи якийсь інший матеріал, що годиться до ліпки. З цього м’якіша людської суті можна ліпити різне і всяке, був би тільки віртуоз гравець, добрий майстер, який вдихне добро чи зло. Але… іноді люди самі грають собою та своїми долями, своїми забаганками та пристрастями. Ситість та гроші спокусливіші за все… вони причина багатьох проблем… або навіть радощів.

3

–Ото дурень… прийшов грошей прости, а нащо йому гроші давати? – кричав Семен. Кому? Незрозуміло, що може тямити пяний? Засвідчить, нікуди вона не дінеться!
Семен недовго думаючи, запряг сам коней, навіть не чекав своїх небіжок, які йому у всьому допомагали, працювали на нього, він спішив до вкраденої землі, він став орати, він місив землю своїми ногами, бив батогом по коням, наче скаженів від щастя. Земля була волога, вона розпластувалася, як жінка під час спокусливої зустрічі. Але… Місилася, нав’язала, прилипала, та здавалося, що це не мішало Семенові насолоджуватися чужим добром, ця кваша не злила його, а навпаки, радувала. Сусіди заглядували з усіх боків і нічого не розуміли.
–Що витріщаєтесь, моя земля! Купив я, купив щойно у Івана, йому гроші треба… то я у нього купив! – гаркнув зло Семен зівакам.
– Збожеволів… чи що? Шепталися люди… Шепіт розповзався по селу… І долетів і до Івана. Він схопився, похмілля наче і не було, отрезвів враз.
Він вискочив з дому як ошпарений. Була вже добра біла днина. Біг спотикаючись, падаючи, ні про які гроші він не пам’ятав…
–Так, тільки ж домовилися, не більше, – стукало молотом в голові…
Іван біг силоміць, почував себе погано. Болоття непогоди розмило все навколо, вітер не встиг просушити і до того розбиті дороги вулиць. Іван ще здалека крикнув голосно, сварливо… на правах ґазди:
– Семене, то що… ти тут робиш?
– Як то що? Геть звідси, поганцю! Ти, що хочеш, ще грошей, Іване? Не вийде, люди добрі, подивіться на нього, як цьому Іванові не ганьба. Землю вчора мені продав, а сьогодні прибіг, як отой дурень розбиратися! Вгамуйся, та геть звідси! – Семен враз направив на Івана рушницю, яку приготував нещодавно, на всяк випадок.
–Не брав я у тебе грошей, сусіде, тільки мова ж була! – кричав Іван, – тільки мова йшла, а грошей не було! То що з тобою, Семене? На моєму горі хоч розжитися?
–От бачите, що каже цей пройдоха! Мова йшла? Я гроші дав! П’ють, як ті свині, а потім нічого не пам’ятають! Ану… геть з моєї землі!
–То нехай твоя Катруся скаже, – Іванові здалося, що від горя він знепритомніє, та слава Богу, цього не сталося. Але чомусь… сумнів про самого себе, заповзав у душу. Іван зніяковів.
– Мені зараз це ні до чого, бачиш, я землею занятий! Катруся… Катруся… Я занятий! Чи осліп, чи глухий? Геть звідси, – Семен зовсім оскаженів, тримав рушницю на готові.
Іван не розумів і не знав чому? Він якось вмить змовк, тупо, безучасно поплівся до своєї домівки.
Семен до дому не спішив, насолоджувався чужим добром. День видався сонячний весняний, але до тепла було далеко. Нарешті… Семен зупинив коней та пішов по справам, залишив свого служку з рушницею.
На диво всім, Семен швидко впорядкував все з нотаріусом, папірці говорили про те, що земля належить Семену, шмат землі Іванові вже не належав.

Дома було тихо, як у погребі. Заплакані очі Катерини про все розказали. Дітей в хаті не було. Вони десь гасали, бо весна.
–Що мовчиш? Ото добре! Не люблю, коли ти скиглиш і повчаєш мене. Богом не стращай! Я не вірю в твої страхи! Сам знаю, як краще! Та… Ще! Пам’ятай, як прийде знову Іван, поклянешся, що бачила, як я гроші йому дав, зрозуміла? – зло сказав жінці Семен, – документи на землю я вже всі справив.
У Семена очі аж потемніли від злості, лице зробилося дивним, чужим і жорстоким. Невисокого роста чолов’яга був незграбний і страшний.
–Я цього не зроблю, – тихо сказала Катерина.
–От як? То, пам’ятай, приб’ю! І ніхто не дізнається! Згинеш, наче десь пропала і все! – тихо прошипів Семен.
На якусь хвилю жінці здалося, що голос чоловіка, став схожий на шипіння, якогось гада. Семен змінювався: в його зовнішність вповзав, прокрадувався звір: страхітливий та жорстокий.
В двері гучно гримали, Іван пулею увірвався в дім, все навколо відчинено, він стояв посередині тої самої кімнаті, в якій учора було тихо та тепло і так підкупно привітно.
–От і добре, що прийшов, зачекалися, я навіть ворота залишив відкриті, – сказав Семен якмога спокійно і беземоційно, – Катерино, ну-то кажи, гроші цьому пройдисвіту я дав, чи ні?
Катерина мовчала, вона опустила донизу очі, не сміла глянути на свого чоловіка.
–То кажи, що мовчиш?
Жінка, якусь хвилину ще мовчала, та нарешті підвела очі, побачила погляд свого Семена, її злякав вкрай чоловік і вона нарешті покірно промовила.
–Так, Іване, ти вчора пішов не з пустими руками. Семен не бреше. Правда, ти добренько набрався, то вже десь сам… їх кудись і подів…
–От тобі і відповідь! Що ще хочеш? – зло, хизуючи, питав Семен, – а тепер геть, геть з мого дому! Мені тебе і вчора хватило!
Іван стояв, як вкопаний. Він не міг поворухнутися. В хаті окрім них, трьох, нікого не було. Іскри так і сипались з очей Семена. Катерина відвела погляд, мовчала.
По хаті щось замерехкотіло, щось затряслось, то було якусь мить, ніхто нічого не побачив, не зрозумів, якісь чужі дивні тіні тепер оселилися в домі Семена.
–Мабуть, знову буде злива, – весело сказав Семен. Його регіт поповз по хаті.
Іван подивився з відчаєм на сусідів, йому стало так ніяково, здавалося, що його розтоптали, то було, дійсно, так. Він застив, мовчав, подався незграбно до дверей, стискаючи кулаки.
–Я проклинаю тебе, негіднику, і тебе, Катю, теж, – прошептав бідолашний. Його слів ніхто не чув. Регіт Семена поглинав хату. Іван був людиною м’якою, доброю, людяною. Воювати за себе не міг.

4

В цю, другу ніч після зливи, і після проклять Івана, Катерина не спала довго, а ж потім, під ранок, задрімала, сон затягував в глибину.
Дивно, але вона проснулася там уві сні, вона відчула себе реальною, побачила дивну кімнату, якогось іншого незвичайного часу, дивну обстановку: вона не розуміла, де вона.
Навколо було все біле і дуже незвичайне. Вона прошепотіла молитву, страху не було. Вона оглянулася… і побачила у повітрі невеличку іконку Божої Матері, іконка була стара у звичайній рамочці. Сльози котилися не у Катерини, а у іконки, вони були прозорі, здавалося, що образок от-от щось скаже та він мовчав. Катерина уві сні перехрестилася і стала каятись. Світлі ангельські крила, великі і чисті, підхватили образок, він став ще чистіший, наповнявся духом, якого Катерина ніколи не бачила і не відчувала.
–Прости мене, прости! Живу так, чоловіку підкорилася, прости, свою совість загубила. Поможи, бідоласі, прошу, його жінці, дітям, допоможи, – слова Катерини були якісь теплі, милосердні, далекі. Вуста мовчали, вони наче склеєні, але слова все ж вилітали. Катерина там, у своєму сні не розуміла, як таке може бути.
Світлі краски сну стали ще світліші. Кімната здавалася якоюсь неземною незвичайною, в ній не було нічого такого, що би Катерина знала, чи бачила десь, чи колись. Її тіло м’якло, тепліло… Вона ще щось хотіла сказати... та не змогла…
Образок її втішав, наче молився всередині неї самої. Врешті, все кудись заховалося і вона більше нічого не бачила, кудись провалилася, туди, де її не було, де не було нікого…
Сонячне проміння замерехтіло веселим проблиском у віконце, Катерини прохопилася, діти бігали по хаті.
День давно розпочався.
Семена дома не було. Він знову, як одержимий подався до чужої землі, вона тягла його і манила. Він спав всю ніч ривками, сопів, щось бурчав, а потім ні світ ні зоря, вскочив, побіг провіряти, чи немає там Івана – не було.

Життя Івана стало ще важчим. Одна земелька яка зосталась, не давала хіба що померти з голоду, грошей не було, дітей треба було піднімати, а жінка чахла на очах.
Доня Ориська, вона старшенька, допомагала батькові, чим могла, та цього замало. Доля Івана погіршилась, із-за довіри до людини, про яку і так в селі погано говорило. Йшов час…
На диво, через місяць один, другий, жінка Івана потроху викарабкалась, та все ж… по дому мало що могла робити. Її дивного покращення здоров’я, ніхто не міг зрозуміти. На ліки грошей не було – одні молитви доньки та чоловіка зігрівали, бо двоє хлопчаків ще замалі, та все ж одну молитву вони вже знали. Іноді смішно шепотіли її з батьком та сестрою:
– Отче наш, сущий на небесі… Татусю, то ми теж молитись хочемо, учіть і нас, – тоненьким голоском просили двоє близнюків.
– От, молодці! То добре, добре, Бог є, віра свята наша, допоможє! Господь все бачить, все знає! Отче наш, сущий на небесі… – відповідав малим, радісно добрий батько, та хором з малечею продовжував молитву, – хліб наш насущний…

А Семен тим часом насолоджувався собою. Він став ще мовчазливіший, ще жадніший і зліший. Держався в стороні від всіх навколо. Він і до цього був непривітний, а тепер і зовсім знелюднів. Його ніхто не цікавив, навіть свої діти.
Весна пролетіла швидко...
Літо розпочалось теплом лагідним та щедрим. Урожай родив щедро, на вкраденій чужій землі росло красиво, багато.
Семен не міг нарадуватися. Всі навколо дивувалися такому стану речей. Бо на чужому горі щастя строїв. Семен ще й глузував, та злорадно причитав:
–От люди дурні, то все от так можна! Чужа земля… родюча!
Він веселився, говорив потайки сам з собою, озираючись. Дивним став дуже. Зніяковів, від панської його суті, майже, нічого не зосталося. Він не слідкував за собою, навіть в дзеркало рідко заглядував, воно йому було ні до чого. Жінка його теж мало цікавила. Семен дома бував мало, хіба тільки вночі, та до обіду приходив, щоб поїсти чого смачненького, а то все в полі, сам все сам, навіть своїх робітників прогнав. Змінився, дуже посивів, перекосився якось, сам з собою говорити став частіше і довше, шептався про щось щодня сам з собою. І якось страхітливо, подалі частіше озирався. Іноді бачив навіть якихось примар коло себе. Якогось дня… він побачив, коло себе, якесь дивне створіння, воно здалося йому знайомим. Придивлявся, не злякався, бо тяга та жадоба до землі була сильніша страхів.
–Геть від мене, геть, я тебе знаю! Моє нутро страхітливе, я тебе не боюсь! Геть, або сиди в мені або згинь! Моя земелька, моя! – Семен оглядувався, його ніхто не чув. Страхи вже ж робили своє діло. Мариво то приближувалося, йшло, ходило, скакало, коло нього, то тікало ненадовго, потім знову поверталося. Здавалося, що це створіння потойбічного світу хотіло щось від Семена, та він ставив між собою і тим… іншим… незрозумілим великим і страхітливим “Я” стіну, вона була товста, кріпка і бездушна.
–Я відгородився від тебе, не гризи мене сумнівами, совість ні до чого, згасни кажу! Геть… геть… без тебе жити краще! Будиш? Що хочеш? Я в своїх діях не сумніваюсь, іди-іди, – Семен махав руками в повітрі, – я головний, не ти! Я роблю так, як хочу! Чуло, геть!
З жінкою Семена теж діялося дивне. Вона завжди мовчала. До сусідів навіть до тина не підходила. Всього боялася. Гріх чоловіка її мучив і свій теж. Одна радість у неї була – молитва. Плакала, каялась, молилася. Правда, квітів насадила більше, ніж кожного року. І, здавалося, що квіти її чули. Здавалося, вона їм розказувала про свою долю і не тільки про долю, а й про гріх свій теж.
Катеринка була з дуже хорошої сім’ї, її батьки рано покинули світ, сестер та братів не мала, подруг теж, тільки діти та Семен. З дітьми вона боялася вести розмови. Не зрозуміють її, бо ще досить малі. Старшому було тільки тринадцять. Якби ж то в неї доня була, то, може б пошепталася, а так… сини. З синами вона мовчала про правду, бо вони бідолашні й так себе вели не так, як раніше: самі без діла по селу моталися, або дома засядуть і ні з ким не говорять, мовчать, між собою не сварилися, чудакуваті робилися. Хворобливі стали, до школи ходити не хотіли, всі книжки закинули. А раніше читати любили, хоч книг Семен купувати не любив, та якась одна, друга, в хаті все ж таки була.
Сини все знали і про все розуміли. Вони боялися батька та його люті, як і їх бідолашна мати.
Сусіди дивну історію з землею Івана не забули, держались осторонь, бо хто зна, хто правду говорить? Одні свідчили – одне, другі – друге, хто розбере, де правда, де брехня?


5

Літо набирало свою силу. Теплом та квітами пахло навіть вночі. Семен став, на диво, спати добре, тішився собою, сни йому не снилися. А от Катерина не спала частенько. Якість темні тіні вона бачила у вікнах. Іноді вкрадена земля, її було видно з віконця, спалахувала, мерехтіла якимись страхітливими картинами- примарами. Катерина вглядалась у віконце, гра дивних образів затухала, як тільки вона виходила на подвір’я, примари ховалися, зникали. І здавалося, що земля чужа віддалялася, крутилася якимось колом, а то й взагалі, зникала з горизонта. Каті ставало страшно і не по собі.
Життя Катерини і Семена стало іншим. Семен ждав врожаю. Він засіяв жито і пшеницю, соняшник і кукурудзу, картоплі – багатенько: всього досхочу. І все було таке апетитне та велике, що не вірилося, що так буває.
Одного дня, як завжди, Семен вранці пішов до землі врожайної та чужої. Літо палило своїм сонячнім теплом, набирало свою силу.
Семен щодня приходив до зачарованого клаптика землі; здавалося, що Семен божеволів, та ні… він був при своєму розумі, та розум його тепер був другим, іншим. Семен став ще мовчаливішим, ніж був: ні з ким не говорив. Після півночі, годинку через другу, втікав з дому. Сьогодні він прийшов раніше, ніж завжди. Те, що він побачив, його дуже вразило. На його новій, вкраденій землі росли страхітливі кущі, вони були величезні і густі і дуже гидкі зовні. До того, від них тхло болотом та гидотним, злотворним повітрям. Семен пам’ятав, знав, ще вчора цих страхітливих монстрів-кущів тут не було, а що ж сталося зараз?
– Отаке, це що? – злякано зойкнув Семен, – то куди все ділося? Все моє, що я виростив? Вся краса, та весь мій рай та спокій. Де все, де…, де?
Він став хаотично продиратися крізь колючі, страшезні, гидотні кущі. Вони хватали його за ноги, за руки, він впирався, та карапкався далі.
Аж ось… якась незрозуміла холодна сила підняла його в повітря, прокрутила над ділянкою землі,( яка ще недавно була Іванова, а потім стала вкраденою… його Семеновою, плодоносною), і жбурнуло його на землю, яка чомусь зараз, незрозуміло чому для Семена, була вкрита страхітливими гострими каміннями: слизьким, бурими, зеленими, липкими. Семен кричав, та крик його поки…, зараз…, тепер…, ніхто не чув, бо ніхто не бачив того, що з ним коїлось насправді. Він огородив ділянку високим парканом.
Його Катерина, як завжди, була дома, вона виглянула у віконце і побачила вже в який раз якесь тривожне сяйво. Це її не злякало, не здивувало, вона подивилася… і… вмить… все забула, зайнялась хатньою роботою.
Семен кричав та марно, нарешті він побачив, коло себе дивного старця з величезною бородою, у всьому в білому, та одяг старого змінювався так скоро, що Семен не встигав запам’ятовувати зовнішнівсть незрозумілого діда. Всі страхітливі кущі вмить зникли, каміння теж пропало… З’явилося величезне дерево, по якому можна було підніматися до самого неба. Дивний старий кликав, заманював. Семен не міг противитись, протистояти, він став слухняний, обмяк і мовчазливо став підніматися по ступеням великого дерева. Навколо не було жодного звука, жодної птички, жодної живої істоти. Нарешті… вони піднялися на саму височінь, ця висота була страшезна, бо далі іти було нікуди, і повернутися назад… теж було неможливо.
Нарешті… чудні східцята пропали... Драбиноподібних східець більше не було. Під ногами зробилося – пусто, дерево теж пропало. Замість нього з’явилося інше дерево, на ньому шипіли величезні змії, вони обвивали Семена, дотики їх були дивні і теплі. Він не відчував нічого: ні страху, ні болю. Його захоплювала невідома йому сила і тягла в якийсь новий, невідомий для нього тунель. Старця коло Семена не було…
Семен побачив чудернацьку чорну тінь, почув свій регіт, який існував у просторі, величезного дивного неба, сам по собі. Потім… щось неначе розлютилося і скинуло його додолу, він падав довго і стрімко. Йому було нестерпно боляче, його тіло пекло, кололо, різало. Величезні комахи прилипали до нього і кромсали його тіло. Семен не розумів, де він і хто він, в його голові все розмивалося, все перетворювалось в якесь одне коло причин, подій і снів.

Катерина, жінка Семена, наче щось знову почула, подивилася у віконце, і на цей раз, так, як і її чоловік, побачила дивну річ: на тому місці, де була Іванова, нині вже Семенова, вкрадена земля, красувалося величезне дерево. Ніхто такого страхітливого чуда не бачив, тільки Семен, і бачила це дерево зараз Катруся. Воно росло, і росло... Потім вмить… зменшилось і пропало... Бідна налякана жінка, чомусь зразу так і подумала, що Семен там, у тому дереві, чому вона так подумала, Катерина не знала. Катерина бачила те саме, що і її чоловік. (Але з нею сталося інше).

Катерина вискочила з хати і побігла, сонце пекло, наче лютувало жарою. Жінка Семена добігла до величезного шмата землі нескоро, близька дорога наче сміхувалася, Катерина бігла так, наче стояла на місті. Та врешті-решт все таки опинилася, коло врожайного земельного участка, побачене її дуже вразило, від побаченого вона стояла як вкопана: земля була пуста! Врожай пропав, Семена теж ніде не було! Тільки зелена шовковиста трава пахла і росла густо, вона дурманила крикливим ароматом. Дивна пряність відчувалася недовго. Вмить, як тільки Катерина, жінка Семена, хотіла ступити на землю, все зникло: зникли пахощі, на плодючій землі зашипіли змії! Все вкрилося липким камінням. Небога зойкнула, на якісь хвилі знепритомніла, потім… якось сама прийшла до тями.
Жаркий літній день не давав спокою всім. Сусіди звідусіль збігалися, бо дехто… теж вже все бачив. Бачив: як якісь страхітливі, злі, смердючі примари зависали у повітрі, вертілися, танцювали незграбний кульгавий танець, потім зникали і тільки… якийсь гучний, холодний, переляканий вереск зависав у величезному периметрі, вкраденої землі. Клубки чорного зигзагоподібного туману тяглися хвостом, кудись у якусь незрозумілу свою далечінь…

Семена ніде не було. Не було ніде… ніхто не знав, куди він дівся і що з ним сталося. Все, що він посадив, все-все пропало, так само, як і він сам.

Ніхто більше не ступив на цю вкрадену щедру землю! Вона звучала прокляттям, стоном… та чужим горем.В голові Катерини, жінки Семена, колихались слова з її молитовника.

Оточили бідолашну її діти та односельчани; вітер стих, краплі дощу, який щойно розпочався, теплі й незрозумілі, на набі загойдалася невеличка дивна райдуга.

1993р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2018-02-25 08:43:47
Переглядів сторінки твору 269
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 2.527 / 5.5  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.769
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2018.08.03 15:19
Автор у цю хвилину відсутній