ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2020.09.29 12:53
Хто сказав, що їстоньки нема?
Краще би подякували владі.
Наварила борщику кума,
Шкварочками день пахтить у хаті.

А дружина ріже ковбасу,
Доня кришить шинку на салатик.
Я ж - гастрономічний телесун

Микола Соболь
2020.09.29 12:18
Вільготний ранок манить за поріг.
Він пахне: жовтнем, осінню, грибами...
Не тяжить ні буденними думками,
ні листопадом на краю доріг.
Люблю згубитись в лісі край села,
де гомін вітру і роси сережки
в житті ніколи не зведуть зі стежки,
яка мене у гл

Іван Потьомкін
2020.09.29 12:10
Обидві в нього досьогодні в серці.
Перша увійшла тоді,
Як друга ще під стіл ходила.
Мабуть, Всевишній послав був першу,
Аби відтоді носив він образ Діви Пречистої.
Не для якихось там плотських утіх,
А лиш як недосяжну муку-мрію.
Таке не новина. Так

Ігор Шоха
2020.09.29 10:17
Як не добивайся тої волі,
а за неї треба воювати,
спекатися юди на престолі –
осліпити очі окупанта.

Іч, яка комедія? І досі
ситі комуняки – ревізори,
а свої у дошку прокурори

Сергій Губерначук
2020.09.29 09:45
Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:

Галина Кучеренко
2020.09.29 09:16
Сумує земля за володарем,
Розумним, дбайливим господарем!
Нарешті звільнилась з колгоспу,
Що був руйнівним тягарем….




Тетяна Левицька
2020.09.29 08:18
Приніс лілеї
юнак дівчині,
зіниці в неї -
волошки сині.

У них поглянув,
враз оженюся.
Любив Оксану,

Ігор Деркач
2020.09.28 21:04
За поетами плаче тюрма,
у якій їх орда катувала
ні за що, аби ми пам’ятали, –
за поетами плаче тюрма.

Хай за себе радіє юрма,
що і нині у роки навали
за поетами плаче тюрма,

Ярослав Чорногуз
2020.09.28 21:02
Античний стиль, підковою споруда,
З рослинами дві вази кам`яні.
Приходять, зупиняються там люди –
Привабливо джерельце жебонить.

Не вірив, що збудована недавно
Сіренька, «старовинна» ця стіна.
Дзвенить там срібнострумінь, як струна,

Іван Потьомкін
2020.09.28 10:11
Якось у переддень Йом Кіпуру ,
Перед молитвою «Коль Нідрей»,
Хасиди кричали , читаючи псалми.
«Чого стараєтесь?»- спитав їх раббі Пінхас .
Чи не тому, що слова ваші не линуть до Небес?
Брехали, мабуть, рік цілий?
Бо ж хто бреше, в того й вуста брех

Дума Козак
2020.09.28 08:57
Чарівно в тиші линули слова,
у келиху іскрилося мартіні…
Ти сяяла мов квітка польова,
зітхала тихо скрипка Паганіні.

А час стікав краплинами хвилин
по склу буття у дощову погоду.
Осіннім вітром линув часоплин,

Тетяна Левицька
2020.09.28 08:17
По вірі кожному дано
і хрест животворящий,
і мрії золоте руно,
і безкоштовне щастя.

Скорботи втрати, туги щем
і потрясіння зливи.
Гордині грізне сонмище

Сергій Губерначук
2020.09.28 06:21
Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивців пруть, ненависть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях

Петро Скоропис
2020.09.28 01:38
Піщані ці горби, ці порослі сосни.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а від сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то вискне Лємешев зі сточеної голки.

Одмілини полин, зогнилий очерет.

Оксана Логоша
2020.09.27 22:05
О! Я сумую без твоїх листів.
Сумую, бо довірилась неспокою.
Очікування річкою глибокою
Пливу поміж розведених мостів.

Іти водою легше,ніж плисти-
Супротив менший страху і невіри-
Як я сумую глибоко, без міри,

Володимир Бойко
2020.09.27 21:29
Аполітична партія Прогресуюча регресія Презумпція дурнуватості Нелогічний неологізм Непарламентська етика Неконтрольований контролер Неорганізований організатор Недобрий добродій Недобудована буда
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юрій Сегеда / Проза

 «Котичок, сядь…»
      Нашій сусідці бабі Сімі було вже коло дев’яноста років, жила вона сама. Ну, насправді, не сама, бо весь час тримала кіз, курей і котів. Казала, що дуже любить тварин, говорила з ними, як з людьми. Звичайно, коти жили у неї в хаті, їли не тільки зі своєї, а й з бабиної миски, спали на ліжку чи на лежанці… Козенята і курчата теж росли в хаті - до «підліткового віку».
      «Я дуже жалію всяку тваринку. Це ж німина, воно ж нічо не винне, - казала баба Сіма. - От ти знаєш: це ж коти і собаки випросили в Бога для нас хліба. Люди були зробилися дуже вредні, стали грішити, хліб сьватий не берегли, ногами його підкидали. І Господь рішив хліб забрати, тако зібрав його в кулак, підняв високо. А коти і собаки стали дуже просити, мнявкати, скавучати. І Бог пожалів їх і лишив їм трохи хліба. То вже й ми коло них їхній хліб їмо…».
      Також баба Сіма розказувала, що курки вона ніколи не зарубає - доводиться або когось просити (і тоді баба тікає, щоб не бачити), або хай та курка живе собі, поки не помре своєю смертю.
      «Була в мене їдна курочка біленька, то вона жила двадцять штири роки. Така вже була старенька, шо не могла через поріг переступити. Я на неї казала «бабушка». Але вона щодня неслася. Дуже була хароша курочка». Я питаю: «Може, то вже була якась друга курка виросла, схожа на попередню? Бо ж не може бути, щоб жила 24 роки, ще й неслася». «Нє, - відповідає баба, - я ж своїх курей знаю».
      «Ше як я була мала, то дуже жаліла всяку німину. В тата було багато королів. А їх тоді тримали в ямах - не так, як тепер. А жиди дуже любили короляче мнясо і приходили до тата купувати королі. Бувало, якийсь здибе мене і питає: «А шо твої тато - вже продают королі?». А я збрешу: «Нє, ше не продают». Тоді вони вже тата перепитуют, а тато до мене кажут: «Зачем ти соврала?» (вони як вернулися з войни, то стали балакати по-ро́сійськи, казали, шо так за сім років привикли). А я кажу: «Бо мені жалко короликів, шо їх мают забити».
      Кіз, які родилися в березні, баба Сіма називала Мартами, а тих, що в квітні - Квітками, тому одночасно в неї могло бути по дві кози-тезки, які отримували ще й «прізвища»: Марта Старша і Марта Молодша, чи Квітка Рогата і Квітка Безрога. Здається, одного разу була і Майка. Цап традиційно звався Мартин.
      «О, мій Мартин дуже розумний. Ну да, він навіть їздит на машині. Їден дохтор купив в Липівці хату, любит молоко, то завів собі козочку. А як вона захтіла цапа, то брав до неї мого Мартина. Приїхав на машині, посадив Мартина на сідєніє. Я кажу: «Тож він рогами проб’є вам машину». «Нічо, - каже, - роги через вікно будут виглядати». Відчинив вікно, і мій Мартин сидит в машині, як бородатий мужчина. Той дохтор каже: «Йому б ше шляпу і цигарку».
      Новонароджених козенят баба Сіма одразу забирала до хати, щоб їм у хліві не було холодно. А потім бідкалась, чого це коза така паршива мама: б’є козенят, не дає їм ссати. Певно, тому, що коза не встигала облизати козеня, звикнути до його запаху… То баба мусила або носити козенят по кілька разів до кози і тримати її, поки нассуться, або годувати їх із соски. Вони спочатку сиділи в ящику, а потім, як підростали, гасали по хаті, скакали по ліжку чи по стільцях. Ми, сусідські діти, любили ходити до баби в гості - слухати її розповіді і гратися з козенятами. А деякі, що часто хворіли, приходили ще й пити парне молоко.
      Пасла своїх кіз баба Сіма в лісосмузі або на «окопі» (старому єврейському цвинтарі). Водила їх туди на мотузках по одній чи по дві, припинала, забиваючи кілки обухом сокири. Згадувала, як одного разу ненароком налякала якогось приїжджого чоловіка, що він аж здригнувся і сказав: «Іду спокойно коло кладьбища, а тут із кустов виходить женщина з топором».
      Котів і кицьок у баби завжди було багато: Мурчик, Мурочка, Масік, Жанка… Коли Жанку брали на руки, то вона випускала кігті на передніх лапах і ніби місила ними тісто, аж колола через одяг. «Це вона так нєрвичиця», - пояснювала баба. А Масіка брала попід пахви, рухала ним так, ніби кіт танцює, і співала: «Максим, Гарасим, поросята подушив…». Або гладила котеня і примовляла: «Вушка-калатушка, хвостик як капостик, а сам котик як кампотик».
      Кицьки народжували котенят, баба Сіма їх ніколи не топила - деяких роздавала, деякі хворіли і самі здихали. За її словами, «воші через вуха налазят котенятам в жолудок і п’ют кров»…
      Якось питаю про котенят: «А вони надвір ходять?». Я мав на увазі, чи ходять гуляти, а баба подумала, що цікавлюся, чи справляють котенята нужду. Відповідає: «Ну да, ходят, а шо ж вони - священні? Їдят, та й ходят надвір».
      Не знаю, чи справді кури жили в баби по 24 роки, але точно були розумні - нестися приходили в веранду. Бо у хліві яйця десь зникали - «чи тхорі крали, чи собаки, чи хтось на двох ногах…», тому баба вранці ловила курку, «гляділа» її, і якщо курка з яйцем, то несла у веранду і садила в полотняний мішок. Курка сиділа в мішку, поки не знесеться і не закудкудаче, після чого несучка відпускалась, яйце забиралось. З часом кури звикали до цієї процедури, самі приходили в веранду і ставали коло мішка.
Якогось року в баби Сіми лишилась тільки одна курка, але баба все одно примудрялась зібрати від неї десяток яєць і піти на базар продати. Якщо курка неслась через день, то хтось купляв «дуже свіженькі» домашні яйця…
      Потім у баби кури закінчились, і ми позичили їй квочку. Баба посадила її в хаті під ліжком - «шоб нічо не поїло яйця, шоб не вкрало квочку, бо це ж чужа». Квочка просиділа половину строку і передумала бути матір’ю - встала. Може, тому, що попід ліжко ходили коти, заглядали до неї, і квочка не витримала нервового напруження… Баба жалілася: «Яйця холонут, а вона стоїт, не сідає. Я її просю: «Котичок, сядь. Ну, сядь, пожалуста». Не хоче…».
      Дали другу квочку, вивелись таки курчата. Баба Сіма вирішила для надійності перших пару місяців потримати їх в хаті. А квочку прив’язала за ногу до ліжка - щоб не скакала на стіл і на вікно.
      «В мене їм добре - в хаті тепло, під ліжком солома, вони собі там деруться. І їсти я їм добре даю: захтіли барабольки - я зварила їм барабольки, захтіли лапшички на молоці - зварила їм лапшички…», - розказувала баба.
Потім курчата підросли і отримали право «йти надвір». Виводок був пізній, і позичена нами квочка не покидала їх аж до зими. Вже й сніг випав, уже й півники почали кукурікати, а вона все ще їх водила. А баба Сіма переживала, чи ми не ображаємся, що вона так довго нашу квочку тримає. Коли нарешті квоччине материнство закінчилось, баба принесла в мішку курку-матір і молодого півня. Сказала, що так споконвіку було: як позичаєш квочку, маєш вернути її з одним курчам. Звісно, півня ми не взяли…
      В останні роки життя бабиних кіз було не дуже ситим. Не так просто було господині, яка розміняла десятий десяток, наносити їм на зиму кукурудзиння, соломи і листя, виростити буряків… Та не так підводило бабу Сіму здоров’я, як пам’ять. Іноді забувала погодувати, якось довго не чистила у хліві, і кози «заблокували» зсередини двері всяким сміттям і бадиллям. Баба кілька тижнів не могла зайти до хліва і кидала їм їсти через віконце.
      Сусідка тьотя Катя казала, що кози в баби Сіми мучаться, «Богові душу винні», самі себе ссуть, а баба вже три роки молока не пила. Ми вмовляли бабу продати кіз, а вона: «Нє! Люди скажут, шо я не хазяйка». Нарешті вмовили, приїхав заготівельник і забрав останнього бабиного Мартина, останніх Марточок і Квіток…
      Минуло кілька місяців, настала осінь. Заходжу якось до баби Сіми, а вона попід своїми старими деревами збирає руками листя в стару порвану хустку і носить на горище. Листя розсипається, а вона наполегливо носить. Питаю: «Нащо вам листя?» - «Кози його харашо їдят…» - «Які кози? Ви ж продали» - «Де я продала?! То ж вони покамісь в Ніни (це її сусідка, покійного племінника жінка), і я їх скоро заберу. Треба їм листя наносити». На цих словах баба Сіма продовжує збирати листя. Йду додому, приношу їй рядно - нащо ж має з дірявою хусткою мучитися. Бо їй треба збирати листя. Козам, яких нема…





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-03-28 17:56:07
Переглядів сторінки твору 440
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.066 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.960 / 5.39)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.821
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2019.12.16 15:54
Автор у цю хвилину відсутній