ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Публіцистика
Кинути тінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кинути тінь
Якось восени видався напрочуд тихий день; вітер ущух іще поночі, навіть не вщух, а затамувався, а за ним вгамувався падолист. Місто й собі принишкло, вдивляючись в хмарні небеса, а хмарні небеса лили на місто світло рівне, м’яке, розсіяне – сяйво всепроникне, а не світло, що має певне джерело. Хоча ні – те світло мало своє джерело, а тим джерелом було небо – все, цілком, скільки його є або скільки бачили очі. Я йшов собі вулицею і думав про своє; я так поринув у думки, що помітив і збагнув оту тишу та оте сяйво лише років за три.
Аж раптом дещо привернуло мою увагу. Від могутнього осокору… втім, колись могутнього, а тепер – лишень цурпалка булої величі, відтятої незворушною пилкою зеленбуду разом із омелою, грибами та відумерлими розгалуженнями, – від могутнього осокору з якогось дива відірвався жовтий листок, просто моїх очей пролетів до землі, швидко її досяг, коротко торохнув – ледве чутно, але ж день був напрочуд тихий, і я почув той звук: так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю, – і завмер. На сірому асфальті жовтий ромб палав, як ляпас на щоці, полум’янів, як виклик на дуель, і жодного сумніву не було: двірники той ляпас не подарують, виклик приймуть, дуель відбудеться; вину спокутують, а честь відновлять. Але мене вразило дещо інше.
За мить до – ТОРОХ! – зіткнення листка з асфальтом утворилася його тінь; на землю вона впала першою, випередивши листок на якусь безіменну долю секунди. Це справді було надзвичайно швидко, просто блискавично, отак:
жовтий контур у повітрі його відбиток на асфальті стрімке зближення контуру та відбитку торох все кінець
– і жовтий листок ліг на сірий асфальт, а тінь зникла. Я тоді пихато прокоментував цю подію так: для листя це єдина можливість побачити власну тінь – відірватися від гілки, дістатися землі та невдовзі померти (можливо, листя рахується померлим, щойно відірветься від дерева? – не знаю напевно). І лишень років за три, коли я згадав і по-справжньому помітив той осінній день – тиша, затамованість, сяяння небес і короткий політ самотнього листа на зустріч із власною тінню – я спромігся міркувати про ту подію в контексті. В якому? – моє власне життя, який в біса ще може бути контекст для спостережень за природою та взагалі за будь-чим?
Дерева – найбільші мешканці мегаполісу (міста, містечка, села, лісу, суходолу); водночас листя на деревах – чи не найменші містяни. Власне, дерево дуже схоже на людське спільне обійстя: величезна структура, хитросплетення зв’язків і комунікацій, явних і неявних відносин, і безліч листків, що тріпочуть по гілках, деякі понад землею, а деякі – аж онде у височині, всі водночас різні та подібні, кожен сам-один-по-собі на своєму черешку та всі разом – на єдиному стовбурі, живлені спільним корінням, а ретроспективно – з одної-єдиної насінини народжені. Тріпочеться кожне на власному черешку та на своїй гілці, на різній висоті, обернене на схід чи на захід, на північ або на південь, кому як пощастить, всотує світло, п’є воду, бере участь у фотосинтезі, тим підтримуючі життя цілого дерева; втім, якщо одне чи два чи навіть дві тисячі листків відмовляться синтезувати цукор або просто – помруть чи підуть, забрані прикрощами клімату, деревина не всохне, вистоїть, житиме далі; навіть якщо все листя зникне – а восени так і буде – і тоді деревина житиме завдяки спільним, хай і несвідомо спільним зусиллям листя, гілля, стовбуру, коріння та ще чогось неочевидного, невидимого, скороминущому погляду недоступного.
Власне, і листя не бачить того, що зумовлює таку стійкість або в сучасних термінах сталість цілої структури; не бачить, аж доки не відірветься від гілки, не пролетить відстань до землі, а тоді – ТОРОХ! – і зустрінеться із землею. Ось вона, та єдина коротка неповторна мить, коли листя бачить свою тінь; якщо хочете – а я наполягаю! – коли воно бачить себе. Так, я помилявся тоді, три роки тому: для листя це єдина можливість не побачити власну тінь, а побачити себе – у вигляді тіні. Тінь – це все, що встигає побачити та збагнути листя про себе за ціле своє життя; це і є уособлення функції, відіграної у спільному з іншим листям бутті, участі у спільних справах; це є мить усвідомлення власних ролі, значення, форми та розміру.
А тепер те саме в тому самому контексті: нам усім колись також доведеться зустрітися з землею; тінь ми відкидаємо все життя, щойно спинаємося на ноги; колись вона просто пляма під ногами, а подеколи простягається аж ген-ген-ген до самого небокраю або – якщо видертися на яку гору – накриває собою мало не половину видимого світу. Але тільки про зіткненні з землею – останньому та остаточному – ми відкидаємо свою дійсну тінь; то є наші здобутки, що нас переживуть, які живитимуть гілля та коріння нашого людського спільного дерева, хай і несвідомо спільного, вже опісля нашого зникнення.
Ось, виявляється, про що я насправді подумав років зо три тому, коли помітив тінь від листка, яку той відкидає та бачить один-єдиний раз за ціле життя; ось про що, виявляється, я міркував щороку, вдивляючись в жовті заметілі падолистів, прислухаючись до ледве чутного торох… торох… торох… – так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю; ось воно все про що.
…встигнути кинути тінь.
вересень 2018 року
Аж раптом дещо привернуло мою увагу. Від могутнього осокору… втім, колись могутнього, а тепер – лишень цурпалка булої величі, відтятої незворушною пилкою зеленбуду разом із омелою, грибами та відумерлими розгалуженнями, – від могутнього осокору з якогось дива відірвався жовтий листок, просто моїх очей пролетів до землі, швидко її досяг, коротко торохнув – ледве чутно, але ж день був напрочуд тихий, і я почув той звук: так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю, – і завмер. На сірому асфальті жовтий ромб палав, як ляпас на щоці, полум’янів, як виклик на дуель, і жодного сумніву не було: двірники той ляпас не подарують, виклик приймуть, дуель відбудеться; вину спокутують, а честь відновлять. Але мене вразило дещо інше.
За мить до – ТОРОХ! – зіткнення листка з асфальтом утворилася його тінь; на землю вона впала першою, випередивши листок на якусь безіменну долю секунди. Це справді було надзвичайно швидко, просто блискавично, отак:
жовтий контур у повітрі його відбиток на асфальті стрімке зближення контуру та відбитку торох все кінець
– і жовтий листок ліг на сірий асфальт, а тінь зникла. Я тоді пихато прокоментував цю подію так: для листя це єдина можливість побачити власну тінь – відірватися від гілки, дістатися землі та невдовзі померти (можливо, листя рахується померлим, щойно відірветься від дерева? – не знаю напевно). І лишень років за три, коли я згадав і по-справжньому помітив той осінній день – тиша, затамованість, сяяння небес і короткий політ самотнього листа на зустріч із власною тінню – я спромігся міркувати про ту подію в контексті. В якому? – моє власне життя, який в біса ще може бути контекст для спостережень за природою та взагалі за будь-чим?
Дерева – найбільші мешканці мегаполісу (міста, містечка, села, лісу, суходолу); водночас листя на деревах – чи не найменші містяни. Власне, дерево дуже схоже на людське спільне обійстя: величезна структура, хитросплетення зв’язків і комунікацій, явних і неявних відносин, і безліч листків, що тріпочуть по гілках, деякі понад землею, а деякі – аж онде у височині, всі водночас різні та подібні, кожен сам-один-по-собі на своєму черешку та всі разом – на єдиному стовбурі, живлені спільним корінням, а ретроспективно – з одної-єдиної насінини народжені. Тріпочеться кожне на власному черешку та на своїй гілці, на різній висоті, обернене на схід чи на захід, на північ або на південь, кому як пощастить, всотує світло, п’є воду, бере участь у фотосинтезі, тим підтримуючі життя цілого дерева; втім, якщо одне чи два чи навіть дві тисячі листків відмовляться синтезувати цукор або просто – помруть чи підуть, забрані прикрощами клімату, деревина не всохне, вистоїть, житиме далі; навіть якщо все листя зникне – а восени так і буде – і тоді деревина житиме завдяки спільним, хай і несвідомо спільним зусиллям листя, гілля, стовбуру, коріння та ще чогось неочевидного, невидимого, скороминущому погляду недоступного.
Власне, і листя не бачить того, що зумовлює таку стійкість або в сучасних термінах сталість цілої структури; не бачить, аж доки не відірветься від гілки, не пролетить відстань до землі, а тоді – ТОРОХ! – і зустрінеться із землею. Ось вона, та єдина коротка неповторна мить, коли листя бачить свою тінь; якщо хочете – а я наполягаю! – коли воно бачить себе. Так, я помилявся тоді, три роки тому: для листя це єдина можливість не побачити власну тінь, а побачити себе – у вигляді тіні. Тінь – це все, що встигає побачити та збагнути листя про себе за ціле своє життя; це і є уособлення функції, відіграної у спільному з іншим листям бутті, участі у спільних справах; це є мить усвідомлення власних ролі, значення, форми та розміру.
А тепер те саме в тому самому контексті: нам усім колись також доведеться зустрітися з землею; тінь ми відкидаємо все життя, щойно спинаємося на ноги; колись вона просто пляма під ногами, а подеколи простягається аж ген-ген-ген до самого небокраю або – якщо видертися на яку гору – накриває собою мало не половину видимого світу. Але тільки про зіткненні з землею – останньому та остаточному – ми відкидаємо свою дійсну тінь; то є наші здобутки, що нас переживуть, які живитимуть гілля та коріння нашого людського спільного дерева, хай і несвідомо спільного, вже опісля нашого зникнення.
Ось, виявляється, про що я насправді подумав років зо три тому, коли помітив тінь від листка, яку той відкидає та бачить один-єдиний раз за ціле життя; ось про що, виявляється, я міркував щороку, вдивляючись в жовті заметілі падолистів, прислухаючись до ледве чутного торох… торох… торох… – так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю; ось воно все про що.
…встигнути кинути тінь.
вересень 2018 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію