Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Квіти поміж полином
Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває пісню: вірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.
Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною вдатністю не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви особистої геральдики. Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».
Володимир Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом / небо розбрамилось. / Злива – старе беручке потороччя, / вплівшись в загривок / дратливої ночі / знову гарцює, / нестямившись». Направду, поетова метафорика іноді видається надлишковою (що власне є характерним для стилю бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику, насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень. До прикладу, цитований нижче вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів. «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, / мов латаття, / власні / перевеснені роки. / Цівкою / не страченого диму / непідкупне слово / тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».
Тональність текстів поета – складне непросте звикання до ситуації, коли дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але агресивніші, несамовитіші. Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів поетового світосприйняття, але у віршах Володимира Кравчука ці дві дволикоянусні іпостасі — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…». Думаю, що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору, а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки, щасливо народжує своєрідні самобутні поетичні образи: «Під ранок посивілі / Ріллі циганські кучері, / Плугами так уміло / Напередодні кручені».
Зрештою, люди у поета теж вигадливо виліплені, не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова». Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір / До зими. / Ліг тихенько на овечі / Килими», «В кучерях / відлюдника-туману / плутаються авта / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу / Блукає поміж нами блудний день, / Допоки не одягне темну рясу / Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука почувається у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності, у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління. У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім, експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту: через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.
Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає… Минуле… Теперішнє: самота, відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза, / Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора є саме наш час, стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!
Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається. З одного боку він прибічник реальності – історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно сконструйовані у нові реалії й нові ілюзії…
Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми
І злітає, покаране болем –
Залишатись не можу до світу німим…
Зависаю над аркушем-полем.
І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.
Вірю в слово, розхристане, босе…
Мов дитя обігрію, між люди пущу.
Хай біжить на світанні по росах.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квіти поміж полином
Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває пісню: вірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.
Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною вдатністю не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви особистої геральдики. Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».
Володимир Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом / небо розбрамилось. / Злива – старе беручке потороччя, / вплівшись в загривок / дратливої ночі / знову гарцює, / нестямившись». Направду, поетова метафорика іноді видається надлишковою (що власне є характерним для стилю бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику, насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень. До прикладу, цитований нижче вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів. «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, / мов латаття, / власні / перевеснені роки. / Цівкою / не страченого диму / непідкупне слово / тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».
Тональність текстів поета – складне непросте звикання до ситуації, коли дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але агресивніші, несамовитіші. Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів поетового світосприйняття, але у віршах Володимира Кравчука ці дві дволикоянусні іпостасі — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…». Думаю, що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору, а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки, щасливо народжує своєрідні самобутні поетичні образи: «Під ранок посивілі / Ріллі циганські кучері, / Плугами так уміло / Напередодні кручені».
Зрештою, люди у поета теж вигадливо виліплені, не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова». Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір / До зими. / Ліг тихенько на овечі / Килими», «В кучерях / відлюдника-туману / плутаються авта / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу / Блукає поміж нами блудний день, / Допоки не одягне темну рясу / Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука почувається у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності, у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління. У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім, експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту: через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.
Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає… Минуле… Теперішнє: самота, відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза, / Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора є саме наш час, стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!
Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається. З одного боку він прибічник реальності – історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно сконструйовані у нові реалії й нові ілюзії…
Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми
І злітає, покаране болем –
Залишатись не можу до світу німим…
Зависаю над аркушем-полем.
І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.
Вірю в слово, розхристане, босе…
Мов дитя обігрію, між люди пущу.
Хай біжить на світанні по росах.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
