
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.04.17
16:00
За Борисом ПАСТЕРНАКОМ
Слізьми розбавити чорнило,
Писати люто і навзрид
Про те, що геть усе розмило
Й весною чорною горить!
Коня! Шість гривень візникові –
Слізьми розбавити чорнило,
Писати люто і навзрид
Про те, що геть усе розмило
Й весною чорною горить!
Коня! Шість гривень візникові –
2021.04.17
15:05
Все, що маю: пенати хатні,
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.
Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.
Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
2021.04.17
08:06
Весь вік вважав, що сам собі не ворог,
Жив тихо, вчасно гамав свій обід.
Я Богом не рождався. Став учора.
Згубила мойра ниточку судьби.
За кожну думку й вчинок є розплата,
За дар творця - гірка й важка яса.
Було спочатку Слово. Крапля правди,
Жив тихо, вчасно гамав свій обід.
Я Богом не рождався. Став учора.
Згубила мойра ниточку судьби.
За кожну думку й вчинок є розплата,
За дар творця - гірка й важка яса.
Було спочатку Слово. Крапля правди,
2021.04.17
07:36
Пташки уві сні
співають пісні,
веселі й сумні,
німі й голосні.
А ти – полонене,
ще юно-зелене,
не чуєш, не бачиш,
співають пісні,
веселі й сумні,
німі й голосні.
А ти – полонене,
ще юно-зелене,
не чуєш, не бачиш,
2021.04.17
07:02
Пам'яті Анатолія Івановича Гая
Отвори віч помокріли від сліз,
Стиснула груди скорбота до болю, –
Тріснула тужно життя ладна вісь
І потемніло усе наоколо.
Лиш сиротливо тьмяніє зоря,
Краплею світла прозорячи сутінь
Отвори віч помокріли від сліз,
Стиснула груди скорбота до болю, –
Тріснула тужно життя ладна вісь
І потемніло усе наоколо.
Лиш сиротливо тьмяніє зоря,
Краплею світла прозорячи сутінь
2021.04.17
05:20
Хитає вітер гілочки верби,
заходяться церковні передзвони…
Ще тиждень є на роздуми юрби
і до Голгофи вирушать колони.
Де оплески розбурханих роззяв
ти не почуєш біль, що серце зронить…
Та був один, який хреста узяв.
заходяться церковні передзвони…
Ще тиждень є на роздуми юрби
і до Голгофи вирушать колони.
Де оплески розбурханих роззяв
ти не почуєш біль, що серце зронить…
Та був один, який хреста узяв.
2021.04.16
21:42
Щаслива втричі впевнена в собі
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
2021.04.16
21:39
З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.
Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.
Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і
2021.04.16
16:46
Вечір. Отже скоро гоп-ца-ца,
Та в думках не силует любаски,
Бо голодний. Хочу шмат м'ясця
Та кільце вудженої ковбаски,
Ескалопа, крабів, бастурми,
Хрону, сиру, меду у чарунках.
В хаті ж пусто. Може, до куми
Та в думках не силует любаски,
Бо голодний. Хочу шмат м'ясця
Та кільце вудженої ковбаски,
Ескалопа, крабів, бастурми,
Хрону, сиру, меду у чарунках.
В хаті ж пусто. Може, до куми
2021.04.16
15:00
Раз в жизни мне привелось быть командором. Вообще-то я больше люблю принимать участие в походах как рядовой: принести с собой то, что выпадет на мою долю.
А стал я командором потому, что услышал от кого-то рассказ о малоизвестной речке Пре, где, как ока
2021.04.16
13:24
Розбилося вікно.
Фуґас упав на стіл.
Скрізь покотивсь кришталь дорогоцінний.
Під вибух душ від тіл
кров приснула в вино.
Це вже не просто прояв реакційний!
Це виділення зла.
Фуґас упав на стіл.
Скрізь покотивсь кришталь дорогоцінний.
Під вибух душ від тіл
кров приснула в вино.
Це вже не просто прояв реакційний!
Це виділення зла.
2021.04.16
09:55
Чекаю ельфа...
уві сні...
але буває,
веселий лицар у вікні
мене вітає.
Мені одній
в часи нічні
ніяк не спиться.
уві сні...
але буває,
веселий лицар у вікні
мене вітає.
Мені одній
в часи нічні
ніяк не спиться.
2021.04.16
09:53
Іще живу...
і наяву
вітаю фею,
а уві сні на рандеву
лечу до неї.
Але її
у ці краї
ніяка сила,
і наяву
вітаю фею,
а уві сні на рандеву
лечу до неї.
Але її
у ці краї
ніяка сила,
2021.04.16
08:51
Нене! Ти для мене - божество!
Світ навчила як себе любити.
Але ми давно уже не вдвох,-
Самотію вже десятий квітень.
Крилами махнувши над Дніпром
Відлетіла в ирій,, мов жар-птиця.
Я поет. А водиш ти пером,
Світ навчила як себе любити.
Але ми давно уже не вдвох,-
Самотію вже десятий квітень.
Крилами махнувши над Дніпром
Відлетіла в ирій,, мов жар-птиця.
Я поет. А водиш ти пером,
2021.04.16
08:45
Звільнившись нарешті з полону кружінь,
Згубивши на спокій надію, –
Занурився вітер у гущу цвітінь
І запахи врозтіч розвіяв.
Чадні аромати наповнили враз
До краю навколишній простір, –
І ширшав, і глибшав струмуючий час,
Весну зустрічаючи в гості
Згубивши на спокій надію, –
Занурився вітер у гущу цвітінь
І запахи врозтіч розвіяв.
Чадні аромати наповнили враз
До краю навколишній простір, –
І ширшав, і глибшав струмуючий час,
Весну зустрічаючи в гості
2021.04.16
08:07
і він говорив їй дихаючи прямо в лице
що усі хто пишуть бідні неначе церковні миші
що усе що є послідовним приносить якийсь процент
і тому лише протяг шугав по її горищу
що вона не геній і у неї надто посередній талант
а він мусить ним дихати на оц
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що усі хто пишуть бідні неначе церковні миші
що усе що є послідовним приносить якийсь процент
і тому лише протяг шугав по її горищу
що вона не геній і у неї надто посередній талант
а він мусить ним дихати на оц
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Квіти поміж полином
Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває пісню: вірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.
Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною вдатністю не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви особистої геральдики. Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».
Володимир Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом / небо розбрамилось. / Злива – старе беручке потороччя, / вплівшись в загривок / дратливої ночі / знову гарцює, / нестямившись». Направду, поетова метафорика іноді видається надлишковою (що власне є характерним для стилю бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику, насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень. До прикладу, цитований нижче вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів. «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, / мов латаття, / власні / перевеснені роки. / Цівкою / не страченого диму / непідкупне слово / тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».
Тональність текстів поета – складне непросте звикання до ситуації, коли дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але агресивніші, несамовитіші. Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів поетового світосприйняття, але у віршах Володимира Кравчука ці дві дволикоянусні іпостасі — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…». Думаю, що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору, а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки, щасливо народжує своєрідні самобутні поетичні образи: «Під ранок посивілі / Ріллі циганські кучері, / Плугами так уміло / Напередодні кручені».
Зрештою, люди у поета теж вигадливо виліплені, не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова». Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір / До зими. / Ліг тихенько на овечі / Килими», «В кучерях / відлюдника-туману / плутаються авта / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу / Блукає поміж нами блудний день, / Допоки не одягне темну рясу / Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука почувається у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності, у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління. У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім, експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту: через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.
Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає… Минуле… Теперішнє: самота, відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза, / Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора є саме наш час, стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!
Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається. З одного боку він прибічник реальності – історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно сконструйовані у нові реалії й нові ілюзії…
Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми
І злітає, покаране болем –
Залишатись не можу до світу німим…
Зависаю над аркушем-полем.
І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.
Вірю в слово, розхристане, босе…
Мов дитя обігрію, між люди пущу.
Хай біжить на світанні по росах.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квіти поміж полином

Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває пісню: вірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.
Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною вдатністю не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви особистої геральдики. Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».
Володимир Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом / небо розбрамилось. / Злива – старе беручке потороччя, / вплівшись в загривок / дратливої ночі / знову гарцює, / нестямившись». Направду, поетова метафорика іноді видається надлишковою (що власне є характерним для стилю бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику, насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень. До прикладу, цитований нижче вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів. «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, / мов латаття, / власні / перевеснені роки. / Цівкою / не страченого диму / непідкупне слово / тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».
Тональність текстів поета – складне непросте звикання до ситуації, коли дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але агресивніші, несамовитіші. Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів поетового світосприйняття, але у віршах Володимира Кравчука ці дві дволикоянусні іпостасі — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…». Думаю, що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору, а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки, щасливо народжує своєрідні самобутні поетичні образи: «Під ранок посивілі / Ріллі циганські кучері, / Плугами так уміло / Напередодні кручені».
Зрештою, люди у поета теж вигадливо виліплені, не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова». Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір / До зими. / Ліг тихенько на овечі / Килими», «В кучерях / відлюдника-туману / плутаються авта / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу / Блукає поміж нами блудний день, / Допоки не одягне темну рясу / Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука почувається у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності, у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління. У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім, експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту: через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.
Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає… Минуле… Теперішнє: самота, відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза, / Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора є саме наш час, стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!
Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається. З одного боку він прибічник реальності – історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно сконструйовані у нові реалії й нові ілюзії…
Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми
І злітає, покаране болем –
Залишатись не можу до світу німим…
Зависаю над аркушем-полем.
І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.
Вірю в слово, розхристане, босе…
Мов дитя обігрію, між люди пущу.
Хай біжить на світанні по росах.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію