ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.04.10 10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо

Ігор Шоха
2021.04.10 08:53
                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,

Сергій Губерначук
2021.04.10 07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –

Микола Соболь
2021.04.10 04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…

Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть

Микола Дудар
2021.04.09 20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто

Сергій Губерначук
2021.04.09 16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…

Микола Соболь
2021.04.09 12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.

Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,

Ігор Шоха
2021.04.09 11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?

Володимир Бойко
2021.04.09 09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками. Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить. Влада без корупції, як холодець без хрону. Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток. Любов за гроші – продажніст

Тетяна Левицька
2021.04.09 08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія. - Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -

Микола Соболь
2021.04.09 06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.

Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,

Юлія Івченко
2021.04.08 23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні

а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає

Євген Федчук
2021.04.08 21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н

Олена Музичук
2021.04.08 12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...

Ігор Деркач
2021.04.08 12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,

Іван Потьомкін
2021.04.08 08:49
«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1944) / Рецензії

 Непомильно як діагноз
Богдан Грабовський. ЗАШПОРИ: натурна проза. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 184 с.
Оповідання – найскладніший зі всіх прозових жанрів. Із цим твердженням неможливо не погодитися. Хай роман написати тяжко чисто фізично, проте оповідання вимагає незвичної концентрації й точності, зваженості того, що вимовляється, одночасно ємності й лаконізму. Книга, про яку ведемо мову, вмістила стільки подій, конфліктів, тривог, дискусій, надій, розчарувань, що їх вистачило б не на один багатосторінковий роман: «Збігло так багато літ і подій, що ніяково признаватися, скільки. І лише смак меду, який дивом пробивається на губи, щоразу навертає до тієї пори, котру здатні явити хіба що чари».
Що було поштовхом для написання цієї книги? Як видно з коротких сюжетів збірки – найнесподіваніші речі: історія, почута чи пережита, конкретна подія чи просто настрій, емоційні стани болю й потрясіння, здивування й пережиття, спогади про нібито й незначні деталі, але такі, що залишились у пам’яті… Попри короткі й дуже короткі тексти, кожен твір має назву. Щоправда, ці назви частіше виглядають як чернеткові обриси задумів. Однак подальше художнє втілення розгортає заявлену тему ширше й глибше, просто цю спорідненість треба відчути, бо вона не завжди прямолінійна. Емоційний тонус тексту переведений зі сфери очевидного до прихованого: вглиб, до суті.
Про необхідність пошанування минулого і його вплив на майбутнє не пишуть і не говорять тільки зовсім байдужі. Не оминає цієї актуальної теми і наш автор. Характерним розкриттям теми є оповідання «Потала, або Заступи нас, Господи», де чітко постає авторське бачення відповідальності за історію з точки зору кожного покоління, що позаду і попереду нас, і найголовніше, нагальна потреба вчитися у минулого й не повторювати його помилок: « – Страшну історію, пане Василю, ви розповіли, – підсумував Ярема Дяків. – Яка й не насниться. Важко осягти, щоб так трагічно могла скластися людська доля». На жаль, література – добра література – не дуже впливає на реальне життя.. Але це нормально, коли письменника живить надія, що своїм словом він зробив хоч щось позитивне, що комусь воно щось підказало, що внесло в чиєсь життя добру енергію. Думає про це і Богдан Грабовський, хоча великим оптимістом його не назвеш.
Письменник майже лякає своєю прямотою суджень. Оцінки-картинки нашої сучасної ситуації послідовно різкі, характеристики більшості дійових осіб – нищівні. Він однаково не милує ні лівих, ні правих, ні «болота» центрового – ця книга незручна для всіх. Піддається обструкції все найгірше зі спадку «процвітаючого» соціалізму та «загниваючого» капіталізму: духовні запроданці й відступники, злодії, казнокради, для яких немає нічого святого, оті пустобрехи, котрі продукують ганебні, принизливі для народу речі, «виспівуючи», як нам з вами добре живеться! Автор не приховує свого ставлення до їхнього убозтва, що зодягнене у пишні шати фальшивої величі. Проте, деколи прозаїк намагається бути терпеливим і розуміти ситуацію, в якій ми опинилися: звинувачувати, засуджувати, забороняти – найпростіше, набагато тяжче зрозуміти. Це принципова позиція письменника, його моральна константа.
Та наміри – це добре, розуміння – ще краще. Далебі, письменникові, живій людині, нелегко бути незворушним. Богдан Грабовський насміхається над нашим холопством, нездальством, дурістю. Рядки його філіппіки «Патріотами народжуються» аж горять під пером прозаїка! «У рідній стороні патріоти, а за ними покривджені тоталітарною системою, з’явилися, як лавина – бурхливо й охопливо. Якщо впасти з неба не могли, то звідки походили? Аніякої таємниці – з безмежно відданих і кришталево чистих… Конфузна трансформація проявилася і в тому, що тією чи іншою мірою, але всі, виявляється потерпіли від захланної влади. Причому в дивний спосіб: вивчилися у вузах, пропхалися до партії, уторували кар’єру… Тобто, успішно доїли радянську корову, утверджували споживацький патріотизм».
Прозові оповідки-замальовки, судячи з деталей, що легко можна впізнати, автобіографічні, та більшою мірою вони автоіронічні, позбавлені патетики й ідеалізації, натомість сповнені іронії й дотепу. Уїдлива «Прискіпливість» спрямована проти псевдоінтелектуалів, іронія тут межує із сатирою: «Яка то безупинна, поглинаюча спокуса – зблиснути думкою, і особливо тоді, коли бракує своєї!». Про пригоди авторової душі оповідає «Політична професія»: «Роки і події мають самобутній присмак. Останнім часом жалять кропивою зізнання в ефірі депутатів або посадовців, що в минулому були журналістами. І подають цього коника гонорово, без жодного докору сумління, а то й бундючно. І кортить тоді натягнути такого чиновника: а чого ти, колезю, там оцвив?... Журналістика бажана і зваблива доти, поки про неї загально мовлять і обходять основне – дар писати… трударі, які щоденно женуть рядки, плодять передачі, навіть якщо з голови починає парувати. Типове видовище образливо доконує жебрацька платня… Побутує старе, як світ, і перевірене визначення. Журналіст – професія політична…». Коли читаєш точні й вивірені авторські характеристики численних персонажів, починаєш і сам відшукувати в собі риси homo sapiens post sovetiсus!
Богдану Грабовському найсумніше ведеться, коли з’ясовується, що рідні люди не вміють чи не хочуть любити ближнього, позбавлені здатності співчувати одне одному, шанувати одне одного – «Чорне піднебіння», «Сварки на межі» , «Ковадло» та інші оповідки містять спробу автора відповісти на головне українське питання, що йому болить – «Чому українці такі нещасні?». На мою думку, письменникові вдалося додати своїх гірких-нелегких роздумів і до одвічної теми трагічного розчарування людини, коли талант виявляється незреалізованим, навіть підробним, а фінал життя – нікчемним. Життєва правда тут заручена з філософією, у рівночасній праці допитливої думки та художньої уяви прозаїк витворює картини буття, видимого та невидимого, того, що оточує людину, впливає на її життя та долю. Висновок письменника гідний пошанування: вартість людини вимірюється її здатністю зберегти гідність за найскрутніших обставин.
Однак, найпривабливішим, принаймні, для мене як читачки є те, що прозаїк, за будь-якої теми залишається вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх викликає спазм: «Нуртує велелюдна нарада в обласній державній адміністрації. Планова. Посадовці галузевих департаментів, щільно розсівшись у попелястій залі, за регламентом обмовляють економічне становище в краї, доведене до ручки. Од скрути відбиваються м’яко і гладко – мізерний поступ, порівняно з нульовими показниками вчора, підносять до явища, прогнозують сприятливу динаміку. В загальному виробничу атмосферу правдиво характеризує бадьоренький каламбур: успіхи є, але їх поки що не видно»
Богдан Грабовський визначає жанр своїх оповідань як натурну прозу, де ключове слово – натурна, а характер наративу переважно залишається традиційним. Скупчення в одній збірці текстів спільної тематики сягає критичної густоти, деколи справляючи враження однотипності чи одноманітності. Автор щасливо уникає явної суб’єктивности та помітних перебільшень, хоча тут неминуча та чи інша міра умовності. Напевно саме тому авторські сентенції чи висновки, буває, звучать узагальнено-універсально, а форми його споглядання досить своєрідні й вимагають обережності в аналогіях та зближеннях.
Для письменника, котрий прагне дійти істини, звернення до натури є найприроднішим, адже втілення життєвого матеріалу синтезує факти і філософськи їх осмислює. Головне, що автор не відбувається тільки констатацією, і хоча переважно факт домінує над образом, стиль прозаїка підносить факт до рівня художньої ідеї. Автор – прибічник інтересу до життєвих деталей і ним залишається: «Про кінець світу тривожно заговорили, ніби вдарили у дзвони… колись ошатному і зеленому місту зараз личив протигаз – без рятунку тонуло у смітті».
То що ж повідав нам письменник Богдан Грабовський про людину в універсальному, буттєвому й вічному сенсі, про філософію людського настрою і глибоких роздумів про людське життя, про його призначення? Характерний драматизм шукань, не вельми ретельно прихований, часом направду лихі думки свідчать про художню безкомпромісність автора, його вірність собі у найголовнішому. Художня істина, як відомо давно, споріднена з пророцтвом: «Можна забити памороки всім, навіть собі, але несила ошукати істину. Ту вимогливу пані, яка завжди при добрій пам’яті!».





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-10-20 19:18:02
Переглядів сторінки твору 470
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2021.03.30 08:37
Автор у цю хвилину відсутній