Богдан Грабовський. ЗАШПОРИ: натурна проза. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 184 с.
Оповідання – найскладніший зі всіх прозових жанрів. Із цим твердженням неможливо не погодитися. Хай роман написати тяжко чисто фізично, проте оповідання вимагає незвичної концентрації й точності, зваженості того, що вимовляється, одночасно ємності й лаконізму. Книга, про яку ведемо мову, вмістила стільки подій, конфліктів, тривог, дискусій, надій, розчарувань, що їх вистачило б не на один багатосторінковий роман: «Збігло так багато літ і подій, що ніяково признаватися, скільки. І лише смак меду, який дивом пробивається на губи, щоразу навертає до тієї пори, котру здатні явити хіба що чари».
Що було поштовхом для написання цієї книги? Як видно з коротких сюжетів збірки – найнесподіваніші речі: історія, почута чи пережита, конкретна подія чи просто настрій, емоційні стани болю й потрясіння, здивування й пережиття, спогади про нібито й незначні деталі, але такі, що залишились у пам’яті… Попри короткі й дуже короткі тексти, кожен твір має назву. Щоправда, ці назви частіше виглядають як чернеткові обриси задумів. Однак подальше художнє втілення розгортає заявлену тему ширше й глибше, просто цю спорідненість треба відчути, бо вона не завжди прямолінійна. Емоційний тонус тексту переведений зі сфери очевидного до прихованого: вглиб, до суті.
Про необхідність пошанування минулого і його вплив на майбутнє не пишуть і не говорять тільки зовсім байдужі. Не оминає цієї актуальної теми і наш автор. Характерним розкриттям теми є оповідання «Потала, або Заступи нас, Господи», де чітко постає авторське бачення відповідальності за історію з точки зору кожного покоління, що позаду і попереду нас, і найголовніше, нагальна потреба вчитися у минулого й не повторювати його помилок: « – Страшну історію, пане Василю, ви розповіли, – підсумував Ярема Дяків. – Яка й не насниться. Важко осягти, щоб так трагічно могла скластися людська доля». На жаль, література – добра література – не дуже впливає на реальне життя.. Але це нормально, коли письменника живить надія, що своїм словом він зробив хоч щось позитивне, що комусь воно щось підказало, що внесло в чиєсь життя добру енергію. Думає про це і Богдан Грабовський, хоча великим оптимістом його не назвеш.
Письменник майже лякає своєю прямотою суджень. Оцінки-картинки нашої сучасної ситуації послідовно різкі, характеристики більшості дійових осіб – нищівні. Він однаково не милує ні лівих, ні правих, ні «болота» центрового – ця книга незручна для всіх. Піддається обструкції все найгірше зі спадку «процвітаючого» соціалізму та «загниваючого» капіталізму: духовні запроданці й відступники, злодії, казнокради, для яких немає нічого святого, оті пустобрехи, котрі продукують ганебні, принизливі для народу речі, «виспівуючи», як нам з вами добре живеться! Автор не приховує свого ставлення до їхнього убозтва, що зодягнене у пишні шати фальшивої величі. Проте, деколи прозаїк намагається бути терпеливим і розуміти ситуацію, в якій ми опинилися: звинувачувати, засуджувати, забороняти – найпростіше, набагато тяжче зрозуміти. Це принципова позиція письменника, його моральна константа.
Та наміри – це добре, розуміння – ще краще. Далебі, письменникові, живій людині, нелегко бути незворушним. Богдан Грабовський насміхається над нашим холопством, нездальством, дурістю. Рядки його філіппіки «Патріотами народжуються» аж горять під пером прозаїка! «У рідній стороні патріоти, а за ними покривджені тоталітарною системою, з’явилися, як лавина – бурхливо й охопливо. Якщо впасти з неба не могли, то звідки походили? Аніякої таємниці – з безмежно відданих і кришталево чистих… Конфузна трансформація проявилася і в тому, що тією чи іншою мірою, але всі, виявляється потерпіли від захланної влади. Причому в дивний спосіб: вивчилися у вузах, пропхалися до партії, уторували кар’єру… Тобто, успішно доїли радянську корову, утверджували споживацький патріотизм».
Прозові оповідки-замальовки, судячи з деталей, що легко можна впізнати, автобіографічні, та більшою мірою вони автоіронічні, позбавлені патетики й ідеалізації, натомість сповнені іронії й дотепу. Уїдлива «Прискіпливість» спрямована проти псевдоінтелектуалів, іронія тут межує із сатирою: «Яка то безупинна, поглинаюча спокуса – зблиснути думкою, і особливо тоді, коли бракує своєї!». Про пригоди авторової душі оповідає «Політична професія»: «Роки і події мають самобутній присмак. Останнім часом жалять кропивою зізнання в ефірі депутатів або посадовців, що в минулому були журналістами. І подають цього коника гонорово, без жодного докору сумління, а то й бундючно. І кортить тоді натягнути такого чиновника: а чого ти, колезю, там оцвив?... Журналістика бажана і зваблива доти, поки про неї загально мовлять і обходять основне – дар писати… трударі, які щоденно женуть рядки, плодять передачі, навіть якщо з голови починає парувати. Типове видовище образливо доконує жебрацька платня… Побутує старе, як світ, і перевірене визначення. Журналіст – професія політична…». Коли читаєш точні й вивірені авторські характеристики численних персонажів, починаєш і сам відшукувати в собі риси homo sapiens post sovetiсus!
Богдану Грабовському найсумніше ведеться, коли з’ясовується, що рідні люди не вміють чи не хочуть любити ближнього, позбавлені здатності співчувати одне одному, шанувати одне одного – «Чорне піднебіння», «Сварки на межі» , «Ковадло» та інші оповідки містять спробу автора відповісти на головне українське питання, що йому болить – «Чому українці такі нещасні?». На мою думку, письменникові вдалося додати своїх гірких-нелегких роздумів і до одвічної теми трагічного розчарування людини, коли талант виявляється незреалізованим, навіть підробним, а фінал життя – нікчемним. Життєва правда тут заручена з філософією, у рівночасній праці допитливої думки та художньої уяви прозаїк витворює картини буття, видимого та невидимого, того, що оточує людину, впливає на її життя та долю. Висновок письменника гідний пошанування: вартість людини вимірюється її здатністю зберегти гідність за найскрутніших обставин.
Однак, найпривабливішим, принаймні, для мене як читачки є те, що прозаїк, за будь-якої теми залишається вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх викликає спазм: «Нуртує велелюдна нарада в обласній державній адміністрації. Планова. Посадовці галузевих департаментів, щільно розсівшись у попелястій залі, за регламентом обмовляють економічне становище в краї, доведене до ручки. Од скрути відбиваються м’яко і гладко – мізерний поступ, порівняно з нульовими показниками вчора, підносять до явища, прогнозують сприятливу динаміку. В загальному виробничу атмосферу правдиво характеризує бадьоренький каламбур: успіхи є, але їх поки що не видно»
Богдан Грабовський визначає жанр своїх оповідань як натурну прозу, де ключове слово – натурна, а характер наративу переважно залишається традиційним. Скупчення в одній збірці текстів спільної тематики сягає критичної густоти, деколи справляючи враження однотипності чи одноманітності. Автор щасливо уникає явної суб’єктивности та помітних перебільшень, хоча тут неминуча та чи інша міра умовності. Напевно саме тому авторські сентенції чи висновки, буває, звучать узагальнено-універсально, а форми його споглядання досить своєрідні й вимагають обережності в аналогіях та зближеннях.
Для письменника, котрий прагне дійти істини, звернення до натури є найприроднішим, адже втілення життєвого матеріалу синтезує факти і філософськи їх осмислює. Головне, що автор не відбувається тільки констатацією, і хоча переважно факт домінує над образом, стиль прозаїка підносить факт до рівня художньої ідеї. Автор – прибічник інтересу до життєвих деталей і ним залишається: «Про кінець світу тривожно заговорили, ніби вдарили у дзвони… колись ошатному і зеленому місту зараз личив протигаз – без рятунку тонуло у смітті».
То що ж повідав нам письменник Богдан Грабовський про людину в універсальному, буттєвому й вічному сенсі, про філософію людського настрою і глибоких роздумів про людське життя, про його призначення? Характерний драматизм шукань, не вельми ретельно прихований, часом направду лихі думки свідчать про художню безкомпромісність автора, його вірність собі у найголовнішому. Художня істина, як відомо давно, споріднена з пророцтвом: «Можна забити памороки всім, навіть собі, але несила ошукати істину. Ту вимогливу пані, яка завжди при добрій пам’яті!».