
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
А завтра підемо?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А завтра підемо?
Розклад. Розпорядок. Порядок денний. Денний-буденний. Буденність. Дні минають за тими розкладами однакові, наче ґудзики на пальті. Робота – хатні справи, робота – хатні справи; і ще добре, коли є робота; хатніх справ скільки не перероби, а вони все одне є. Щодня ті самі, що вже були перероблені вчора та позавчора, у будь-яке, на свідомий чи рандомний вибір «вчора».
А саме це найбільше втомлює; не праця, а одноманітність. Це навіть не зовсім втома; та буває важка й сонна або щаслива, більше схожа на винагороду, в залежності від роботи та, скажімо так, досягнень: коли щось зробив так, що тільки цьом та в люлю, хіба втомлюєшся? А одноманітність висотує не сили, а душу; вона знецікавлює, знеструмлює, знебарвлює життя. І тоді все здається тягарем – і робота також: без неї ніяк, але це такий важезний тягар…
- Тату, пограємо у м’ячика?
- Мені ще стільки треба зробити, а я вже втомився... Може, на вихідних?
Але вихідні були колись, в дитинстві. Дорослі марнують їх на те саме, на що витрачають решту життя. Або ось це: відіспатися. Сон – не гірша схованка від буденності. Щоправда, вісім годин пересічного землянина – то мрія; комусь щастить лише годин на чотири впасти в темряву без турбот і думок про турботи. А відіспатися… - важко уявити, як можна спати довше, ніж людина звикла за десятиліття; втім, комусь таки щастить. Але все відносно: проспати літо – хіба то щастя?
Ну й що, що літо? Навіть і воно, колись пора дивовижна та чарівна, не порушує буденності. Робота – хатні справи, авжеж. Це коло, за межі якого дорослій людині – зась. Але все ж таки добре, коли є робота; без неї буденність остаточно…
- Тато! Ходім у м’ячика пограємо?
- М’ячика… Ти знаєш, в мене нині одна пристойна пара взуття. Якщо в ній пограти в м’ячика…
За тією буденністю літо промайнуло, наче лист за вікном. А за вікном і справді – одне за одним, зграйка за зграйкою пролітає кленове, каштанове та ще бозна яке листя. Та все воно однакове: жовкле, всохле, зів’яле; літо змарноване, починаємо марнувати осінь. Втім, є підстава для оптимізму або для іронії, це вже хто що вбачає. Урізноманітнення буденності, ось що, не абищо. До хатніх справ додаються справи шкільні: незвично ранні сніданки; пакування дитячого їдла «з собою»; раптовий і терміновий ремонт одягу; нічні походи по 24/7 супермаркетах по зошити та інший шкільний реманент; силування над математикою для п’ятого або хімією для дев’ятого; все решта – і отак щодня, знову й знову, по колу, аж до… до уодноманітнення. Ну, й звичайно, робота. Аби не вона… - так би й човгати восени в тих самих черевиках, збережених влітку, власне, вже друге літо поспіль збережених, хоча й з... «втратою товарного вигляду». А так, дякувати роботі, – новенькі: і собі, і дітям, і жінці. Знов підстава – кому для оптимізму, коли для іронії.
Час, кажуть, лікує; можливо, коли болить, так і є; а якщо навпаки? Починається з любові, через кохання – а згодом, коли мине достатньо часу, виявляється, що і любов, і кохання мають зворотній бік, який суть обов’язок. І є в тому обов’язку та сама одноманітність, що в усьому, що й в тому замкненому колі, яким тепер обертається світ: робота – хатні справи. Буденність… Час лікує біль. Все решту час вбиває.
Втім, буденність можна сприймати інакше, дивитися не критичним і спраглим оком, а філософським і розважливим. За кількадесят років сформувався певний спосіб життя; спробувати порушити його, висмикнути будь-яку ланку – отоді начувайся, чоловіче, бо це, кажуть, катастрофа. Найбільші світові потуги боронять свій «спосіб життя» - а що вже казати про потуги в світі найменші, про одну-одненьку людину, якій сенс життя цілком неочевидний, а от спосіб його – цілком і остаточно очевидний, помітний, знаний, звичний і загалом – стерпний і комфортний?..
- Тату. В тебе ж тепер є нова пара… І канікули. Ходімо в м’ячика пограємо?
Справді, канікули – отже, спортивний майданчик у школі за рогом вільний. Взуття є. Погоди цієї ще не до денця змарнованої осені – наче навмисно: ходи та грай. Робота… Ну, так, робота.
- Синку, мені ще півгодинки, добре?
На спортивному майданчику справді нікого. Половина майданчика засипана листям – через паркан хиляться ясені та шовковиці, а з них повільно та безперестанку на сірий асфальт злітає листя чистого лимонного кольору. Повітря доволі тепле; треба добряче побігати, аби дихання нарешті перетворювалося на ледве помітну хмарку пари, що миттєво тане. М’яч не слухається; він важко гупає по щиту, іноді навіть б’є сталеве кільце корзини, але в корзину не влучає, зате час від часу летить за край майданчика. Тоді гравці видають стогін: за тим краєм щось на кшталт прірви, якою м’яч стрімко котиться аж до дитячого садку, що має спільний паркан зі школою. Якщо не зупинити м’яч під тим парканом, він котитиметься уздовж школи аж до вулиці, а там воріт немає; викотиться на вулицю, що біжить стрімким пагорбом – і бувай.
За годину гра зупиняється. Гравці йдуть додому; вони розпашілі та захекані, та не так від гри, як від походів по м’яч, який раз у раз опинявся під парканом дитячого садка. Дорослий шкутильгає: не варто бити баскетбольний м’яч ногою, тим більш такою, давно вже не тренованою, а колись же... А колись же ходив до баскетбольної секції!
- А завтра підемо?
- Так… А давай, може, щодня?
- Добре.
Ніби в світі хтось знав про ту маленьку домовленість: роботи прислали купу! Мабуть, гра в м’яч є занадто великим порушенням способу життя, який є таким помітним і важливим, що боронять його найбільші арсенали світу, та й найменші – також боронять. Ну, нема на то ради, сідай та працюй.
- Тату, так ми підемо?
- Синку, мені треба працювати, сьогодні не… Добре, ще півгодинки?
Гравці під кільцем схожі на двійко «одноруких бандитів»: важкувато бігають, важкувато підстрибують, важкувато та невлучно кидають м’яч. Якщо снаряд коли-не-коли влучає в корзину, то напевно з власних міркувань, а не через зусилля гравців. А вони щоразу вигукують щось тріумфаторське, ляскають одне одному долоні та загалом поводяться так, наче здобули якийсь поважний трофей. Коли ж на майданчику з’являються люди – а майданчик прохідний, це єдиний на три квартали прохід між вулицями – гравці набувають такого байдужого і зверхнього вигляду, наче влучити в кільце для них справа найбуденніша.
- Тату, завтра..?
- Так, авжеж.
- І щодня?
- Так.
Несподівана перешкода майже руйнує гру. Майданчик засипаний листям, а листя забризкане дощем. На такому покритті можна грати в хокей або змагатися у фігурному ковзанні, а от баскетбол перетворюється на справу ризиковану. Але домовленість є домовленість, а гра є гра; і гравці не йдуть додому, доки дощ не посилюється так, що слизьким майданчиком неможливо пересуватися, не впавши. Власне, падати без травми – гра не менш азартна, ніж баскетбол.
- А завтра?
- Так.
Дощу вчора ніби й не було. Майданчик сухий та чистий, тому що вночі вітер згорнув усе листя під один край баскетбольного поля. Там воно й лежить – довжелезна лимонно-жовта смуга уздовж муру. Зараз краща нагода його прибрати – все в купі; це тобі не змахувати віником по одному листочку, як колись, на бабусиному просторому ґанку. Восени той щоранку треба було замести – бо над ним височів неймовірного розмаху горіх, з якого щохвилини повільно спадало листя - лапате, смугасте, з гіркуватим смачним запахом. Його було стільки, що воно встеляло подвір’я мало не цілий жовтень; а ще виноград, який обплітав всенький простір над ґанком, - і цей також розкидав своє криваво-червоне листя усім подвір’ям. То була щоденна ранкова робота, півгодини махати віником, інакше… інакше буде від діда сто чортів і ще багато чого, от хто вмів дошкулити… Ет, тоді лаявся та бідкався, а тепер – де б узяти той віник, те листя, той ґанок і горіх над ним?
- Я би волів, аби тут була мітла. Зібрати листя.
М’яч гупає, щит гуде, кільце дзвенить, понад майданчиком лунають тріумфаторські вигуки. Гравці зупинилися перепочити. Нізвідки виникає чоловічок у комунальній уніформі; він такого маленького зросту та несе на обличчі такий поважний вираз, що дивитися на нього без сміху неможливо. Він тягне неосяжний чорний пластиковий мішок, величезну зелену корзину для білизни та мітлу з держаком, який щонайменше вдвічі довший за чоловічка. Кинувши весь свій вантаж на краю майданчика, чоловічок вбирається в рукавички та починає збирати листя в корзину.
- Можна, я мітлу... листя… допоможу вам?
Чоловічок кивнув із таким виразом, ніби сидів на троні, а до нього на колінах приповз переможений сусіда-монарх і благав про капітуляцію на всіх умовах переможця. Мітла новенька та на диво зручна; довжелезний валик лимонно-жовтого листя, ще трохи вологого після вчорашнього дощу, швидко нею зібраний у три купи. Чоловічок миттю позапихав ті купи у свої пакети-корзини, все те й мітлу забрав і навантажений, як мул, зник за рогом. Гра поновлюється.
Рух, біль у м’язах, запах листя, хмарки пари від дихання, гупання м’яча, гудіння щита, дзвін кільця, вигуки, плескання долоні об долоню, сміх, пробіжка за м’ячем, який знову втік у прірву до дитсадочкового паркану. Чи ж не так ганяли колись у баскетбольній секції? А тренер казав, що є данні, є, тільки працюй… Перехожі перетинають майданчик по дузі – вони не бажають переривати таку веселу гру, приязно посміхають до гравців і зупиняють для них біглого м’яча. З ясенів облітає лимонного кольору листя; на сірому асфальті кожен листок здається мистецькою мініатюрою, а найменші листки – ювелірними виробами, вишуканими прикрасами, щойно загубленими якоюсь супер-моделлю або казковою принцесою. А це ж ідея – зібрати такий собі мікрогербарій з найменшого листя, це вау-ідея, що скажеш, малий?..
… - Тату, а завтра підемо?
2018
А саме це найбільше втомлює; не праця, а одноманітність. Це навіть не зовсім втома; та буває важка й сонна або щаслива, більше схожа на винагороду, в залежності від роботи та, скажімо так, досягнень: коли щось зробив так, що тільки цьом та в люлю, хіба втомлюєшся? А одноманітність висотує не сили, а душу; вона знецікавлює, знеструмлює, знебарвлює життя. І тоді все здається тягарем – і робота також: без неї ніяк, але це такий важезний тягар…
- Тату, пограємо у м’ячика?
- Мені ще стільки треба зробити, а я вже втомився... Може, на вихідних?
Але вихідні були колись, в дитинстві. Дорослі марнують їх на те саме, на що витрачають решту життя. Або ось це: відіспатися. Сон – не гірша схованка від буденності. Щоправда, вісім годин пересічного землянина – то мрія; комусь щастить лише годин на чотири впасти в темряву без турбот і думок про турботи. А відіспатися… - важко уявити, як можна спати довше, ніж людина звикла за десятиліття; втім, комусь таки щастить. Але все відносно: проспати літо – хіба то щастя?
Ну й що, що літо? Навіть і воно, колись пора дивовижна та чарівна, не порушує буденності. Робота – хатні справи, авжеж. Це коло, за межі якого дорослій людині – зась. Але все ж таки добре, коли є робота; без неї буденність остаточно…
- Тато! Ходім у м’ячика пограємо?
- М’ячика… Ти знаєш, в мене нині одна пристойна пара взуття. Якщо в ній пограти в м’ячика…
За тією буденністю літо промайнуло, наче лист за вікном. А за вікном і справді – одне за одним, зграйка за зграйкою пролітає кленове, каштанове та ще бозна яке листя. Та все воно однакове: жовкле, всохле, зів’яле; літо змарноване, починаємо марнувати осінь. Втім, є підстава для оптимізму або для іронії, це вже хто що вбачає. Урізноманітнення буденності, ось що, не абищо. До хатніх справ додаються справи шкільні: незвично ранні сніданки; пакування дитячого їдла «з собою»; раптовий і терміновий ремонт одягу; нічні походи по 24/7 супермаркетах по зошити та інший шкільний реманент; силування над математикою для п’ятого або хімією для дев’ятого; все решта – і отак щодня, знову й знову, по колу, аж до… до уодноманітнення. Ну, й звичайно, робота. Аби не вона… - так би й човгати восени в тих самих черевиках, збережених влітку, власне, вже друге літо поспіль збережених, хоча й з... «втратою товарного вигляду». А так, дякувати роботі, – новенькі: і собі, і дітям, і жінці. Знов підстава – кому для оптимізму, коли для іронії.
Час, кажуть, лікує; можливо, коли болить, так і є; а якщо навпаки? Починається з любові, через кохання – а згодом, коли мине достатньо часу, виявляється, що і любов, і кохання мають зворотній бік, який суть обов’язок. І є в тому обов’язку та сама одноманітність, що в усьому, що й в тому замкненому колі, яким тепер обертається світ: робота – хатні справи. Буденність… Час лікує біль. Все решту час вбиває.
Втім, буденність можна сприймати інакше, дивитися не критичним і спраглим оком, а філософським і розважливим. За кількадесят років сформувався певний спосіб життя; спробувати порушити його, висмикнути будь-яку ланку – отоді начувайся, чоловіче, бо це, кажуть, катастрофа. Найбільші світові потуги боронять свій «спосіб життя» - а що вже казати про потуги в світі найменші, про одну-одненьку людину, якій сенс життя цілком неочевидний, а от спосіб його – цілком і остаточно очевидний, помітний, знаний, звичний і загалом – стерпний і комфортний?..
- Тату. В тебе ж тепер є нова пара… І канікули. Ходімо в м’ячика пограємо?
Справді, канікули – отже, спортивний майданчик у школі за рогом вільний. Взуття є. Погоди цієї ще не до денця змарнованої осені – наче навмисно: ходи та грай. Робота… Ну, так, робота.
- Синку, мені ще півгодинки, добре?
На спортивному майданчику справді нікого. Половина майданчика засипана листям – через паркан хиляться ясені та шовковиці, а з них повільно та безперестанку на сірий асфальт злітає листя чистого лимонного кольору. Повітря доволі тепле; треба добряче побігати, аби дихання нарешті перетворювалося на ледве помітну хмарку пари, що миттєво тане. М’яч не слухається; він важко гупає по щиту, іноді навіть б’є сталеве кільце корзини, але в корзину не влучає, зате час від часу летить за край майданчика. Тоді гравці видають стогін: за тим краєм щось на кшталт прірви, якою м’яч стрімко котиться аж до дитячого садку, що має спільний паркан зі школою. Якщо не зупинити м’яч під тим парканом, він котитиметься уздовж школи аж до вулиці, а там воріт немає; викотиться на вулицю, що біжить стрімким пагорбом – і бувай.
За годину гра зупиняється. Гравці йдуть додому; вони розпашілі та захекані, та не так від гри, як від походів по м’яч, який раз у раз опинявся під парканом дитячого садка. Дорослий шкутильгає: не варто бити баскетбольний м’яч ногою, тим більш такою, давно вже не тренованою, а колись же... А колись же ходив до баскетбольної секції!
- А завтра підемо?
- Так… А давай, може, щодня?
- Добре.
Ніби в світі хтось знав про ту маленьку домовленість: роботи прислали купу! Мабуть, гра в м’яч є занадто великим порушенням способу життя, який є таким помітним і важливим, що боронять його найбільші арсенали світу, та й найменші – також боронять. Ну, нема на то ради, сідай та працюй.
- Тату, так ми підемо?
- Синку, мені треба працювати, сьогодні не… Добре, ще півгодинки?
Гравці під кільцем схожі на двійко «одноруких бандитів»: важкувато бігають, важкувато підстрибують, важкувато та невлучно кидають м’яч. Якщо снаряд коли-не-коли влучає в корзину, то напевно з власних міркувань, а не через зусилля гравців. А вони щоразу вигукують щось тріумфаторське, ляскають одне одному долоні та загалом поводяться так, наче здобули якийсь поважний трофей. Коли ж на майданчику з’являються люди – а майданчик прохідний, це єдиний на три квартали прохід між вулицями – гравці набувають такого байдужого і зверхнього вигляду, наче влучити в кільце для них справа найбуденніша.
- Тату, завтра..?
- Так, авжеж.
- І щодня?
- Так.
Несподівана перешкода майже руйнує гру. Майданчик засипаний листям, а листя забризкане дощем. На такому покритті можна грати в хокей або змагатися у фігурному ковзанні, а от баскетбол перетворюється на справу ризиковану. Але домовленість є домовленість, а гра є гра; і гравці не йдуть додому, доки дощ не посилюється так, що слизьким майданчиком неможливо пересуватися, не впавши. Власне, падати без травми – гра не менш азартна, ніж баскетбол.
- А завтра?
- Так.
Дощу вчора ніби й не було. Майданчик сухий та чистий, тому що вночі вітер згорнув усе листя під один край баскетбольного поля. Там воно й лежить – довжелезна лимонно-жовта смуга уздовж муру. Зараз краща нагода його прибрати – все в купі; це тобі не змахувати віником по одному листочку, як колись, на бабусиному просторому ґанку. Восени той щоранку треба було замести – бо над ним височів неймовірного розмаху горіх, з якого щохвилини повільно спадало листя - лапате, смугасте, з гіркуватим смачним запахом. Його було стільки, що воно встеляло подвір’я мало не цілий жовтень; а ще виноград, який обплітав всенький простір над ґанком, - і цей також розкидав своє криваво-червоне листя усім подвір’ям. То була щоденна ранкова робота, півгодини махати віником, інакше… інакше буде від діда сто чортів і ще багато чого, от хто вмів дошкулити… Ет, тоді лаявся та бідкався, а тепер – де б узяти той віник, те листя, той ґанок і горіх над ним?
- Я би волів, аби тут була мітла. Зібрати листя.
М’яч гупає, щит гуде, кільце дзвенить, понад майданчиком лунають тріумфаторські вигуки. Гравці зупинилися перепочити. Нізвідки виникає чоловічок у комунальній уніформі; він такого маленького зросту та несе на обличчі такий поважний вираз, що дивитися на нього без сміху неможливо. Він тягне неосяжний чорний пластиковий мішок, величезну зелену корзину для білизни та мітлу з держаком, який щонайменше вдвічі довший за чоловічка. Кинувши весь свій вантаж на краю майданчика, чоловічок вбирається в рукавички та починає збирати листя в корзину.
- Можна, я мітлу... листя… допоможу вам?
Чоловічок кивнув із таким виразом, ніби сидів на троні, а до нього на колінах приповз переможений сусіда-монарх і благав про капітуляцію на всіх умовах переможця. Мітла новенька та на диво зручна; довжелезний валик лимонно-жовтого листя, ще трохи вологого після вчорашнього дощу, швидко нею зібраний у три купи. Чоловічок миттю позапихав ті купи у свої пакети-корзини, все те й мітлу забрав і навантажений, як мул, зник за рогом. Гра поновлюється.
Рух, біль у м’язах, запах листя, хмарки пари від дихання, гупання м’яча, гудіння щита, дзвін кільця, вигуки, плескання долоні об долоню, сміх, пробіжка за м’ячем, який знову втік у прірву до дитсадочкового паркану. Чи ж не так ганяли колись у баскетбольній секції? А тренер казав, що є данні, є, тільки працюй… Перехожі перетинають майданчик по дузі – вони не бажають переривати таку веселу гру, приязно посміхають до гравців і зупиняють для них біглого м’яча. З ясенів облітає лимонного кольору листя; на сірому асфальті кожен листок здається мистецькою мініатюрою, а найменші листки – ювелірними виробами, вишуканими прикрасами, щойно загубленими якоюсь супер-моделлю або казковою принцесою. А це ж ідея – зібрати такий собі мікрогербарій з найменшого листя, це вау-ідея, що скажеш, малий?..
… - Тату, а завтра підемо?
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію