Дивись, кажу, ось таким був початок світу сього, з його чудесами, із розкошами його нескінченними. Що їх осягнути годі, навіть якби спромігся, те забрало б чималий шмат життя, а тимчасом їх побільшало би в рази. Але тепер ніч надворі, хтось іще помре цеї ночі, може навіть із рідних—знайомих, а ти продовжуватимеш спілкуватися з ними, все як досі, не відаючи. І навіть коли самі вони говоритимуть поспіль, що насправді я був помер, була померла, там & тоді-от, ти продовжуватимеш спілкуватись, із ними.

У згадану ніч, із останніх ночей календарної осені, кількаденний дощ обертається на снігопад і поезію, принагідний ліричний суб’єкт заживає ієратичних чуттів, позираючи з домашнього затишку через меланхолійну заметіль у жовтогарячому світлі вуличних ламп, а зовсім неподалік, уздовж фасаду поснулого мовчазного будинку, слід у слід, зневіряються тіні, на зустріч із початком світу сього, з його чудесами.

Він & вона, приязні à la герої, між тінями анітрохи незгіршими, що їх споглядатимеш, міркуватимеш або мріятимеш, тінь-вона замовляє через віконце в нічній кондитерській два глінтвейни, хай всього-навсього зігрітий виноградний сік із ложкою гвоздики, яка там ані до чого, а згодом прислухається, як тінь-він розважує про & контра військового стану, введеного нарешті—перетинаючи проспекти майдани провулки зупинки міського транспорту, проз політоту з лайт-боксів, чи мегазнижки сезонні.

І ще він : бач, я зовсім не цим, напевно, мав займатись у свому житті, але колись був забажав оттак, на краще чи гірше, недовідомо. Чого я сягнув—сприймати будь-що, начебто текст або, зрештою, арт. І нема інакшого бога, окрім невідомості, нема інакшого майбуття, окрім іще невідомих нас, продовжень не то повернень. І пси недолі, що виють, виють усюди й ніде.

І сніг, котрий розтане вже за годину, або для поезії жодного смислу не містить завтрашній будень, а щодо післязавтра—тут він змовкає, роззираючись, куди би подіти, де би покинути порожній картонний келішок, пригадуючи сновидіння, в котрому чужа старезна жінка, її заплющені очі, може й сліпі, яка все бурмоче, швидко & ледь чутно, чи молиться, незрозумілі слова, чи невідома мова, чи то проговорювання навспак, enfin—

Час розлучатися заздалегідь із вами, щеме примар карнавальних, післяслово на закриття сезону казкового, спадний місяцю, ретроградний меркурію, тліне листяний у віршах розсіяний, жесте до мли нуарової, поодинцем згасаючі вікна, анонімні тіні, перший снігу просочений наскоро брудом незламним, індиферентні зірки, над початком світу сього, з чудесами, із розкошами нескінченними, що їх осягнути годі.