Дивись, кажу, ось таким був початок світу сього, з його чудесами, із розкошами його незліченними. Що їх осягнути годі, навіть якби спромігся, те забрало б чималий шмат життя, а тим часом їх побільшало би в рази. Але тепер ніч надворі, хтось іще помре цеї ночі, може навіть із рідних—знайомих, а ти продовжуватимеш спілкуватися з ними, все як досі, не зважаючи. І навіть коли самі вони говоритимуть поспіль, насправді я був помер, чи була померла, там-то & тоді-от, ти продовжуватимеш спілкуватись, із ними.
 
У згадувану ніч, із останніх ночей календарної осені, кількаденний дощ обертається на снігопад & поезію, принагідний ліричний суб’єкт заживає ієратичних чуттів, позираючи з домашнього затишку через меланхолійну заметіль у жовтогарячому світлі вуличних ламп, а зовсім неподалік, уздовж фасаду поснулого мовчазного будинку, слід у слід, зневіряються тіні, на зустріч із початком світу сього, з його чудесами.
 
Він & вона, гідні симпатії герої quasi, між тінями анітрохи незгіршими, що їх споглядатимеш, міркуватимеш або мріятимеш, тінь-вона замовляє через віконце в нічній кондитерській два глінтвейни, хай всього-навсього зігрітий виноградний сік із ложкою гвоздики, яка там ані до чого, а згодом прислухається, як тінь-він розважує про & контра військового стану, упровадженого вряди-годи, перетинаючи проспекти майдани провулки зупинки міського транспорту, проз політоту з лайт-боксів, чи мегазнижки сезонні.
 
І ще він: бач, я зовсім не цим, напевно, мав займатись у свому житті, але колись був забажав оттак, на краще чи гірше, недовідомо. Чого я сягнув— сприймати будь-що начеб то текст або, скажімо, арт. Й нема інакшого бога, окрім невідомості, нема інакшого майбуття, окрім іще невідомих нас, продовжень не то повернень. І пси недолі, що виють, виють усюди й ніде.
 
І сніг, котрий розтане вже за годину, або для цієї лірики жодного смислу не містить завтрашній будень, а щодо післязавтра— тут він змовкає, роззираючись, куди би подіти, куди б покинути спорожненого картонного келішка, спогадуючи сновидіння, в котрому чужа старезна жінка, її заплющені очі, може й сліпі, яка все бурмоче, швидко & ледь чутно, чи молиться, незрозумілі слова, чи то невідома мова, чи проговорювання навспак, enfin———
 
Час розлучатися заздалегідь із вами, щеме примар карнавальних, післяслово на закриття сезону штукарського, спадний місяцю, ретроградний меркурію, тліне листяний у віршах розвіяний, жесте до мли нуарної, згасаючі вікна, анонімні тіні, перший снігу наскоро просочений брудом незламним, індиферентні сузірʼя понад початком світу сього, з чудесами & розкошами незліченними, що осягнути годі.