“ А всю незвичайність гоголівських художніх прийомів прогледіли.”

Микола Бердяєв

Микола Бердяєв (1874 – 1948)
Гоголь в російській революції (1918)
    Гоголь належить до найзагадковіших російських письменників, і мало ще зроблено для його пізнання. Він загадковіший за Достоєвського. Достоєвський багато зробив, сам, для того, щоб розкрити всі протиріччя і всі провалля власного духу. Видно як диявол з Богом бореться в його душі і його творчості (чи не натяк Бердяєва на“БІСІВ” Достоєвського?). Гоголь же сам себе скривав й забрав з собою в могилу якусь нерозгадану таємницю. Справді - є в ньому щось моторошного. Гоголь – єдиний російський (русский) письменник, в котрому було чуття магії - він художньо передає діяння темних, злих, магічних сил. Це вірогідно, прийшло до нього із заходу, від католицької Польщі. “Страшна помста” насичена такою магією. Але в більш прикритих формах є цей магізм і в “Мертвих душах”, і в “Ревізорі”. В Гоголя було абсолютно-виняткове, за силою, чуття зла. І він не знаходив тих утіх, котрі знаходив Достоєвський в образі Зосіми і в доторку до матері-землі. Немає в нього (в Гоголя) всіх цих клеючих листочків, нема, ніде, спасіння від оточуючих його демонічних пик. Тої моторошності гоголівської художності зовсім не відчувала стара школа російських критиків. Та й де їм було відчувати Гоголя! Їх оберігала, від такого сприйняття й від розуміння таких моторошних явищ, раціоналістична просвіта. Наша (стара російська) критика була для цього занадто “прогресивним” образом мислення, вона не вірила в нечисть, взагалі, вона хотіла використати Гоголя лиш для власної утилітарно-суспільної мети. Вона ж завжди користувалась творчістю великих письменників для утилітарно-суспільної проповіді. Вперше відчув жахливість Гоголя письменник іншої школи, інших джерел і іншого духу – В. В. Розанов. Він не любить Гоголя і пише про нього із злим відчуттям, та (бо) він збагнув, що Гоголь був митцем зла. І от що, перед усім, необхідно встановити - творчість Гоголя є художньою відвертістю зла як начала метафізичного і внутрішнього, а не зла суспільного та зовнішнього, зв’язаного з політичною відсталістю і неосвіченістю. Гоголю не дано було побачити образів добра та художньо їх передати. В цьому була його трагедія. І він сам злякався власного, виключного, бачення образів зла та потворності. Але те, що було його духовним каліцтвом, те породило і усю гостроту його мистецького зла.
    Проблема Гоголя постала, вже, лиш перед тим релігійно-філософським та мистецьким напрямом, котрий намітився в нас (росіян) на початку 20 століття. До того Гоголя прийнято було рахувати засновником реалістичного напряму в російській літературі. Чудність гоголівської творчості пояснювали виключно тим, що він був сатириком і зображав неправду старої кріпацької Росії. А всю незвичайність гоголівських художніх прийомів прогледіли. В гоголівській творчості не бачили, нічого, проблематичного, тому що взагалі не бачили, нічого, проблематичного. Усе видавалось, російським критикам, ясним та легко пояснюваним, все було спрощено і зведено до елементарно-утилітарного завдання. Справді - можна сказати, що критична школа Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова та їх епігонів (смішних нащадків) недогледіла внутрішній сенс великої російської літератури і не спромоглась оцінити її художні одкровення. Повинна була відбутися духовна криза, повинні були бути похитнутими усі основи інтелігентського, традиційного, світобачення, щоб по новому розкрилась творчість великих російських письменників. І тільки тоді зробився можливим і підхід до Гоголя. Старий погляд на Гоголя як на реаліста та сатирика потребують радикального перегляду. Тепер вже, після всіх ускладнень нашої (росіян) психіки та нашого мислення, стає надто ясно, що погляд літературних старовірів, на Гоголя, поставлено не на висоту гоголівської проблеми. Нам подається страхітливим те, як могли побачити реалізм в “Мертвих душах” - творі неможливому і небувалому. Чудернацьку і загадкову творчість Гоголя не можливо віднести до розряду суспільної сатири, котра викриває тимчасові та минущі пороки та гріхи дореформеного російського суспільства. Мертві душі не мають обов’язкового зв’язку з кріпацьким побутом і ревізор – з дореформеним чиновництвом. І зараз, після всіх реформ та революцій, Росія сповнена мертвими душами та ревізорами, і гоголівські образи не померли, не відійшли в минуле, як образи Тургенєва чи Гончарова. Художні прийоми Гоголя, котрі менше всього можна назвати реалістичними і котрі являють своєрідний експеримент, що розчленовує і розпластує органічно цілісну дійсність, розкриваючи щось дуже суттєве для Росії та для росіянина (русского человека), якісь духовні хвороби невиліковні, ніякими, зовнішніми, суспільними реформами та революціями. Гоголівська Росія є не тільки дореформений наш (росіян) побут, вона належить метафізичному характеру російського (русского) народу та проявляється і в російській (русской) революції. Те нелюдське хамство, котре побачив Гоголь, не є породженням старого устрою, не обумовлене причинами соціальними та політичними; навпаки, - воно породило все, що було поганого в старому устрої, і воно відбилось на політичних та соціальних формах.
    Гоголь, як художник, випередив найновіші аналітичні течії в мистецтві, що появилися в зв’язку з кризою мистецтва. Він випередив мистецтва А. Бєлого і П. Пікассо. В ньому (Гоголі) вже були ті сприйняття дійсності, котрі привели до кубізму. В мистецтві його є вже кубічне розчленування живого буття. Гоголь бачив уже тих чудовиськ, котрих пізніше художньо побачив Пікассо. Та Гоголь вводив у обман, оскільки сміхом прикривав власне демонічне споглядання. З нових російських (русских) художників за Гоголем йде найобдарованіший з них – Андрій Бєлий, для котрого остаточно померк образ людини і він поринув в космічні вихори. А. Бєлий не бачить органічної красоти в людині, як не бачить її Гоголь. Багато в чому, він, слідує за художніми прийомами Гоголя, але робить абсолютно нові завоювання в області форми. Та вже Гоголь піддав аналітичному розчленуванню органічно цілісний образ людини. В Гоголя немає людських образів, а є лиш морди та пики, лиш чудовиська, подібні до складних чудовищ кубізму. В його творчості є людино-убивство. І Розанов прямо звинувачує його в людино-убивстві. Гоголь не в силах був дати позитивних людських образів і дуже страждав від цього. Він болісно шукав образ людини і не знаходив його, з усіх боків обступали його потворні та нелюдські чудовиська. В цьому була його трагедія. Він вірив в людину, шукав красоти людини і не знаходив його в Росії. В цьому було щось не виразимо болісного, це могло довести до божевілля. В самому Гоголі був якийсь духовний вивих, і він носив у собі якусь нерозгадану таємницю. Та неможна винуватити його за те, що замість образу людини він побачив в Росії Чічікова, Ноздрєва, Собакевича, Хлєстакова, Сквознік-Духмановского і т. п. чудищ. Його великій і неправдоподібній художності дано було відкрити негативні сторони російського (русского) народу, його темних духів, усе те, що в ньому було нелюдського, що перекривляє образ та подобу Божу. Його жахнула та поранила ця нерозкритість, в Росії, людської особистості, це багатство елементарних духів природи замість людей. Гоголь інфернальний (підземного царства) художник. Гоголівські образи – клоччя людей а не люди, гримаси людей. Не його вина, що в Росії було так мало образів людських, справжніх особистостей, так багато лжі та лжеобразів, підмін, так багато неподобства та неподоби. Гоголь нестерпно страждав через це. Його дар прозріння духів вульгарності – нещасний дар, і він упав жертвою цього дару. Він відкрив нестерпне зло вульгарності, і це давило його. Немає образу людини, також, і в А. Бєлого. Він належить вже іншій епосі, в котрій (загалом) похитнулась віра в образ людини. Ця віра була ще в Гоголя.
    Російські (русские) люди, котрі бажали революції і покладали на неї великі надії, вірили, що образи чудовиськ гоголівської Росії щезнуть тоді, коли революційна гроза очистить нас (росіян) від всякої скверни. В Хлєстакові і Сквознік-Духмановскім, в Чічікові і Ноздрєві бачили виключно образи старої Росії, вихованої самовладністю та кріпацьким правом. В цьому була помилка революційної свідомості не спроможної проникнути в глибину життя. В революції розкрилась все та ж стара, вічно гоголівська Росія, нелюдська, пів звірина Росія “харь та морд”. В нестерпній революційній вульгарності є вічно гоголівське. Марними виявились надії, що революція розкриє в Росії людський образ, що особистість людська підніметься у весь свій ріст після того, як впаде самовластя. Надто багато привикли в нас (в росіян) відносити на рахунок самодержця, все зло і темноту нашого життя хотіли цим пояснити. Але цим тільки скидали з себе росіяни (русские люди) ношу відповідальності та привчили себе до безвідповідальності. Немає вже самодержця, а російська (русская) темнота і російське (русское) зло залишилось. Темнота і зло закладено глибше, не в соціальних оболонках народу, а в духовному його ядрі. Нема вже старого самодержця, а самовладність як колись царює у Росії (на Руси), як колись - нема поваги до людини, до людської гідності, до людських прав. Нема вже старого самодержця, нема старого чиновництва, старої поліції, а взятка як колись є підвалиною російського (русского) життя, її основною конституцією. Взятка розцвіла ще більше, ніж коли-будь. Чиниться грандіозна нажива на революції. Сцени з Гоголя розігруються на кожному кроці в революційній Росії. Немає самодержця, але як раніше Хлєстаков розігрує із себе важливого чиновника, як раніше скільки трепету перед ним. Немає вже самодержця, а Росія як раніше повна “мертвих душ”, як раніше чиниться торг ними. Хлєстаковска сміливість на кожному кроці дає себе відчувати в російській (русской) революції. Але нині (новий) Хлєстаков вознісся на саму вершину влади і має більше підстав аніж старий казати: “міністр закордонних справ, французький посланник, англійський, німецький посланник і я” - чи: “а цікаво заглянути до мене в передню, коли я ще не прокинувся: графи і князі товчуться і дзижчать там, як джмелі”. Революційні Хлєстакови з великою правдоподібністю можуть казати: “Кому зайняти місце? Багато з генералів виявлялись охочих і брались, але підійдуть, бувало, - ні, недогода... Нічого робити – до мене. І тої ж миті вулицями кур’єри, кур’єри, кур’єри... можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих-одних кур’єрів!” І революційний Іван Олександрович береться керувати департаментом. І коли він проходить, “просто землетрус, усе дрижить і трясеться, як лист”. Революційний Іван Олександрович розпалюється та кричить: “я жартувати не люблю, я їм улаштував острашку... Я такий! Я не подивлюсь ні на кого... Я всюди, всюди”. Ці хлєстаковскі промови ми (росіяни) чуємо кожен день і на кожнім кроці. Всі дрижать і трясуться. Але знаючи історію старого й вічного Хлєстакова, в глибині душі чекають, що зайде жандарм і скаже: “Прибувши по іменному велінню з Петербургу чиновник вимагає вас зараз же до себе”. Страх контрреволюції, отруїв російську (русскую) революцію, і надає революційному завзяттю хлєстаковского характеру. Це постійне очікування жандарма викриває примарність та брехливість революційних досягнень. Не будемо обманюватись зовнішністю. Революційний Хлєстаков являється в новому костюмі та по іншому себе іменує. Але суть залишається тою ж. Тридцять п’ять тисяч кур’єрів можуть бути представниками “Ради робочих і солдатських депутатів”. Але це не міняє справу. В суті лежить стара російська неправда та обман, давно побачені Гоголем. Відірваність від глибин робить надто легкими всі порухи. В силах нині пануючих і владарюючих так же мало онтологічного (незалежного від свідомості), дійсно сущого, як і в гоголівськім Хлєстакові. Ноздрєв казав: “Ось границя! Все, що не бачиш, по цю сторону, - все це моє, і навіть по ту сторону, весь цей ліс котрий он синіє, та все за лісом, - все моє”. Більшою частиною присвоєнь революції є щось ноздрівске. Личина підміняє особистість. Всюди маски та двійники, гримаси клоччя людини. Перебріхування буття керує революцією. Все примарне. Примарні всі партії, примарні всі влади, примарні всі герої революції. Ніде, неможна нащупати твердого буття, ніде, неможна побачите ясного людського лиця. Ця примарність, ця неонтологічність (не незалежність від свідомості) народилась від брехливості. Гоголь розкрив її в російській стихії.
    Як і раніше Чічіков їздить по російській землі і торгує мертвими душами. Але їздить він не повільно в кибитці, а мчить в кур’єрських поїздах і всюди розсилає телеграми. Ця ж стихія діє в новому темпі. Революційні Чічікови скупляють та перепродають неіснуючі багатства, вони оперують з фікціями, а не з реальностями, вони перетворюють в фікцію все господарсько-економічне життя Росії. Багато які декрети революційної влади цілковито гоголівські за своєю природою, та у величезній масі обивателів вони зустрічають до себе гоголівське відношення. В стихії революції виявляється колосальне шахрайство, безчестя як хвороба російської (русской) душі. Вся революція наша (росіян) являє собою безсовісний торг – торг народною душею і народним надбанням. Вся наша (росіян) революційна аграрна реформа, есерівська та більшовицька, є - чічіковске підприємство. Вона оперує мертвими душами, вона зводить багатство народнеє на примарнім, нереальнім базисі. В ній є чічіковска сміливість. В нашому (російському) немолодому герої аграрної революції було направду щось гоголівське. Немало було також маніловщини в першому періоді революції і революційнім тимчасовім уряді. Але “Мертві душі” мають і глибокий символічний зміст. Всі “хар’ї і морди” гоголівської епопеї появились на ґрунті омертвіння російських (русских) душ. Омертвіння душ робить можливим чічіковскі пригоди і зустрічі. Це довгочасне і давнє омертвіння душ відчувається і в російській (русской) революції. Тому і можливий в ній цей безстидний торг, цей наглий обман. Не революція сама по собі це створила. Революція – велика проявниця, і вона проявила лиш те, що таїлось в глибині Росії. Форми старого ладу стримували проявлення багатьох російських властивостей, вводили їх в примусові границі. Падіння цих престарілих форм привело до того, що російська людина (русский человек) украй розгнуздалась і появилась на-голяка. Злі духи, котрих Гоголь бачив статичними, вже вирвались на волю і вчиняють оргію. Їх гримаси приводять до здригання тіло нещасної Росії. Для Хлєстакових і Чічікових, нині, ще більший простір, ніж в часи самодержав’я. А визволення від них передбачає духовне переродження народу - внутрішній в ньому переворот. Революція не є таким переворотом. Правдиво духовна революція в Росії була би визволенням від тої брехливості, котру бачив в росіянах (русских людях) Гоголь, і перемогою над тою примарністю та підміною, що народжуються від брехливості. В брехні є легкість безвідповідальності, вона не зв’язана ні з чим суттєвішим, і на брехні можна побудувати найсміливіші революції. Гоголю відкривалось безчестя як правічна російська властивість (исконно русское). Це безчестя зв’язане з нерозвинутістю і нерозкритістю особистості в Росії, з подавленістю образу людини. З цим зв’язана і нелюдська вульгарність, котрою Гоголь нас (росіян) пригнічує і котрою сам пригнічений. Гоголь глибше слов’янофілів бачив Росію. В нього було сильне відчуття зла, котрого слов’янофіли були позбавлені. В вічно гоголівській Росії переплітається та змішуються трагічне і комічне. Комічне є результатом змішання і підміни. Це змішання і переплетення трагічного та комічного є і в російській (русской) революції. Вона уся основана на змішанні та підміні, і по тій причині, багато в ній має природу комедії. Російська (русская) революція є трагікомедією. Це – фінал гоголівської епопеї. І, може бути, що - найпохмуріше та безнадійне в російській революції – це і є гоголівське в ній. А те, що є в ній від Достоєвського, має більше просвітів. Тож Росії необхідно визволитись від влади гоголівських привидів.

Поданий “... вище текст М.О. Бердяєва – це розділ з його статті “Духи російської революції”, котрий входить в збірник “З глибини”... Збірник “З глибини” був у наборі літом 1918 року, але зупинений цензурою; …”
(Знание – сила. май 1990)
12.01.2019 р... переклав з російської Саландяк Ярослав.