ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Чупакабра
Знайшов його обабіч лісової галявини, там де закінчується молодий сосняк і злітають до неба двохсотлітні ялини. Істота лежала на животі, а з-під її лівої лопатки текла густа, аж чорна кров. Арбалетна стріла сильно застрягла в кістці, невідомо наскільки, можливо навіть у небезпечній близькості до серця. Спочатку подумав, що то собака. Але на передніх кінцівках були цілком нормальні долоні з пальцями, розміром як у десятирічної дитини.
Акуратно перевернув волохатого підранка на бік і здивувався – на мене дивилася казкова істота, якої на цій планеті існувати не могло, а тим паче у поліських лісах.
Химородь мала продовгувате обличчя (морду?), срібляста шерсь із золотавими плямами покривали її з голови до ніг (лап?), нижні кінцівки були як у кенгуру, хвіст такий самий, а зростом вся ця химерія була мені до пояса.
Але очі! Розумні, світлі, сповнені болю і благання допомогти. Спочатку думав, що то шепоче вітер, але одразу зрозумів: істота розмовляла! Телепатично!
- Допоможи-и-и-и-и! – прошелестіло в голові і поволі затихло. А потім знову: - Допомож-и-и-и-!
Я кинув свого кошика з грибами під ялину, зняв куртку, укутав істоту і обережно підняв на руки. «Кілограмів десять» - майнуло в голові.
Йшов найкоротшими стежками, напролом, через проріджений сосняк. Ніколи не розумів, чому лісники після технічної чистки залишали деревця згнивати прямо в лісі, а не стягували на одну купу той хмиз і не утилізували, або не продавали місцевим селянам, заробляючи на тому гроші.
Кілька разів зашпортався і ледь не впав, перечепившись через ломаччя. Істота тихо стогнала, але якось дивно: увесь час здавалося, що вона співає.
Добре, що моя хата стоїть недалеко від лісу, тому ніхто із сусідів дивочуда не побачив.
А дружина глянула на створіннячко і заплакала:
- Братику мій! Ой, як же тобі погано!
- Жінко,- кажу,- давай щось робити, бо може померти.
- І справді! – оговталася вона. – Зараз застелю чисту дитячу підстилку, яка не пропускає вологи і клади його на бік. Але акуратно, щоб не поворушити стрілу, - сказала вона і метнулася до шафи з білизною.
Моя дружина – берегиня, не звичайна людина. Знається на травах, чаклує, а про решту не розкажу, бо від людей не буде проходу. Зустрів її зовсім випадково, якщо точніше – упіймав спінінгом за купальника, коли вона купалася. Але то окрема історія.
Стрілу витягнув я, а дружина обробила рану. А потім сіла біля істоти, поклала її голову собі на коліна і заспівала.
«Ой, мій батечку ясний!
Беру твою силу в свою руку,
Уливаю її в твого сина,
Умиваю нею його рану!
Хай кров спиниться, хай рана загоїться, хай синок оживе!..»
Я сидів поруч із нею і дивився в ясно-волошкові очі своєї дружини. Там палав вогонь. А жінка все співала і співала, не зупиняючись ні на хвилину.
Аж під ранок незнайомець опритомнів і обвів нас обох розумним поглядом.
Я без слів зрозумів, що він просить пити. Метнувся до баняка з холодною кип’ячою водою і зачерпнув ополоника.
Тим часом дружина обтерла незнайомця чистим рушником від крові, що запеклася, наліпила на рану кашку з лікарських трав і вправно перемотала чистою тканиною. Я підняв його, а дружина поміняла підстилку.
Ну от скажіть – нащо стріляти в диких тварин з арбалета або карабіна і кидати поранених істот спливати кров'ю? Чи то люди здичавіли від жорстокості, чи завжди були таким черствими – ніяк не доберу. І це вже не вперше я натрапляв на такі поранені створіння – лань або оленя. Завелась у селищі погань, жорстокий гицель, який полював аби зробити боляче тому, хто не взмозі себе захистити. Розказав жінці свої міркування з цього приводу, а вона мене під руку - і в ліс.
Слідопит із мене ніякий. Але не дружина. Привів її на те місце, показую, де лежав підранок. Принюхалася берегиня, розвела руки і заплющила очі. А за мить вітер закрутив вихором, піднімаючи пил та хвоїнки в небо, і поволі посунув у сторону села. Ми за ним.
Знайшли таки хазяїна. Аж на протилежному кінці села жив такий собі чоловік на прізвисько Москаль. «Чтокав» і «какав» у розмові з односельцями, за сорок років такі не вивчив нашої мови, і вчити не збирався. А як почалася війна на Сході увесь час повторював: «Скоро наши прийдут! Так что, хохлы, готовьтесь».
Жив тим, що крав на людських городах овочі, у сараях інструменти, а в садках фрукти. Уночі обносив курники. А у дворі тримав лютого вовкодава, якого бив нещадно. Навіть з-за паркану було видно, який пес худий та нещасний.
Дружина поривалася зайти на подвір'я, але я спинив:
- Що ми йому скажемо? Як докажемо, що то його рук справа?
-Але ж не можна більше допустити аби він когось кривдив! – спалахнула дружина.
- Ти - берегиня, тобі зась робити комусь погано. Ти є добро в чистому вигляді. Тому ходімо додому, його природа сама покарає, обіцяю тобі,- мовив я і силоміць повів її додому.
Істота була звичайною чупакаброю. Уміла ховатися від людського ока, жила поруч із водяником із сусіднього хутора. Коли ж браконьєри спустили ставка, перекопавши дамбу та виловивши там всю рибу, водяник втік на річку Тетерів доживати віку, і дивочуд зостався сам. Почав тинятися поближче до людських осель і потрапив на око Москалеві. А той…
Їв чупакабра гарно, особливо налягав на моркву з капустою. Люто гриз качани (навіть уночі), полохаючи кота Жоржика.
А я щодня ходив на обійстя Москаля і підгодовував вовкодава.
Носив усе: костомахи, шматочки хліба, перепадало і м'ясця. І пес мені повірив. Ставав на задні лапи, піднімаючи здоровенну голову вище паркана аби я йому почухав за вухами. Я й чухав. І годував. Щодня, без пропусків на святкові та вихідні дні. Дружина питала «Куди це ти вечорами ходиш? Наче вудок немає, і кошика не береш…» Я відбувався коротким «так треба».
Промайнули осінь та зима. З головою поринув у весінні польові роботи. Домовився з трактористом аби завтра уранці виорав города. Оскільки жито з осені виросло зависоке , то увечері ухопив косу і пішов аби його скосити. А заодно і розкидати гній, який вивіз ще уранці. Аж тут гульк – іде Москаль з мішком саджанців груш та яблук, а за ним трюхикає вовкодав.
- І де це ти таким добром розжився? - питаю у односельця.
- Не твое дело,- відповідає чоловік та суне далі.
Краєм ока бачу, як полем, важко одсапуючись, біжать Чикилдиха із невісткою. А за ними Одарка із бабою Настею.
«Еге», думаю, - «щось тут не те».
- Ану стій! – гукнув до Москаля. – Звідки саджанці?
Чолов’яга зняв мішка з пліч, вийняв застромленого між ними заступа і кинувся на мене. Удар був таким сильним, що я думав, що тріснула рука. Біль накрив з головою. І тут сталося несподіване: вовкодав з розгону кинувся на господаря і учепившись зубами в плоть митєво розірвав йому горлянку. Люто терзаючи останки, гасав із трупом у зубах по полю і дико гарчав. Жінки, які надбігли, безперестанку хрестилися, дивлячись на це страхіття.
Чикилдиха згодом розказала, що позавчора вони з дідом купили саджанців аби закласти новий сад. Баба Варвара теж попросила з десяток. А ж тут навідався Москаль і мішок хутко зник. Добре, що вчасно склали два плюс два і чкурнули наздоганяти злодія. А фінал цієї історії ви вже знаєте.
З собакою складніше: пес захищав мене – єдину істоту у світі, яка приязно ставилася до нього. Він дочекався слушного моменту і всю обиду та злість, накопичені за роки знущань, вилив на свого жорстокого господаря. І чи можна в такому випадку звинувачувати вовкодава в тому що сталося?
А чупакабра того вечора пішов від нас. Довго зі мною обнімався, терся писком. Казав, що я теж незвичайний чоловік, інакше мене б не полюбила берегиня. Я навіть сльозу пустив від розчулення. Жінка не заважала нам – чоловікам, виражати свою приязнь,- тихо стояла осторонь і теж хлипала. А коли гість, якого ми вилікували, пострибав до лісу, обернулася до мене і запитала:
- Так хто наказав Москаля, природа?
Я винувато опустив очі.
20.01.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чупакабра
Знайшов його обабіч лісової галявини, там де закінчується молодий сосняк і злітають до неба двохсотлітні ялини. Істота лежала на животі, а з-під її лівої лопатки текла густа, аж чорна кров. Арбалетна стріла сильно застрягла в кістці, невідомо наскільки, можливо навіть у небезпечній близькості до серця. Спочатку подумав, що то собака. Але на передніх кінцівках були цілком нормальні долоні з пальцями, розміром як у десятирічної дитини.
Акуратно перевернув волохатого підранка на бік і здивувався – на мене дивилася казкова істота, якої на цій планеті існувати не могло, а тим паче у поліських лісах.
Химородь мала продовгувате обличчя (морду?), срібляста шерсь із золотавими плямами покривали її з голови до ніг (лап?), нижні кінцівки були як у кенгуру, хвіст такий самий, а зростом вся ця химерія була мені до пояса.
Але очі! Розумні, світлі, сповнені болю і благання допомогти. Спочатку думав, що то шепоче вітер, але одразу зрозумів: істота розмовляла! Телепатично!
- Допоможи-и-и-и-и! – прошелестіло в голові і поволі затихло. А потім знову: - Допомож-и-и-и-!
Я кинув свого кошика з грибами під ялину, зняв куртку, укутав істоту і обережно підняв на руки. «Кілограмів десять» - майнуло в голові.
Йшов найкоротшими стежками, напролом, через проріджений сосняк. Ніколи не розумів, чому лісники після технічної чистки залишали деревця згнивати прямо в лісі, а не стягували на одну купу той хмиз і не утилізували, або не продавали місцевим селянам, заробляючи на тому гроші.
Кілька разів зашпортався і ледь не впав, перечепившись через ломаччя. Істота тихо стогнала, але якось дивно: увесь час здавалося, що вона співає.
Добре, що моя хата стоїть недалеко від лісу, тому ніхто із сусідів дивочуда не побачив.
А дружина глянула на створіннячко і заплакала:
- Братику мій! Ой, як же тобі погано!
- Жінко,- кажу,- давай щось робити, бо може померти.
- І справді! – оговталася вона. – Зараз застелю чисту дитячу підстилку, яка не пропускає вологи і клади його на бік. Але акуратно, щоб не поворушити стрілу, - сказала вона і метнулася до шафи з білизною.
Моя дружина – берегиня, не звичайна людина. Знається на травах, чаклує, а про решту не розкажу, бо від людей не буде проходу. Зустрів її зовсім випадково, якщо точніше – упіймав спінінгом за купальника, коли вона купалася. Але то окрема історія.
Стрілу витягнув я, а дружина обробила рану. А потім сіла біля істоти, поклала її голову собі на коліна і заспівала.
«Ой, мій батечку ясний!
Беру твою силу в свою руку,
Уливаю її в твого сина,
Умиваю нею його рану!
Хай кров спиниться, хай рана загоїться, хай синок оживе!..»
Я сидів поруч із нею і дивився в ясно-волошкові очі своєї дружини. Там палав вогонь. А жінка все співала і співала, не зупиняючись ні на хвилину.
Аж під ранок незнайомець опритомнів і обвів нас обох розумним поглядом.
Я без слів зрозумів, що він просить пити. Метнувся до баняка з холодною кип’ячою водою і зачерпнув ополоника.
Тим часом дружина обтерла незнайомця чистим рушником від крові, що запеклася, наліпила на рану кашку з лікарських трав і вправно перемотала чистою тканиною. Я підняв його, а дружина поміняла підстилку.
Ну от скажіть – нащо стріляти в диких тварин з арбалета або карабіна і кидати поранених істот спливати кров'ю? Чи то люди здичавіли від жорстокості, чи завжди були таким черствими – ніяк не доберу. І це вже не вперше я натрапляв на такі поранені створіння – лань або оленя. Завелась у селищі погань, жорстокий гицель, який полював аби зробити боляче тому, хто не взмозі себе захистити. Розказав жінці свої міркування з цього приводу, а вона мене під руку - і в ліс.
Слідопит із мене ніякий. Але не дружина. Привів її на те місце, показую, де лежав підранок. Принюхалася берегиня, розвела руки і заплющила очі. А за мить вітер закрутив вихором, піднімаючи пил та хвоїнки в небо, і поволі посунув у сторону села. Ми за ним.
Знайшли таки хазяїна. Аж на протилежному кінці села жив такий собі чоловік на прізвисько Москаль. «Чтокав» і «какав» у розмові з односельцями, за сорок років такі не вивчив нашої мови, і вчити не збирався. А як почалася війна на Сході увесь час повторював: «Скоро наши прийдут! Так что, хохлы, готовьтесь».
Жив тим, що крав на людських городах овочі, у сараях інструменти, а в садках фрукти. Уночі обносив курники. А у дворі тримав лютого вовкодава, якого бив нещадно. Навіть з-за паркану було видно, який пес худий та нещасний.
Дружина поривалася зайти на подвір'я, але я спинив:
- Що ми йому скажемо? Як докажемо, що то його рук справа?
-Але ж не можна більше допустити аби він когось кривдив! – спалахнула дружина.
- Ти - берегиня, тобі зась робити комусь погано. Ти є добро в чистому вигляді. Тому ходімо додому, його природа сама покарає, обіцяю тобі,- мовив я і силоміць повів її додому.
Істота була звичайною чупакаброю. Уміла ховатися від людського ока, жила поруч із водяником із сусіднього хутора. Коли ж браконьєри спустили ставка, перекопавши дамбу та виловивши там всю рибу, водяник втік на річку Тетерів доживати віку, і дивочуд зостався сам. Почав тинятися поближче до людських осель і потрапив на око Москалеві. А той…
Їв чупакабра гарно, особливо налягав на моркву з капустою. Люто гриз качани (навіть уночі), полохаючи кота Жоржика.
А я щодня ходив на обійстя Москаля і підгодовував вовкодава.
Носив усе: костомахи, шматочки хліба, перепадало і м'ясця. І пес мені повірив. Ставав на задні лапи, піднімаючи здоровенну голову вище паркана аби я йому почухав за вухами. Я й чухав. І годував. Щодня, без пропусків на святкові та вихідні дні. Дружина питала «Куди це ти вечорами ходиш? Наче вудок немає, і кошика не береш…» Я відбувався коротким «так треба».
Промайнули осінь та зима. З головою поринув у весінні польові роботи. Домовився з трактористом аби завтра уранці виорав города. Оскільки жито з осені виросло зависоке , то увечері ухопив косу і пішов аби його скосити. А заодно і розкидати гній, який вивіз ще уранці. Аж тут гульк – іде Москаль з мішком саджанців груш та яблук, а за ним трюхикає вовкодав.
- І де це ти таким добром розжився? - питаю у односельця.
- Не твое дело,- відповідає чоловік та суне далі.
Краєм ока бачу, як полем, важко одсапуючись, біжать Чикилдиха із невісткою. А за ними Одарка із бабою Настею.
«Еге», думаю, - «щось тут не те».
- Ану стій! – гукнув до Москаля. – Звідки саджанці?
Чолов’яга зняв мішка з пліч, вийняв застромленого між ними заступа і кинувся на мене. Удар був таким сильним, що я думав, що тріснула рука. Біль накрив з головою. І тут сталося несподіване: вовкодав з розгону кинувся на господаря і учепившись зубами в плоть митєво розірвав йому горлянку. Люто терзаючи останки, гасав із трупом у зубах по полю і дико гарчав. Жінки, які надбігли, безперестанку хрестилися, дивлячись на це страхіття.
Чикилдиха згодом розказала, що позавчора вони з дідом купили саджанців аби закласти новий сад. Баба Варвара теж попросила з десяток. А ж тут навідався Москаль і мішок хутко зник. Добре, що вчасно склали два плюс два і чкурнули наздоганяти злодія. А фінал цієї історії ви вже знаєте.
З собакою складніше: пес захищав мене – єдину істоту у світі, яка приязно ставилася до нього. Він дочекався слушного моменту і всю обиду та злість, накопичені за роки знущань, вилив на свого жорстокого господаря. І чи можна в такому випадку звинувачувати вовкодава в тому що сталося?
А чупакабра того вечора пішов від нас. Довго зі мною обнімався, терся писком. Казав, що я теж незвичайний чоловік, інакше мене б не полюбила берегиня. Я навіть сльозу пустив від розчулення. Жінка не заважала нам – чоловікам, виражати свою приязнь,- тихо стояла осторонь і теж хлипала. А коли гість, якого ми вилікували, пострибав до лісу, обернулася до мене і запитала:
- Так хто наказав Москаля, природа?
Я винувато опустив очі.
20.01.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію