Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Петрогліфи
Час полювати
Мені наснилась дивна істота – вомбат, але з величезними вухами як у зайця. І нібито це був подарунок, що дарують мені щороку, коли місяць оповні, а до кельтського свята Імболк ще добрий тиждень чи два. Я люблю писати про сни. І про свої і про чужі – в які заблукав – випадково чи навмисно. Про чужі сни писати навіть цікавіше, аніж про свої. Якщо, звісно. вони кольорові і яскраві. Якщо ж це повторення сірих буднів, відображання їх у свічаді свідомості, то це не для мене. Я отакі сни одразу полишаю і мандрую в якийсь інший сон. Цікаво, що ніхто зі сновидів, чиї сни я відвідував, на мене не ображався ані крапельки. Може тому, що люди вважають сни чимось не своїм. Окремим світом, що існує без них. А ми так – гості. Випадкові. То чи можна ображатись на людину, що забрела в той самий ліс? Навіть навмисно? Адже ліс належить всім. Ернест Гемінгвей прокидаючись після своїх жорстоких снів раптом усвідомлював, що час полювати. І їхав на чергове сафарі чи плив в океан по величезну рибу. Що ж мені робити після моїх чудернацьких снів? Що усвідомлювати? Я не рибалка і не мисливець. І навіть не старий газетяр. Бував, звісно, у Венеції, але не бачив там жодної газети. Або не встиг, або їх там уже немає. Може їх всі втопили на дні лагуни. Дожі кидали в море обручку, а нинішні венеціанці кинули в море газети – замість якорів. Щоб корабель-місто Венеція не поплило кудись за обрій. Я так і не знаю, чи була в Гемінгвея журба. А якщо була то яка? Адже він не писав віршів. Тільки жорстку як наждак прозу. Журяться переважно поети. У газетярів на то немає часу, а читачі газет журитися просто не вміють. Літературні герої Гемінгвея як і він сам ховались від безнадії не під сірим плащем журби, а за маскою цинізму. Вбачаючи у цинізмі незламність і крицевість душі. Цікаво, що Гемінгвей – цей абсолютний і доконаний реаліст теж ставився з особливою повагою до сну. У новелі «Сніги Кіліманджаро» сон і дійсність так переплітаються, що ми – читачі вже плутаємося: де сон. а де реальність. Для таких містиків як Гоголь чи для таких метафізиків як Достоєвський це і не дивно. Але для модернових реалістів… Тим паче для Ернеста – людини «вінчестера» це на перший погляд дивно. Просто він теж зрозумів, що різниця між сном і дійсністю умовна. І, можливо, дійсність це теж сон. Чийсь або наш. Хто зна, може це він зрозумів, коли його, нашпигованого осколками тягли з передової брати санітари.
Я давно зауважив: чим більший поет, тим більша його журба. Саме не сентиментальність, не чуттєвість, а журба. Сентиментальними можуть бути і графомани, і літописці, і навіть анархісти. А от втекти від своєї журби… Тільки поети на це не здатні. Чомусь люди люблять тікати від своєї журби, вважають це мало не своїм обов’язком. Вигадують для цього найхимерніші способи. Не розуміючи. що часом журба – це той найкоштовніший діамант, що в них є. Чимало старателів, що рушали в Дикий Край, затискаючи в мозолястих руках карабін чи «кольт», рушали не в пошуках золота чи камінців, а в пошуках журби. Отого нескінченного смутку, з якого поети наче арахни чи мойри плетуть вірші.
У старі часи пишного і красивого бароко, коли ренесанс ще й не думав конати в конвульсіях готичного романтизму, картографи вперто наносили на карту Землю Невідому, писали чорним чорнилом на грубому папері карт і портоланів слова Terra Incognita. Вони це робили зовсім не тому, що були впевнені в існуванні такої землі, де холодні гори височать серед імли. Вони знали – мапа має кликати, має вабити, повинна бути піснею. Інакше, для чого це все… Інакше для чого латати подерті вітрила і вдивлятись за обрій…
Після епохи модерн поети теж картографи. Не менестрелі, не рапсоди і навіть не барди. Розважати нема кого. Королі минулого перетворились на тіні, вожді гордих кланів зникли як марево. Поети стали картографами душі. Тільки замість Землі Невідомої вони наносять на цю незриму карту Журбу Невідому – Tristitia Incognita. Вільяму Батлеру Єйтсу – цьому нащадку «старих англійців», що раптом стали новими ірландцями, печаль була відома надто близько. Інтимно. Його печаль. Він шив для неї панчохи, кольоровий плащ, майстрував для неї човен. Мріяв, щоб печаль припливала до людей нечутко крізь туман – така неочікувана. Для нього журба була жадана. Така світла й жадана… Хоча він здогадувався, що ця коханка надто зрадлива – навіть для поета Гібернії, де все привидно, все зрадливо. Він знав, що після народження «жахливої краси» люди стали самотніми. І єдиною доброю подружкою для них лишилася журба. Для японських поетів від Оно-но Коматі до Танеди Сантока світ був тільки сумний. І тільки оця висока печаль, оця «сабі» була гідна пензля і віршів. Їм теж печаль була знайому (кому як не їм!), але їхня печаль. Але крім знайомої і близької журби існує ще невідома печаль – далека і незбагненна Tristitia Incognita. І саме в пошуках такої журби ми і рушаємо як давні мореплавці – навмання, без компасу і лоцмана, нічого не знаючи, що там – попереду, рушаємо в пошуках невідомої журби.
Мені часто снять сумні сни. Не весь час же бачити в царстві Морфея щось казкове чи химерне, як оповідь характерника! Світ снів неосяжний. І там багато сумних закутків. Вчора я бачив сумний сон. Снилося сумне місто, де живуть сумні люди. І цей світ на одну нескінченну ніч став моїм світом. І це була не висока печаль невловимої зникаючої краси. Це була журба сірості. Журба безвиході. І прокинувшись, я зрозумів: час полювати! Час ладувати кріса набоями зі срібними кулями. Час полювати на вурдалаків. Прогнати їх з людських снів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Час полювати
«І тоді він зрозумів,
що це і є те місце,
куди прямує його Шлях…»
(Ернест Гемінгвей «Сніги Кілімаджаро»)
Мені наснилась дивна істота – вомбат, але з величезними вухами як у зайця. І нібито це був подарунок, що дарують мені щороку, коли місяць оповні, а до кельтського свята Імболк ще добрий тиждень чи два. Я люблю писати про сни. І про свої і про чужі – в які заблукав – випадково чи навмисно. Про чужі сни писати навіть цікавіше, аніж про свої. Якщо, звісно. вони кольорові і яскраві. Якщо ж це повторення сірих буднів, відображання їх у свічаді свідомості, то це не для мене. Я отакі сни одразу полишаю і мандрую в якийсь інший сон. Цікаво, що ніхто зі сновидів, чиї сни я відвідував, на мене не ображався ані крапельки. Може тому, що люди вважають сни чимось не своїм. Окремим світом, що існує без них. А ми так – гості. Випадкові. То чи можна ображатись на людину, що забрела в той самий ліс? Навіть навмисно? Адже ліс належить всім. Ернест Гемінгвей прокидаючись після своїх жорстоких снів раптом усвідомлював, що час полювати. І їхав на чергове сафарі чи плив в океан по величезну рибу. Що ж мені робити після моїх чудернацьких снів? Що усвідомлювати? Я не рибалка і не мисливець. І навіть не старий газетяр. Бував, звісно, у Венеції, але не бачив там жодної газети. Або не встиг, або їх там уже немає. Може їх всі втопили на дні лагуни. Дожі кидали в море обручку, а нинішні венеціанці кинули в море газети – замість якорів. Щоб корабель-місто Венеція не поплило кудись за обрій. Я так і не знаю, чи була в Гемінгвея журба. А якщо була то яка? Адже він не писав віршів. Тільки жорстку як наждак прозу. Журяться переважно поети. У газетярів на то немає часу, а читачі газет журитися просто не вміють. Літературні герої Гемінгвея як і він сам ховались від безнадії не під сірим плащем журби, а за маскою цинізму. Вбачаючи у цинізмі незламність і крицевість душі. Цікаво, що Гемінгвей – цей абсолютний і доконаний реаліст теж ставився з особливою повагою до сну. У новелі «Сніги Кіліманджаро» сон і дійсність так переплітаються, що ми – читачі вже плутаємося: де сон. а де реальність. Для таких містиків як Гоголь чи для таких метафізиків як Достоєвський це і не дивно. Але для модернових реалістів… Тим паче для Ернеста – людини «вінчестера» це на перший погляд дивно. Просто він теж зрозумів, що різниця між сном і дійсністю умовна. І, можливо, дійсність це теж сон. Чийсь або наш. Хто зна, може це він зрозумів, коли його, нашпигованого осколками тягли з передової брати санітари. Я давно зауважив: чим більший поет, тим більша його журба. Саме не сентиментальність, не чуттєвість, а журба. Сентиментальними можуть бути і графомани, і літописці, і навіть анархісти. А от втекти від своєї журби… Тільки поети на це не здатні. Чомусь люди люблять тікати від своєї журби, вважають це мало не своїм обов’язком. Вигадують для цього найхимерніші способи. Не розуміючи. що часом журба – це той найкоштовніший діамант, що в них є. Чимало старателів, що рушали в Дикий Край, затискаючи в мозолястих руках карабін чи «кольт», рушали не в пошуках золота чи камінців, а в пошуках журби. Отого нескінченного смутку, з якого поети наче арахни чи мойри плетуть вірші.
У старі часи пишного і красивого бароко, коли ренесанс ще й не думав конати в конвульсіях готичного романтизму, картографи вперто наносили на карту Землю Невідому, писали чорним чорнилом на грубому папері карт і портоланів слова Terra Incognita. Вони це робили зовсім не тому, що були впевнені в існуванні такої землі, де холодні гори височать серед імли. Вони знали – мапа має кликати, має вабити, повинна бути піснею. Інакше, для чого це все… Інакше для чого латати подерті вітрила і вдивлятись за обрій…
Після епохи модерн поети теж картографи. Не менестрелі, не рапсоди і навіть не барди. Розважати нема кого. Королі минулого перетворились на тіні, вожді гордих кланів зникли як марево. Поети стали картографами душі. Тільки замість Землі Невідомої вони наносять на цю незриму карту Журбу Невідому – Tristitia Incognita. Вільяму Батлеру Єйтсу – цьому нащадку «старих англійців», що раптом стали новими ірландцями, печаль була відома надто близько. Інтимно. Його печаль. Він шив для неї панчохи, кольоровий плащ, майстрував для неї човен. Мріяв, щоб печаль припливала до людей нечутко крізь туман – така неочікувана. Для нього журба була жадана. Така світла й жадана… Хоча він здогадувався, що ця коханка надто зрадлива – навіть для поета Гібернії, де все привидно, все зрадливо. Він знав, що після народження «жахливої краси» люди стали самотніми. І єдиною доброю подружкою для них лишилася журба. Для японських поетів від Оно-но Коматі до Танеди Сантока світ був тільки сумний. І тільки оця висока печаль, оця «сабі» була гідна пензля і віршів. Їм теж печаль була знайому (кому як не їм!), але їхня печаль. Але крім знайомої і близької журби існує ще невідома печаль – далека і незбагненна Tristitia Incognita. І саме в пошуках такої журби ми і рушаємо як давні мореплавці – навмання, без компасу і лоцмана, нічого не знаючи, що там – попереду, рушаємо в пошуках невідомої журби.
Мені часто снять сумні сни. Не весь час же бачити в царстві Морфея щось казкове чи химерне, як оповідь характерника! Світ снів неосяжний. І там багато сумних закутків. Вчора я бачив сумний сон. Снилося сумне місто, де живуть сумні люди. І цей світ на одну нескінченну ніч став моїм світом. І це була не висока печаль невловимої зникаючої краси. Це була журба сірості. Журба безвиході. І прокинувшись, я зрозумів: час полювати! Час ладувати кріса набоями зі срібними кулями. Час полювати на вурдалаків. Прогнати їх з людських снів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
