2.
Бєлгород. 2015 рік.
В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти. Набираю номер, вказаний в проханні про допомогу. Жінка-волонтер диктує адресу, звідки треба забрати людей – це за містом в елітному котеджному посьолку.
Приїжджаємо. Нас вже чекають: ворота відкриті, біля них купка людей і дві сумки. До нас шкутильгає якийсь хлопчина. Як потім вияснилось, йому 17 років і він старший з дітей в цій сім’ї. Кульгає, бо каліка – народився таким. За ним йдуть ще двоє хлопчаків, менше 10 років, і дівчинка років шести. Діти справляють враження циганчуків і по вигляду, і по поведінці.
Якась жінка лишилась біля воріт. Кажу, що прийдеться ще раз приїхати, бо батьки не помістяться. Хлопчина, востаннє цмокнувши сигарету і викинувши окурок, відповідає: «А отец с матерью в общежитии. А мы здесь жили, потому что в общежитии комната маленькая, а с родителями еще двое младших сестер». Ставимо сумки в багажник. Жінка від воріт гукає, щоб не забули заїхати в магазин, там їм щось передадуть.
На виїзді з посьолку спиняємось біля магазину. Там теж вже чекає якийсь чоловік. Передає старшому хлопцю пару пакетів і бажає щасливої дороги. Хлопчина сідає в машину, заглядає до пакетів. Каже, що їжу в дорогу поклали, куповану, і той чоловік ще положив теплі черевики, в нього розмір ноги, як і в цього хлопця.
Обертаюсь назад, питаю, звідки вони. Кажуть, що з Луганської області, що батько на шахті працював, а потім почалися обстріли. Один з менших хлопчиків каже: «А у нас на улице тётка мертвая валялась». Другий жваво підхоплює: «Ага, у нее ещё нога оторванная была». І обидва навперебій: «Собаки эту ногу затащили к нам во двор, а мы слышим, что воняет что-то, а там нога эта в кустах».
Набираю номер жінки-волонтера, питаю, куди везти дітей. Каже адресу і що вже чекає на нас.
Діти щебечуть на задньому сидінні. Питаю старшого хлопчину, а куди вони тепер. Каже, що до маминої дворідної сестри в Пензенську область. Кажу, що тітка мабуть вже готується до зустрічі. Чую у відповідь: «Да нет, она не знает, что мы приедем». Питаю, а чому ж не попередили. «А у нас её телефона нет. И адреса тоже нет. Мы знаем только название деревни, где она живёт».
Під’їжджаємо до гуртожитку. До дітей вийшов спочатку батько – маленький чоловічина років сорока, видно, що п’є спиртне. Через декілька хвилин вийшла мати. Їй років з 35, не більше. Вагітна. Це вже сьома дитина буде.
Підходить жінка-волонтер. Пізніше я розумію, що може вона й волонтер, але поводить себе, як розпорядниця і так, наче має на це право. Переказую цій жінці розмову з дітьми, що їх ніхто не чекає в тій Пензенській області. Жінка відповідає: «Это их проблемы. Пускай с ними там теперь разбираются».
Вагітна жінка підходить до розпорядниці: «Отдайте нам паспорта». Та відповідає: «Собирайтесь – скоро поезд. Билеты я вам уже купила». Вагітна хапає розпорядницю за руку: «Отдайте паспорта. Мы сами поедем». Розпорядниця жорстко: «Документы вам отдаст проводник, когда будете выходить на своей остановке».
Кажу, що ми можемо зачекати і відвезти людей до поїзда. Отримую теж жорстке: «Не надо!»
Менші діти побігли в гуртожиток. Батько, мати і старший син мовчки курять і зі злістю поглядають на всіх.