Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.11
18:18
У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.
Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.
Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
2026.01.11
17:40
Сидить хлопчак в селі на лавці біля хати.
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
-
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
-
2026.01.11
17:26
Кажуть: є країна
Повнісінька сонця…
Де ж бо та країна?
Де ж бо теє сонце?
Кажуть: є країна
На семи стовпах,
Сім планет у неї,
Схили в деревах.
Повнісінька сонця…
Де ж бо та країна?
Де ж бо теє сонце?
Кажуть: є країна
На семи стовпах,
Сім планет у неї,
Схили в деревах.
2026.01.11
14:23
Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все п
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все п
2026.01.11
13:38
автор Артур Курдіновський
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
2026.01.11
11:23
Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.
Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.
Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
2026.01.11
06:54
Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)
Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рван
2026.01.10
22:48
Із Леоніда Сергєєва
– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!
– Так точно, о пів на дев’яту – д
– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!
– Так точно, о пів на дев’яту – д
2026.01.10
21:10
По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»
2026.01.10
19:57
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ВІКТОР — чоловік із гострими рисами обличчя та скляним поглядом. Одягнений охайно, але без жодного натяку на моду. Його рухи економні, голос позбавлений модуляцій.
АННА — його дружина. Жінка з живою мімікою та нервовими рухами. Вона ви
2026.01.10
10:53
Весна ніяк не переможе
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.
Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.
Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
2026.01.10
09:31
Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
2026.01.10
01:52
Якщо вам нічого «сказать»
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
2026.01.10
00:16
Олеся сиділа на балконі пізно ввечері, обгорнута пледом. Вона тримала в руках горнятко з чаєм, яке вже охололо, і стомленим поглядом дивилася на мерехтливі вогні міста.
У голові постійно звучав гучний хор: слова матері, глузування сестри, знецінення ліка
2026.01.09
21:12
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
2026.01.09
19:33
Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.
І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.
І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
Я - свідок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я - свідок
2.
Бєлгород. 2015 рік.
В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти. Набираю номер, вказаний в проханні про допомогу. Жінка-волонтер диктує адресу, звідки треба забрати людей – це за містом в елітному котеджному посьолку.
Приїжджаємо. Нас вже чекають: ворота відкриті, біля них купка людей і дві сумки. До нас шкутильгає якийсь хлопчина. Як потім вияснилось, йому 17 років і він старший з дітей в цій сім’ї. Кульгає, бо каліка – народився таким. За ним йдуть ще двоє хлопчаків, менше 10 років, і дівчинка років шести. Діти справляють враження циганчуків і по вигляду, і по поведінці.
Якась жінка лишилась біля воріт. Кажу, що прийдеться ще раз приїхати, бо батьки не помістяться. Хлопчина, востаннє цмокнувши сигарету і викинувши окурок, відповідає: «А отец с матерью в общежитии. А мы здесь жили, потому что в общежитии комната маленькая, а с родителями еще двое младших сестер». Ставимо сумки в багажник. Жінка від воріт гукає, щоб не забули заїхати в магазин, там їм щось передадуть.
На виїзді з посьолку спиняємось біля магазину. Там теж вже чекає якийсь чоловік. Передає старшому хлопцю пару пакетів і бажає щасливої дороги. Хлопчина сідає в машину, заглядає до пакетів. Каже, що їжу в дорогу поклали, куповану, і той чоловік ще положив теплі черевики, в нього розмір ноги, як і в цього хлопця.
Обертаюсь назад, питаю, звідки вони. Кажуть, що з Луганської області, що батько на шахті працював, а потім почалися обстріли. Один з менших хлопчиків каже: «А у нас на улице тётка мертвая валялась». Другий жваво підхоплює: «Ага, у нее ещё нога оторванная была». І обидва навперебій: «Собаки эту ногу затащили к нам во двор, а мы слышим, что воняет что-то, а там нога эта в кустах».
Набираю номер жінки-волонтера, питаю, куди везти дітей. Каже адресу і що вже чекає на нас.
Діти щебечуть на задньому сидінні. Питаю старшого хлопчину, а куди вони тепер. Каже, що до маминої дворідної сестри в Пензенську область. Кажу, що тітка мабуть вже готується до зустрічі. Чую у відповідь: «Да нет, она не знает, что мы приедем». Питаю, а чому ж не попередили. «А у нас её телефона нет. И адреса тоже нет. Мы знаем только название деревни, где она живёт».
Під’їжджаємо до гуртожитку. До дітей вийшов спочатку батько – маленький чоловічина років сорока, видно, що п’є спиртне. Через декілька хвилин вийшла мати. Їй років з 35, не більше. Вагітна. Це вже сьома дитина буде.
Підходить жінка-волонтер. Пізніше я розумію, що може вона й волонтер, але поводить себе, як розпорядниця і так, наче має на це право. Переказую цій жінці розмову з дітьми, що їх ніхто не чекає в тій Пензенській області. Жінка відповідає: «Это их проблемы. Пускай с ними там теперь разбираются».
Вагітна жінка підходить до розпорядниці: «Отдайте нам паспорта». Та відповідає: «Собирайтесь – скоро поезд. Билеты я вам уже купила». Вагітна хапає розпорядницю за руку: «Отдайте паспорта. Мы сами поедем». Розпорядниця жорстко: «Документы вам отдаст проводник, когда будете выходить на своей остановке».
Кажу, що ми можемо зачекати і відвезти людей до поїзда. Отримую теж жорстке: «Не надо!»
Менші діти побігли в гуртожиток. Батько, мати і старший син мовчки курять і зі злістю поглядають на всіх.
Бєлгород. 2015 рік.
В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти. Набираю номер, вказаний в проханні про допомогу. Жінка-волонтер диктує адресу, звідки треба забрати людей – це за містом в елітному котеджному посьолку.
Приїжджаємо. Нас вже чекають: ворота відкриті, біля них купка людей і дві сумки. До нас шкутильгає якийсь хлопчина. Як потім вияснилось, йому 17 років і він старший з дітей в цій сім’ї. Кульгає, бо каліка – народився таким. За ним йдуть ще двоє хлопчаків, менше 10 років, і дівчинка років шести. Діти справляють враження циганчуків і по вигляду, і по поведінці.
Якась жінка лишилась біля воріт. Кажу, що прийдеться ще раз приїхати, бо батьки не помістяться. Хлопчина, востаннє цмокнувши сигарету і викинувши окурок, відповідає: «А отец с матерью в общежитии. А мы здесь жили, потому что в общежитии комната маленькая, а с родителями еще двое младших сестер». Ставимо сумки в багажник. Жінка від воріт гукає, щоб не забули заїхати в магазин, там їм щось передадуть.
На виїзді з посьолку спиняємось біля магазину. Там теж вже чекає якийсь чоловік. Передає старшому хлопцю пару пакетів і бажає щасливої дороги. Хлопчина сідає в машину, заглядає до пакетів. Каже, що їжу в дорогу поклали, куповану, і той чоловік ще положив теплі черевики, в нього розмір ноги, як і в цього хлопця.
Обертаюсь назад, питаю, звідки вони. Кажуть, що з Луганської області, що батько на шахті працював, а потім почалися обстріли. Один з менших хлопчиків каже: «А у нас на улице тётка мертвая валялась». Другий жваво підхоплює: «Ага, у нее ещё нога оторванная была». І обидва навперебій: «Собаки эту ногу затащили к нам во двор, а мы слышим, что воняет что-то, а там нога эта в кустах».
Набираю номер жінки-волонтера, питаю, куди везти дітей. Каже адресу і що вже чекає на нас.
Діти щебечуть на задньому сидінні. Питаю старшого хлопчину, а куди вони тепер. Каже, що до маминої дворідної сестри в Пензенську область. Кажу, що тітка мабуть вже готується до зустрічі. Чую у відповідь: «Да нет, она не знает, что мы приедем». Питаю, а чому ж не попередили. «А у нас её телефона нет. И адреса тоже нет. Мы знаем только название деревни, где она живёт».
Під’їжджаємо до гуртожитку. До дітей вийшов спочатку батько – маленький чоловічина років сорока, видно, що п’є спиртне. Через декілька хвилин вийшла мати. Їй років з 35, не більше. Вагітна. Це вже сьома дитина буде.
Підходить жінка-волонтер. Пізніше я розумію, що може вона й волонтер, але поводить себе, як розпорядниця і так, наче має на це право. Переказую цій жінці розмову з дітьми, що їх ніхто не чекає в тій Пензенській області. Жінка відповідає: «Это их проблемы. Пускай с ними там теперь разбираются».
Вагітна жінка підходить до розпорядниці: «Отдайте нам паспорта». Та відповідає: «Собирайтесь – скоро поезд. Билеты я вам уже купила». Вагітна хапає розпорядницю за руку: «Отдайте паспорта. Мы сами поедем». Розпорядниця жорстко: «Документы вам отдаст проводник, когда будете выходить на своей остановке».
Кажу, що ми можемо зачекати і відвезти людей до поїзда. Отримую теж жорстке: «Не надо!»
Менші діти побігли в гуртожиток. Батько, мати і старший син мовчки курять і зі злістю поглядають на всіх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
