Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.20
19:04
падати із тобою
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
2026.08.20
18:08
Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
2026.08.20
17:38
Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
2026.08.20
17:33
Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
2026.08.20
13:29
На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
2026.08.20
12:53
Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
2026.08.20
08:07
Залізна «черепаха»
«Коли фортуна зраджує царів,
золото їхніх обладунків стає їхньою труною».
Давньоримський афоризм часів Александрійської війни
Клинки легіонерів вириваються з піхов із пронизливим, холодним скреготом. Цей залізний звук я вже чу
2026.08.20
07:04
Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
2026.08.19
21:33
Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
2026.08.19
21:09
Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
2026.08.19
21:00
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
2026.08.19
20:54
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2026.08.19
19:09
скажи мені скажи
чого нейметься вітру
за вікнами хлипкими
розсохлими дверми
що він прожити мав
що саме донести
і що із цим робити
на світі вітровім
чого нейметься вітру
за вікнами хлипкими
розсохлими дверми
що він прожити мав
що саме донести
і що із цим робити
на світі вітровім
2026.08.19
18:35
Націоналіст не нацист – есей
0 Українцям на часі.
1 Є країни з титульними націями.
2 Є в цих краях гості – етнічні діаспори.
3 Є націоналізм в них.
4 Є національна держава, що піклується за свій народ, спонукає до бажання бути тут, або поверн
2026.08.19
15:45
Поклич мене зажуреним сонетом -
І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.
Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.
Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
2026.08.19
14:51
Сусідський кіт зайшов до хати,
хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...
Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...
Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
Я - свідок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я - свідок
2.
Бєлгород. 2015 рік.
В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти. Набираю номер, вказаний в проханні про допомогу. Жінка-волонтер диктує адресу, звідки треба забрати людей – це за містом в елітному котеджному посьолку.
Приїжджаємо. Нас вже чекають: ворота відкриті, біля них купка людей і дві сумки. До нас шкутильгає якийсь хлопчина. Як потім вияснилось, йому 17 років і він старший з дітей в цій сім’ї. Кульгає, бо каліка – народився таким. За ним йдуть ще двоє хлопчаків, менше 10 років, і дівчинка років шести. Діти справляють враження циганчуків і по вигляду, і по поведінці.
Якась жінка лишилась біля воріт. Кажу, що прийдеться ще раз приїхати, бо батьки не помістяться. Хлопчина, востаннє цмокнувши сигарету і викинувши окурок, відповідає: «А отец с матерью в общежитии. А мы здесь жили, потому что в общежитии комната маленькая, а с родителями еще двое младших сестер». Ставимо сумки в багажник. Жінка від воріт гукає, щоб не забули заїхати в магазин, там їм щось передадуть.
На виїзді з посьолку спиняємось біля магазину. Там теж вже чекає якийсь чоловік. Передає старшому хлопцю пару пакетів і бажає щасливої дороги. Хлопчина сідає в машину, заглядає до пакетів. Каже, що їжу в дорогу поклали, куповану, і той чоловік ще положив теплі черевики, в нього розмір ноги, як і в цього хлопця.
Обертаюсь назад, питаю, звідки вони. Кажуть, що з Луганської області, що батько на шахті працював, а потім почалися обстріли. Один з менших хлопчиків каже: «А у нас на улице тётка мертвая валялась». Другий жваво підхоплює: «Ага, у нее ещё нога оторванная была». І обидва навперебій: «Собаки эту ногу затащили к нам во двор, а мы слышим, что воняет что-то, а там нога эта в кустах».
Набираю номер жінки-волонтера, питаю, куди везти дітей. Каже адресу і що вже чекає на нас.
Діти щебечуть на задньому сидінні. Питаю старшого хлопчину, а куди вони тепер. Каже, що до маминої дворідної сестри в Пензенську область. Кажу, що тітка мабуть вже готується до зустрічі. Чую у відповідь: «Да нет, она не знает, что мы приедем». Питаю, а чому ж не попередили. «А у нас её телефона нет. И адреса тоже нет. Мы знаем только название деревни, где она живёт».
Під’їжджаємо до гуртожитку. До дітей вийшов спочатку батько – маленький чоловічина років сорока, видно, що п’є спиртне. Через декілька хвилин вийшла мати. Їй років з 35, не більше. Вагітна. Це вже сьома дитина буде.
Підходить жінка-волонтер. Пізніше я розумію, що може вона й волонтер, але поводить себе, як розпорядниця і так, наче має на це право. Переказую цій жінці розмову з дітьми, що їх ніхто не чекає в тій Пензенській області. Жінка відповідає: «Это их проблемы. Пускай с ними там теперь разбираются».
Вагітна жінка підходить до розпорядниці: «Отдайте нам паспорта». Та відповідає: «Собирайтесь – скоро поезд. Билеты я вам уже купила». Вагітна хапає розпорядницю за руку: «Отдайте паспорта. Мы сами поедем». Розпорядниця жорстко: «Документы вам отдаст проводник, когда будете выходить на своей остановке».
Кажу, що ми можемо зачекати і відвезти людей до поїзда. Отримую теж жорстке: «Не надо!»
Менші діти побігли в гуртожиток. Батько, мати і старший син мовчки курять і зі злістю поглядають на всіх.
Бєлгород. 2015 рік.
В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти. Набираю номер, вказаний в проханні про допомогу. Жінка-волонтер диктує адресу, звідки треба забрати людей – це за містом в елітному котеджному посьолку.
Приїжджаємо. Нас вже чекають: ворота відкриті, біля них купка людей і дві сумки. До нас шкутильгає якийсь хлопчина. Як потім вияснилось, йому 17 років і він старший з дітей в цій сім’ї. Кульгає, бо каліка – народився таким. За ним йдуть ще двоє хлопчаків, менше 10 років, і дівчинка років шести. Діти справляють враження циганчуків і по вигляду, і по поведінці.
Якась жінка лишилась біля воріт. Кажу, що прийдеться ще раз приїхати, бо батьки не помістяться. Хлопчина, востаннє цмокнувши сигарету і викинувши окурок, відповідає: «А отец с матерью в общежитии. А мы здесь жили, потому что в общежитии комната маленькая, а с родителями еще двое младших сестер». Ставимо сумки в багажник. Жінка від воріт гукає, щоб не забули заїхати в магазин, там їм щось передадуть.
На виїзді з посьолку спиняємось біля магазину. Там теж вже чекає якийсь чоловік. Передає старшому хлопцю пару пакетів і бажає щасливої дороги. Хлопчина сідає в машину, заглядає до пакетів. Каже, що їжу в дорогу поклали, куповану, і той чоловік ще положив теплі черевики, в нього розмір ноги, як і в цього хлопця.
Обертаюсь назад, питаю, звідки вони. Кажуть, що з Луганської області, що батько на шахті працював, а потім почалися обстріли. Один з менших хлопчиків каже: «А у нас на улице тётка мертвая валялась». Другий жваво підхоплює: «Ага, у нее ещё нога оторванная была». І обидва навперебій: «Собаки эту ногу затащили к нам во двор, а мы слышим, что воняет что-то, а там нога эта в кустах».
Набираю номер жінки-волонтера, питаю, куди везти дітей. Каже адресу і що вже чекає на нас.
Діти щебечуть на задньому сидінні. Питаю старшого хлопчину, а куди вони тепер. Каже, що до маминої дворідної сестри в Пензенську область. Кажу, що тітка мабуть вже готується до зустрічі. Чую у відповідь: «Да нет, она не знает, что мы приедем». Питаю, а чому ж не попередили. «А у нас её телефона нет. И адреса тоже нет. Мы знаем только название деревни, где она живёт».
Під’їжджаємо до гуртожитку. До дітей вийшов спочатку батько – маленький чоловічина років сорока, видно, що п’є спиртне. Через декілька хвилин вийшла мати. Їй років з 35, не більше. Вагітна. Це вже сьома дитина буде.
Підходить жінка-волонтер. Пізніше я розумію, що може вона й волонтер, але поводить себе, як розпорядниця і так, наче має на це право. Переказую цій жінці розмову з дітьми, що їх ніхто не чекає в тій Пензенській області. Жінка відповідає: «Это их проблемы. Пускай с ними там теперь разбираются».
Вагітна жінка підходить до розпорядниці: «Отдайте нам паспорта». Та відповідає: «Собирайтесь – скоро поезд. Билеты я вам уже купила». Вагітна хапає розпорядницю за руку: «Отдайте паспорта. Мы сами поедем». Розпорядниця жорстко: «Документы вам отдаст проводник, когда будете выходить на своей остановке».
Кажу, що ми можемо зачекати і відвезти людей до поїзда. Отримую теж жорстке: «Не надо!»
Менші діти побігли в гуртожиток. Батько, мати і старший син мовчки курять і зі злістю поглядають на всіх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
