ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Козак Дума
2022.12.08 20:00
Темніє… Знову ніч у гості.
Темніє – зорі в високості.
Темніє, люди по оселях.
Темніє – мла вкриває землю.

Євген Федчук
2022.12.08 16:24
Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
Старі діди усілись на осонні
Під хатою. Здавалось, напівсонні.
Розімлілий дехто й очі закривав.
Щоб не заснути часом, то вели
Розмови про діла давно минулі,
Коли вони ще молодими були
Й багато чого різного могли.

Олександр Сушко
2022.12.08 15:55
Кошлате мудромисліє нині стало основою людського розумування про природу, кохання, бога, війни та миру. Тобто усе, що не має практичного застосування у повсякденному житті покрите товстим шаром таємничості і такої заплутаної, що годі знайти здоровий ґл

Ольга Олеандра
2022.12.08 15:24
Ця зима вже ніколи не скінчиться
може бути і так
А, можливо, це все нісенітниця
чи знак
Замуроване сонце все ж вижило
хто зна
Назбираємо дров, буде паливо
смішна

Юрій Гундарєв
2022.12.08 11:53
Есть пять имён в женской поэзии:
Лина, Белла, Марина, Леся и
одно особо, осанно -
Анна.

Автор: Юрий Гундарев
2022 год

Володимир Бойко
2022.12.08 02:02
Останнім часом дедалі частіше звучить зловісно назва російського міста Енгельс. Саме на тамтешньому аеродромі базуються літаки стратегічної авіації, які завдають ракетних ударів по Україні. До початку великої війни переважна більшість українців навіть н

Віктор Кучерук
2022.12.08 00:51
Без амуніції та зброї,
Хоча не в мирному тилу, –
Бідою зроджені герої
Нам не дають упасти в млу.
Робота їхня має риси,
Що потребує теж відзнак,
Бо в час лихий не обійтися
Без комунальників ніяк.

Іван Потьомкін
2022.12.07 17:57
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од

Сергій Губерначук
2022.12.07 14:34
Не витримую ліній…
Папір залишаю вам.
Думки забираю у вирій
до позаземлених мам.
Їх багато…
Повні хати…
І скрізь голуби миру
сотають любов ще щиру

Вікторія Лимар
2022.12.07 13:28
У ложах вселенських складаються плани,
Щоб людство вести до нервового стану.
Перебіг подій це підтверджує знову,
Бо задуми, дійсно, на жаль, нездорові.

Багато вже років живмо в напрузі.
Сусіди давно вороги, а не друзі.
Претензії надто зухвалі, амб

Юрій Гундарєв
2022.12.07 11:58
Когда разбивается ваза,
можно её склеить.
И не заметишь сразу
тонкие швы на стекле.

Когда разбивается дружба,
то закрывается дверца…
Сразу не обнаружишь

Микола Соболь
2022.12.07 06:04
Зледеніле небо. Залізних стерв’ятників злети.
Матінка молиться в укритті над дитям.
Не снігом порошить, летять на країну ракети…
Хтось навіть не встиг, попрощатись із життям.
Упав убитим.

Янголи смерті збирають багаті покоси.
Там вимагають душі бе

Віктор Кучерук
2022.12.07 04:54
Згадались укотре солдату,
Й слізьми затуманили зір, –
Зруйнована батьківська хата,
Засіяний мотлохом двір.
Сліди безпощадної бійні
Там час швидкоплинний не стер, -
Вразливій душі неспокійно
Від видив отих дотепер.

Тетяна Левицька
2022.12.07 00:14
Крутила голови отим,
хто гарбузову кашу любить,
хто вабить перснем золотим,
і ніжністю лоскоче губи.
У кого статки в банку є,
чудовий хист, статура гарна,
кому зозуленька кує
на довгі літа щастя марно...

Софія Цимбалиста
2022.12.06 22:04
Так хочеться відчути знову,
хоч не надовго щось,
крім самоти.
Ще раз, один лиш раз,
аби хоч згадку щастя віднайти.
Не вистачить всіх слів,
щоб описати буревій
забутих почуттів.

Іван Потьомкін
2022.12.06 18:05
Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Максим Тарасівський (1975) / Проза

 Доктора
…роздивлявся в мережі чорно-біле фото Палацу культури текстильників, і раптом пригадався мені один-єдиний раз, коли я відвідав той Палац, а ще я, здається, дещо збагнув.

Що далі живу, то частіше озираюся назад, та вже не за спину, як хтозна-коли, малим, сахаючись жахіть, які малювала дитяча уява. Ніт, озираюся я нині в дитинство, тому що, здається, саме там і тоді, саме ті жахіття та радощі вплинули, визначили та вирішили щось або дещо, але на все майбутнє життя. Ясна річ тепер, що зробитися доктором в мене жодних шансів не було, просто ніяких, ніяковісіньких, а книжка літньої дачниці навряд чи могла на мою долю вплинути, або ж перетнуло їй шлях дещо набагато потужніше. Ось як все це сталося або могло статися, адже будівництво та реконструкція гіпотетичних шляхів долі, хоч у майбутньому, хоч у минулому, галузь науки вкрай неточна, аж до повного її невизнання іншими галузями, що пишаються саме цим: точністю та беззастережністю.

Я зростав у благословенному місті Херсон у благословенний час, та навряд чи те благословення усвідомлював. Не усвідомлював я його навіть тоді, коли про нього згадували дорослі, наприклад, моя запорізька бабуся, яка на власні очі бачила голод, війну та знову голод, а тому, мабуть, про Херсон казала, що «снабженіє хороше». Діти загалом не порівнюють; навіть якщо вони помічають різницю між Херсоном і Запоріжжям або між Херсоном і Керчю, то просто її фіксують: отам отак, а там так, а питання «чому» не постає. Навпаки, це ж неабияк весело: півроку-рік чекати нагоди потрапити до Керчі, аби поласувати там житнім хлібом із кмином і французькими калачами. О, ті керченські калачі, незаймано-білі всередині та з ніжно-рожевою засмагою на тоненькій скоринці! – скільки не візьми їх, хоч цілий оберемок, а додому хіба один дотягнеш, та й той напевно дожуєш, доки мама відчинить… Для дитини це не хороше постачання, а фішка, фіча, місцева пам’ятка! Дотепер згадую це саме так, не порівнюю, а радію відмінностям.

А от про час я таки збагнув, згодом, але повною мірою. Дитинство! – це справді благословенний час: в ньому ми заробляємо травми, що нагадуватимуть про себе ціле життя, але, на превелике щастя або нещастя, травмування довго ще не усвідомлюємо. Доросле невідання – блаженство, а дитяча несвідомість – наркоз: тобі відтинатимуть кінцівки, голову, серце, можливості, перспективи, а тобі хоч би хни. «Оце вам відірвало з м’ясом і кістками ще у віці п’яти років!» - вигукне дуже згодом бадьорий рожевий психоаналітик, а клієнт раптом засмикається, схопиться правицею за неголене викривлене обличчя, а лівицею сягне по… о, дякувати тобі, Боже, і вам, лікарю, за серветки! А він же останні кілька сеансів розважав себе думкою про нікчемність серветок в цьому веселому кабінеті, а може, і самого веселого кабінету разом із його рожевим бадьорим господарем, ба ні: серветки таки потрібні. Адже людина, якій відтяли кінцівку чи голову, серце чи можливості, має всі підстави плакати та навіть ридати, і байдуже, що травма сталася років 40 тому…

Отже, час був тоді благословенний і через мій дитячий несвідомий вік, і через деякі об’єктивні обставини. Гуртків, студій, секцій і клубів тоді було повно, на будь-який смак, мистецьких, технічних, спортивних, безплатних і майже безплатних. Знову таки, повно було часу, аби їх відвідувати, адже міській дитині не доводилося ані працювати, ані поратися у присадибному господарстві, тому час її був довгий і повільний, і він у неї завжди був, весь майже належав їй. Можна було навчитися мало не чому завгодно майже задарма, виплекати в собі вміння або навіть талант, який робить людину бажаним членом будь-якого товариства, допомагає зі смаком вбивати час або просто – годує. Я навіть відвідував деякі з них: секції боксу, баскетболу та спортивної гімнастики, уроки гри на гітарі та у шахи, а ще гурток судномоделювання. Останній спокушав школярів обіцянками навігації Дніпром на справжньому, закріпленому за гуртком і нібито безпосередньо дітлахам належному судні; втім, за чотири тижні, присвячені будівництву гарматної башточки для дерев’яного сторожового катера, я до судномоделювання збайдужів і гурток кинув. Важко було сповідувати віру у справжню навігацію на справжньому судні посеред підвального приміщення, заваленого до склепіння недобудованими несправжніми кораблями, де ти сам будуєш відверто несправжній корабель, який, по суті, суцільний шматок деревини, якому лише надана форма «сторожовика»... А може, мені бракувало наполегливості? Дехто з інших моделістів потім хизувався флотським вбранням, справжніми гюйсами, тільниками та безкозирками; не в підвал же вони так вбиралися! Так чи ні, але історії усіх моїх позашкільних занять мали швидкий та незмінний фінал: кинув. А коли дуже згодом мені закортіло чомусь такому повчитися, виявилося, що більшість гуртків, секцій, студій і клубів зникла, а ті, що подекуди лишилися або й відкрилися нові, суто платні, а ще і, певно, головне, – час втратив колишнє благословення, зробився бентежним, коротким і швидким, просто блискавично минає тепер між такими ж короткими і такими же бентежними нічними відпочинками…

А проте, якось же мої однолітки до тих клубів потрапляли та в них на тривалий або принаймні достатній час лишалися. Я навіть здогадуюсь як. Діти – наймудріший та водночас найдурніший вид роду «люди»: попри утаємниченість у головний секрет життя – бути незатьмарено і безпідставно щасливими цілодобово – вони геть нічого не знають про дорослі, прагматичні та важкі різновиди щастя. Саме тому потрібні батьки, вчителі та наставники; колись благословенний час мине, вичерпається притаманне йому безжурне безпідставне щастя, а натомість постане нагальне питання більш-менш комфортного існування в іншому часі, який для щастя вимагає твердих підстав. А серед них не останнє місце посідають усі ті гуртки, студії, секції та клуби, які я не відвідував. Отже, любі дорослі, коми випала доля плекати діток, майте на увазі: добре, якщо маля знає, хоче, пнеться, прагне, а як ні – виросте та красненько подякує за байдужість і неуважність. І це, мабуть, не гірший варіант: адже та байдужість, неуважність або не приведи Господи знецінення можуть відтяти разом із невикористаними та назавжди недоступними можливостями й саму здатність цінувати ті можливості та воліти ними користатися, аби стати найдосконалішим видом роду «люди» – людиною щасливою…

Отже, я звинувачую! – дорослі мали би дбати про відвідування гуртків і секцій, принаймні, до того часу, доки би я захопився, досяг чогось, закріпився у колективі та обраній царині. Але життя спершу складається певним чином, а вже згодом починається усвідомлення, яким саме і чому. Отже, тепер я розумію, що моє дитяче, а згодом і доросле життя визначилося тим, що батько мій був моряк і вдома ми його бачили вкрай мало, а ще тим, маму мою її батьки змусили закінчити музичну школу всупереч її бажанню або схильності, через що мама жодного разу не торкалася фортепіано після закінчення тієї школи. Отже, батько не міг, а мама не хотіла змушувати мене до якихось позашкільних занять; а сам я через все викладене вище про те ще довго, аж донині не думав. На щастя або навпаки, я мав багату, постійно розбурхану уяву та природний потяг до книжок; тому деяку здатність я в собі розвинути спромігся; зауважу, що не без участі дорослої людини. Знову таки, лише через багато років я зрозумів, кому маю завдячувати своїй пристрасті вже не до читання, а до красного письменства.

В шостому класі до нас прийшла нова вчителька, викладала нам російську мову та літературу. На додачу до молодості та вроди, які самі по собі завоювали моє серце, вона виявилася великим шанувальником літератури та мудрим педагогом, слово якого важило для мене більше, ніж усі слова решти вчителів. Отже, якось вона задала класу написати переказ будь-якої книжки з програмного або позакласного читання; а я тоді вже відчув поклик нонконформізму, любив викаблучуватися, блазнювати та зневажати правила, ото й написав переказ за книжкою, якої в жодному списку не було. Рафаель Сабатіні, «Одісея капітана Блада», ще й українською прочитана! – я дотепер відчуваю насолоду, з якою я читав і перечитував «Одісею». По-перше, книжка була ще татова, старезна, жовкла, з палітуркою від підручника з «Нової історії» для восьмого класу, до якої я сам примантачив корінець із незграбно виведеними іменем автора та назвою роману; он вона, на полиці, я забрав її з собою спершу з Херсону до Запоріжжя, а потім із Запоріжжя до Києва, де й мешкає вона дотепер, як і я. На той час я майже не читав українською, тому що погано її знав, а шкільна програма не дуже заохочувала. Але випадковий подарунок на 23 лютого, «Пригоди Уленшпігеля», а потім ще «Чотири танкісти і пес», «Мандри Гуллівера», а згодом і капітан Блад закохали мене в українську тією ж мірою, якою я вже кохався в російській. По-друге, Сабатіні написав чудовий роман, а Павло Мовчан його фантастично переклав, і читати «Одісею» було святом. Отже, жодних варіантів чи компромісів: я написав переказ за Сабатіні, і дотепер пам’ятаю ні з чим не порівнюване відчуття польоту, що супроводжувало мене до останньої крапочки та ще деякий час потому. Таке було зі мною вперше та всупереч, так би мовити, обставинам: писав я такою собі ручкою, із завеликою кулькою, яка опиралася писанню та лишала масні липкі краплі густезної пасти на цупкуватому шкільному папері. Моя вчителька проявила педагогічну та людську мудрість, на яку наші затуркані, засмикані, завалені зошитами та звітами вчителі часто-густо не мають ані сил, ані натхнення. Вона відкинула власні формальні вимоги та оцінила твір за його чеснотами – а ті чесноти таки були: коли пишеш із відчуттям польоту, навіть шкільний твір або переказ виходять дуже добре. Наталя Дмитрівна роздала зошити, а потім запросила мене вийти до вчительського столу та оголосила:
- А тепер Федорченко прочитає свій переказ. Це краща робота за всю мою кар’єру, нехай і нетривалу. А ти, Максиме, якщо й надалі так працюватимеш, станеш дуже хорошим журналістом або й письменником. Подумай про це. - Я читав, червонів і знову відчував те саме – політ; ким ще після того я міг прагнути стати, навіть ще не усвідомивши свій вибір і свою долю? Головне, вони вже мене усвідомили, і відтоді так чи інакше, але вели до себе.

Але ж чому я не доктор? Хіба письменник не може бути доктором, як Антон Чехов або Борис Херсонський? Навпаки, ще й як може: лікарі, як і священники, слідчі та психотерапевти, отримують від свого фаху унікальний багатий матеріал для літературних вправ. Але мені не судилося, і тепер я розумію через що. Дорослі дають дітям життя, а тоді ще два різновиди мотивації: заохочувальну та знеохочувальну; перший різновид я тільки що з’ясував, а другий, здається, намацав, ось тепер, а може, ще тоді, коли радів серветкам психоаналітика. Ось він (чи вони).

Одного чудового дня – а час тоді був благословенний, тому інших днів не траплялося – одного чудового дня мама відвела нас із двоюрідним братом до Палацу культури текстильників. У просторому холі стояло кілька стільців, на них – бобінний магнітофон і чималі колонки. Поруч із цією спорудою тупцяло зо два десятки дітлахів, а також височіло двоє дорослих із дивнуватою поставою та ходою. Так зазвичай вигиналися та походжали особи королівської крові у кіноказках. Дорослі показали нам кілька чудернацьких рухів; вони називали їх «па», ніби зверталися до якогось невидимого тата або, хтозна, фамільярно згадували присутнього тут же свого бога, якогось, наприклад, Аполлона; тоді вони звеліли нам повторювати ті «па» під музику і ввімкнули свій магнітофон. Ми почали стрибати, вимахувати руками та ногами, а вони уважно нас роздивлялися, щось одне одному нечутно казали та робили якісь позначки в блокнотиках. Поступово я захопився рухом, відчув ритм і стрибав із дедалі більшим натхненням і задоволенням, вже навіть не намагаючись відтворити ті «па», а імпровізуючи – так я пояснюю свої судоми тепер. Аж тут, щойно я досяг піку імпровізації, музику вимкнули, коротко подякували, дітей відпустили, а батьків покликали. Доки ми з братом носилися майданом перед Палацом, з’ясувалося, що брат має талант до бальних танців, а я не маю. Не знаю, як саме жерці Аполлона висловили свій діагноз, але мама переказала його так: «У нього таки добре виходило, а ти стрибав як слон» – ну й що, та й загалом, що це означало, хіба слони стрибають? Можливо, на увазі малося, що я надто кремезний для таких вишуканих танців як джайв і пасадобль; а я й справді був мало не вдвічі ширший за свого стрункішого брата, до того ж, не без зайвої ваги. Так чи не так, але відтоді ніякі «па» в будь-яких шкільних і позашкільних постановках мені не давалися; пам’ятаю якусь кадриль, в яку мене взяли через брак хлопців; жодне моє «па» не було виконане під музику, правильно та синхронно із усіма іншими танцюристами. Вони сценою ліворуч – я праворуч, вони щось там правицею, а я вимахую лівою – кадриль!

Ну і от. Брат мій навчився тих бальних танців, пасадоблів і решті ча-ча-ча, демонстрував їх у величезній бабусиній вітальні під схвальні оплески дорослих, а потім ще блискучо закінчив медичний інститут, захистив спершу кандидатську, а невдовзі й докторську дисертацію. Всім докторам доктор! – не те, що я, жодного разу не доктор.

Не виключено, що свою роль у цьому зіграли природні здібності, темперамент, працелюбність, без цього ж куди. А може, мало значення те, що домашні завдання з братом завжди робив дідусь, людина високої культури, вишуканої природної інтелігентності, надзвичайно здібний до розуміння та пояснення будь-яких шкільних наук. Вони мешкали разом, а я – на іншому кінці міста; тому дідусь не міг ані уроків зі мною робити, ані водити до студій і секцій, як він водив брата, доки той був малий. Хтозна, може, ще якась дурня вплинула, що навіть у благословенному часі мене обурювала. От уявіть: я жайворонок, а брат мій – сова; тож влітку, коли канікули, я приїздив до бабусиної оселі, де він мешкав, десь о восьмій ранку; він ще спав, а бабуся неодмінно зустрічала мене зі сміттєвим відром. Те чимале поліетиленове відро, жовтувато-сіре, подряпане, із зеленою ручкою, досі стоїть мені перед очима. П’ять височезних сходів униз, далі через неосяжний двір до двірницької, зусібіч оточеної м’ятими та влітку нестерпно смердючими помийними баками, які, здавалося, ворушилися – стільки на них збиралося мухви… і знову – через двір і ще п’ять сходів нагору. Можливо, коли відчуваєш приниження, не варто його терпіти, а терпіти та голосно обурюватися – марно; краще б я те відро мовчки повертав бабусі або лишав за дверима, доки брат прокинеться та винесе сміття сам: не за ніч же назбиралося те відро, отже, це він його ввечері не виніс. Але я відчував приниження, голосно обурювався, та все одно біг із тим відром туди й назад; понад усе я тоді волів, аби мій дорогий брат скоріше прокинувся, і ми розпочали ще один довжелезний, просто неймовірно тривалий літній день, сповнений пригод, небезпек, відкрить і бешкету… Ну що те відро поруч із цим? – не через сміття, через себе заради цього переступиш! А може, доктором ніколи не може стати той, чию танцювальну імпровізацію порівнюють із стрибками слона, якому потім не світить танцювати хоча б у темряві, бодай для себе? Суцільні гіпотези, одна з яких чи всі вони разом і є правдою про те, як все це сталося. Або як могло статися, наприклад, через те, що одного чудового дня я відвідав Палац культури текстильників разом із мамою та двоюрідним братом, один-єдиний раз...

…про який я згадав і дещо збагнув, коли роздивлявся в мережі чорно-біле фото Палацу культури текстильників.

07.03.2019

Це частина друга твору, який відкривається текстом "Генералы и доктора"


Контекст : Генералы и доктора


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-03-08 06:20:57
Переглядів сторінки твору 451
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.292 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.928 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці найстрогішій
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.12.08 08:39
Автор у цю хвилину відсутній