ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Парнас
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Парнас
Випало гостювати на Парнасі. І хай там галасно, як на проплаченому мітингу Рабіновича, хай гримить і вдень, і вночі голос глашатая, який оголошує прибуття нового небожителя в почесний легіон, але куди не плюнь – попадеш у генія. Це втішає.
Щодня у пенати культури вливаються товпи претендентів на вінки вічної слави. Гармидер страшенний, прямо у придорожньому поросі топчуться копитами їздових Пегасів не вдостоєні почестей поетичні фоліанти про життя-буття грішного люду та небожителів, міфічних істот і віртуальних літгероїв, висмоктаних з пальців пишучої братії.
А коники тут о-го-го! Генетично виведені безкрилі ваговози, зростом зі слона і мускулатурою дракона. Вони не ріллю орють,- це праця для слабаків, а щодня вивозять із Парнасу по сто возів з макулатурою, яку забракувала вічність. Брошурки титанів думки та захалявні книжечки гігантів мислі нестримним потоком вергаються на центральний майдан знаменитої гори, де висока комісія на чолі з Шульпає, Мусагетом, Полелем, Набу, Пта, Сарасваті, Макуїльшочитлем вирішує: кому лишитися, а кому піти у небуття.
За погоничів та вантажників - самі жителі гори, бо найманої робочої сили на таку каторжну роботу не знайдеш і днем з вогнем. Навіть картоплю для борща поети і прозаїки чистять самотужки.
Он, Тарас Григорович, точпе у лантухи твори українських сподвижників, а йому допомагає Шолом-Алейхем, бо українці – народ прямо таки вибухово писучий. Як тільки но творча молодь вбивається у пір’ячко, то одразу створює фундаментальні праці, обсягом не менше, аніж шістсот сторінок, аби одразу оглушити читача дилогіями суму, трилогіями розпачу, квадрологіями любовних бід та нещасть.
Під непосильною ношею згинається Іван Франко. Але той як був могутнім Каменярем на землі, таким лишився і тут. Працює мовчки, не ропствує.
Нарешті чергову фуру навантажено, тож слоноподібні коники тягнуть забраковані скарби з нетлінками до підніжжя гори. Після короткої прощальної молитви найпочесніший у ватазі старець підкурює від своєї люльки смолоскипа і жбурляє його в паперову купу. Григорій Савич Сковорода ворушить її кочергою аби хутчіше горіло. Згодом, розпивається ритуальне барило з оковитою і ватага потомлених геніїв рушає назад.
Я б у це благословенне місце ніколи б не потрапив, але один з живих класиків змилостивився і посадовив мене на свої плечі і випер аж на саму верхівку гори Парнас. Ніхто нас не зупинив, бо дядько піді мною був непростий, мав депутатський мандат та дипломатичну недоторканість, - йому сам Леонід Данилович Кучма агреману виписав. Отак от!
І в’їхав я на чужих плечах в рай піднебесний. Вельми моторним був мій покровитель - купив у якогось цигана майже в самому центрі цього міні-королівства однокімнатну квартиру в хрущовці, вікна якої були обернені до святого місця – престольного града Києва. До речі - саме звідти найбільше творів графоманів сюди доправляється. Про це треба якось окремо написати, з науковим підходом та невідпорною статистикою.
Звантажив мене у кімнаті геній, витер хусткою спітніле чого і впав на диван одсапуватися. А я йому:
- Хочу походити містом, подивитися чим тут люди дихають.
- Чим дихають? – перепитує метр.- Бачив стовп чорного диму аж до неба?
- Бачив…
- От ним і дихають. Якщо вітер від вогнища пожене сюди клуби диму, то спатимемо у протигазах. Кричав я у Спілці письменників «Не завалюйте Парнас макулатурою!» - ніхто не слухає. Пишуть і пишуть, пишуть і пишуть. Варто було б сюди усіх наших писак доправити аби глянули у що вони перетворили святе місце. Але усіх сюди не пускають, тобі одному за три тисячі років поблажку дали. І то, якщо не виправдаєш сподівань – всі твої творіння теж за димом підуть. Бачив як ловко Сковорода шурує у вогнищі кочергою?
- Бачив.
- Отож! Тому як повернемося на землю грішну – думай що пишеш, а головне як та навіщо.
Старий дістав з-під дивана припорошену сулію з ракією і добряче до неї приклався. От запасливий мужик!
Я вдивлявся в дими за вікном, зизуваті хмари з яких сипався попіл і час від часу чхав.
- О! Сьогодні знову Андрія Любку палять! – вигукнув старий поет. І ще когось, ніяк не второпаю. Але щось миршаве, дуже знайоме. Тьху, забув,- розсердився господар і знову приклався до сулії.
- Ви що – по запаху ідентифікуєте кого страчують? - здивувався я.
- Аякже! Поживеш з моє, потрешся між людьми, дивись - і сам людиною станеш. Наскрізь будеш бачити - хто митець істинний, а хто ні те, ні се. І запахи теж навчишся розрізняти бездоганно.
Змилосердився ментор, зробив таки продовження екскурсії! Зараз розкажу.
Хрущовка, у якій ми зупинилися, знаходиться на вулиці Вишневій, у садку над яким гудуть хрущі. Мій повчальник не безхатченко, а от Григорій Савич Сковорода свого житла і тут не має, тиняється околицями, ловить карасів у болоті під Парнасом, ночує де застане ніч. Мій напутник змилостивився над колегою, віддав ключі від власної квартири, сказав: «Живи тут. Негоже знаній людині не мати свого кутка» .
Правильно вчинив наставник, поважаю його мужній вчинок. Ви б змогли, наприклад, мене впустити у свою хату аби я там жив до самої смерті? Отож.
А я тим часом з відкритим ротом роззираюся та торгую витрішками. Аж тут «Лусь!» - і поцілувався мій лоб з макітрою лисого дідугана в окулярах! А той як гарикне:
- Що за непоштива молодь пішла! Навіть дивитися перед собою ніхто не хоче!
-Ой, вибачте, шановний! Я тут уперше! Все настільки цікаве, що…
-А-а-а-! Якщо уперше, то можна й луснути діда по кумполу. Не страшно,- поблажливо усміхнувся перехожий і привітався з моїм супутником.
- Твій учень? – питає у нього.
- Та мій, хай він сказиться,- відповів наставник.
-А чого ж так?
- Та неслухняний, пише всяку юрунду. Але не без задатків. Мучуся я з ним, твоя школа потрібна, але щодня на горбакові катати його на Парнас і з Парнаса я нездатен, мені ж уже дев'яносто.
Пригледівся я до дудігана, почухав потилицю і згадав: «Це ж Остап Вишня! Боже праведний, з ким це я нині здибався! Ох і дасть він мені прочухана за мою писню, ой різками зад пополоще!»
А той посміхнувся, читаючи мої безхитрісні думки як одкриту книгу, і каже:
- Синку! Пиши так аби від твоїх творінь люди світилися від радості. А якщо й плакали, то від щастя, - і потиснув руку.
Я розгубився, а він опустив погляд на мої відстовбурчені кишені та й питає:
- А що це ти в кишенях носиш таке велике? Чи не двійко поросят? А ну покажи!
Почервонів я від досади але витягую з кишень на світ Божий дві книжки – Святослава Чорновуса та Аглаї Саловсмак.
- А я то думаю, чого це мені так важко на гору трюхикати, - дивується мій наставник. – Ти б ще з десяток туди поклав. Негоже чужі труди впотьмах на чужих плечах перти на верхівку слави, - і дав мені щигля по носі.
Екскурсія добігала кінця. Насамкінець довели мене діди до краю гори, з якої виднівся Київ. Під ногами горбилися зшитки з недописаним безсмертям, книжки маловідомих авторів, незайманими кучугурами біліли перші проби пера початківців та багато чого іншого.
- Непорядок! – вигукнув Григорій Савич. Вже підпільно почали викидати бо зна де! Завтра розкажу урядовцям, хай вирішують як позбутися цієї стихії.
А я необережно став на край урвища, яке під вагою макулатури враз посунулося стрімчаком. І разом із вічним полетів у прірву і я.
Не знаю як, але таки вибрався з-під завалу, підтягнув штани і почалапав на Борщагівку. І то хутко. Бо жінка у мене пунктуальна: якщо спізнюся на вечерю, то напхаю черево аж тільки уранці. Глянув на сонце, яке сідало за хмару, і зрозумів, що сьогодні буду спати впроголодь. Може це і добре, оскільки не будуть мучати жахи. Отже, уранці встану з ясною головою і напишу щось путнє, а не таке як оце, навіть слова не доберу як назвати. Може ви підкажете, друзі, га?
27.03.2019р.
Щодня у пенати культури вливаються товпи претендентів на вінки вічної слави. Гармидер страшенний, прямо у придорожньому поросі топчуться копитами їздових Пегасів не вдостоєні почестей поетичні фоліанти про життя-буття грішного люду та небожителів, міфічних істот і віртуальних літгероїв, висмоктаних з пальців пишучої братії.
А коники тут о-го-го! Генетично виведені безкрилі ваговози, зростом зі слона і мускулатурою дракона. Вони не ріллю орють,- це праця для слабаків, а щодня вивозять із Парнасу по сто возів з макулатурою, яку забракувала вічність. Брошурки титанів думки та захалявні книжечки гігантів мислі нестримним потоком вергаються на центральний майдан знаменитої гори, де висока комісія на чолі з Шульпає, Мусагетом, Полелем, Набу, Пта, Сарасваті, Макуїльшочитлем вирішує: кому лишитися, а кому піти у небуття.
За погоничів та вантажників - самі жителі гори, бо найманої робочої сили на таку каторжну роботу не знайдеш і днем з вогнем. Навіть картоплю для борща поети і прозаїки чистять самотужки.
Он, Тарас Григорович, точпе у лантухи твори українських сподвижників, а йому допомагає Шолом-Алейхем, бо українці – народ прямо таки вибухово писучий. Як тільки но творча молодь вбивається у пір’ячко, то одразу створює фундаментальні праці, обсягом не менше, аніж шістсот сторінок, аби одразу оглушити читача дилогіями суму, трилогіями розпачу, квадрологіями любовних бід та нещасть.
Під непосильною ношею згинається Іван Франко. Але той як був могутнім Каменярем на землі, таким лишився і тут. Працює мовчки, не ропствує.
Нарешті чергову фуру навантажено, тож слоноподібні коники тягнуть забраковані скарби з нетлінками до підніжжя гори. Після короткої прощальної молитви найпочесніший у ватазі старець підкурює від своєї люльки смолоскипа і жбурляє його в паперову купу. Григорій Савич Сковорода ворушить її кочергою аби хутчіше горіло. Згодом, розпивається ритуальне барило з оковитою і ватага потомлених геніїв рушає назад.
Я б у це благословенне місце ніколи б не потрапив, але один з живих класиків змилостивився і посадовив мене на свої плечі і випер аж на саму верхівку гори Парнас. Ніхто нас не зупинив, бо дядько піді мною був непростий, мав депутатський мандат та дипломатичну недоторканість, - йому сам Леонід Данилович Кучма агреману виписав. Отак от!
І в’їхав я на чужих плечах в рай піднебесний. Вельми моторним був мій покровитель - купив у якогось цигана майже в самому центрі цього міні-королівства однокімнатну квартиру в хрущовці, вікна якої були обернені до святого місця – престольного града Києва. До речі - саме звідти найбільше творів графоманів сюди доправляється. Про це треба якось окремо написати, з науковим підходом та невідпорною статистикою.
Звантажив мене у кімнаті геній, витер хусткою спітніле чого і впав на диван одсапуватися. А я йому:
- Хочу походити містом, подивитися чим тут люди дихають.
- Чим дихають? – перепитує метр.- Бачив стовп чорного диму аж до неба?
- Бачив…
- От ним і дихають. Якщо вітер від вогнища пожене сюди клуби диму, то спатимемо у протигазах. Кричав я у Спілці письменників «Не завалюйте Парнас макулатурою!» - ніхто не слухає. Пишуть і пишуть, пишуть і пишуть. Варто було б сюди усіх наших писак доправити аби глянули у що вони перетворили святе місце. Але усіх сюди не пускають, тобі одному за три тисячі років поблажку дали. І то, якщо не виправдаєш сподівань – всі твої творіння теж за димом підуть. Бачив як ловко Сковорода шурує у вогнищі кочергою?
- Бачив.
- Отож! Тому як повернемося на землю грішну – думай що пишеш, а головне як та навіщо.
Старий дістав з-під дивана припорошену сулію з ракією і добряче до неї приклався. От запасливий мужик!
Я вдивлявся в дими за вікном, зизуваті хмари з яких сипався попіл і час від часу чхав.
- О! Сьогодні знову Андрія Любку палять! – вигукнув старий поет. І ще когось, ніяк не второпаю. Але щось миршаве, дуже знайоме. Тьху, забув,- розсердився господар і знову приклався до сулії.
- Ви що – по запаху ідентифікуєте кого страчують? - здивувався я.
- Аякже! Поживеш з моє, потрешся між людьми, дивись - і сам людиною станеш. Наскрізь будеш бачити - хто митець істинний, а хто ні те, ні се. І запахи теж навчишся розрізняти бездоганно.
Змилосердився ментор, зробив таки продовження екскурсії! Зараз розкажу.
Хрущовка, у якій ми зупинилися, знаходиться на вулиці Вишневій, у садку над яким гудуть хрущі. Мій повчальник не безхатченко, а от Григорій Савич Сковорода свого житла і тут не має, тиняється околицями, ловить карасів у болоті під Парнасом, ночує де застане ніч. Мій напутник змилостивився над колегою, віддав ключі від власної квартири, сказав: «Живи тут. Негоже знаній людині не мати свого кутка» .
Правильно вчинив наставник, поважаю його мужній вчинок. Ви б змогли, наприклад, мене впустити у свою хату аби я там жив до самої смерті? Отож.
А я тим часом з відкритим ротом роззираюся та торгую витрішками. Аж тут «Лусь!» - і поцілувався мій лоб з макітрою лисого дідугана в окулярах! А той як гарикне:
- Що за непоштива молодь пішла! Навіть дивитися перед собою ніхто не хоче!
-Ой, вибачте, шановний! Я тут уперше! Все настільки цікаве, що…
-А-а-а-! Якщо уперше, то можна й луснути діда по кумполу. Не страшно,- поблажливо усміхнувся перехожий і привітався з моїм супутником.
- Твій учень? – питає у нього.
- Та мій, хай він сказиться,- відповів наставник.
-А чого ж так?
- Та неслухняний, пише всяку юрунду. Але не без задатків. Мучуся я з ним, твоя школа потрібна, але щодня на горбакові катати його на Парнас і з Парнаса я нездатен, мені ж уже дев'яносто.
Пригледівся я до дудігана, почухав потилицю і згадав: «Це ж Остап Вишня! Боже праведний, з ким це я нині здибався! Ох і дасть він мені прочухана за мою писню, ой різками зад пополоще!»
А той посміхнувся, читаючи мої безхитрісні думки як одкриту книгу, і каже:
- Синку! Пиши так аби від твоїх творінь люди світилися від радості. А якщо й плакали, то від щастя, - і потиснув руку.
Я розгубився, а він опустив погляд на мої відстовбурчені кишені та й питає:
- А що це ти в кишенях носиш таке велике? Чи не двійко поросят? А ну покажи!
Почервонів я від досади але витягую з кишень на світ Божий дві книжки – Святослава Чорновуса та Аглаї Саловсмак.
- А я то думаю, чого це мені так важко на гору трюхикати, - дивується мій наставник. – Ти б ще з десяток туди поклав. Негоже чужі труди впотьмах на чужих плечах перти на верхівку слави, - і дав мені щигля по носі.
Екскурсія добігала кінця. Насамкінець довели мене діди до краю гори, з якої виднівся Київ. Під ногами горбилися зшитки з недописаним безсмертям, книжки маловідомих авторів, незайманими кучугурами біліли перші проби пера початківців та багато чого іншого.
- Непорядок! – вигукнув Григорій Савич. Вже підпільно почали викидати бо зна де! Завтра розкажу урядовцям, хай вирішують як позбутися цієї стихії.
А я необережно став на край урвища, яке під вагою макулатури враз посунулося стрімчаком. І разом із вічним полетів у прірву і я.
Не знаю як, але таки вибрався з-під завалу, підтягнув штани і почалапав на Борщагівку. І то хутко. Бо жінка у мене пунктуальна: якщо спізнюся на вечерю, то напхаю черево аж тільки уранці. Глянув на сонце, яке сідало за хмару, і зрозумів, що сьогодні буду спати впроголодь. Може це і добре, оскільки не будуть мучати жахи. Отже, уранці встану з ясною головою і напишу щось путнє, а не таке як оце, навіть слова не доберу як назвати. Може ви підкажете, друзі, га?
27.03.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію