Випало гостювати на Парнасі. І хай там галасно, як на проплаченому мітингу Рабіновича, хай гримить і вдень, і вночі голос глашатая, який оголошує прибуття нового небожителя в почесний легіон, але куди не плюнь – попадеш у генія. Це втішає.
Щодня у пенати культури вливаються товпи претендентів на вінки вічної слави. Гармидер страшенний, прямо у придорожньому поросі топчуться копитами їздових Пегасів не вдостоєні почестей поетичні фоліанти про життя-буття грішного люду та небожителів, міфічних істот і віртуальних літгероїв, висмоктаних з пальців пишучої братії.
А коники тут о-го-го! Генетично виведені безкрилі ваговози, зростом зі слона і мускулатурою дракона. Вони не ріллю орють,- це праця для слабаків, а щодня вивозять із Парнасу по сто возів з макулатурою, яку забракувала вічність. Брошурки титанів думки та захалявні книжечки гігантів мислі нестримним потоком вергаються на центральний майдан знаменитої гори, де висока комісія на чолі з Шульпає, Мусагетом, Полелем, Набу, Пта, Сарасваті, Макуїльшочитлем вирішує: кому лишитися, а кому піти у небуття.
За погоничів та вантажників - самі жителі гори, бо найманої робочої сили на таку каторжну роботу не знайдеш і днем з вогнем. Навіть картоплю для борща поети і прозаїки чистять самотужки.
Он, Тарас Григорович, точпе у лантухи твори українських сподвижників, а йому допомагає Шолом-Алейхем, бо українці – народ прямо таки вибухово писучий. Як тільки но творча молодь вбивається у пір’ячко, то одразу створює фундаментальні праці, обсягом не менше, аніж шістсот сторінок, аби одразу оглушити читача дилогіями суму, трилогіями розпачу, квадрологіями любовних бід та нещасть.
Під непосильною ношею згинається Іван Франко. Але той як був могутнім Каменярем на землі, таким лишився і тут. Працює мовчки, не ропствує.
Нарешті чергову фуру навантажено, тож слоноподібні коники тягнуть забраковані скарби з нетлінками до підніжжя гори. Після короткої прощальної молитви найпочесніший у ватазі старець підкурює від своєї люльки смолоскипа і жбурляє його в паперову купу. Григорій Савич Сковорода ворушить її кочергою аби хутчіше горіло. Згодом, розпивається ритуальне барило з оковитою і ватага потомлених геніїв рушає назад.
Я б у це благословенне місце ніколи б не потрапив, але один з живих класиків змилостивився і посадовив мене на свої плечі і випер аж на саму верхівку гори Парнас. Ніхто нас не зупинив, бо дядько піді мною був непростий, мав депутатський мандат та дипломатичну недоторканість, - йому сам Леонід Данилович Кучма агреману виписав. Отак от!
І в’їхав я на чужих плечах в рай піднебесний. Вельми моторним був мій покровитель - купив у якогось цигана майже в самому центрі цього міні-королівства однокімнатну квартиру в хрущовці, вікна якої були обернені до святого місця – престольного града Києва. До речі - саме звідти найбільше творів графоманів сюди доправляється. Про це треба якось окремо написати, з науковим підходом та невідпорною статистикою.
Звантажив мене у кімнаті геній, витер хусткою спітніле чого і впав на диван одсапуватися. А я йому:
- Хочу походити містом, подивитися чим тут люди дихають.
- Чим дихають? – перепитує метр.- Бачив стовп чорного диму аж до неба?
- Бачив…
- От ним і дихають. Якщо вітер від вогнища пожене сюди клуби диму, то спатимемо у протигазах. Кричав я у Спілці письменників «Не завалюйте Парнас макулатурою!» - ніхто не слухає. Пишуть і пишуть, пишуть і пишуть. Варто було б сюди усіх наших писак доправити аби глянули у що вони перетворили святе місце. Але усіх сюди не пускають, тобі одному за три тисячі років поблажку дали. І то, якщо не виправдаєш сподівань – всі твої творіння теж за димом підуть. Бачив як ловко Сковорода шурує у вогнищі кочергою?
- Бачив.
- Отож! Тому як повернемося на землю грішну – думай що пишеш, а головне як та навіщо.
Старий дістав з-під дивана припорошену сулію з ракією і добряче до неї приклався. От запасливий мужик!
Я вдивлявся в дими за вікном, зизуваті хмари з яких сипався попіл і час від часу чхав.
- О! Сьогодні знову Андрія Любку палять! – вигукнув старий поет. І ще когось, ніяк не второпаю. Але щось миршаве, дуже знайоме. Тьху, забув,- розсердився господар і знову приклався до сулії.
- Ви що – по запаху ідентифікуєте кого страчують? - здивувався я.
- Аякже! Поживеш з моє, потрешся між людьми, дивись - і сам людиною станеш. Наскрізь будеш бачити - хто митець істинний, а хто ні те, ні се. І запахи теж навчишся розрізняти бездоганно.
Змилосердився ментор, зробив таки продовження екскурсії! Зараз розкажу.
Хрущовка, у якій ми зупинилися, знаходиться на вулиці Вишневій, у садку над яким гудуть хрущі. Мій повчальник не безхатченко, а от Григорій Савич Сковорода свого житла і тут не має, тиняється околицями, ловить карасів у болоті під Парнасом, ночує де застане ніч. Мій напутник змилостивився над колегою, віддав ключі від власної квартири, сказав: «Живи тут. Негоже знаній людині не мати свого кутка» .
Правильно вчинив наставник, поважаю його мужній вчинок. Ви б змогли, наприклад, мене впустити у свою хату аби я там жив до самої смерті? Отож.
А я тим часом з відкритим ротом роззираюся та торгую витрішками. Аж тут «Лусь!» - і поцілувався мій лоб з макітрою лисого дідугана в окулярах! А той як гарикне:
- Що за непоштива молодь пішла! Навіть дивитися перед собою ніхто не хоче!
-Ой, вибачте, шановний! Я тут уперше! Все настільки цікаве, що…
-А-а-а-! Якщо уперше, то можна й луснути діда по кумполу. Не страшно,- поблажливо усміхнувся перехожий і привітався з моїм супутником.
- Твій учень? – питає у нього.
- Та мій, хай він сказиться,- відповів наставник.
-А чого ж так?
- Та неслухняний, пише всяку юрунду. Але не без задатків. Мучуся я з ним, твоя школа потрібна, але щодня на горбакові катати його на Парнас і з Парнаса я нездатен, мені ж уже дев'яносто.
Пригледівся я до дудігана, почухав потилицю і згадав: «Це ж Остап Вишня! Боже праведний, з ким це я нині здибався! Ох і дасть він мені прочухана за мою писню, ой різками зад пополоще!»
А той посміхнувся, читаючи мої безхитрісні думки як одкриту книгу, і каже:
- Синку! Пиши так аби від твоїх творінь люди світилися від радості. А якщо й плакали, то від щастя, - і потиснув руку.
Я розгубився, а він опустив погляд на мої відстовбурчені кишені та й питає:
- А що це ти в кишенях носиш таке велике? Чи не двійко поросят? А ну покажи!
Почервонів я від досади але витягую з кишень на світ Божий дві книжки – Святослава Чорновуса та Аглаї Саловсмак.
- А я то думаю, чого це мені так важко на гору трюхикати, - дивується мій наставник. – Ти б ще з десяток туди поклав. Негоже чужі труди впотьмах на чужих плечах перти на верхівку слави, - і дав мені щигля по носі.
Екскурсія добігала кінця. Насамкінець довели мене діди до краю гори, з якої виднівся Київ. Під ногами горбилися зшитки з недописаним безсмертям, книжки маловідомих авторів, незайманими кучугурами біліли перші проби пера початківців та багато чого іншого.
- Непорядок! – вигукнув Григорій Савич. Вже підпільно почали викидати бо зна де! Завтра розкажу урядовцям, хай вирішують як позбутися цієї стихії.
А я необережно став на край урвища, яке під вагою макулатури враз посунулося стрімчаком. І разом із вічним полетів у прірву і я.
Не знаю як, але таки вибрався з-під завалу, підтягнув штани і почалапав на Борщагівку. І то хутко. Бо жінка у мене пунктуальна: якщо спізнюся на вечерю, то напхаю черево аж тільки уранці. Глянув на сонце, яке сідало за хмару, і зрозумів, що сьогодні буду спати впроголодь. Може це і добре, оскільки не будуть мучати жахи. Отже, уранці встану з ясною головою і напишу щось путнє, а не таке як оце, навіть слова не доберу як назвати. Може ви підкажете, друзі, га?

27.03.2019р.