ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2026.05.13 01:07
Щоб пізнати істину, не обов’язково її ґвалтувати. Поки дурні багатіють думкою, мудрі на них збагачуються. Щоб підтримувати баланс інтересів, зовсім не обов’язково бути бухгалтером. Вікно можливостей більшість використовує лише для власного збага

Юрій Гундарів
2026.05.12 21:19
…Поки спите ви, стану Осінніми світаннями. На травах порозкладую мільярди сувенірів. Будинки підрожевлю, вмию тротуари, Підкину ще жарину в парків багаття І заспанії канни на руки площ подам... Коли йому було лише чотири роки, почалася війна. Пот

Костянтин Ватульов
2026.05.12 19:53
Залетіла в буденне життя без вагань, самочинно.
Я не думав насправді про наслідки, дії, причини…
Бо упевнений: доля старанно минуле відводить.
Ця новенька крута, де нема у програмі відмови.

І прожогом відчув поривання на кожній клітині.
Так дбайлив

Борис Костиря
2026.05.12 13:49
Коли впаду в твої обійми,
В іржавих латах бурний принц,
Відчую ласку провидіння
І глибину твоїх зіниць.

Лише у єдності з тобою
Відчую повноту буття,
Мов чашу, сповнену любов'ю,

Тетяна Левицька
2026.05.12 12:37
Не дивись на мене хтивими очима,
чоловіче ласий до принадних втіх.
Я була дев'ятим царством пілігрима
і того, хто вранці з подругою втік.

Чарівний романтик Музу в мені бачив,
а художник Єву з яблуком спокус.
Я зривала мальви зоряних побачень,

Світлана Пирогова
2026.05.12 11:33
Світ розколовся, то що ж він приніС?
Правду сьогодні крихку. Ллється кроВ.
Всупереч світлу, любові й веснІ,
Дехто годує війни чорний роТ.

Між берегами потвора косаР
Косить життя і вже ставить таврО.
Бога забули? - Поширює скаЗ.

Юрій Гундарів
2026.05.12 10:24
травня славетний український художник Іван МАРЧУК зустрічає свій 90-літній ювілей.
Вітаємо!

Унікальний митець потрапив до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», створивши неповторний стиль у живопису, що сам жартома назвав «пльонтанізм» - від

Вячеслав Руденко
2026.05.12 09:57
Забери-но від мене байдужості сіль-
Розсипати позаду, чи сіяти поруч -
Ось росте конюшина під ноги праворуч
І горобчик ховається ранком у хміль ,
Щоби легше було витягати зі скронь
Думку довгу марку у зростаючій болі ,
Наче казку для тих, що шукають

хома дідим
2026.05.12 08:20
віршики
бігали за мною
мов ті цуценята за сукою
яка їм поставила світ
їх не було забагато
ні разу
їх було саме доста
вони були трохи різні

Ірина Вовк
2026.05.12 07:14
Відкрий цю сповідь пам’яті, де літери викувані зі сталі та напоєні хмелем соковитих прибережних трав, де за кожним рядком літопису б’ється живе, неспокійне серце. Це не буденна оповідь про князів та їхні престоли. Це мова про шлях людини, яка вчилася бути

Віктор Кучерук
2026.05.12 05:59
Сповита тишею імла
Село зусюди облягла
І стишилися вулиці, й двори,
І звично місяць виглянув згори
На опустілий швидко шлях,
Що пилом давнішнім пропах,
А зараз в теплій куряві принишк,
Бо, певно, сон усім приносить зиск...

Кока Черкаський
2026.05.12 01:09
Я так хочу з тобою зустрітись,
Я так хочу тебе обійняти!
Та у тебе маленькі діти,
Й тобі потрібно їх вкласти спати.

А вранці ти їх везеш до школи,
І забираєш їх по обіді,
Ми ж не стрінемось так ніколи,

Володимир Бойко
2026.05.12 00:23
Скільки москаля Європою не годуй, а він усе одно в Азію дивиться. Насильна дружба гірша за ворожнечу. Сильних історія навчає, слабких – повчає. Коли Україна в небезпеці, хтось рятує Україну, хтось рятує свою шкуру, а хтось непогано заробляє і на

Оксана Алексеєва
2026.05.11 21:55
Ми йшли за возами, зорі сяяли блякло.
Розпечену магму палила у надрах журба.
І степ нас поглинув, і поклав на ковадло,
на сонцесяйне ковадло, на ковилових горбах.

Нашу плоть, шкарубку від жаги степової,
болючим дотиком майстер натхненний плекав,
і

С М
2026.05.11 20:20
Як на Сайпрес Авеню
Ускочивши в дитячу наче маячню
Обцасів цокання бруківкою
Форд і Фіцрой, і мадам Жорж
І солдат, собі крокує сном
У капелюсі, у літах, пиє вино
І солодкий ток парфума віє крізь
Ночей холодний шалімар

Юрій Гундарів
2026.05.11 19:49
…Ніколи не буває таке близьке до землі сонце, як у січні, коли воно, запалюючи сріблястим сяйвом зірки інею на стежках і деревах і обертаючи сніг в блискучу білу емаль, холоне в білих просторах засніжених полів. У п'ятнадцятиступневий мороз, блукаючи по
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29

Ірина Єфремова
2025.09.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Потьомкін (1937) / Проза

 Не приходите ко мне больше, мама


Мы пришли на прием к одному и тому же профессору. Тот, как обычно, запаздывал. Мой товарищ по несчастью уже успел рассказать о своих проблемах с кровью. Оказалось, что у нас причина одна и та же – радиация. Он строил атомные электростанции. Я писал, как труд и спорт в жизни атомщиков рядом идут. Он не мог вспомнить, на каком конкретно объекте подхватил лишнюю дозу. А я вспомнил – на Ровенской. Рассказал ему, как целые сутки меня не пускали в город Кузнецовск, где собственно и располагалась атомная станция. По секрету сопровождающий сказал, что на одном из реакторов полетела обшивка, и сейчас московская комиссия решает, эвакуировать население или же оставить все в тайне. Остановились на втором, и я в сопровождении директора станции даже побывал в ее святая святых – на центральном пульте управления...
Из приемной сообщили, что профессор сегодня вообще не придет. Я хотел уже попрощаться, но мой товарищ по несчастью, спросив, не тороплюсь ли я, предложил немножко прогуляться. Какая-то минорно-беспокойная нотка послышалась в его голосе, и я почувствовал, что отказать ему было бы просто бестактным. Не спеша пошли мы по утопающим в зелени улочкам и переулкам Рехавии в сторону улицы Аза, откуда потом должны были разъехаться в разных направлениях. Где-то совсем рядом бурлила жизнь Иерусалима, а тут, как по заказу, – тишина, которую, кажется, делал еще тише неспешный голос моего спутника.
– В прошлом году я ездил хоронить свою матушку, – начал мой собеседник. – Родные и близкие начали расходиться, а я все стоял и стоял с закрытыми глазами перед холмиком, покрытым букетами цветов, и все отчетливей вырисовывалась передо мной одна и та же картина...
...Прошло уже четыре года, как я оказался в детском доме. Полумертвецами сняли меня и младшего брата с холодной печи и отвезли в районную больницу. Там нас год отхаживали, а потом отправили в разные детские дома, как оказалось впоследствии, под разными фамилиями. Правда, с одним и тем же корнем. Где-то в четвертом классе я решил написать письмо в сельсовет, чтобы узнать о судьбе мамы и братика. Ответа не получил, но однажды вбегает кто-то из одноклассников и сообщает, что меня спрашивает какая-то женщина. Я тут же выбежал, даже смутно не догадываясь, кто бы это мог быть. И вот в конце аллеи вижу изможденную старуху, чем-то напоминающую мать. А она, бросив какой-то узелок, со слезами на глазах уже протягивает навстречу мне руки. Так вот мы и встретились после стольких лет разлуки. Мать, оказывается, все эти годы то сама находилась в больнице, то, неграмотная, разыскивала нас. И вот нашла меня. Какие-то сердобольные дед и баба приютили мать, и она стала наведываться ко мне, всякий раз принося с собой то пирожок, то просто кусок хлеба, что по тем послевоенным голодным временам было еще каким лакомством!.. Конечно же, все это я делил с товарищами.
И вот по окончании четвертого класса, когда мама в очередной раз пришла ко мне, директор детдома вызвал нас к себе и сообщил, что поскольку я не круглый сирота, то меня отчисляют из детдома. И это при том, что я был отличником учебы. Как быть дальше, мы не знали. У матери ни кола, ни двора...
Как мне сейчас кажется, директор не был повинен в таком решении. Видимо, какому-то чинуше от просвещения пришла в голову мысль, что, дескать, страна уже залечила раны, нанесенные войной, и детские дома изжили себя. Помнится, именно в это время моих товарищей-переростков срочно стали отправлять в фабрично-заводские училища. Так они и остались на всю оставшуюся жизнь полуграмотными.
– Но как же вы смогли и выучиться, и стать крупным руководителем?
– Это отдельная история, в сущности напоминающая судьбу многих из детей войны, как я бы назвал наше поколение. Но продолжу свой рассказ.
Значит, приехали мы с матушкой в село. Жили то у одного, то у другого из наших многочисленных родственников. Поначалу все в радость, но потом все чаще и чаще передо мной вставал вопрос, а как же с учебой. Замечу, что и в детдоме я боялся пропустить хотя бы одно занятие в школе. Ведь это грозило выбыть из отличников. А тут тебе ни пристанища, ни работы у матери. Односельчане уже спрашивали, когда я начну пасти их коз... То есть об учебе не могло быть и речи. Значит, прощайте все мечты о том, что стану инженером и буду строить что-то наподобие Днепрогэса.
И вот как-то, никому не сказав, куда иду, я отправился пешком в роно и рассказал там о своем тогдашнем житье-бытье.
– Постой, так это ты тот самый, кого я отправлял когда-то в детский дом? – спросил инспектор. – Как же им не совестно было отчислять тебя неизвестно куда? Да еще и отличника...
Так вот и закончились мои летние каникулы вне детского дома. Возвратился я назад не только с направлением, но и с письмом от инспектора. Прочитав все документы, директор сказал:
– Ну, что ж. Так тому и быть. Пойди попрощайся с матерью да скажи, чтобы она больше не появлялась здесь.
Вышел я к матери, которая дожидалась меня в конце той самой аллеи, где мы встретились впервые. Слава Богу, что никого не было поблизости, и я, еле сдерживая слезы, проговорил, как и просил директор:
– Не приходите ко мне больше, мама...
Ничего не говоря в ответ, матушка поцеловала меня и не в силах отвернуться, как-то бочком пошла, махая мне вслед рукой.
– Но вы в конце концов все же встретились?
– Да, но это другая, не менее волнительная для меня история. А эту рассказал вам, чтобы хоть немножко облегчить душу от воспоминания о прошлом. Не обессудьте, что как бы перекладываю на вас часть своих душевных страданий. Поди знай, не больше ли их у вас самого. Такая уж, видимо, судьба у нашего поколения.






      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-04-07 12:41:29
Переглядів сторінки твору 1123
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.050 / 5.62)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.87)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.763
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Автор востаннє на сайті 2026.05.12 20:39
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Нінель Новікова (М.К./М.К.) [ 2019-04-07 20:28:10 ]
Очень трогательно, Иван! Жестокая была система, но сейчас и того хуже...Даже детей некоторые выписывают из родного дома, чтобы получить субсидию.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2019-04-08 10:40:08 ]
По закінченні педучилища як колишній вихованець дитбудинку я працював з такими, як і сам колись дітьми. Гадав, що система дитбудинків з часом зникне. Як видно з ситуації в Україні, помилився.