ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2019.08.17 23:38
Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,

Іван Потьомкін
2019.08.17 21:29
Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що жи

Ярослав Чорногуз
2019.08.17 15:49
Ну що ж, минулося кохання.
У Лету канула любов.
Мов літа подихи останні
Осінній вітер поборов.

Чи все приснилося, здалося?
На мить лиш сонце обпекло?
Твоє просвітлене волосся,

Тетяна Левицька
2019.08.17 08:09
Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем

Лесь Українець
2019.08.16 18:50
Був на світі сирота –
Вподобав дівчину,
Наступила середа –
Надів сорочину,

Підперезався паском,
Скуйовдив чуприну,
Та на конику баскому

Серго Сокольник
2019.08.16 13:30
***маленька поема. оригінальна авторська ідея***

Ми летимо. Ми не бачимо сонця.
Ми усередині. У оболонці.
Стиснені вмістом. Ні сісти. Ні стати.
Ми усередині аеростату.
Втім, летимо. Чи до пекла? У вирій?..
Ми обирали собі командира,

Сергій Губерначук
2019.08.16 12:14
Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!

Ніна Виноградська
2019.08.16 11:25
Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень

Олександр Сушко
2019.08.16 09:42
Святкують безголів'я власне дурні,
Накрив державу блазенський ковпак.
Зламалась вісь у колесі фортуни,
Візничий лиш кривлятися мастак.

Від патріотики немає толку,
"Ганьба!" і "Гей!" грошви не принесе.
Міняю оселедця на ярмолку -

Віктор Кучерук
2019.08.16 06:32
Г. С...
Захлинався, скрикував, не дихав,
У нерівних сутичках всього, –
Щоби тільки не почуло лихо
Голосу щасливого мого.
Воював достойно в теплих пущах
Найсолодших радощів і мук,
Раз любов живлюща і цілюща

Ярослав Чорногуз
2019.08.16 00:33
Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…

Іван Потьомкін
2019.08.15 21:51
Бувало, як перетнеш із козами провалля,
Опинишся у царстві конюшини.
Там якось натрапив я на сонне зайченятко.
Хотів спіймать, та лиш заросився.
...Давноминулі спогади післявоєнного дитинства
Налинули, як конюшину стрів в Єрусалимі.
«Як ти сюди доб

Олександр Сушко
2019.08.15 15:18
Потрібне вухо. Хоч одне, лапате,
Бо чути перестав палких богинь.
У цій біді кохання винувате -
Жона відгризла в приступі жаги.

Щоб не кричав - панчохою мій ротик
Заткнула благовірна й каже: - Ша!
Лежать у ліжках діви, мов колоди,

Юлія Радченко
2019.08.15 13:57
Рідненька дівчинко! Веснянко сонячна!
Ти стала вічністю. Тобі там зоряно?
На небі виросли блакитні соняхи -
Очима дивляться на світ прозорими.

Я хочу тішитись твоєю силою,
До тебе линути думками-зграями.
А осінь - в золоті. А весни - сивіють.

Світлана Майя Залізняк
2019.08.15 13:34
Богдан Ковальчук 2 год Зараз я редагую відверто недолугий текст про війну. Погане в ньому, далебі, все, що тільки може бути: картонні, нереалістичні, максимально мерісьюшні персонажі з абсолютно тупорилими репліками й повною відсутністю мотивації у діях

Тетяна Левицька
2019.08.15 13:24
Не діли мене, мій щедрий, з вітром буйним,
з океаном, сонцем, смерчем, не діли.
Лиш тобі я постелю шовкові руни
у пустім степу шорсткої ковили.
Не діли мене, мій щедрий, не діли!

Не розказуй, мій відвертий, що калина
на губах солодких болем не щем
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Потьомкін (1937) / Проза

 Не приходите ко мне больше, мама


Мы пришли на прием к одному и тому же профессору. Тот, как обычно, запаздывал. Мой товарищ по несчастью уже успел рассказать о своих проблемах с кровью. Оказалось, что у нас причина одна и та же – радиация. Он строил атомные электростанции. Я писал, как труд и спорт в жизни атомщиков рядом идут. Он не мог вспомнить, на каком конкретно объекте подхватил лишнюю дозу. А я вспомнил – на Ровенской. Рассказал ему, как целые сутки меня не пускали в город Кузнецовск, где собственно и располагалась атомная станция. По секрету сопровождающий сказал, что на одном из реакторов полетела обшивка, и сейчас московская комиссия решает, эвакуировать население или же оставить все в тайне. Остановились на втором, и я в сопровождении директора станции даже побывал в ее святая святых – на центральном пульте управления...
Из приемной сообщили, что профессор сегодня вообще не придет. Я хотел уже попрощаться, но мой товарищ по несчастью, спросив, не тороплюсь ли я, предложил немножко прогуляться. Какая-то минорно-беспокойная нотка послышалась в его голосе, и я почувствовал, что отказать ему было бы просто бестактным. Не спеша пошли мы по утопающим в зелени улочкам и переулкам Рехавии в сторону улицы Аза, откуда потом должны были разъехаться в разных направлениях. Где-то совсем рядом бурлила жизнь Иерусалима, а тут, как по заказу, – тишина, которую, кажется, делал еще тише неспешный голос моего спутника.
– В прошлом году я ездил хоронить свою матушку, – начал мой собеседник. – Родные и близкие начали расходиться, а я все стоял и стоял с закрытыми глазами перед холмиком, покрытым букетами цветов, и все отчетливей вырисовывалась передо мной одна и та же картина...
...Прошло уже четыре года, как я оказался в детском доме. Полумертвецами сняли меня и младшего брата с холодной печи и отвезли в районную больницу. Там нас год отхаживали, а потом отправили в разные детские дома, как оказалось впоследствии, под разными фамилиями. Правда, с одним и тем же корнем. Где-то в четвертом классе я решил написать письмо в сельсовет, чтобы узнать о судьбе мамы и братика. Ответа не получил, но однажды вбегает кто-то из одноклассников и сообщает, что меня спрашивает какая-то женщина. Я тут же выбежал, даже смутно не догадываясь, кто бы это мог быть. И вот в конце аллеи вижу изможденную старуху, чем-то напоминающую мать. А она, бросив какой-то узелок, со слезами на глазах уже протягивает навстречу мне руки. Так вот мы и встретились после стольких лет разлуки. Мать, оказывается, все эти годы то сама находилась в больнице, то, неграмотная, разыскивала нас. И вот нашла меня. Какие-то сердобольные дед и баба приютили мать, и она стала наведываться ко мне, всякий раз принося с собой то пирожок, то просто кусок хлеба, что по тем послевоенным голодным временам было еще каким лакомством!.. Конечно же, все это я делил с товарищами.
И вот по окончании четвертого класса, когда мама в очередной раз пришла ко мне, директор детдома вызвал нас к себе и сообщил, что поскольку я не круглый сирота, то меня отчисляют из детдома. И это при том, что я был отличником учебы. Как быть дальше, мы не знали. У матери ни кола, ни двора...
Как мне сейчас кажется, директор не был повинен в таком решении. Видимо, какому-то чинуше от просвещения пришла в голову мысль, что, дескать, страна уже залечила раны, нанесенные войной, и детские дома изжили себя. Помнится, именно в это время моих товарищей-переростков срочно стали отправлять в фабрично-заводские училища. Так они и остались на всю оставшуюся жизнь полуграмотными.
– Но как же вы смогли и выучиться, и стать крупным руководителем?
– Это отдельная история, в сущности напоминающая судьбу многих из детей войны, как я бы назвал наше поколение. Но продолжу свой рассказ.
Значит, приехали мы с матушкой в село. Жили то у одного, то у другого из наших многочисленных родственников. Поначалу все в радость, но потом все чаще и чаще передо мной вставал вопрос, а как же с учебой. Замечу, что и в детдоме я боялся пропустить хотя бы одно занятие в школе. Ведь это грозило выбыть из отличников. А тут тебе ни пристанища, ни работы у матери. Односельчане уже спрашивали, когда я начну пасти их коз... То есть об учебе не могло быть и речи. Значит, прощайте все мечты о том, что стану инженером и буду строить что-то наподобие Днепрогэса.
И вот как-то, никому не сказав, куда иду, я отправился пешком в роно и рассказал там о своем тогдашнем житье-бытье.
– Постой, так это ты тот самый, кого я отправлял когда-то в детский дом? – спросил инспектор. – Как же им не совестно было отчислять тебя неизвестно куда? Да еще и отличника...
Так вот и закончились мои летние каникулы вне детского дома. Возвратился я назад не только с направлением, но и с письмом от инспектора. Прочитав все документы, директор сказал:
– Ну, что ж. Так тому и быть. Пойди попрощайся с матерью да скажи, чтобы она больше не появлялась здесь.
Вышел я к матери, которая дожидалась меня в конце той самой аллеи, где мы встретились впервые. Слава Богу, что никого не было поблизости, и я, еле сдерживая слезы, проговорил, как и просил директор:
– Не приходите ко мне больше, мама...
Ничего не говоря в ответ, матушка поцеловала меня и не в силах отвернуться, как-то бочком пошла, махая мне вслед рукой.
– Но вы в конце концов все же встретились?
– Да, но это другая, не менее волнительная для меня история. А эту рассказал вам, чтобы хоть немножко облегчить душу от воспоминания о прошлом. Не обессудьте, что как бы перекладываю на вас часть своих душевных страданий. Поди знай, не больше ли их у вас самого. Такая уж, видимо, судьба у нашего поколения.







Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-04-07 12:41:29
Переглядів сторінки твору 148
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.955 / 5.54)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.052 / 5.73)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.763
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Автор востаннє на сайті 2019.08.17 21:39
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Нінель Новікова (М.К./Л.П.) [ 2019-04-07 20:28:10 ]
Очень трогательно, Иван! Жестокая была система, но сейчас и того хуже...Даже детей некоторые выписывают из родного дома, чтобы получить субсидию.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2019-04-08 10:40:08 ]
По закінченні педучилища як колишній вихованець дитбудинку я працював з такими, як і сам колись дітьми. Гадав, що система дитбудинків з часом зникне. Як видно з ситуації в Україні, помилився.