(Мої особисті враження і спогади)

І
Улітку в Ясній Поляні Лев Миколайович встає о 10–10½ год. Вмившись і вдягнувшись завжди в одну й ту саму чорну блузу, він п’є каву, чай у товаристві дружини. П’є вдосталь, неквапно. Якщо добра погода, чай сервірують просто неба, у саду, між акаціями, під великою гіллястою липою, якщо дощик – графиня чекає на Л. М. у вітальні.
Скінчивши чай і закусивши парою некрутих яєць, Л. М. іде вниз, до свого невеликого кабінету, усього дуже тісно заставленого книжковими шафами простої роботи, – і поринає там у розумову працю.
Працює він ретельно, серйозно, до третьої й більше години, після чого йде на польову роботу, якщо вона є. Польові роботи не завжди бувають, і працює граф тільки на користь бідних, слабких, удів і сиріт. Якщо польової роботи не передбачено, Л. М. бере кошичок і йде в ліс збирати гриби, – це дає йому години усамітнення з природою і самим собою.
Буває, що цей час від 3 до 6 год. він оддає якому-небудь заїжджому гостеві. Знайомі й зовсім незнайомі люди, подеколи з дуже далеких кінців Росії та інших країн, приїжджають до нього зумисне, у найрізноманітніших питаннях життя.
У його душевній бесіді й щирому серці оті люди-шукачі завжди знаходять багато втіхи, тлумачень і глибоко розумних істин.
До 6 год. Л. М. повертається на обід у свою численну родину, яка складається з 10 дітей усілякого віку – від 26-річного старшого сина і до дворічного немовляти. Треба додати ще гостей, товаришів синів, кузин, подруг доньок, учителів, гувернанток і приятелів графа і графині, які інколи заїжджають.
Велика біла зала старого графського будинку, завішана фамільними портретами пращурів, уся перетнута величезним столом, наповнюється під час обіду веселою гучною розмовою людей усілякого віку та інтересу.
По обіді Л. М. перебирає і перечитує щойно привезену з Тули велику купу листів, часописів, брошур і різної кореспонденції з усього світу. У цій дуже виснажливій справі Левові М-чу допомагає його старша дочка Тетяна, вона ж часто пише й відповіді за батьковою інструкцією.
Увечері, годині о 9-й, уся сім’я, за винятком малолітніх, які йдуть спати, – знову зібравшись у залі, до вечірнього чаю і фруктів, – влаштовує найрізноманітніші розваги. Або це буває літературне читання – читає здебільшого сам Л. М., читає він добре: просто, виразно, і надзвичай опановує загальну увагу. Або спів – акомпанує найчастіше сам Л. М-ч, з великою тактовністю, допомагаючи співачці. Або влаштовують музику: молодий скрипаль із московської консерваторії, викладач музики дітям Л. М. – на скрипці, а старший син графа – на роялі, виконують яку-небудь музичну п’єсу, переважно Бетговена. Грають завжди з великим ентузіазмом, який трапляється тільки в любителів, і часто – вельми вдало.
Сам Л. М. дуже любить музику, добре її знає, супроводжує гру вельми вагомими заувагами й нерідко буває розчулений до сліз патетичними пасажами музики. Бувало, що після якоїсь зворушливої сонати Л. М. розповідав нам цілу драму, яку малював в уяві під час виконання п’єси.
Молодь, діти й небоги Л. М. часто складають із себе цілий циганський хор із гітарами. Вони якнайближче наслідують захопливу пристрасність циганів, переливи, завмирання і пронизливі скрикування циганок, які хапають за душу. Цим особливо вирізняється друга донька графа – Марія. Вегетаріанка, сувора послідовниця життєвої теорії батька, невтомна працівниця в полі з селянами, струнка, висока, худенька білявка, з суто російським типом обличчя.
Після 12 год. сім’я розходиться спати.

ІІ
Лев Миколайович надзвичай щиро і палко захоплюється будь-яким заняттям. Я був свідком його невтомної, тяжкої роботи в полі. Від 1 години дня до самих сутінків, 8 ½ год. вечора, він ненастанно проходив взад і вперед ділянкою вдови, скеровуючи соху за конем і тягнучи іншого, прив’язаного до ремінного пояса, коня з бороною: він заорював, «обробляв» поле. Піт валив з нього градом; товста, плоскінна сорочка, яку він вдягав на польові роботи, була мокра наскрізь, а він розмірено продовжував. Площина була нерівна: треба було то сходити на гору, то спускати соху під гору обережно, аби не підрізати задніх ніг коня. Долі, у яру, лежала пляшка води з білим вином, загорнута у графове пальто від сонця; інколи він, весь мокрий, відпивав нашвидку з цієї пляшки, просто з горла, і поспішав на роботу.
Часто при підйомі на гору його зблідле обличчя з прилиплим волоссям до мокрого лоба, скронь і щік виражало крайню напругу і втому, а він, порівнявшись зі мною, щоразу кидав мені свій привітний, веселий погляд і жартівливе слівце. Я попросив його нарешті дати мені соху і спробувати поорати. Він повідомив мені необхідні правила, і я пішов. Спочатку мені видалося легко, але через невміння тримати соху на рівномірній глибині в землі й одночасно стежити за правильністю борони й за кроком коня, я почав сплутувати лінію борони: соха то врізалася дуже глибоко, то ковзала поверх, – і я, зібравши всю свою витримку, заледве дотягнув другий підйом на гору і повернув соху господареві, спітнівши і втомившись неймовірно від незвичної праці, – щоправда, день був спекотний 9 серпня.
Я згадав про свій кишеньковий альбомчик і замалював графа-орача у двох позах, ловлячи моменти, поки він проходив близько повз мене.
Пізно, у сутінках, він нарешті скінчив другу ділянку вдовиної землі. З яру вже підіймалася вогка імла, і я боявсь, аби Л. М. не застудився. Він надів пальто поверх наскрізь промоклої сорочки, і ми рушили додому.
Л. М. мав найщасливіший настрій, у його голосі була чутна переповненість душевною добротою без усілякої сентиментальності.
– Мене дивує, – казав він, – як то люди позбавляють себе найблаженнішого стану, найщасливіших годин життя – годин польової праці. Свідомість безсумнівно принесеної користі, солодка втома, чудовий апетит і міцний сон – ось винагорода польовому робітникові.
Голос його звучав надзвичай глибоко і зворушливо. Він говорив багато цікавого: про марноту, здрібніння людства в містах, про їхню пустодзвонну, фальшиву метушню і крайнє моральне і фізичне безсилля і розпусність містян.
А тимчасом ставало зовсім темно, дорога зникла, і лише бездонне небо, всіяне міріадами зірок, допомагало нам не спотикатися в коліях. Ми було в найщасливішому, блаженному гуморі, хоча я вподібнювався до мухи на рогах вола-орача.
Одначе, по приході додому, графиня трішки протверезила нас і змусила притихнути. Справді, уся численна родина, з гостями й дітьми, чекала нас до пів на восьму – ми прийшли о 9-й. Перестиглий обід, довге голодування дітей – усе це речі, неприємні для матерів і господинь, та, головне, ані на хвилину графиня не могла забути, що Л. М. щойно одужав від поважної хвороби, застуди шлунку, яка сталася від того самого, які сьогодні, непомірного захоплення тяжкою роботою в полі.
Лікар категорично заборонив йому такі великі дози фізичної праці. Що молодому Л. М-чу минало щасливо, тепер щоразу загрожувало якоюсь серйозною недугою. Вона мала рацію.
Треба сказати кілька слів і про графиню. Висока, струнка, вродлива дебела жінка, з чорними енергійними очима, вона вічно у клопотах, завжди за ділом. Велике складне господарство цілого маєтку майже все на її руках. Уся видавнича робота чоловікових праць, коректури, типографії, грошові розрахунки – усе в її виключному віданні. Дітей вона обшиває сама і Левові Миколайовичу сама шиє; чоботи він шиє собі сам. Завжди бадьора, весела графиня нітрохи не обтяжена працею, і я бачив, як вона у вільні години прошивала ватну сукню якійсь несповна розуму дворовій жінці. Здавалося неймовірним, як то графиня не першої молодості, повалившись усім своїм красивим корпусом над розісланою в залі матерією, упродовж кількох годин, не розгинаючи спини, працює так, як не працює жодна жінка в бідній родині.
Графиня обдарована живим, реальним розумом і надзвичай гострим поглядом. Коли я писав в них портрет із Л. М., найбільш слушні зауваги сказала вона – швидко, на льоту, без усілякої претензії.
Подеколи я не стримувався від подиву влучністю її зауваг. Тоді вона смутно говорила, що раніше і Л. М. слухався її зауваг у його белетристичних працях, але тепер, відтоді як перейшов на філософію, він вже уникає її й не ділиться з нею своїми ідеями. «Як на мене, це зовсім не його справа», – каже вона нетерпляче.
В усьому, що стосується родинних і господарських справ, Л. М. завжди радиться з нею і дуже цінує і любить її як вірного, відданого друга. Сам він усунувся від усіх господарських справ і в родинних питаннях надзвичай добрий і вкрай терплячий. Діти його пристрасно люблять.

ІІІ
Бесіди Л. М. справляють завжди щире і глибоке враження: слухач збуджується до екстазу його палким словом, силою переконання і беззаперечно підкоряється йому. Часто на другий і на третій день після розмови з ним, коли власний розум починає працювати незалежно, бачиш, що з багатьма його поглядами не можна погодитися, що декотрі його думки, які тоді поставали ясними й надзвичайними, тепер видаються неймовірними й навіть важко відтворюваними, що декотрі його теорії спричиняють навіть протилежні висновки, але під час його могутнього мовлення цього не спадало на гадку.
У Москві я мешкав недалеко від Л. М. і часто, після роботи, надвечір, рушав до нього на час його прогулянки.
Не зауважуючи ні вулиць, ані втоми, я проходив за ним великі проміжки. Його цікава мова не змовкала весь час, і подеколи ми забиралися так далеко і так утомлювалися врешті, що сідали на імперіал трамвая, і там, відпочиваючи од ходьби, він вів далі свою цікаву бесіду. Як часто я шкодував, що не був стенографом: скільки глибоких думок, влучних характеристик і вічних істин висловлював він про явища життя, політики, літератури й мистецтв.
У моїй робітні, стоячи інколи перед розпочатою картиною, він приголомшував мене цілковито несподіваними й надзвичай оригінальними заувагами самої суті справи, раптом висвітлював усю мою затію новим світлом, додавав животрепетні деталі в головних місцях, і картина чарівно оживала. Був відчутний вогонь геніального митця... Так само він діяв і на мого товариша, художника Сурикова, який мешкав сусідом; зустрівшись і повідомивши одне одному зауваги Толстого, ми ледве не лізли на стіну від захвату – так він нас підносив!..
У Ясній Поляні одного разу ми зустріли босого чоловічка, як то кажуть, «заморуха». Він ішов до Лева Миколайовича по допомогу, просити насіння, посіятись.
– Добре, тобі дадуть, – мовив йому стисло Л. М. – Я попрошу; ти за годину прийдеш до прикажчика й отримаєш.
Заморух подякував апатичним кивком майже безбородої голови й потупав назад, колупаючи босими п’ятами.
– Ось, – мовив Л. М., – цей Трохим на зиму з торбою піде.
– Як, невже, – спитав я, – таж хіба не можна йому допомогти?
– Чого це вас так дивує? – спокійно сказав Л. М. – У народному побуті в нас це зовсім не так страшно. Зиму відбуде, живлячись із родиною дещицями – будуть ситі, будуть і працювати, а на майбутню осінь урожаєм, Бог дасть, і поправиться. Він мав багато нещасть: померла корова, вкрали коня і, головне, була довго хвора дружина, а вона в нього сильна робітниця. Сам-бо він поганий, забитий, а дружина – зух, нею тільки й жив він.
– Але, мені здається, Л. М., жебрання розбещує, деморалізує людей, адже він розлінується, – заперечив я.
– О, зовсім ні, ви судите як містянин. «Сьогодні з мішком, а завтра з торбиною», – каже прислів’я. Торбина – це є дно для кожного селянина, який тоне; він опускається на це дно, стає ногами, спирається на нього і знову виштовхується нагору. Не хвилюйтесь, виправиться: працюватиме і піде потроху. Це часто буває. І це ж бо особливий моральний стан простого чоловіка. Він змиряється, входить у себе, кається в багатьох помилках; збуджуються в цей час усі його розумові й душевні сили й слугують добрими ліками слабкій волі й безпорадності. І знаєте ж бо, це особлива внутрішня насолода покори – майже ліричний стан душі, вона підносить просту людину.
Так, бідність, злидні – це великі вчителі життя.
Справді, і я малював в уяві глибоко моральну оповідь із селянського життя. Родина, яка дійшла до злидарювання, покорою, працею і старанністю знову приходить до добробуту. Але потому, у роздумі, мені стало спадати на гадку, чи ж бо не скупий Л. М. і чи не тяжкий на допомогу ближнім.
Одного разу в сутінках, розшукуючи графа, який косив у полі, я попрохав сільського чоловічка провести мене в поле, де працює граф. Дорогою ми розговорилися, і я спитав його, які є пп. гр. Толсті, чи допомагають вони селянам у нужді?
– Це ж бо що говорити, гріх сказати що-небудь – батьків рідних не треба, – мовив він серйозно і суворо. – Ні в чому нам відмови нема. А два роки тому тут пожежа сильна була, півсела вигоріло. То граф усі нові хати побудував і на облаштування по 25 р. дав погорілим. Відомо, в кого дочиста все згоріло, по нашому по селянству тобто.
І вона добра, добра! Одне одного варті, треба правду сказати. Л. М. нерідко навідує в селі хворих, а також і здорових. Одного разу я супроводжував його. Хворих ми обійшли в товаристві медика, студента Моск. універистету, 5-го курсу. Цей молодий чоловік був послідовник Толстого; літо він провів на покосі, з селянами, працюючи весь час за встановлену плату робітникам, нарівні з косарями. Тепер він повертається до університету на початок лекцій. Простір верст 300 долає пішки, до Москви. Спочатку, розповідав він, до нього косарі ставилися недовірливо, вважали його то за писаря, то за розрахованого прикажчика, та коли він своїми порадами кілька разів допоміг хворим, до нього почали ставитися з великою повагою. Наприкінці його дуже полюбили за тихий характер і вважали фельдшером. При нас він ретельно оглянув і вислухав стару, хвору на запалення кишок, давав поради, виписував ліки.
Аптеку Толсті мають свою. Інколи графові доньки доглядають за немічними хворими: носять їм легку їжу та ліки.
Відвідування здорових було набагато приємніше. Селяни, які щойно повернулися з поля ввечері, були веселі, вони напростець жартували з паном, графом, і непомітно переходили на моральні питання життя про душу, коли згадували прочитані книжки, якими обдаровує їх граф. Ці літні вже люди всі були письменні, усі вони вивчилися тут же, у Ясній Поляні, у цього самого гр. Л. М. І дуже добре їм були вже відомі моральні питання життя, що так його цікавили.
У сутінках ми зайшли до одного пристрасного грамотія-мужика. Він сидів на пасіці й, високо піднімаючи книжку до очей і світла, не міг відірватися од рядків. Побачивши Л. М., він швидко й радісно заговорив книжною мовою під сильним враженням щойно читаного.
– Читаю біографію художника Іванова-с. – І він обурювався несправедливістю долі до істинних талантів у чиновному Пітері, загрузлому в інтригах, нечулому...
Л. М. перервав його.
– Ну що, панянка поїхала? – спитав він.
– Поїхала, поїхала!.. Так рідної матері не проводжають, як ми її проводжали.
– Ну що ж бо, яка вона людина? – спитав Л. М.
– Вона, себто, людина, дуже-дуже хороша людина вона! Посудіть самі, ваша ясновельможносте, ми в полі – вона в нас і дітей догляне, – адже, вибачте, маленькі, усього ж бо... і нагодує малих, і самовар поставить, і все готово, як нам вернутися з поля. Така панянка, то просто дивовижа одна!.. І книжки добрі давала читати. А це маю стару: «Русский вестник» 62-го року – та що робити, нíчого читати. Чи не маєте ще чогось новенького, ваша ясновельможносте?
Л. М. обіцяв надіслати йому. Ця панянка була одна з численних тепер послідовниць учення Толстого. Вони влітку, під час жнив, приїжджають у села і допомагають селянам по дому, у кого нема кому доглянути за господарством і за малими дітьми, миють їм білизну і готують обід.
Послідовників Л. М. стає дедалі більше. Люди найрізноманітніших професій і вікових груп приїжджають до нього порадитись. Часто зайде і мандрівець по св. місцях, то нарешті прийде до нього ціла група мандрівців і мандрівниць лише для того, аби подивитися на нього. Він дарує їм напам’ять книжечки для народу вид. «Посредник», здебільше твори його і його послідовників.
Раз уранці перервав наш сеанс якийсь приїжджий пан із дружиною, – просив побачити Л. М. на одинці. За годину Л. М. повернувся вельми збуджений і навіть дещо спантеличений.
– Можете уявити: молодий чоловік перед закінченням курсу одружився... одружився з повією, через пристрасне кохання, і тепер бажає повернути її на шлях істини, – говорив впівголоса Л. М. – Щонайбезнадійніша істота! У ній глибоко вкоренився нігілізм життя, справжній страшний нігілізм. «Чи вірите ви в Бога?» – питаю її. «Ні», – відповідає майже нахабно. Скільки не старавсь, здається, нічим не вдалося її розчулити. Загибла істота!.. Жаль його, здається, хороша й обдарована людина.
Л. М. дуже любив обходитися без допомоги прислуги. І коли його родина на зиму переїжджає до Москви, він залишається інколи ще цілий місяць у Ясній Поляні зовсім один. Сам собі ставить самовар і робить усе гаряче. Він особливо любить цей свій самотній час. Каже, що з поставленого самим самовара чай непорівнянно смачніший. Зайде до нього який-небудь перехожий, мандрівець, він закличе його, нагодує, напоїть, і так-то хороше буває: тепло, любовно. Більше простору, більше свободи душевним інтересам.

Переклав Василь Білоцерківський