Країна СРСР, у якій я народилася, сьогодні уже не існує. Немає її, а здавалося на віки і ніщо її стерти з мапи землі не зможе. Чому так сумують за нею і прагнуть повернення навіть ті, які і толком у ній не жили, хіба що дитинство там пройшло і юність і то коли вони випали на 70-ті і початок 80-тих років минулого століття. Та країна понівечила моє і багатьох моїх ровесників дитинство. Батько повернувся з війни, де відбув п’ять років з таким багажем побаченого і відчутого, що мало нам не було. Країна, яку Він захищав закатувала у в’язниці його улюблену найменшу сестру, ще одну в табори на Колиму, а матір стареньку з середульшою сестрою на лісоповал у Хабаровськ. Мама не бачила просвіту від роботи і в колгоспі і вдома. Ми росли в селі у важкі і голодні часи. Невже за якихось відносно придатних для життя десяток років, можна забути увесь той геноцид, коли українців жорстоко винищували?