Баба Настя
Надвечір'я. У навскісному сонячному промінні кольори квітів насичені, листя на деревах яскраве, а красуні сосни здаються ще пишнішими і таємничими. Ніби і недавно посадила, а уже вищі хати. Любить баба Настя своє подвір'я, бо тут усе зроблене її руками, доглянуте, прополене, напоєне водою у спеку. От і сьогодні присіла на пеньку під ялину перепочити після трудового важкого дня і милується своїми квітниками. Квіти і дерева для неї, як живі істоти, з ними розмовляє, у них просить вибачення, як не вистачає сили полити, і умовляє дочекатися завтра. У неї таке враження, що уся оця буйна рослинність на подвір'ї її чує і дякує за турботу пишним квітом, рясним урожаєм. Квіти її люблять і вона це відчуває. Як тільки якусь надибає у чужому палісаднику і подумає, що так хотілось би, щоб така квіточка квітувала у її саду і квітка через якийсь невеликий проміжок часу якимось дивовижним чином попадає до неї. Хіба не дивина, вона майже ніяких зусиль для цього не докладає: то насіння кине у землю і про нього забуде, а воно через рік , чи два зійшло, то хтось із подруг запропонує рослинку, про яку баба Настя мріяла. А навесні , коли починають прокльовуватися перші квіти, вона щодня обходить своє обійстя і радіє кожному зеленому росточку, як мала дитина улюбленій іграшці. ЇЇ мало хвилює, чи зійшли морква і буряки, а от коли не сходять її улюбленці, то для баби Насті це мало не біда. Нині друга половина літа - спекотний серпень і квітники уже не такі барвисті, бо не кожна квітка може пережити цю немилосердну спеку..
Сьогодні баба дуже втомилася - увесь день під палючим сонцем від межі прибирала степове різнотрав'я. Трава цього річ височенна і майже суха і не доведи Господи хтось кине сірник і запалає степ навкруг високим полум'ям небезпечним і руйнівним, тому і працювала увесь день, не покладаючи рук. А нині спочиває з відчуттям гарно виконаної роботи, бо серпом вижала увесь сухостій біля обійстя і відвела небезпеку. У дворі охайно, кожну бадилинку прибрала, підгребла, бо скоро велике свято – День народження її країни. Вчора їхала у маршрутному таксі додому і нещасна машина мало не репнула по дорозі від злоби, начиненої її пасажирами. Кричали навперебій жінки того ж віку, що і вона. Час від часу до них приєднувався водій і так вони зцементувалися у ненависті до своєї землі, що марні були намагання вкинути бодай якесь слово. Та хіба глухі почують, а сліпі побачать? Вона живе, як і вони, і їй як і їм не вистачає мізерної пенсії, та хіба можна так паплюжити країну і не бачити справжніх причин нашої біди. Ще кричали, що кому потрібна ця незалежність і навіщо її святкувати. Воно нібито і так, бо у країні війна і не до свят. А якщо подумати, то війна і жертви ради чого? Хіба не за незалежність від вікового сусідського гнобителя. Це він не хоче такий ласий шмат випускати із своїх загребущих лап, але хіба їм це докажеш... У них свої погляди, які їм міняти вкрай невигідно, бо тоді упаде уся велетенська споруда викоханої ненависті до своєї країни, а як їм потім жити без цього….
Баба Настя любить День незалежності більше за Новий рік і навіть більше за великі релігійні свята, а цього року уже чверть століття , як у нас є своя держава – Україна. Скільки за неї пролито крові і віддано життів – не злічити, то хіба можна не шанувати це свято. Не святкувати, це велику втіху дати ворогу, а ми не маємо права цього робити – дарувати радість душогубу.
Думки хмаринкою набігли на бабине чоло, згадала про свою замучену енкеведистами тітку, за убитого ними дядька, за засуджену і вислану у Магадан і Хабаровськ родину, за тітку, яка усе життя переховувалася від недолюдків під чужим прізвищем і рано пішла із життя.
Баба у гарно прибраному саду на великий круглий стіл простелить мамині і бабусині рушники, поставить наїдки і напитки, запросить до столу родину і незримо за святковим столом будуть Вони усі, хто виборював незалежність у муках і нелюдських стражданнях. Нехай їх душі порадіють у великий день за усіх нас. А країна буде така, про яку вони мріяли, баба Настя це серцем відчуває.

20. 08. 2016р. Надія Таршин