«Давно вже замшіли
Руїни моєї хати…»

(Лі Бо)

У башту моєї пам’яті
На самий горішній поверх:
Отой, що під самим Небом,
Отой, з великими вікнами,
Які ледве зранку прочиниш –
Крізь отвір повзуть хмари
Бавовною білого сну
У цю кам’яну башту,
В кімнату з холодними стінами
Заходить старий мох
Гостем чужим і непрошеним,
Кульгавим онуком гуна,
Босоногим вершником
Кам’яних комоней зречення.
Руїни замшілі
Замку моєї свідомості
Темніють у сутінках
Старої бабусі Європи
Очима почвар готичних,
Блимають на рівнині
Отій, що внизу під Місяцем,
Отій, з ялівцем колючим,
Який гірчить не сьогодні
Плодами своїми смолистими.
І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
Зелений свідок таємного
Дарує мені тишу,
Заперечує книгу «завтра».