
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Віта Парфенович Віва ЛаВіта (1983) /
Проза
Грудочка цукру
Ранки ставали морозно-прохолодними, не такими, як зазвичай в липні. З шафи діставалися тепліша піжама і ковдра, згадувалася звичка пити чай, аби зігрітися перед сном.
Віта вийшла на кухню, аби заварити чаю. чайник весело свистів на блакитному вогникові плити. Рука автоматично потягнулася до коробочки із заваркою, але... Коробочка виявилася порожньою, і дівчина пригадала, що лишила коробочку, як нагадування купити чаю... І не купила... Що ж... Буде просто чай без заварки, з цукром і лимоном.
Лимон був завбачливо нарізаний тоненькими скибочками і пересипаний цукром. Аромат приємно лоскотав ніздрі, коли дівчина зняла кришечку з банки і переклала кілька кружалець у сиропі до великої прозорої скляної чашки - улюбленої для чаювання.
Окріп тоненькою цівочкою спадав на лимон, стінки чашки пітніли, аромат лимонного масла наповнював кімнату, огортаючи закутану в теплий халат Віту.
Вода у чашці не була прозорою, цукровий сироп створював ілюзію легенького туману, який оповивав чашку зсередини, і дівчина вдивлялася у ті ледь помітні чудернацькі візерунки. Ці цукрові візерунки промовляли до неї, спадкоємиці давнього славетного роду, нащадком якого тепер стала вона.
Візерунки шепотіли і звали, розповідаючи давню історію, у якій до кінця було невідомо, де є правда, а де плід уяви.
Йому не було й двадцяти, як одного вересневого ранку прийшли пристави і заарештували всю родину. На думку НКВС було за що, бо родина хоча і мала діток як квіток, але жили так, що все було.
Газдували на славу, мали і хліб і до хліба, батьки трудилися і дітвора змалку була приучена до праці.
Тримали і корівку, і коників, і курочки неслися. Біля хати - сад, полечко, город. Кролики. Собачка і котики. Гарно жили у своєму світі, де хліб шанувати привчили батьки змалку і трудитися змалку навчилися.
Прийшли пристави і забрали все, на виконання наказу про боротьбу з куркулями. «Кулаки» - так називали роботящих господарів своїх володінь. І закон про боротьбу з такими господарями назвали «про розкулачування».
«Шановний пане Генеральний прокуроре, звертаюся до Вас з проханням розглянути повторно справу, за якою мене і мою сім'ю позбавили усього нажитого тяжкою працею майна і незаконно (підкреслено) за вироком органів самоврядування вислали у Сибір, зачинивши у спецпоселенні строком на 20 років…»
Як воно, покидати рідну домівку, де ще вчора почувався газдою, під дулами автоматів?
Як знати, що чинити опір, означає покласти ще непрожите життя?
Батько заборонив чинити опір, бо хотів, аби діти мали право на життя, а тому сім'ю роз'єднали, і Віктор опинився за деякий час у спецпоселенні строком на двадцять років.
На роботах із заготівлі деревини хлопець придивлявся до сосен і модрин, розглядав, як веде себе кожен вид дерева, скільки потрібно сушити деревину, а яку деревину краще обробляти сирою.
Став майстром-самоучкою і місцевим живчиком, бо воля до життя не давала опускати руки. от уже за зароблені калимом гроші купив гітару, навчився грати, потім домру, балалайку, навчив грати побратима на ложках і такими концертами звеселяти таких як і він сам, зачинених у спецпоселенні людей.
Віктора любили за його силу духу і веселу вдачу, згодом молодецький запал почав потроху вщухати, але розрада душі - музика, вона не полишила його, навіть коли роки минули відмітку сорок.
Одного такого вересневого ранку Віктор дізнався, що його скоро випустять на волю, омріяну волю. Чоловік мало радів тому, попереду чекала зима, іти було нікуди, хоча і вільний. Повертатися на батьківщину було суворо заборонено, він був нев’їзний, а куди податися не знав.
Отак і зустрів його Микола, коли день звільнення прийшов. Віктор зі скромними пожитками, але найбільшим багатством – балалайкою, домрою та гітарою сидів під стінами тюрми. Вигляд у чоловіка був не найкращим. У задумі, він сидів і нікуди не йшов, закляк, наче прикутий.
- Вітю, ти тепер вільний, і можеш іти куди завгодно, - Микола торкнув за плече колишнього в'язня, -Вільний, Вітю, хіба ж тобі не радісно?!
-Эххх... -зітхнув чоловік, якому було вже за сорок, - Чего радоваться?
-Як чого? Ти вільний! Іти можеш куди хочеш!
- Некуда идти...- в зажурі промовив Віктор і його губа зрадницьки скривилася, але він швидко опанував себе, аби не заридати гірко, бо він добре знав, що туди, куди хотів повернутися нема дороги, і позаду двадцять років тут, років молодості і підірваного здоров'я.
Віктор тяжко працював на роботах із заготівлі деревини, і якось важка колода притиснула ногу, тому коліно час від часу нило, особливо на погоду, і Віктор кульгав, консервуючи біль в собі.
- А поїдемо зі мною, в Україну? Вітю, неподалік столиці Києва є місто Яготин, я родом з тих країв, поїдемо разом, друже! У Яготині велетенський цукровий завод, там точно такі, як ти, працьовиті потрібні! І гуртожиток є. Спершу поживеш у мене, а там і у гуртожиток влаштуєшся. А там і дівчину собі придивишся, друже, поїхали!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Грудочка цукру
світлій памяті мого діда
У серпні таки відчувалося дихання осені...
Ранки ставали морозно-прохолодними, не такими, як зазвичай в липні. З шафи діставалися тепліша піжама і ковдра, згадувалася звичка пити чай, аби зігрітися перед сном.
Віта вийшла на кухню, аби заварити чаю. чайник весело свистів на блакитному вогникові плити. Рука автоматично потягнулася до коробочки із заваркою, але... Коробочка виявилася порожньою, і дівчина пригадала, що лишила коробочку, як нагадування купити чаю... І не купила... Що ж... Буде просто чай без заварки, з цукром і лимоном.
Лимон був завбачливо нарізаний тоненькими скибочками і пересипаний цукром. Аромат приємно лоскотав ніздрі, коли дівчина зняла кришечку з банки і переклала кілька кружалець у сиропі до великої прозорої скляної чашки - улюбленої для чаювання.
Окріп тоненькою цівочкою спадав на лимон, стінки чашки пітніли, аромат лимонного масла наповнював кімнату, огортаючи закутану в теплий халат Віту.
Вода у чашці не була прозорою, цукровий сироп створював ілюзію легенького туману, який оповивав чашку зсередини, і дівчина вдивлялася у ті ледь помітні чудернацькі візерунки. Ці цукрові візерунки промовляли до неї, спадкоємиці давнього славетного роду, нащадком якого тепер стала вона.
Візерунки шепотіли і звали, розповідаючи давню історію, у якій до кінця було невідомо, де є правда, а де плід уяви.
Йому не було й двадцяти, як одного вересневого ранку прийшли пристави і заарештували всю родину. На думку НКВС було за що, бо родина хоча і мала діток як квіток, але жили так, що все було.
Газдували на славу, мали і хліб і до хліба, батьки трудилися і дітвора змалку була приучена до праці.
Тримали і корівку, і коників, і курочки неслися. Біля хати - сад, полечко, город. Кролики. Собачка і котики. Гарно жили у своєму світі, де хліб шанувати привчили батьки змалку і трудитися змалку навчилися.
Прийшли пристави і забрали все, на виконання наказу про боротьбу з куркулями. «Кулаки» - так називали роботящих господарів своїх володінь. І закон про боротьбу з такими господарями назвали «про розкулачування».
«Шановний пане Генеральний прокуроре, звертаюся до Вас з проханням розглянути повторно справу, за якою мене і мою сім'ю позбавили усього нажитого тяжкою працею майна і незаконно (підкреслено) за вироком органів самоврядування вислали у Сибір, зачинивши у спецпоселенні строком на 20 років…»
Як воно, покидати рідну домівку, де ще вчора почувався газдою, під дулами автоматів?
Як знати, що чинити опір, означає покласти ще непрожите життя?
Батько заборонив чинити опір, бо хотів, аби діти мали право на життя, а тому сім'ю роз'єднали, і Віктор опинився за деякий час у спецпоселенні строком на двадцять років.
На роботах із заготівлі деревини хлопець придивлявся до сосен і модрин, розглядав, як веде себе кожен вид дерева, скільки потрібно сушити деревину, а яку деревину краще обробляти сирою.
Став майстром-самоучкою і місцевим живчиком, бо воля до життя не давала опускати руки. от уже за зароблені калимом гроші купив гітару, навчився грати, потім домру, балалайку, навчив грати побратима на ложках і такими концертами звеселяти таких як і він сам, зачинених у спецпоселенні людей.
Віктора любили за його силу духу і веселу вдачу, згодом молодецький запал почав потроху вщухати, але розрада душі - музика, вона не полишила його, навіть коли роки минули відмітку сорок.
Одного такого вересневого ранку Віктор дізнався, що його скоро випустять на волю, омріяну волю. Чоловік мало радів тому, попереду чекала зима, іти було нікуди, хоча і вільний. Повертатися на батьківщину було суворо заборонено, він був нев’їзний, а куди податися не знав.
Отак і зустрів його Микола, коли день звільнення прийшов. Віктор зі скромними пожитками, але найбільшим багатством – балалайкою, домрою та гітарою сидів під стінами тюрми. Вигляд у чоловіка був не найкращим. У задумі, він сидів і нікуди не йшов, закляк, наче прикутий.
- Вітю, ти тепер вільний, і можеш іти куди завгодно, - Микола торкнув за плече колишнього в'язня, -Вільний, Вітю, хіба ж тобі не радісно?!
-Эххх... -зітхнув чоловік, якому було вже за сорок, - Чего радоваться?
-Як чого? Ти вільний! Іти можеш куди хочеш!
- Некуда идти...- в зажурі промовив Віктор і його губа зрадницьки скривилася, але він швидко опанував себе, аби не заридати гірко, бо він добре знав, що туди, куди хотів повернутися нема дороги, і позаду двадцять років тут, років молодості і підірваного здоров'я.
Віктор тяжко працював на роботах із заготівлі деревини, і якось важка колода притиснула ногу, тому коліно час від часу нило, особливо на погоду, і Віктор кульгав, консервуючи біль в собі.
- А поїдемо зі мною, в Україну? Вітю, неподалік столиці Києва є місто Яготин, я родом з тих країв, поїдемо разом, друже! У Яготині велетенський цукровий завод, там точно такі, як ти, працьовиті потрібні! І гуртожиток є. Спершу поживеш у мене, а там і у гуртожиток влаштуєшся. А там і дівчину собі придивишся, друже, поїхали!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію