ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Автобіографія з елементами щоденника (уривки)
Контекст : "Учорашнє", стор. 89–93
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Автобіографія з елементами щоденника (уривки)
* * *
Київ. Неділя. 27 липня 1969 року. Кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Молода подружня пара дивиться кіно. Яке – мені невідомо. Потім сонце. Морозиво. Ще один кінотеатр. "Дорвалися," – як то кажуть. Мабуть, молоді філологи не знаходили слів під враженнями літа, і тому вони дивилися…
Ранок 28 липня, 8:55. Народилося я. Записали Сергієм.
* * *
Село. Пам’ятаю прадіда. У шапці-ушанці з одним задраним її вухом угору, другим – униз. Його невід, розвішений на тині біля мошкороду. Він – кращий рибалка і, взагалі, ремісник на все село. Я тягнувся до нього у свої три роки… Я тягнувся до нього й тоді, коли його ховали від мене в яму, кричачи й трохи не падаючи туди. Це предки, їх голос.
* * *
Боярка. Школа. Перші класи. Сусідка-дівчинка. Моя перша любов… Вона від’їхала на нове місце проживання. Я не знав, що зі мною, і не спав. Але одного весняного ранку, коли у шкільному саду цвіли півонії, вона з’явилася несподівано. Вона вблагала свою бабусю привезти її до мене на останнє наше побачення. Я збирав їй квіти і довго тримав її руку. Але весь час – очі ставочками з небом і солоною водою. Ми плакали. Більше ніколи я такого не бачив.
* * *
Ми знову живемо в Києві, де інша школа і битва за оцінки… Рятував театральний гурток і його гастролі.
* * *
Закінчую педагогічне училище з любов’ю до дітей і без жодного бажання ставити їм оцінки. Тікаю від школи у свій театральний інститут і знаходжу свого глядача. Дітей дорослих.
Борис Петрович Ставицький, інші педагоги. Я поважаю їх і намагаюся вписати щось у свою "табулу расу". Педучилище навчило мене цінувати труд педагога і йти назустріч, учитися.
* * *
Осінь 88-го. Я першокурсник. Вечір. Закінчилися лекції. Стою на ґанку театрального інституту. У жінці, в невидному демісезоні зі стомленим обличчям, на яке з-під шерстяної, в’язаної шапчини насунулася кучерява кипа волосся, я не відразу впізнав Ліну Костенко. Звичайнісінька жінка, чиї вірші мене тоді дуже хвилювали. Це був знак. Я привітався і допоміг донести речі до рогу вулиці Чкалова. Я прочитав їй свої перші вірші – і вона мене благословила! "Пиши." Так, паралельно зі сценою, я починав жити з поезією, яка помножувала мої сили. Ліна Василівна лишається і по сей день для мене авторитетом. Не лише завдяки своїм віршам, неповторному баченню, а й тому, що ніколи не "лізла" в політику. Художник має бути вільним. І голодним. Я це зрозумів не лише тому, що побачив Ліну Василівну в досить благенькому вбранні, а й тому, що сам пересвідчився за свої чотири роки навчання і два роки роботи в Молодіжному театрі у якості актора, як годує дух, коли не вистачає харчів. Хоча, дійсно, матеріальні блага необхідні, аби не померти. Тепер я знаю ціну шедеврів і предметів побуту.
* * *
31 грудня 1989 року, неділя.
Ось-ось піде від нас 1989 рік, а з ним і усі 80-ті роки… Що вони собою значили? для мене? для інших? Як змінили моє єство? Ой, як змінили!..
На порозі 90-го маю 20 років!
Як я зустрічаю Новий рік?.. Намагаюся зустріти радісно. Хочу, щоб усе, що не оформилося у 1989-му, усіх 80-х, знайшло своє творче втілення у 90-му…-их. Так хочу справжнього щастя. Кругом. – Усюди! І в професії моїй акторській майбутній – у навчанні, в особистому житті, хочу задоволення в усьому! У поезії, у мові; у своєму характері, житті хочу уникати всього поганого.
Пошли мені, Боже, добра! Пробач усі гріхи мої великії… Зроби мене стриманим і невтримним, простим і складним, вічним і короткочасним.
Допоможи мені, фортуно!..
Здрастуйте, 90-ті роки! Прийміть мене таким, який я є. Зробіть з мене, зліпіть з мене Людину.
P.S. Наперед удячний!
* * *
Господи! 20 літ за плечима. Що, мало?! Та за два десятки можна цілі гори перевернуть… А я… А я? Нічого вагомого не перевернув. Як на мою думку…
* * *
Мені потрібна тиша. Я люблю самотність. Я люблю, коли важко. Коли залишаєшся сам на сам з собою, високо злітаєш… А хтось відкриває двері, і ти падаєш додолу, як підстрілений птах…
* * *
Закінчив інститут. Чи змінився я? у кращий, ні – мій бік? Невідомо.
Писатиму вірші.
* * *
Отже, пишу вірші…
Маю намір трохи ще попрацювати, поки всі сплять і ніхто не заважає. Вірніше – вживатимусь у віршистий стан.
* * *
Сьогодні назгрібав купи паперів і, засівши, заходився їх переглядати. У мене вже чималий архів. Таким чином можливо розібратися зі своїм спадком лише у стані розважливості, спокою і бажання повернутися (таке трапляється особливо, коли людина занедужає). Так ось і я хворію.
* * *
У якийсь момент почав щось малювати. Чому? Є така необхідність. Зупинити мить. Сцена не дає такої можливості. Там свої нюанси. Там мить як секунда загальної правди чи неправди, як одиниці виміру. У поезії мить – це слово, навіть склад – буква, звук, сказаний, до речі, вголос з тієї ж сцени, це навіть час між буквами, в осмисленні читача, чиї внутрішні малюнки ми не бачимо. Малюнок – мить, яка повинна рухатися далі. У кольорах чи без них, у звуку чи без нього, у світлотіні, особах, чому завгодно.
Це "далі" – і є, як на мене, кіномалюнок, кінокартина, робота мінливих моментів, де моя думка не менш працездатна й інтуїція не менш вірогідна, аніж у поезії чи малюванні. Навіть сцена може бути чотирма стінами. Китайці кажуть: "Вивчивши один кут квадрата, не забудь про інші." Хочеться простору.
* * *
Кидати акторську роботу я не збираюся. Вона частина мене. Це так само, якби мені сказали: "Кинь писати вірші!" Це неможливо, бо вони народжуються незалежно від мене. Усе, що надумане – відпадає. Усе своє – має розвиток. Я маю своє особливе бачення певних процесів усередині і зовні. Усе інше – форми вираження. Я хочу дійти до більш складної форми – кінематографу. Але це ні в якому разі не означає відмови від інших складових мого світосприймання.
Дивитися, вдивлятися, дивуватися. Мабуть, ця "трійця" мені найбільш імпонує. У простих предметах закладені відповіді відпочатково. Помічаючи їх чи ні, – людина бреше або каже правду, або нічого більше не може робити. Читаю свої вірші "Порожня банка…", "…стовп". Вони кінематографічні, за кожним із них я можу зняти свою, своєрідну, відмінну одна від одної, картину. Бо перш, ніж щось писати (інколи й одноразово з тим, як пишу) – я бачу, уявляю щось схоже на кіно.
Час від часу мені сняться фільми так само, як деяким людям. Спочатку йдуть титри, потім події… Сон є своєрідний стрес, шок, завдяки якому, як я розумію, відбувається енергетичний скид інформації, надуманого, нафантазованого.
Ще в інституті мені говорили деякі люди, чи не маю я наміру вступати на режисуру. Я казав їм "ні", вважаючи, що не може бути режисер повноцінним, не відчувши вповні акторської роботи. (Жодним чином це не означає, що моя позиція безпомилкова). Але й тепер я не відмовляюся від своїх слів. Актором я лишатимуся. Тільки ось виникла потреба, необхідність ривку, прориву до повнішого вираження. Не весь мій потенціал задіяний. Моя ціль на цій землі полягає у синтезі. Поєднанні раніше, до мене, не поєднуваного. І тому я йду до руху, в кожному кадрі якого – свій центр тяжіння. Це не значить, що все має бути розкиданим з кадру в кадр – десь має бути та нитка, яка червона. Вона проходить через події, предмети, простір так, щоб зобразилась людина.
Це, мабуть, поки що все найголовніше, що я міг би сказати…
Сергій Ґуберначук
1989–2004 р.р.
Київ. Неділя. 27 липня 1969 року. Кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Молода подружня пара дивиться кіно. Яке – мені невідомо. Потім сонце. Морозиво. Ще один кінотеатр. "Дорвалися," – як то кажуть. Мабуть, молоді філологи не знаходили слів під враженнями літа, і тому вони дивилися…
Ранок 28 липня, 8:55. Народилося я. Записали Сергієм.
* * *
Село. Пам’ятаю прадіда. У шапці-ушанці з одним задраним її вухом угору, другим – униз. Його невід, розвішений на тині біля мошкороду. Він – кращий рибалка і, взагалі, ремісник на все село. Я тягнувся до нього у свої три роки… Я тягнувся до нього й тоді, коли його ховали від мене в яму, кричачи й трохи не падаючи туди. Це предки, їх голос.
* * *
Боярка. Школа. Перші класи. Сусідка-дівчинка. Моя перша любов… Вона від’їхала на нове місце проживання. Я не знав, що зі мною, і не спав. Але одного весняного ранку, коли у шкільному саду цвіли півонії, вона з’явилася несподівано. Вона вблагала свою бабусю привезти її до мене на останнє наше побачення. Я збирав їй квіти і довго тримав її руку. Але весь час – очі ставочками з небом і солоною водою. Ми плакали. Більше ніколи я такого не бачив.
* * *
Ми знову живемо в Києві, де інша школа і битва за оцінки… Рятував театральний гурток і його гастролі.
* * *
Закінчую педагогічне училище з любов’ю до дітей і без жодного бажання ставити їм оцінки. Тікаю від школи у свій театральний інститут і знаходжу свого глядача. Дітей дорослих.
Борис Петрович Ставицький, інші педагоги. Я поважаю їх і намагаюся вписати щось у свою "табулу расу". Педучилище навчило мене цінувати труд педагога і йти назустріч, учитися.
* * *
Осінь 88-го. Я першокурсник. Вечір. Закінчилися лекції. Стою на ґанку театрального інституту. У жінці, в невидному демісезоні зі стомленим обличчям, на яке з-під шерстяної, в’язаної шапчини насунулася кучерява кипа волосся, я не відразу впізнав Ліну Костенко. Звичайнісінька жінка, чиї вірші мене тоді дуже хвилювали. Це був знак. Я привітався і допоміг донести речі до рогу вулиці Чкалова. Я прочитав їй свої перші вірші – і вона мене благословила! "Пиши." Так, паралельно зі сценою, я починав жити з поезією, яка помножувала мої сили. Ліна Василівна лишається і по сей день для мене авторитетом. Не лише завдяки своїм віршам, неповторному баченню, а й тому, що ніколи не "лізла" в політику. Художник має бути вільним. І голодним. Я це зрозумів не лише тому, що побачив Ліну Василівну в досить благенькому вбранні, а й тому, що сам пересвідчився за свої чотири роки навчання і два роки роботи в Молодіжному театрі у якості актора, як годує дух, коли не вистачає харчів. Хоча, дійсно, матеріальні блага необхідні, аби не померти. Тепер я знаю ціну шедеврів і предметів побуту.
* * *
31 грудня 1989 року, неділя.
Ось-ось піде від нас 1989 рік, а з ним і усі 80-ті роки… Що вони собою значили? для мене? для інших? Як змінили моє єство? Ой, як змінили!..
На порозі 90-го маю 20 років!
Як я зустрічаю Новий рік?.. Намагаюся зустріти радісно. Хочу, щоб усе, що не оформилося у 1989-му, усіх 80-х, знайшло своє творче втілення у 90-му…-их. Так хочу справжнього щастя. Кругом. – Усюди! І в професії моїй акторській майбутній – у навчанні, в особистому житті, хочу задоволення в усьому! У поезії, у мові; у своєму характері, житті хочу уникати всього поганого.
Пошли мені, Боже, добра! Пробач усі гріхи мої великії… Зроби мене стриманим і невтримним, простим і складним, вічним і короткочасним.
Допоможи мені, фортуно!..
Здрастуйте, 90-ті роки! Прийміть мене таким, який я є. Зробіть з мене, зліпіть з мене Людину.
P.S. Наперед удячний!
* * *
Господи! 20 літ за плечима. Що, мало?! Та за два десятки можна цілі гори перевернуть… А я… А я? Нічого вагомого не перевернув. Як на мою думку…
* * *
Мені потрібна тиша. Я люблю самотність. Я люблю, коли важко. Коли залишаєшся сам на сам з собою, високо злітаєш… А хтось відкриває двері, і ти падаєш додолу, як підстрілений птах…
* * *
Закінчив інститут. Чи змінився я? у кращий, ні – мій бік? Невідомо.
Писатиму вірші.
* * *
Отже, пишу вірші…
Маю намір трохи ще попрацювати, поки всі сплять і ніхто не заважає. Вірніше – вживатимусь у віршистий стан.
* * *
Сьогодні назгрібав купи паперів і, засівши, заходився їх переглядати. У мене вже чималий архів. Таким чином можливо розібратися зі своїм спадком лише у стані розважливості, спокою і бажання повернутися (таке трапляється особливо, коли людина занедужає). Так ось і я хворію.
* * *
У якийсь момент почав щось малювати. Чому? Є така необхідність. Зупинити мить. Сцена не дає такої можливості. Там свої нюанси. Там мить як секунда загальної правди чи неправди, як одиниці виміру. У поезії мить – це слово, навіть склад – буква, звук, сказаний, до речі, вголос з тієї ж сцени, це навіть час між буквами, в осмисленні читача, чиї внутрішні малюнки ми не бачимо. Малюнок – мить, яка повинна рухатися далі. У кольорах чи без них, у звуку чи без нього, у світлотіні, особах, чому завгодно.
Це "далі" – і є, як на мене, кіномалюнок, кінокартина, робота мінливих моментів, де моя думка не менш працездатна й інтуїція не менш вірогідна, аніж у поезії чи малюванні. Навіть сцена може бути чотирма стінами. Китайці кажуть: "Вивчивши один кут квадрата, не забудь про інші." Хочеться простору.
* * *
Кидати акторську роботу я не збираюся. Вона частина мене. Це так само, якби мені сказали: "Кинь писати вірші!" Це неможливо, бо вони народжуються незалежно від мене. Усе, що надумане – відпадає. Усе своє – має розвиток. Я маю своє особливе бачення певних процесів усередині і зовні. Усе інше – форми вираження. Я хочу дійти до більш складної форми – кінематографу. Але це ні в якому разі не означає відмови від інших складових мого світосприймання.
Дивитися, вдивлятися, дивуватися. Мабуть, ця "трійця" мені найбільш імпонує. У простих предметах закладені відповіді відпочатково. Помічаючи їх чи ні, – людина бреше або каже правду, або нічого більше не може робити. Читаю свої вірші "Порожня банка…", "…стовп". Вони кінематографічні, за кожним із них я можу зняти свою, своєрідну, відмінну одна від одної, картину. Бо перш, ніж щось писати (інколи й одноразово з тим, як пишу) – я бачу, уявляю щось схоже на кіно.
Час від часу мені сняться фільми так само, як деяким людям. Спочатку йдуть титри, потім події… Сон є своєрідний стрес, шок, завдяки якому, як я розумію, відбувається енергетичний скид інформації, надуманого, нафантазованого.
Ще в інституті мені говорили деякі люди, чи не маю я наміру вступати на режисуру. Я казав їм "ні", вважаючи, що не може бути режисер повноцінним, не відчувши вповні акторської роботи. (Жодним чином це не означає, що моя позиція безпомилкова). Але й тепер я не відмовляюся від своїх слів. Актором я лишатимуся. Тільки ось виникла потреба, необхідність ривку, прориву до повнішого вираження. Не весь мій потенціал задіяний. Моя ціль на цій землі полягає у синтезі. Поєднанні раніше, до мене, не поєднуваного. І тому я йду до руху, в кожному кадрі якого – свій центр тяжіння. Це не значить, що все має бути розкиданим з кадру в кадр – десь має бути та нитка, яка червона. Вона проходить через події, предмети, простір так, щоб зобразилась людина.
Це, мабуть, поки що все найголовніше, що я міг би сказати…
Сергій Ґуберначук
1989–2004 р.р.
Контекст : "Учорашнє", стор. 89–93
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію