ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Марґо Ґейко
2019.11.20 19:36
Коли настане судний день
Тепла, позбавленого сану,
І не лунатиме ніде:
«Осанна осені, Осанна!»

Коли вітри загомонять
І ніч мороз помножить вдвічі,
Суворий січень – вічний вітчим

Олександр Сушко
2019.11.20 18:24
Чи стачить сил порвати ланцюги,
Як вмерти - гріх, а жити - неможливо?
А страх мій дух утоптує у мохи,
Шепоче: " За порогом раю - прірва!..."

Перетерпів і осуд, і шопту,
Лишив у сильцях серця половину.
Тепер на волі битим склом іду,

Матвій Смірнов
2019.11.20 18:09
Він пам’ятає: ніби весна,
Начебто тане лід,
Небо, мов намальоване - над,
Чорні калюжі - під,

Він пам’ятає, як горизонт
Збився у вертикаль.
Далі не ясно - чи яв, чи сон,

Сергій Губерначук
2019.11.20 16:31
Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без

Козак Дума
2019.11.20 16:18
На городі між грядками
«сторож» оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а старе мочало-патли –

Тамара Шкіндер
2019.11.20 14:10
Тебе давно уже немає, тату.
Та вірю, що ти дивишся з небес
На край наш милий і на рідну хату...
Нас тяжко розділив могильний хрест.

Ти завжди був таким замалослівним.
Та знаю: Україну як любив.
Пишався щиро українським Гімном.

Олександр Сушко
2019.11.20 12:18
Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?

Іван Потьомкін
2019.11.20 10:24
Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівли

Олексій Кацай
2019.11.20 08:42
Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улого

Віктор Кучерук
2019.11.20 05:56
Дрімає тиша поміж стін
Спустілої кімнати, –
Сьогодні знову п’ю один
За найгіркішу втрату.
Коли обпалює вуста
Питво одноманітне,
То тихне біль і гіркота
Зникає непомітно.

Микола Соболь
2019.11.20 05:30
Перший сніг притулю до щоки.
Хай мені нагадає про маму.
Поміж нами провалля роки
Оповиті сумними думками.

Світлий спогад тепліє в душі
Ніжно-чистий, як мамина ласка.
Одягають сади кунтуші,

Ярослав Чорногуз
2019.11.20 03:43
Так холодно уже в осіннім передзим`ї,
Сади укрив давкий, задушливий туман…
Мов світові всьому легку пов`язку димну
На очі зав`язав, підкравшись крадькома.

І світ, як немовля, спеленаний у льолі…
І льоля та густа й доволі ще м`яка…
Хтось дмухає йом

Олександр Сушко
2019.11.20 00:40
Дехто каже, що поет - це Бог.
Ні, він - бранець смертної юдолі,
Сито для біди, людських тривог,
Прикрощів, образ, важкої долі.

Золота в багатія - вози,
Охоронців полк стоїть на варті.
А у мене - крапельки краси,

Олена Побийголод
2019.11.19 18:21
Володимир Висоцький. «Аліса»

Я Робін Качур, не босяк,
хоч дражнять «Робінсон Гусак»,
та це мені - як з гусака вода!
Письменний навіть я так-сяк,
я вам - не пір’я для писак,
і це - моя позиція тверда!

Сергій Губерначук
2019.11.19 16:31
Твоє тіло, мов луг.
У бокалах квіток,
завжди повних нектаром,
я губи змочу пересохлі.
Я грудей твоїх друг,
я до ніг твоїх крок,
я той кінь, що над яром
цілує покоси пожовклі.

Козак Дума
2019.11.19 15:48
Танцює осінь танго з листопадом,
кружляє листя в вальсі чарівнім
і зорепадом сиплеться по саду,
де сумно трохи й радісно мені.

Радію зорям в неосяжнім небі
і різнобарв’ю теплих кольорів,
та сумно, що цей день минув без тебе,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Сльоза сльозу не здоганя" (2010)

 СЛЬОЗА СЛЬОЗУ НЕ ЗДОГАНЯ (роздуми та сумніви)

Сльоза сльозу не здоганя,
бо губляться в дорозі
підкови, –
я ж свого коня
прикоськати не в змозі.

Межа його не зупиня
і прив’язь при порозі
не втримує –
і так щодня
в засльозеній тривозі...

Роки минулі – не броня
в грозу на перелозі
нічної скачки...
Та за дня
все ж статись перемозі!

Мене ж сам Бог охороня
і всі, хто є при Бозі,
і роси скльовує стерня
такі прозоросльозі.


* * *

Україну в єдину державу намагалися об’єднати старокиївські князі та середньовічні козацькі кошові, гетьмани Іван Мазепа і Павло Скоропадський, злісно кляті комуністами й шовіністами палкі Семен Петлюра і Степан Бандера, уже мої сучасники-дисиденти Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл… Невміло прагне об’єднання лівих і правих, патріотів і україноненависників наївний мій земляк Віктор Ющенко. Думаю, що і Юля Володимирівна щиро хоче цього, але не має достатніх сил і можливостей. Намагаюся зрозуміти причини багатьох спроб і невдач, не спішу категорично звинувачувати в поразках вождів і поводирів роз’єднаної і розбратаної народної маси, що ніяк не налаштована злитися в тісних національних (або й інтернаціональних) обіймах. Важко це, неймовірно, титанічно-трагічно тяжко… Що вже далеко ходити в пошуках позитиву, коли я сам – не ворог собі самому – не можу об’єднати власну невеличку родину, знайти порозуміння з кровним сином і донькою, з двоюрідними і триюрідними братами й сестрами, свояками-родичами, що живуть у Сумах і Харкові, Львові та Рівному, Кам’янці-Подільському і Луганську, в інших містах і селах так званих «бандерівщини» і «малоросії»?!




* * *

«Де народився, там і згодився». Мабуть, у цьому мудрому вислові криється правильна відповідь на непросте і найважливіше, на мою думку, питання: хто ти єси і де твоє місце на землі? Хоч у Луганську я прожив понад сорок літ, але душею і тілом я завше у Верхосуллі, там, де загубились мої першопочатки.




* * *

Читаючи історію України, я почуваюся тяжкохворою людиною на операційному столі, якій без наркозу видаляють смертельні метастази, причому ніхто не гарантує щасливого результату, повного відновлення життєдіяльності хворого. Я усвідомлюю це, але не відмовляюся від операції-експерименту – видужання має прийти через біль, треба лишень витримати його, не померти нагло на радість і втіху тим, хто заперечує не лише моє право мучитись долею України, а й саме моє існування на цій тисячно-перегрішеній землі.




* * *

Ще з малих літ я зжився зі своїм круглосирітством, не особливо й нарікав на долю, однак ніколи не переставав крадькома плакати не над могилами батька-матері, а над усвідомленням відсутності їхніх могил, неможливістю бодай зрідка відвідувати священні для мене горбики землі, аби припасти до них грудьми та відчути свій досмертний зв'язок із найріднішими останками, що покояться під дерном і барвінками. Сирітство – це, мушу сказати, найбільша і найтяжча мука!




* * *

Не спромігся звести власний будинок, посадити й виростити сад… Народив хіба що сина, але виховували його інші, і виховували не в найліпший спосіб. Не прощу собі ніколи такої безвідповідальності та легковажності!




* * *

Ось і мала моя батьківщина: усе тут мале споконвіку порівняно з довколишнім світом, із цілою великою Батьківщиною, але наскільки все тут змаліло за півстоліття, а особливо за останні роки! Тіснішими стали обшири-видноколи, вужчими дороги, стежки і стежечки, геть скрихітнились колись визначні символи неперебутності рідного села: середня школа, клуб, лікарня, крамниці, тваринницькі ферми й технічні майстерні. Вітри здули з лиця землі цілі хутори і присілки: Марусине, Кобзареве, Першотравневе, мою Комуну-Ойкумену… Коротшими й безлюднішими стали Кучерівка і Бараба, Голуб’яче і Смєтіне, Башкиреве і Козків-хутір. Щезли обидва вітряки, цегельня і сітровий заводик, молочарня і ветлікарня. Не стало комор і токів, усе менше і менше автомобілів перетинає Марківку в напрямку Штепівки та Жовтневого. Дорога ж на Рудку заводить хіба що в глухий кут – інших доріг просто не стало, їх заорали, або ж вони заросли бур’яном-дерезою. Моя золота Сула втопилася в болоті, бо вище за течією її перегородили греблею запопадливі місцеві перетворювачі природи. Широка долина річки – суцільно непрохідні джунглі з вільх і верб, очерету й рогози! Сльоза сльозу не здоганяє – висихають на моїх зморщених щоках, як висохли криниці та джерела всього Верхосулля.
І люди-земляки, здається, здрібнішали, і ніким замінити незабутніх бібліотекаря Григорія Івановича Падалку, ерудита-вчителя Віктора Григоровича Коржова, художника і музику Бориса Явдокимовича Лободу, кіномеханіка Євгена Гуйву, вчительку української мови та літератури Меланію Михайлівну Дідевич, дядька Мишка-сітрового, тітку Марфу-молочарку, голову сільради Андрія Андрійовича Зінченка… І ніколи вже не зустріну я на сільських вуличках двох діденківських Катрусь, двох пигулівських і одного скляренківського Іванів, моїх найщиріших друзів… І ще багатьом, і багатьом я вже ніколи не зможу сказати «Здрастуй…»
Єдине, чим радує мене моя мала батьківщина, – це її зелене вбрання. Крім здичавіло-зарослої річкової долини рясно розрослися лісосмуги, обидва марківські парки, біляцвинтарні гаї. Зберігся й лісопарк у знищеній Комуні, щоправда, він давно втратив свою паркову привабу… Жаль, гине на очах запущений колгоспний сад між Кучерівкою і Першотравневим. Доживає віку попівський сад біля школи, геть зовсім зникли комунівські старий і молодий сади, липова алея, меморіально-родинний цвинтар поміщиків Крамаренків біля обмілілого верхнього ставка у Комуні (нижній став перетворився на жаб’яче болото; болотами стали і колись штучно заводнені яри). Сльоза сльозу не здоганяє – висихають у пустелі запустіння та людської байдужості…




* * *

У дитинстві та юності мені довелося перепливати Сулу і Псло, Онегу й Дністер, Західний Буг і Сіверський Дінець, Оскіл і Айдар… У різний час я купався в Дніпрі та Сеймі, у Ворсклі та Деркулі, навіть у Валдайському озері та Чорному і Балтійському морях… Та найтеплішою, справді живою, цілющою водою була комунівська ставкова і верхосульська річкова. Хотів би й зараз зануритись у її таємничі глибини, та де вже там! Ні риби в них, мабуть, немає, ні раків – одні жаби та вужі…




* * *

Моє покоління жило-виживало в голоді та холоді, особливо тяжко було не згинути й вирости круглим, як і я, сиротам у післяокупаційній, до нитки обдертій чужими-своїми вандалами Україні. Їли ми все, що повзало й літало, що пробивалося з пораненої землі до сонця. Труїлися, хворіли, помирали та знову воскресали. Нам треба було вирости, щоб замінити в радянсько-колгоспному рабстві батьків і дідів. Ми зобов’язані були вирости й чогось навчитися, аби продовжити свій рід-нарід і колись, уже в зрілому віці, відверто плюнути в червоні пики наших гнобителів!




* * *

Уже змалечку я був подвижником. У шестирічному (і то несповна) віці пішов до школи, уже вміючи читати й писати (навчився від старшої сестрички). Мав добру пам’ять, то всотував усе почуте від людей, які ще пам’ятали двох останніх російських імператорів, які не бачили різниці між поміщиками й сучасними головами колгоспів (щоправда, перших вони лаяли менше), між Гітлером і Сталіним. Вірив найбільше своїй бабусі: вона мудра була і правдива, як ніхто. У сім років я пас корів, у вісім – коней, у дев’ять – косив і молотив. Перечитав сотні хороших і не дуже хороших книг – від «Шхуни «Колумб»» Миколи Трублаїні та «Як гартувалася сталь» Миколи Островського до «Мартіна Ідена» Джека Лондона й «Посмертних записок Піквікського клубу» Чарльза Діккенса. А ще як мандрівник пішки сходив околиці кількох сусідячих між собою районів. А ще (після чотирнадцяти років, після того, як був вигнаний зі школи за вільнодумство і «вольтер’янство»), без жодної копійки, зі шматком черствого хліба проїхав «страну, где так вольно дышит человек» з півдня на північ та з заходу на схід. Кілька разів був на краєчку загибелі: під лісовозом у Донбасі, під поїздом у Караганді та Пензі, у бурхливих водах Онеги, під колесами трамвая у Харкові... Рятували мене Господь-Бог та ще мій священний обов’язок перед загиблим родом Великородів: жити на зло ворогам і воріженькам!
А навколо було стільки наглих смертей! Юне серце розривалося від розпуки, втрата друзів ранила так боляче, що й не сказати. У шахтах Воркути загинув Ванько Скляренко; десь на Далекому Сході невідомими злочинцями був убитий Іван Пигуль (Панасович); Іван Пигуль (Григорович) покінчив із життям у Сумах (кажуть, що від горілки, та я не вірю); рано пішли в засвіти дві діденківські Катрусі, друг і однодумець Женя, марківський кіномеханік... А пізніших втрат не беруся й рахувати. Вимирає моє покоління, достойно не оцінене й гаразд не оплакане. Діти війни, зробивши свою справу (більшу чи меншу), поховались у скромних могилах на непрестижних цвинтарях несходимої долі-сваволі.




* * *

Донька Леся разом із чоловіком відпочивають «дикунами» у кримській Феодосії; дружина пошкандибала на свою відповідальну роботу прибиральниці на центральному міському ринку; а я оце, у самотині, варю юшку та записую свої не вельми веселі думки-спогади. Життя триває, проходить мимо ветхих воріт мого ветхого приватного будиночка – мені воно вже малоцікаве, малопривабливе. Я не патріот Луганська, не «донбасьор» (вислів Януковича) – я понад усім цим і вважаю себе просто людиною старою та мудрою, жителем планети Земля, у тіло якої мене колись зариють...




* * *

З десяток вирощених на власній грядочці помідорів запхав до трьохлітрової скляної банки, залив холодною водою, додавши до майбутньої квашенини листя хрону, кріп, петрушку, червоний гіркий перець та чорний горошок (для аромату), зубки часнику, сіль і цукор. Через тиждень матиму чим закусювати варену картоплю, привезену зі Cватового, з городу Миколи Твердохліба. Це урізноманітить моє пенсіонерське меню. Їстиму та щось писатиму знічев’я. А чим іще мені займатися на заслуженому відпочинку?! По телевізору варто лишень новини дивитися, хоча приємного в них і мало, – усе інше не варте часу. Телефони мої (і стаціонарний, і подарований донькою мобільний) не дуже мені надокучають, гостей майже не буває, бо люди ще не знають, як мене розшукати за новою адресою. Сам я телефоную лише поетесі-землячці Надії Кошель до Верхньобогданівки Станично-Луганського району, сватівцям Володимиру Просіну, Миколі Твердохлібу, Іванові Васильовичу Дробицькому, другові дитячих літ Іванові Івануні, який мешкає в селі Пустовійтівці поблизу Ромен. У Луганську в мене теж небагато абонентів – чоловік десять, не більше. Пишеться не завжди, читати після трьох операцій на очах не можу, спати вже наскучило. Отож здебільшого й нуджуся безділлям.




* * *

Іноді хтось із новоспечених «гобсеків» при зустрічі зі мною не вітається, відвертаючи мармизу вбік і зневажливо спльовуючи на тротуар. Спершу це мене ображало, та з часом я до цього призвичаювався, звикав, мов до надокучливого смороду зі сміттєвих звалищ біля магазинів (власності цих «гобсеків») і став спльовувати зневажливо в найближчу сміттєурну.
Я маю шанувати себе навіть у своїй суспільно-соціальній нікчемності, не забуваючи про те, що я – який-неякий – письменник і став ним ще півстоліття тому, коли вперше надрукувався в газеті, а затим і в журналі. Щасливі життєві стежки-дороги зводили мене з такими видатними людьми, як Василь Стус і Микола Вінграновський, Анатолій Солов’яненко і Костянтин Меркурійович Ситник (академік), Левко Лук’яненко і Олесь Сергієнко, Володимир Івасюк і Ренат Харіс, Олесь Гончар і Ярослав Стельмах... Я близько товаришував із Володею Затуливітром і Юрієм Кузнєцовим (геніальний російський поет), Петром Скунцем і Робертом Третяковим, чаркувався з такими людьми, які за жодних обставин не захотіли б сидіти за одним буфетним столом із Януковичем, Лукашенком чи навіть Путіним!
Але що це я розхвастався, і перед ким? Перед своїм песиком Шустриком, абощо? Моя вдячна аудиторія або перемерла, або нині далека від мене – через різні поважні обставини. А те, що згадав хороших людей, то добре, вони тисячу разів того варті!




* * *

Щойно по телевізії подивився фінський кінофільм «В тилу ворога» – про бойовий подвиг фінських солдатів при захисті рідної землі від агресії совітів. Мимоволі пригадав, як малим із захопленням читав і перечитував пропагандистську книжечку «О смелых и умелых» – уже про подвиг «совітських воїнів у справедливій війні з підлими фінами». Там один сміливець-муромець побивав одним махом сотню тупих «чухонців», несміливих, і невмілих, за твердженням автора (ім’я його забулося). А як воно було все насправді? Колишній маршал російської імператорської армії за півтора десятка літ зумів вишколити з «тупих чухонців» найкращих воїнів тогочасного мілітарного світу! За кожного вбитого фіна совітські стратеги й тактики поклали в болота і сніги карельського перешийка по вісімнадцять недомуштрованих, погано обмундированих і зголоднілих робітників та колгоспників, патріотів-добровольців. А у війні з Німеччиною, її сателітами героїчні совіти не пошкодували вже по двадцять вісім вояків за одного кадрового воїна-ворога! Про що вже тут можна говорити?! Я особисто втратив у тій «переможній» війні батька, матір і рідного дядька Івана.




* * *

Покійний Микита Антонович Чернявський, відомий український поет і прозаїк, мій багаторічний літературний батько, неодноразово, добряче підпивши, відверто зізнавався: «Ми – душевно зламане покоління, здеморалізоване сталінізмом і комунізмом, неспроможні вже відтворювати в літературі життєву правду. Це належить вам, нашим синам – велике право бути справжніми реалістами. Пиши й надалі такі твори, Іване, як «Горобина ніч» і «В сивій пам’яті» – років через двадцять їх обов’язково надрукують. А поки що ховай у довгу шухляду, бо запроторять тебе в табори на довгі роки». Що ж, він був мудрою людиною, обачною і передбачливою. За це я йому завжди дякував; тепло згадую його і нині, через півтора десятки літ після його смерті.




* * *

Ще з раннього дитинства я щиро вірив у свою ясну зорю. Голий, босий, голодний, у шостому класі вигнаний зі школи буцімто за хуліганство, я вірив у щасливий випадок, який порятує мене з колгоспного рабства й виведе в люди. Вірив, що після служби в армії складу екзамени на атестат зрілості, – і склав. Вірив, що вступлю до університету, – і вступив. Не сумнівався, що стану автором першої, другої збірки віршів, – і не помилився, і став членом Спілки письменників у квітні сімдесят другого року, будучи на той час переслідуваний кадебістами за «інакомисліє» і фактично безробітний. Дуже хотів вижити після кількох складних операцій – і вижив. Загадав собі трохи пожити у вільній Україні, перейти рубіж між двадцятим і двадцять першим століттям – і живу, і подолав рубікон, і продовжую писати так, як мені завше хотілося. Тож нехай живе наївна, але тверда віра у благословенний щасливий випадок!




* * *

Турботливі опікуни із кадебе зробили все для того, щоб дорешти викорчувати з мене оптимізм і провидіння долі: виживали з престижної роботи, підводили під відрахування мене з трьох вузів, доводили до глибокої депресії та запоїв, до повного зубожіння. Аж не віриться сьогодні, що наприкінці вісімдесятих я лишився без будь-якого заробітку, доношував останні, уже надто потерті штани й пальто, стоптані черевики. У творче відрядження до Челябінська та Магнітогорська я їздив у пальті свого друга Яші Малахова. Царство йому небесне! А на письменницькі збори у травні дев’яносто другого року, де мене мали обирати першим позапартійним керівником обласної філії СПУ, прийшов у доньчиній шерстяній кофті та черевиках сусіда.
О, часи-мінуси, які доля моя перекреслила плюсами й вирівняла мою творчу дорогу моральними здобутками! Ви були в моєму житті, я не зрікаюся вас, по-людськи жалію і не проклинаю... Що було – те було, спливло за стріль-водою!
У соціальних низах українського суспільства, з мізерною пенсійкою, я не почуваюся аж занадто нещасним. Усвідомлюючи те, що я не досяг піку людського тріумфу – не довчився, не накопичив достатку, не долюбив, не достраждав, не довершив, я не роблю з цього трагедії – сміюся над самим собою, іронізую і кепкую над ближніми, яких поїдає заздрість до моєї самодостатності.




* * *

Засвіт встаю і сідаю до столу. Усі ще сплять. Ніщо не заважає попрацювати пару годин, як то кажуть, на повну, на свіжу, відпочилу за ніч голову. Осьдечки сигарети, запальничка; чайник закипає – зараз заллю собі міцненького «Майського», він добре впливає на мій творчий настрій.
Цікавий сам процес творення: ти ще й не знаєш, про що писатимеш нині, чи будуть це вірші, чи мікроесе на злобу дня, чи відповідь на лист давнього товариша – сільського вчителя. Головне – писати, обрати найбільш наболілу та виношену тему, а в якому жанрі вона оформиться, то вже й не так важливо. Можна одночасно писати вірш ліричний або іронічний, есе естетичний чи історичний, і лист-сповідь, лист-звіт, лист-покаяння. Хід твоїх думок скеровує чи не сам Господь-Бог, а рукою твоєю водить, певне, само провидіння. Ось перший рядок, мов перший крок у повній темряві незнайомою стежкою: м’який, обережний попервах, незабаром він стає твердішим, упевненішим, а очі призвичаюються до мороку й починають вихоплювати з нього окремі деталі та штрихи...




* * *

Різних політичних партійок у сучасній Україні стільки, що й порахувати без спеціального приладу неможливо. «Хоч греблю гати», – сказала б моя бабуся, якби була жива.
Звісно, люди неоднорідні, мають різні погляди, смаки й уподобання, сповідують ту чи іншу віру, смакують ту чи іншу страву, схиляються всяк перед своїм кумиром.
Найлегше розпізнати людей за принципом: свій – чужий, патріот – сепаратист, правий – лівий, добрий – злий. Перших, як правило, завжди менше, тож і ціну їм скласти набагато важче, ніж другим, яких повсюди – що хоч граблями греби, хоч мітлою мети.
Для мене своїми, звичайно ж, є ті, хто, як і я, над усе люблять Україну, переймаються її долею, боляче переживають її тимчасові біди-негаразди. Та вони ж і є патріотами, оці свої, безоглядно закохані та самовіддані. Вони ж і є правими, бо не сприймають комуністичних ідей ні зі сторінок «безсмертних» книг Ілліча, ні з вуст Симоненка-Кілінкарова. І добрі серця мають оті менші числом «свої» – усе готові віддати, аби рідному народові жилось краще.
Про так званих «чужих» мені говорити, а тим паче писати дещо складніше, оскільки в їхній шкурі я ніколи не був і не буду. Та вони самі себе виявляють настільки рельєфно, що давати їм характеристики стає простою, буденно-банальною справою. Особливо вирізняються «чужі» у нашому політичному реґіоні. Тут, на дикопільському привіллі, їм живеться безпечно й сито: паші різноманітної доволі, пастухи недремні, господарі – недалечко, одразу ж за Дінцем і Деркулом.
Спробую по-своєму визначити, до якої масті зачислити тих чи інших умовно чужих. Для більшої показовості візьму «кожної тварі по парі», дам їм імена конкретних місцевих персонажів. Отже, перша пара – шовіністи. Росіяни за походженням, імперіалісти за ментальністю, як правило, добре освічені та вельми вчені. Це – Філіпови і Зайцеви (а можна назвати ще й Захарових та Акентьєвих, Тихонових та Єфремових…). Вони не те що не сприймають нічого українського, вони люто ненавидять усе українське, крім сала й горілки. Однак вони менш небезпечні, ніж так звані русофіли, «підніжки, грязь Москви». Таких у луганському політикумі видимо-невидимо. Парою для завантаження у ковчег, що прямує до гори вічного небуття, я обираю, звісно ж, всюдисущих Голенка і Пристюка (за них уболіватимуть Нені та Кравченки, Ландики і Гавриленки, Кириченки і Чернявські). Так, вони й справді прихильніші до Москви, ніж до Києва. Так, вони дійсно є представниками «малорослої» частини «славних прадідів великих правнуків поганих», простіше – відносяться до маси неповноцінних хохлів, тобто недоукраїнців. Люблять владу, а найперше – гроші, за це ладні батька-матір продати. Ці ліві патріоти завжди готові встромити ніж у спину патріотам правим. Вони наливаються злобою і зненавистю, коли чують Шевченкове «Борітеся – поборете!», Сосюринське «Любіть Україну!», урочисто-пророче, гімнове «Ще не вмерла Україна...» Ці явно чужі нам, українцям, «недоукраїнці» охоче обіймаються з найманцями-яничарами Януковичами, Ахметовими, Пілавовими, Зухбаями, Клінчаєвими. І миряться з ними, і якось діляться награбованим народним добром. «Ворон ворону ока не виклює...» – справедливо сказано!




* * *

Критикуючи «чужих» – лівих, я навряд чи можу сказати щось нове, ще невідоме для мого читача-патріота. Отож і паперу на всіх неґативних витрачати не варто. Використаю його для більш цікавого і, може, справді приємного. Плюнь, Іване, через ліве плече і поганяй коня пам’яті-уяви вперед: до Дніпра і Дністра, до Сейму і Сяну!




* * *

Лізе й лізе в голову щось явно не жанрове, відверто публіцистичне з ознаками «антиліризму», уже співане й переспіване на сторінках попередніх книг, і на майданних мітингах, і на дружніх сходинах, і на самоті:


Перехворів на ейфорію,
тепер депресія дійма:
зерном добра засіяв ріллі,
а сходів досі ще нема!
Щонайболючіше вражає
до печії у печінках,
що недруг втішиться врожаєм,
ти ж – мозолями на руках...


Мабуть, у цьому є часточка і моєї особистої провини – я нині не знаю, хто з моїх друзів дитинства і юності з Комуни, Рудки та Марківки ще живий, як склалася доля того чи іншого, чого вони досягли у своєму житті. Тих, хто пішов у засвіти ще в молодому віці, я вже давно оплакав, а нині на шістдесят восьмому році свого запізнілого перебування на грішній землі я знаю лише (іноді зустрічаюся, іноді листуюся) про кількох дорогих мені людей. Перш за все це моя двоюрідна сестра і ровесниця Галя Фесенко (Великород). Вона живе на Рудці, нікуди не виїздила, приймає мене завжди тепло та душевно. І її син Микола (він же й син мого дитячого друга Івана Фесенка) ставиться до мене, як до свого рідного дядька. Буваю в гостях, листуюсь і зрідка телефоную тезці своєму Івану Васильвичу Івануні, який хоч і на пенсії, але досі вчителює в селі Пустовійтівці на Роменщині. Знаю, що в донецькій Макіївці проживає Славко Сидоренко, колишній хуліган і багаторічний шахтар. У Сумах мешкає Іван Плиска, який донедавна працював заступником директора обласної друкарні. На дорогій моїй зелено-кучерявій Кучерівці, куди я іноді приїжджаю, мене щиро обнімає колишня красуня Валя Діденко, по-вуличному Чумакова. Чув, що в Кременчуку нещодавно помер мій закадичний друг, підполковник у відставці Сашко Загинайко. У Марківці за останні роки померли молодші за мене Володя Гуйва та Коля Скринник; на рудянському цвинтарі упокоївся Вася Сіренко. Мабуть, що помер у Макіївці Віталій Скринник, бо вже років зо два не телефонує...
А так хотілось би знати, чи живі й дотепер Гриша Круподер, Володя Приходько, Ваня Круподер (до речі, мій близький родич і старовинний друг), Коля Олексенко з повоєнної Комуни й Володя Щербина, також комунівський хлопець. Зібратися б разом у марківському будинку культури та поговорити, поплакати, позгадувати все хороше, що було одразу по війні та пізніше, аж поки я й не втік із села назавжди! Про це я мріяв не раз, але ж років минуло багато, вода із Сули геть утекла, стежки заросли густою забудь-травою...




* * *

Замальовую свій портрет в інтер’єрі вулиці: іде собі худорляве та сиве, спираючись на ковіньку й смалячи сигарету, у лівій руці несе пакета з половинкою чорного буханця. Нікому й на думку не спадає запитати: «Чего тебе надобно, старче?». А й справді, чого мені ще «надобно», крім ковіньки, сигарети й чорного українського хліба? Маю те, що маю, і гордо носа тримаю! Діти живуть своїм самодостатнім життям, онук Богдан уже виріс і сам заробляє собі на хліб. Пенсію принесуть вчасно – докуплю сигарет і чаю, решту грошей віддам за скупе тепло, неякісну воду, «братський» російський газ. Якщо дружина підкине «четвертак», то схожу й підстрижуся. Щось у телевізорі виглядаю, щось пописую собі нишком, з нудьги. Книжечку оце написав про «щасливе дитинство» сталінської епохи – хочу видати в кольоровій обкладинці. Друзі обіцяють спонсорську допомогу: Рома Рибніков має занести двісті гривень зі своєї пенсії; Ваня Івануна збирається надіслати з далекої Пустовійтівки дещицю зі своїх кровних гривень; може, ще дехто виділить на літературу вітчизняну. Бідні, як правило, не скупі. Жадібність давить мільйонерів, таких, як луганська мільйонерша і верховна депутатка Наталі Королевська, приміром.
Я щасливий, хоч і сивий, я творчоздатний ще інвалід розумової праці й ветеран багатьох мітингів-протестів у Луганську та Києві. От і через два-три тижні збираюся поїхати в складі делегації рухівців до столиці. Мені є чим звітувати перед славетною річницею славетного своїми справами Народного Руху!




* * *

Виявляється, можна змусити себе працювати! Якщо ліричне море заштиліло і твій творчий пліт кружляє на одному й тому ж місці, то можна одягнути рятівний жилет публіцистики й поволі гребти в якомусь напрямку з надією натрапити на невідомий острівець або якесь випадкове суденце. Можна розігріти себе й віршованими перекладами, злободенною статтею чи сповідальним листом до друга. Після певної розминки ти обов’язково відчуєш себе на хвилі, на плаву. Знаю, бо на собі не один раз випробував. Нехай краще буде перевиробництво, докори в графоманстві та розумовій діареї, ніж повний застій і чуттєві запори.




* * *

Чим складніший і цікавіший поет, тим з більшою охотою та задоволенням його перекладаєш. Приміром, Юрія Кузнєцова, потомственого кубанського козака з російським корінням і московською розгнузданістю характеру, я пробував перекладати в різний час – і все, на мій погляд, виходило досить-таки вдало. Мені вдалося передати не лише його стиль і манеру, але й розмах душі, двозначність змісту, підтексти й натяки. Може, це тому, що я знав його особисто, чаркувався в гуртожитку Літінституту, по декілька разів читав і перечитував усі його збірки, які виходили у світ до дев’яностих років включно. Пізніші видання не потрапляли на мої очі, а нещодавно я дізнався, що Юра помер. Маю в себе книжку поезій Євгена Плужника, видану у Воронежі. Там є переклади з української і Юрія Кузнєцова. Очевидно, він досить пристойно володів нашою мовою, бо зумів донести до російського читача аромат поезії нашого геніального земляка.




* * *

Деякі луганські придурки (їх тут багатенько) обзивають мене «бандерівцем». Я ж, аби не встрявати у чергову сварку, відповідаю, що я скоріше «ковпаківець», оскільки родом із партизанської Сумщини й мав хороші стосунки з поетом-земляком Платоном Вороньком, тим самим, який «греблі рвав, а не сидів у скелі». Так, я переконаний український патріот, свідомий націоналіст, але не в розумінні зрусифікованих луганських «регіоналів» і комуністів, бо я більший інтернаціоналіст, ніж вони, самохвальні. Усе життя мав щирих друзів, у паспортах яких позначалося: росіянин, білорус, поляк, узбек, араб, нікарагуанець, циган, єврей чи болгарин. Серед своїх улюблених поетів-учителів я маю не лише геніального Шевченка та великого Маланюка, але й титанів духу Єсеніна і Кузнєцова, Еміна і Саакяна, Сенгора і Харасимовича, Неша і Ділана... То хто ж із нас справжній патріот людяного світу? А якщо я бандерівець, то й усі, кого я люблю і хто прихильний до мене, теж бандерівці, адже вони шанують мою відверто проукраїнську поезію.




* * *

Підлітком мені довелося пасти корів та вивозити перегній у поле разом з колишнім німецьким старостою Микитою та колишнім поліцаєм Мишком. Першого я ненавидів за те, що він був свідомим зрадником, а другого жалів, бо його, зовсім юного парубка, змусили страхом одягнути на рукав поліцайську наличку.
У середині шістдесятих років, після звільнення з війська, я працював на Львівщині журналістом, у різних селах спілкувався з колишніми упівцями, що відбули чималі строки в совітських таборах, і не відчував до них аніякої ворожнечі. Вони були звичайнісінькі люди, які боронилися і від Гітлера, і від Сталіна. До мене, комсомольця, як правило, ставилися доброзичливо, і хіба що жартома, бо без ніякої злості, обзивали «москаликом», адже я був не місцевий, а зі сходу, з підросійської Сумщини. До старого «яструбка», мешканця лісових прибузьких Деревлян, Василя Івановича Зуба, я заїжджав найчастіше, бо жив він одинаком, був дуже гостинний і балакучий, тож я надумав написати про нього нарис, а завдяки його розповідям – і замальовку про минуле й нинішнє галицького села. Ночував у діда, пив добрячий домашній самогон, ходив селом, знайомлячись із його мешканцями. Дід Василь, сімдесятирічний батяр, довідавшись про те, що я щойно розлучився з дружиною, зажадав «прилаштувати» мене в наречені до своєї юної племінниці – ланкової Стефки. Попередив, що батько Стефи, його молодший брат Іван, був у бандерівцях і за це відсидів у таборах понад п’ятнадцять років. У хаті Івана Зуба нас зустріли добре, пригостили кавою з паленого цукру, навіть запросили мене на ночівлю, але окремо від незайманої доньки, аби нічого не трапилося, бо люди вони віруючі й цнотливі. Одним словом, я переконався в доброзичливості обох братів – «яструбка» і «бандерівця», у їхніх добрих родинних взаєминах. Нехай ми тоді й не породичалися, але стосунки наші були взаємоприязними аж до мого від’їзду на Луганщину. Нині згадую про братів Зубів, про Стефку й про лісове «упівське» село Деревляни із вдячністю. Про це й пишу.




* * *

Щойно зателефонував мені мій добрий товариш і ровесник, чудовий українсько-слобожанський поет (а віднедавна вже й новеліст) Микола Твердохліб. Перемовилися про творчі справи, відвели душу світлими спогадами про наші колишні зустрічі, про спільну нашу поїздку на Сумщину. Люблю я Миколу Гордійовича!
Та ж і є за що любити: за дар доброзичливого спілкування, український патріотизм і літературний талант, за щедрість і безкорисливість. Сам пенсіонер, він щиро ділиться зі мною своїм невеликим достатком: картоплею, олією, домашніми вареннями та вином. Дай Бог йому доброго здоров’я та довгих творчих літ життя на любій нам обом українській землі!


Батьки – Гордії і Данили –
давно пішли у небуття,
у сиву безвість,
та дали нам
життя, прожите до пуття.

Пишаймось, друже мій Миколо,
що не в обхід ми йшли,
а вбрід,
не розірвалось вічне коло
й не пересікся родовід!


Хочу, щоб Микола Гордійович прочитав цей нехитрий віршик, тож подарую йому свою книжечку споминів-роздумів, щойно спроможуся її видати. Дуже хочеться мені зробити щось приємне для дорогої людини й вірного друга!




* * *

Живе в затишному слобідському Сватовому така собі гарна молодиця – Олена Балаба. Перш за все вона талановита поетеса, чудова матір й просто приваблива жінка. О, де мої вісімнадцять літ?! О, як мені хочеться допомогти їй видати ще бодай одну збірочку, бо перша, редагована мною і проспонсорована Володимиром Просіним, вийшла вже давненько. Сподіваюся, Олена (дарма, що затуркана своїм «регіональним» начальством) уже написала достатньо віршів, аби скласти хорошу й вагому книжку, яка може послужити її авторці гідною перепусткою до Національної спілки письменників України. Хоча членство в творчій організації нині нічого не дає, та вже усвідомлення своєї причетності до нього чогось вартує.




* * *

У різний час мене любили ті жінки, яких я не міг полюбити, або ж я любив таких, що не відповідали мені взаємністю, або й геть зневажали мене, уважаючи себе вищими та достойнішими кращої пари. Та нерідко були й щасливі збіги, які давали змогу насолодитися красивим і вельми солодким коханням. Один «альянс» тривав довгий час, інший минався швидко, а були й такі, що нараховували довгі роки. То ж на долю я не можу поскаржитись, а ще й тішуся тим, що з жодною колишньою подругою серйозно не посварився, а якщо якусь де зустріну, то бачу приязну посмішку й сам почуваюся вельми втішно.
До чого я завів розмову на цю тему? Може, для того, аби зайвий раз висловити своє категоричне: зовсім поганих жінок немає – є хороші, кращі та найкращі! Найкращою моєю (і першою!) була, є і вовік пребуде Катя, Катерина, Катерина Іванівна. Крім цнотливих поцілунків, між нами, на жаль, нічого не було.


Я ніколи вже не доторкнуся
губ її цнотливих і палких,
і не відштовхне рука Катрусі
хтиво-соромливої руки
юнака, закоханого вперше,
від колін своїх і від грудей...


Мабуть, сивому батькові й дідові не годиться писати такі відверто-еротичні вірші. Я ж порушив табу, забув про свій глибоко пенсіонерський статус й за громадянською звичкою дав волю своїй уяві, почуттям і руці. Най Бог мені простить цей маленький гріх, зважаючи на те, що я нічим Катю не скривдив, хіба що не зміг простити їй легковажного кокетства й невільної чи то зради, чи то брехні, буцім вона любить не мене, а іншого, який не звертає уваги на неї, – хотіла йому насолити хоч таким, не зовсім розважливим, чином...




* * *

Я міг би стати хорошим садівником чи вчителем географії, адже душа моя лежала до цих професій, однак закінченої середньої освіти я не мав, як не мав і можливості вчитися до призову в армію й у роки військової служби. Міг би стати й художником, бодай посереднім, оскільки з раннього дитинства відчував потяг до малювання й сякий-такий хист. Знову ж таки на заваді була відсутність відповідної освіти. Що ж мені лишалося робити, як не римувати: і цікаво, і знань майже ніяких не треба мати, і престижно, особливо коли тебе вже й друкують хоча б на сторінках районки. Отож і пішло-поїхало: кров – любов, життя – забуття, гроші – хороші. Задоволення справді з’явилося, а щодо грошей, то літературні вправи приносили копійки, зрідка й карбованці. На такі гонорари не розгуляєшся, хоча один-два рази можна добряче напитися: вино й горілка були недорогі, а закускою могла бути й цигарка або ж камса. Скромні – від п’ятдесяти до сотні рублів – гонорари почали зрідка надходити із солідних республіканських журналів, на них можна було розжитися й новим скромним костюмом. За першу збірку я отримав близько півтисячі, і на ці гроші я міг дещо солідніше придбати – телевізор, наприклад, чи сімейну путівку до Криму або на Кавказ. Останній гонорар, здається, за восьму вже книжку віршів – тринадцять тисяч рублів – я отримав дев’яносто третього року... і всю суму до копієчки пропив. Це було зовсім не складно зробити, оскільки гроші знецінилися далі нікуди і їх називали «дерев’яними». Відтоді я не отримав за плоди свого натхнення нічогісінько, літературна праця (так, саме праця, до того ж нелегка) перестала бути престижною, бо не приносила ні достатку, ні слави. Але я пишу й досі, і пишу багато, як на мій вік.




* * *

Могилу Івана Франка я відвідав ще влітку шістдесят третього року, коли служив строкову ві Львові. До мене тоді приїхав у гості мій балакліївський друг і літературний наставник Адольф Павлович Романенко з дружиною Тамарою Романівною, і ми вирішили разом оглянути всі історичні та святі місця галицької столиці. Поклали квіти до пам’ятника Каменяреві, низько вклонилися й надгробкам на могилах Шашкевича і Тютюнника-старшого. Оглянули різні закутки Личаківського кладовища й були вельми вражені величчю царства мертвих.
Пощастило мені побувати й на відкритті пам’ятника Іванові Франку навпроти університету його імені. Це було в шістдесят четвертому році, якраз напередодні моєї примусової дислокації зі Львова до містечка Дубна, що на Рівненщині.
А на малій батьківщині поета, у селі Нагуєвичах поблизу Дрогобича, я зміг побувати нещодавно, у день святкування стоп’ятдесятиріччя від дня народження Івана Яковича. Набрався неабияких вражень, творчої наснаги, духовних сил...
Скажу, до речі, що я мав змогу й нагоду в різний час побувати на могилах Тараса Шевченка і Лесі Українки, Ігоря-Богдана Антонича і Володимира Сосюри, Сергія Єсеніна і Льва Толстого, Михайла Грушевського і Максима Рильського... Мав щасливу й сумну можливість постояти навколішках біля могили великому лицареві України Іванові Богуну в Новгороді-Сіверському та жертвам Батуринської трагедії...




* * *

Ще будучи романтичним юнаком, я планував усю свою близьку рідню перепоховати на марківському цвинтарі, за вітряком, у спільній, можливо, могилі. Для цього треба було привезти жменю землі з великої звивини Дону (там умовно загинув чи пропав безвісти мій батько-комуніст Низовий Данило Трохимович), прах матері Насті Гнатівни Великород (Низової) із поруйнованої Комуни й бабусі Уляни (Улити) Олексіївни Великород-Пигуль із цвинтаря в селі Штормовому, що на Луганщині. Та ще по жменьці землі з-під Штепівки (там умовно поліг мій дядько Іван Великород у сорок третьому році), та ще шість пригорщей землі з колишньої марківської садиби моїх розкуркулених і замордованих великим голодомором тридцятих діда Гната і його п’ятьох малолітніх синочків – моїх дядьків. Досі мені не вдалося цього зробити й уже, думаю, ніколи не вдасться... Доречно тут було б перефразувати рядки з геніального Миколи Вінграновського, написавши великими літерами на сірому аркуші осіннього неба: «Могил нема – могили погубились, Сули нема – зосталось лиш багно...».
Ото така доля мого великого роду! Ото такий трагічний фінал мого «великого запорозького козацтва низового».




* * *

Проминула слава моєї рідної сумської землі – це Путивль і Глухів, князь-невдаха Ігор і княгиня-плакальниця Ярославна, видатні музики Бортнянський і Березовський, Панько Куліш і Павло Грабовський, Олександр Олесь і брати Нарбути, безсмертні Петро Калнишевський і Борис Гмиря... А чим уславиться в майбутніх поколіннях мій пограбований, сплюндрований і вимираючий сіверсько-слобожанський край? Дочасними смертями Миколи Данька і Володимира Затуливітра?.. Дикунським розгулом «реґіонівської» банди?.. Проплаченими Москвою антиукраїнськими мітингами «конотопської відьми» Наталки Вітренко та її вірного мазниценосця Марченка?.. Передсмертною агонією моїх родових Рудки й Марківки, перетворенням колись індустріального Білопілля на зарослий бур’янами хутір свинопасів?.. Недолугістю політичною нашого нинішнього президента-земляка Віктора Андрійовича?.. Бог його знає. А в мене поки що відповіді нема.




* * *

Дорога моя подруго Олено! Ти ж була зі мною на моїй малій батьківщині, ходила вслід за мною сніговими заметами з Рудки до Комуни, журилася над затоптаною тракторами могилою моєї матері, плакала, обнімаючись із моїми сестрами Людмилою і Галиною! Ти ж бачила, ти знаєш про мою сирітську долю набагато більше, ніж інші. Ти ж нині не просто моя подруга, не просто талановита поетеса – ти відомий політик і депутат Верховної Ради! Ти зобов’язана бачити й знати більше, ніж рядова людина, уміти відрізняти правду від брехні. То ж як ти могла повірити якимось брехням і обмовам моїх потаємних недругів?! Хіба я здатен зрадити нашу багаторічну дружбу, відповісти чорною невдячністю за все добре, що ти зробила для мене?! Майже щоночі ти снишся мені – мій прокурор і суддя в одній особі. За що ти мене судиш, у чому звинувачуєш? Невже в тому, що я, «яко наг, яко благ», обдурив тебе, прийнявши твою допомогу, за рахунок якої нібито розбагатів та придбав собі розкішний приватний будинок?! Та я, насправді, не маю за що придбати куртку, черевики й шапку на зиму...
Я спеціально поміщаю цей символічний лист-звернення до збірки роздумів і сумнівів. Вишлю книжку тобі, Оленко, з надією, що ти його прочитаєш і бодай трохи пом’якшаєш серцем. І, може, тоді зізнаєшся, у чому і як я завинив перед тобою, як мені покаятись у гріхах своїх перед твоєю жіночою гординею. Якщо ж моя провина перед тобою не підлягає ніякій спокуті, то я тоді вкорочу собі віку каяттям невідкличним і самокатуванням. А поки що, у черговий раз, дякую тобі за гроші на придбання телевізора, за клопотання про порятунок від остаточної сліпоти, за фінансову підтримку на післяопераційне лікування очей, за грошову пожертву на доньчине весілля. Ти, я знаю, допомагала мені щиро, а головне – якраз тоді, коли я був у цілковитій безвиході. Квартиру ж нам довелося продавати для того, аби сплатити величезні комунальні борги, повернути всілякі кредити. Залишки грошей, яких ми навіть у руках не тримали, ми віддали за невеличкий і доволі ветхий будиночок, з надією, що донька і зять відремонтують його і після нашої з дружиною смерті житимуть у власному домі, на власній ділянці неподалік центральної частини міста, серед зелені дерев і пташиного співу.




* * *

Чудовий мій багаторічний друг і колега по газетярській роботі Роман Рибніков жертвує двісті гривень на видання моєї збірочки «Ой, Комуно моя – Ойкумено...». Щира йому дяка від мене особисто й від юних читачів, яким адресована ця книжка про повоєнне голодоморне комуносталінське дитинство мого сирітського покоління. Добрі справи не забуваються й завжди відлунюються новим добром. Так було, так є і так воно буде завжди!




* * *

Побиваю осінніх надокучливих мух, як отаман Сірко побивав яничарів. А вони ж геть знахабніли й облінилися – мені легше поціляти гумовою «ляпалкою», і це приносить мені вдоволення і задоволення. Отак би всіх нинішніх яничарів переляпати-перехлопати! Бо таки остогидли, бо ще гірші за мух. Особливо головний (або ж скорше підставний) «янучар» Янукович. Тупе, неотесане, лицемірно-брехливе та дріб’язкове, а, бач, лізе в президенти. Не дуже відрізняються від сторазовобитого й триста разів переможеного Вітька харківська лахудра Богословська, донецький тертий комсомолець Петько анти-Симоненко (на відміну від цілковито позитивних Симоненків та видатного поета Василя Симоненка), заяложені соціологи-Морози, розпаношені відьми-Вітренчихи та інша національно несвідома покидь. Жити хочеться, добрі справи робити, а не слухати блекотню «народних вождів», зрадників-послідовників Іскри та Кочубея!
Газетяр у мені також не помер – уперто влазить у мої міні-есе, у роздуми про життя-буття, у ліричні й дитячі вірші. І я безсилий проти цього, бо лірика та публіцистика намертво зрослися в моїй творчості й у народному побуті.




* * *

Надя Кошель десь гостює на рідному сумському поліссі; Володя Просін лагодить дороги в слобожанських степах; Ваня Івануна порається на своєму городі в Калнишевій Пустовійтівці; донька з чоловіком засмагають на феодосійських пляжах; дружина підмітає на луганському базарі; коти ганяють знахабнілих мух, а песик Шустрик – сусідських невихованих котів; чайник на плиті википає; дим від сигарет заполонив мій кабінет... А я – творю, а я пишу літопис безчасся й ганьби, псую путній папір...




* * *

Мартинов, який стрілявся на дуелі з Лермонтовим і вбив його, невдовзі залишив армійську службу та прийняв духовний сан. Довгий час мешкав у Києві, у шлюбі з донькою високого царського сановника народив, здається, вісім доньок. Усе життя писав досить непогані вірші (після його смерті вони публікувалися на сторінках поважних журналів і альманахів). Тож я гадаю, що між геніальним поетом і самолюбивим Мартиновим тривало не стільки кадетсько-офіцерське суперництво, скільки суперництво творче, змагання за почесні поетичні лаври. Я визнаю геній Лермонтова, але графоманом Мартинова не вважаю, оскільки уважно читав і аналізував поезії останнього. Стосунки двох російських поетів нагадують мені взаємини двох великих французів – Поля Верлена й Артюра Рембо, які любили один одного, однак постійно сварились і теж стрілялися на дуелі. То було творче суперництво, змагання за високі й почесні поетичні лаври.




* * *

Бенедиктов, без найменшого сумніву, не був більшим за Пушкіна, як вважали деякі їхні сучасники, але й не був бездарним епігоном, як це хочуть довести деякі сучасні пушкіністи. Обоє, на мою думку, посідають у російській літературі дев’ятнадцятого століття належні їм, і лише їм, місця. Тільки Пушкін, як і Лермонтов, був генієм, а Бенедиктов, як і Мартинов, просто писав дуже пристойні, не позбавлені поетичного таланту вірші.




* * *

«Воно йому потрібне – знати все про Пушкіна чи Рембо, Нікарагуа чи Беліз», – можуть сказати деякі скептики. Та я, навпаки, хочу знати все ще й про Маланюка і Тичину, про Албанію і Бутан. Знань за плечима не носять!




* * *

Звісно, я міг би писати цілком пристойну прозу, але я непосидючий і нетерплячий, а тому віддав перевагу іншим жанрам, які не вимагають великого труда і надмірної посидючості. Побігав – подумав, полежав – подумав, а тоді встав, сів до столу й усе придумане записав. Довше думав – краще написалося, полінувався довше думати – вийшло гірше або й геть погано. Зате в риму, і не шкода викинути в сміттєвий кошик.




* * *

«Землю попашет, попишет стихи», – це й про мене за п’ятнадцять років до мого народження пророчо написав великий Маяковський. Щоправда, землі в мене – кіт наплакав, перекопав навесні лопатою за якусь годину; віршики ж мої, як ті кульбабки на луках: вітер повіяв, і білий пух легко розлетівся, осідаючи на бур’янах...




* * *

Удома мене провідав Роман Рибніков, мій колега по роботі в пресі, привіз мені обіцяні двісті гривень на видання книжки про сталінські голодні повоєнні роки на моїй малій батьківщині. Викуривши по три сигарети, поговорили про живих і мертвих, пожаліли одних і пом’янули других. Роман лишився таким же, яким був ще сорок років тому: розумно-розважливим, зворушливо-співчутливим і до крайнощів чесним та гордим. Він зовсім не проти того, щоби видати окремою книгою свої кращі статті й нариси на морально-етичні теми, але категорично не бажає ні в кого просити грошей на видання, а своїх – немає, та й навряд чи будуть. Я б йому з радістю допоміг, однак сам пустопорожній, хоча в щирих друзів допомоги просити не соромлюся, якщо знаю, що вони хоч і не набагато краще за мене живуть, однак сотню-другу можуть пожертвувати.




* * *

У моєму луганському оточенні кінця шістдесятих – початку сімдесятих років були такі багатообіцяючі літератори, як Віталій Кодолов, Микола Мірошниченко, Василь Голобородько, Григорій Половинко, Юрій Фесенко, Лариса Клас, Наталя Рудакова... Їхні долі в різні періоди склалися по-різному: перший рибалив у північному морі на сейнері та потонув за невідомих обставин; другий, досягши вершин у перекладацтві, нещодавно помер у Києві від ракової недуги; Василь, ставши лауреатом Шевченківської премії, не насолодився повністю тріумфом – завадили нагла смерть дружини та трагічна загибель старшого сина – перебрався з молодшим, Женею, до Луганська, закінчив екстерном педуніверситет і магістратуру, заховався від світу в чотирьох стінах своєї квартири; Григорій, заледве дотягнувши до пенсії, тихо сидить у своїй Веселій Горі; Фесенко зайнявся літературознавчою справою, став професором, доктором наук, а його дружина Лариса Клас уже видала своїм коштом пару талановитих книжок українською мовою; Наталя ж Рудакова, давним-давно перебравшися до калмицької Елісти, геть зникла з поля мого зору... Інші поети, колись близькі мені, один за одним повмирали: Юрій Паршин, Іван Трохимчук, Юрій Виноградов, Юрій Якушев, Микола Горпинич, Геннадій Кирсанов, Іван Третяк, Іван Павленко, Петро Шевченко (Біливода), Олег Бішарєв, Олександр Лебединський, Людмила Шаруда (Глікман), Анатолій Акмаєв, Анатолій Романенко – усіх одразу й не пригадаю, однак оплакую кожного: сльоза сльозу не здоганя. Разом з ними померла ціла епоха, нехай і тоталітарна, згубна для високої й чесної поезії, але – наша, бо ми були в ній молодими.




* * *

Хто з поетів нині є лідерами на Луганщині, мені зовсім не важко визначити: це ті ж Голобородько і Половинко, та ще молодший за них Василь Старун; зовсім ще молоді Олекса Півень та Олена Лошакова. Інших я просто не знаю, бо давно вже принципово не відвідую поетичних збіговиськ. Одним словом, літературне життя вирує і кипить без видимого результату. Газети віршів не публікують; реґіонально-реґіонські телеканали рекламують, як і годиться, проросійськи налаштованих і близьких владі поеток і поетиків. Більш-менш незалежне обласне радіо віддає перевагу тим, хто сам стукає у двері та проситься до ефіру. А ми, скромні та гордовиті, поступово сходимо з гарячої інформаційної лінії... Наші колись широко відомі імена затьмили Спектори та Циганкови-Серебрякови, Дєєви та Фрольченкови...




* * *

Завтра, дев’ятнадцятого серпня – День пасічника. Обов’язково потелефоную І.В. Дробицькому до Свистунівки, привітаю зі святом. Хотів би ще поздоровити й Василя Даниловича Стешенка з Нижньої Дуванки, та, на жаль, номера телефону його не маю. А от Віктора Андрійовича, гетьмана всіх пасічників, фінансистів і козаків, та ще й мого близького земляка, вітати не буду – він лише на словах солодкий, бо ставлення його до мене і моїх щирих патріотів-друзів-пенсіонерів зовсім не медове. Особисто я дякую Президентові за його патріотичні спроби примирити ветеранів ВВв і УПА, за визнання заслуг перед нацією Бандери та Шухевича, за увічнення пам’яті жертв Батурина і трьох голодоморів, за відзначення героїчного чину захисників Крутів, визнання високої ролі гетьманів Івана Виговського та Івана Мазепи у визвольній боротьбі проти загарбницької Москви, за відновлену Калнишеву церкву в Пустовійтівці під Ромнами й ще багато за що. Але й помилок і прорахунків не можу йому простити, його впертого змагання за першість з іншими демократичними лідерами в сучасній роздертій Україні, лицемірного «ручкання» з «янучарами» із партії регіонів. Хоча мушу визнати свою некомпетентність у хитросплетіннях політичних ігор. Справді виважену й близьку до істини оцінку діяльності президента-патріота В.А. Ющенка дасть історія – твереза й неупереджена. Але вже сьогодні всім (і правим, і лівим) зрозуміло, що Ющенко – перший, справді український Президент. Багатьом це не подобається, не до шмиги, як то кажуть, а мені так до душі, до найпотаємніших глибин серця! Дати б йому другий термін, і, можливо, набравшись певного досвіду за проминулі п’ять років, Віктор Андрійович стане більш поміркованим, виваженим і далекоглядним. І круто змінить свою внутрішньодержавну політику, стратегію і тактику зовнішніх зносин.




* * *

Віднедавна я маю стосунки із зовнішнім світом лише за допомогою стаціонарного й мобільного телефонів. Причому ініціатива здебільшого моя – кому захочу, тому й телефоную. А на мої номери виходять одиниці, кому я дійсно потрібен у певну хвилину. Такий напіввакуум сприяє творчій роботі, але в депресивні періоди біля мовчазних апаратів я почуваюся геть розбитим, розчарованим і нікому не потрібним. Отож, виходить, що будь-яка медаль має дві сторони – лицьову, святкову, і тіньову, просту й буденну.
Робити ось такі побіжні нотатки – це й утеча від нудної дійсності, і засіб лікування творчої депресії. Це моє перше відкриття, яке допомагає мені якось виживати без застосування алкоголю. Другий засіб – менш придатний – змусити себе силоміць перекладати іншомовних поетів, обов’язково цікавих і складних, і цим розкачувати тачанку абстрактного бачення і романтичного сприймання буденного довколишнього світу. Отак помучишся над текстами Юрія Кузнєцова чи Єжи Харасимовича – і, гляди, знов писати щось своє, хвилююче і не зовсім звичне для твоєї дотеперішньої творчої манери.




* * *

Чому монгольський поет Шаравин Суренжав, мій ровесник, із яким я навчався на Вищих літературних курсах у Москві, мав аж два найвищі ордени аратської держави й на додачу стипендію, удвічі або й утричі більшу за мою? Чому панамський комуніст і педераст Педро (прізвища не називаю, бо це не тактовно) міг вільно літати з Панами до Москви, а з Москви – до Куби та Нікарагуа? Чому грузинський князь Вахтанг і туркменський бай Дурди (такі ж рядові курсанти, як і я) обідали в найкращих столичних ресторанах, а я сьорбав огидні московські «щі» у брудному «общєпітє»? Виходить, що в інших країнах, в інших союзних республіках «вєлікого і нєоб’ятного» було інакше ставлення до людей, ось тобі й хвалена радянська рівність! До речі, мало що змінилось і сьогодні: мої однокурсники в Барнаулі, Мінську, Черкасах, Кишиневі бідують і занепадають від зневаги влади, бізнесових кланів, чиновників-злодюг та всіляких недуг... Багато хто вже й помер, не доживши до омріяного тріумфу. Царство небесне!




* * *

Багатьом літераторам свого часу я так чи інакше допоміг у їхньому творчому становленні. Так, за мого активного сприяння дебютували Любов Горбенко та Олена Бондаренко, Антоніна Листопад і Людмила Лисицька, Андрій Медведенко і Сергій Гарбуз, Олександр Бєлік і Олександр Радченко, Сергій Кривонос та Іван Павленко. Редагував рукописи перших збірок віршів та прози, давав рекомендації для вступу до Спілки майже всім нинішнім професійним письменникам Луганщини. Окремі з названих (і неназваних також) і досі вдячні мені за дружню підтримку на початках їхньої творчості, а переважна більшість, вбившись у колодочки й «заматерівши», поступово відійшли від мене, упевнені в тому, що давно переросли й перевищили мене... Ні, за великим рахунком я на них не ображаюся, хоча принагідно і кажу: «Скромність прикрашає навіть поетів». Особливих успіхів мої колишні «хрещеники» не добилися, пишуть мало, ліниво, без кривавого поту й пекучої сльози. Співчуваю, особливо тим, хто колись мав неабиякі перспективи та не зумів на повну силу використати свій потенціал. І витратив дорогоцінний час не на вдосконалення творчості, а на літературні плітки, потаємну заздрість і обмови.




* * *

На одному з престижних конкурсів на кращий музичний ностальгійний твір, що проводився українською діаспорою в США, ми разом із тернопільським композитором Богданом Климчуком зайняли одне з перших місць і мали отримати по п’ять тисяч доларів. Та з огляду на те, що корінні (материкові) автори-українці з дванадцяти номінацій посіли аж дев’ять, фундатори конкурсу й меценати вирішили скасувати результати творчого змагання, визнавши їх недійсними. Ситуація здавна знайома, її завжди створюють там, де в основу будь-якого змагання закладено корупційні схеми. Подібні речі відбувались і в Києві, і в Луганську, об’єктом своєрідної дискредитації ставав не раз і я. Так, номінований на здобуття літературно-мистецької премії імені Микити Чернявського, шляхом голосування членів журі я був визнаний переможцем. Але заради того, щоб не виплачувати мені триста нещасних гривень винагороди, «устроїтелі» конкурсу вирішили зовсім знівелювати саму премію, вручивши через кілька років тиражовані картонно-ледеринові дипломчики аж десятьом луганським поетам, які, крім мене, узагалі не номінувалися на здобуття премії. Дещо інакшою була історія з республіканською премією Олександра Олеся. Двічі Луганський національний педагогічний університет і обласна організація УРП «Собор» за підтримки ще кількох громадських організацій і товариств висували мене на здобуття цієї премії. За всіма вимогами конкурсу я підходив: відомий у республіці поет і публіцист, лірик, перекладач, автор книжок для дітей, а крім усього, ще й найближчий земляк видатного поета (О. Олесь народився в місті Білопіллі, його дитячі роки пройшли в селі Верхосуллі; Іван Низовий, себто я, народився й виріс у селі Марківці Білопільського району, за сім кілометрів від тієї ж Верхосулки). Очільники журі, як мені стало відомо, віддали перевагу своїм друзям і знайомим, відклавши мою кандидатуру на невизначений термін. Мовляв, Низовий живе на зросійщеному південно-східному окрайчику України, до якого О. Олесь не має жодного стосунку. Дурниця, звісно, але ж я мимоволі почуваюся дискримінованим номінантом на премію, на яку заслуговую, може, у першу чергу. Та нехай йому біс, не будемо впадати в депресію, наше ще попереду, і надія, як відомо, помирає останньою. Я ж не Олекса Ющенко, який буквально з горла виривав для себе звання, премії та відзнаки. Хоча поетом зовсім не був...




* * *

Ми, українці, справік європейський народ, бо вживаємо свинину, п’ємо горілку й любимо жіночу вроду неприхованою, а в Азію нас тягнуть, штовхають, заманюють і женуть силоміць чи то з метою цивілізації досі ще дикого краю, чи то з метою денаціоналізації нас як європейського етносу та подальшої дикоазіації, обматюкації. Ми ж не дуже хочемо азіятитися, бо не звикли до конини й верблюжатини, до строганини, нерп’ятини й тюленини. Оленятини, ізюбрятини, осетрятини та омулятини нам, звісно, не дадуть, бо ці делікатеси охоче поїдають ідеологи переселення європейців-«малоросів» на безкраї простори азійської Великоросії. Не поїдемо за Уральські гори, хоч убий, не хочемо в кедрово-горішкову і ягідно-грибну тайгу, у морошкову тундру й у китово-моржове Заполяр’я! Будемо й далі їсти європейську свинину, запиваючи її буряковим самогоном! Це святе діло – відстоювати свої споконвічні традиції та ідеали. Ми – стоїки! Нам стояти стоїчно на своїй землі доти, доки й світ стоїть на трьох китах: самогоні, свинячій ковбасі та пісні «Ще не вмерла...».




* * *

Політичні пристрасті обминають мій приватно-загумінковий притулок, що дає мені можливість зосередитися на літературній творчості. З одного боку, це й добре, та з іншого – одноманітність нівелює мене, зрівнює з обивательськими масами, які все життя прониділи за високими огорожами своїх приватних садиб. Мимоволі згадую полемічні суперечки із запальним Іваном Шербулом, поривчастим Анатолієм Назаренком, поміркованим Володимиром Семистягою. Нині радію, що на кілька днів вирвусь із замкненого кола домашнього «благополуччя» та подамся до Києва на рухівський з’їзд. Отам уже відтерпну від самотності й сопливості...




* * *

У Марківці в роки моєї юності поезію читали не лише прислані на службу інтелігенти-вчителі, лікарі, агрономи й зоотехніки. Знаю, що вірші та поеми Шевченка, «Лиса Микиту» Івана Франка і «Витязя в тигровій шкурі» у перекладі українською мовою читали й більш-менш грамотні селяни та їхні діти. Читав і я, тим паче, що вже почав пробувати свої сили у віршуванні. Було з ким і посуперничати, адже цілком пристойні вірші друкував у «районці» учитель російської мови й літератури такий собі Лазарєв; дотепні байки писав мій дорогий учитель і старший товариш Віктор Григорович Коржов (направду – Корж). Уміли римувати кіномеханік Євген, мій добрий друг, Грицько Тронько – старший брат мого товариша по ігрищах Шурка, бібліотекар Григорій Іванович Падалка. До речі, усі вони визнавали мою першість – може, тому, що я писав доброю українською мовою і крім лірики замахувався ще й на філософію, сатиру, «голу» публіцистику. «У нього є майбутнє, – запевняв Віктор Григорович. – Далеко піде хлопчина».
Та чи далеко я зайшов, чи досягнув чогось на поетичній ниві – не мені судити. Об’єктивно оцінити свій численний творчий доробок я не можу, а переоцінювати себе не хочу, бо, ще раз повторюю: «Скромність прикрашає навіть поетів!».
На початках мого творчого шляху мені підставляли плече шановані мною люди: той же Віктор Григорович Коржов, сумський поет Микола Данько, харківський поет і журналіст Адольф Романенко, закарпатський лірик і філософ, мій улюблений поет Петро Скунць, київські письменники Дмитро Білоус, Григорій Донець, Наум Тихий, Абрам Кацнельсон... Не давали мені аніяких шансів улянівський районний поет і критик Віктор Василець (пізніше він проявив себе як добрий журналіст-правдист), ужгородський графоман Василь (прізвище випало з пам’яті), який «курував» поезію в редакції «Закарпатської правди»... Напіввизнавав-напівзаперечував мене як поета київський Михайло Ігнатенко. А так, за великим рахунком, було все рівно, без високих злетів і болючих падінь. Один лише раз претензійний і задерикуватий Леонід Талалай у своїй статті розмазав мене, як муху на склі, щоправда, назвавши мій вірш «Остання колискова моєму дідові» геніальним і пронизливим. Зрештою, я не поніс образи на своїх «хулителів» – навпаки, вони мене підстьобували на пошуки своєї теми, свого слова й поетичного образу. Вони були, хай і невільно, моїми дещо жорстокими, але об’єктивними вчителями. Усім їм – пам’ять вічна, а Васильцю й Талалаю – низький мій уклін!




* * *

Були в мене літературні суперники і в армії: комсорг батальйону старший лейтенант Васильєв; колишній геолог, колега чудового поета Володимира Павлінова, а нині рядовий строкової служби Бодров; заїжджий курсант-політпрацівник із Львівського військового училища Оселедцев... Усіх їх я переміг на двох конкурсах – на корпусному та всеармійському, багато моїх віршів було включено до колективних збірок, що виходили у Львові й Москві. Перебравшись із глухого Чопа до галицької столиці, я зійшовся з чудовими поетами-армійцями Анатолієм Тараном, Антоном Михайлевським, Сергієм Панізником (писав білоруською мовою); із поетами-студентами Романом Лубківським, Романом Кудликом, Романом Качурівським, Марійкою Барандій, Миколою Красюком, прозаїком Зіновієм Легким... Життя моє стало повнішим і змістовнішим, нудьгувати не доводилося: зустрічі, спільні виступи, творчі звіти, конкурси...




* * *

Щойно по мобільному зателефонувала Надія Кошель – вона сьогодні повернулася з нашої спільної малої батьківщини. Втомилася, каже, у дорозі, але поїздкою задоволена: на Сумщині клімат людяніший, ніж у Донбасі, повітря свіже та п’янке – дихати легко, привільно. І люди ніби інші – добріші, м’якіші в стосунках, не кажучи вже про родичів і близьких. Зелень усюди свіжа, квіти повсюди, пам’ятники й могили на цвинтарях доглянуті, у громадських місцях чисто, затишно, якось навіть по-домашньому зручно для перебування там. Одним словом, я зрозумів, що Надя за ті кілька днів причастя до рідних з народження місць повністю скинула зі своїх плечей луганські моральні тягарі, підлікувала душу й нерви, наснажилася на подальшу вчительську роботу і, думаю, на творчість поетичну. Жінка вона вразлива, легко всотує в своє єство все дивне та прекрасне, що оточує її в ту чи іншу мить, уся розчиняється в тій аурі добра і творення. У цьому плані вона – моя рідна сестра, однодумиця і спільниця. Буду чекати від землячки нових чудових віршів та добре впорядкованого рукопису чергової книги.
Після коротенької, побіжної перемовки з Надією мені аж полегшало, ніби й сам побував на Сумщині, поблукав натоптаними ще в дитинстві стежками. Цей настрій якраз співзвучний змістові щойно зданої мною до набору збірочки «Ой, Комуно моя – Ойкумено...».




* * *

Зрозуміло, що я пишу ці рядки й сторінки саме зараз, у досить звужений часовий термін, але з-під мого пера виходять, якщо можна так сказати, епізоди й сюжети різних періодів мого (і нашого) життя: далеке минуле, учорашній день, у цю хвилину, і знову – ретроспектива в давно проминулі дні та часи...




* * *

Деякі мої речі – не більше десятка – мені подобаються: вони написані на рівні озаріння. Усе ж інше – це сотні віршів, балад, римованих новел, поеми – могло би бути набагато досконалішим або й зовсім не з’явитися на світ. Якби були кошти, то я вибрав би все найкраще та більш-менш пристойне, перемішав би, як кісточки доміно, і видав окремою невеликою за обсягом і форматом книжкою у твердій, кольоровій ламінованій обкладинці. І був би щасливий з цього: не задарма бо прожив стільки на світі.




* * *

Як редактор за наймом я був причетний до видання книг професійних поетів Борислава Степанюка (Київ), Володимира Стального (Балаклія), Олександра Бєліка, Інни Бердецької, Олександра Радченка, Івана Доніча, Сергія Гарбуза, Надії Кошель та позаспілчанських поки що літераторів Олени Дурової, Віри Єлізарової (Макіївка), Людмили Калиновської (Білопілля), Олени Балаби, Людмили Лисицької, Анатолія Волошина, Євгена Санька, Миколи Твердохліба, багатьох інших обдарованих авторів та десятків, а може, і сотень любителів творчого процесу, у яких є гроші на самвидав. Усвідомлюю свою неґативну роль у літературному процесі, але інакше б я не зміг вижити на мізерну пенсійку, а так маю сякий-такий приробіток на сигарети, чай та хліб. Якось треба виживати в цій недолугій державі, де письменників більше не друкують, не видають казенним коштом і ніякого гонорару не виплачують. Не стояти ж на розі з простягнутою рукою?! То лише Божі янголи безтілесні, а поети – вони ж перш за все люди, їм треба щось їсти. Воно ж то так гарно – бути принциповим і чесним, але ще краще, якщо ти і не голодний, і не холодний, і сім’я твоя щось має на столі та в холодильнику.




* * *

До речі, про голодних і холодних поетів. Може, вони занадто були принциповими та чесними і від цього страждали як за радянської влади, так і в епоху самостійності? Авжеж, надто чесний та принциповий поет і журналіст із Сум Микола Данько якось «вийшов із берегів» і зрадив соціалістичний реалізм (уважай, що зрадив рідний народ, компартію та Вітчизну). За це його не розстріляли, навіть не посадили, як Стуса чи Сапеляка, а позбавили роботи, можливості друкуватися й видаватися. І немолодий уже чоловік, ветеран минулої світової, ровесник Ростислава Братуня та Івана Рядченка, мусив тяжко працювати на різних чорних роботах. На початку дев’яностих страдника «реабілітували» – видали в Києві гарну книжку, прийняли до Спілки письменників. А коли невдовзі помер через підірване здоров’я, із почестями поховали й поставили на могилі пристойний пам’ятничок.
Колишній сільський пастушок Сашко Зайвий, начитавшися Сосюри та Єсеніна, сам почав говорити в риму з рідною приорільською природою, із казковим світом Господнім, у якому Сашко є яскравою зоряною пилинкою. Сам Тичина відзначив поета-колгоспника, возив до Москви на поетичний фестиваль. Після виходу кількох збірок Олександра прийняли до Спілки, виділили в Дніпропетровську скромну квартиру – чоловік створив сім’ю, став поважним членом радянського суспільства, славив у віршах партію комуністів, буцім то ленінці ощасливили «колгоспного українського хлопця з громом ямбу в світлій голові» (цитую самого Олександра). А вони ж і кинули його напризволяще, коли Союз непорушний агонізував і розвалювався. Нічого було їсти-пити, то ж немолодий уже поет повертається в рідне село Могилів на Орілі, садить картоплю на покинутому городі, аби прохарчувати себе, дружину й доньку, які лишилися в місті. Самотужки ліпить саман і будує хату. Та, надірвавшись, занедужує і потрапляє до лікарні. А коли виходить із неї, то дізнається: його обікрали – винесли весь городній урожай, одяг, взуття, посуд... Це вбило поета наповал! Хоронили його в чужих недоносках; оплакували чужі люди; рідна природа гірко сумувала над дочасною могилою... Хороший був поет, але жити не вмів, доброї освіти не мав, пристосуватися не зміг до нової системи.
Мій земляк і товариш Володимир Затуливітер був людиною цілком самодостатньою і добре пристосованою. Закінчивши Сумський педінститут, став працювати в редакції обласної партійної газети. Із часом отримав чудову квартиру в обкомівському будинку (мені довелося одного разу побувати в ній). Друкувався в періодиці, видавав хороші книжки, за які його хвалили й прийняли до Спілки. Кар’єра складалася вдало, адже Володя був лояльний, без усіляких збочень. Невдовзі його запросили до столиці на престижну видавничу роботу. Отримав невеличку квартиру, оскільки був одинаком, престижну літературну премію. Живи, радій і процвітай... Та Союз розвалився і поховав під своїми уламками все сучасне і все дорешти майбутнє благополучного ще вчора поета. Роботу втратив, гонорарів більше не було – настали голод і депресія. Хтось (друг чи ворог) переселив Володю в село Бучак поблизу Канева, де він невдовзі й помер за загадкових обставин. Його долю розділила вірна хатня собачка. Поруч не було нікого – ні друга, ні дружини, ні своїх, ні чужих. А невдовзі ще й хату спалили – чи не сліди злочину приховали? – над могилою познущалися. Так, поети не помирають природною смертю – їх підло вбивають.




* * *

Так, справжніх поетів убивають. Хто – це вже інша справа. Одних убивають одразу ж, інших – поспіль, після багаторічних катувань. Убивають кулею, як Пушкіна й Лермонтова, зашморгом, як Єсеніна, тюрмами й засланнями, як Грабовського, Зерова, Драй-Хмару, Мандельштама, Стуса... Цькуванням та замовчуванням, як Ліну Костенко, Бориса Мамайсура, Григорія Чубая... А нині ще й голодом навчилися вбивати – список жертв почався з Олександра Зайвого. Як, чого і від чого померли Борис Нечерда, Роберт Третяков, Петро Скунць, Іван Іов, Іван Царинний, Анатолій Романенко, Йосип Курлат, Тарас Мельничук, дізнаються, може, їхні онуки.




* * *

Серед українських міст і містечок, де я різного часу побував і лишив там часточку свого серця, я виокремив би Київ і Львів, Суми й Ужгород, Глухів і Путивль, Новгород-Сіверський і Кам’янець-Подільський, Буськ і Сватове, Ромни й Лебедин... А от Луганськ, місто, де пропали понад сорок літ моїх надій і сподівань, полюбити я так і не зміг. Сьогодні ж і геть ненавиджу, бо воно наскрізь просякнуте україноненавистю, дарма, що справіку було козацьким; це місто-село, місто-базар, місто-токовище, місто-сміттєзвалище, місто-ворог поетів, художників, мислителів, подвижників, патріотів України. Недарма ж тут, крім В. Даля та М. Матусовського, не народилося жодного планетарного чоловіка. О. Молодчий, К. Ситник, В. Брумель і С. Бубка – ці не йдуть у рахунок, це люди іншого плану, хоча й належать до когорти героїв. Один актор сказав: «Луганськ – це тюрма людського духу. М’ясорубка талантів і кузня негідників та шахраїв!».




* * *

Колись мене хвалили за рядки «Я землю копав і колоди тесав, грів у долонях метал і камінь, до всього доходив сам розумом, серцем, руками». Так, це факти з моєї біографії, і, можливо, вони справді похвальні, але поезія тут і не ночувала. Поезія – вона поза межами так званого соціалістичного реалізму, вона зіткана насамперед із почуттів та емоцій, з уяви та вигадки, із летючої захмарної фантазії, нестримного жадання краси й досконалості! Є рядки Миколи Ночовного, безперечно, обдарованого літератора й журналіста: «Робота, робота, робота, і ще раз робота!». Це для рабів німих і покірних, для волів колгоспних, для машин-роботів... А бач, радянська критика ставила такі людинозневажальні та принизливі гасла за взірець вигаданого М. Горьким соцреалізму.




* * *

Обдаровані природою, поціловані Богом обранці долі ні в якому разі не повинні звалювати на свої плечі політичний баласт! Політика душить поетів, висмоктує з їхніх синіх вен кумачеву кров натхнення. Хіба не приклад цього – долі геніальних Винниченка й Тичини, Хвильового й Багряного?! Згаяли багато дорогоцінного часу на політичні ігрища-баталії безмежно талановиті поети Бажан і Малишко, Павличко і Драч, Борис Олійник і Віктор Терен, Роман Лубківський і моя дорога Олена Бондаренко. Я вважаю так: якщо ти народився поетом, то маєш бути ним аж до смерті, і навіть після смерті. Життя політика за необхідністю чи випадковістю занадто куце й безперспективне, а смерть позбавлена будь-якого сенсу, і посмертна доля невизначена: або згадають їх коли-не-коли добрим чи злим словом, або ж проклянуть і забудуть навік-віків.




* * *

Про літчванство: є люди просто горді, самовпевнені та самозакохані, а є надмірно-зневажливі та бундючні, такі, що чваняться чи то своєю вродою, чи то освіченістю, чи високою посадою і скороспілою успішністю. Мені доводилося не раз спостерігати (видовище це, скажу відверто, не з приємних) чванство шанованих у народі або в певній його частині письменників Роберта Рождественського і Олександра Чаковського, Аркадія Арканова і Єгора Ісаєва, Михаїла Колєснікова і Василія Суботіна – це все московські «живі класики». Є такі й в українському літпроцесі: це насамперед Павло Загребельний та Іван Драч, трохи менш бундючні мої ровесники, імена яких я з принципу не назву. А от взірцем скромності, стримуваної гідності для мене були і є Олесь Гончар і Борис Олійник, Ліна Костенко і Микола Вінграновський, Петро Скунць і Роман Іваничук, Іван Савич і Дмитро Білоус. Навіть Дмитро Павличко, безумовно, великий поет і красива людина, незважаючи на свою надмірну емоційність, ніколи свідомо не вивищувався над іншими, не принижував гідності менш талановитих за нього людей. Поряд із ним я поставив би ще й видатного Романа Андріяшика, воістину великого Миколу Руденка. Вони не лише лідери української нації, але й окраса її, гордість і слава.
Зрештою, хто я такий, щоб судити інших, вищих і талановитіших за мене?! І Загребельний, і Драч, і не названі мною мої літературні ровесники зробили багато доброго для своєї Батьківщини, для нашої великої літератури. Я нікого свідомо не хотів ані вивищувати, ані, тим паче, принижувати. Кожному з нас найвищий і найсправедливіший суддя – Господь-Бог. Та ще український вдумливий і об’єктивний читач: інтелігент, робітник, селянин, студент, політик, філософ. Їм потрібен письменник хороший і різний.




* * *

Сходив на ринок, придбав дещицю порівняно недорогих продуктів – маленька радість.
Потелефонувала Надя Кошель із Верхньобогданівки – більша радість, із духовним ухилом, душевним відтінком.
Справді радість велика – повернення додому доньки: утомлена, засмагла, рідна та люба; видно, що скучила за домівкою, за тихим прихистком у колі повної родини.
Здав до набору рукопис нової збірочки; пишеться й складається ще одна книжечка роздумів і сумнівів; останні спасівські сонячні дні позитивно впливають на настрій; їсти-пити є що, сигарет підкупив, поголився – усе це приносить відчуття задоволення і радості буття.
То чи так уже й багато треба мати приводів для радості маленькій, простій людині, пересічній, як любить повторювати мій близький земляк і мій далекий президент Віктор Андрійович?!




* * *

Люблю поступове заосінення від третього Спасу й аж до жовто-багряного листопаду! Що почуваюся в добрій фізичній та моральній рівновазі, що мріється тихо й розважливо, що пишеться роздумливо-лірично. Он під моїм вікном багряніє шипшина, ондечки, у глибині маленького саду, на червоні квіти, назву яких я давно забув, а спитати немає в кого, падають перезрілі сливи-синюхи; із яблуньки-дички горобці скльовують сонячні яблучка-дрібушечки; на грядці дозрівають останні помідори, осипаються зернятка кропу, і божі корівки пригрібають їх землею, аби проросли майбутньої весни...
Осяяний осінню, я ще не хочу завершувати свій життєвий шлях. Опираючись на ковіньку, дибаю по землі – спостерігаю і захоплююсь: диво та диво!




* * *

Що б я не писав – статтю, есе, спогади про бачене й пережите – постійно відчуваю потяг до віршування. Це вже звичка, і з нею доводиться боротися. Ось покуштував достиглу сливу зі свого маленького садочка, і пахучий сік синього плоду на хвильку оп’янив мене. І мимоволі написався вірш:

Слива, в зацвіті вродлива,
ощасливиться в плодах –
скільки ж буде синьодива
в жовтолистяних садах!

Найсолодші, аж медові,
взявши синяву з небес,
плодоягоди чудові –
найчудовіше з чудес!

...З глибини садиби слива,
бачу, змовницьки морга:
з’їж, мовляв, смачного дива –
і гіллячку простяга...

Цей, відверто дитячий, віршик не втискається до жодної з підготовлених мною поетичних збірок, тому я вписав його до книжки роздумів і сумнівів: нехай буде тут, адже він не дисонує моїм сиво-осіннім настроям, та ще й різноманітить однотонність роздумів-сповідей.




* * *

Як не відаєш, коли помреш, так не знаєш, на якій сторінці завершаться твої роздуми й сумніви. Здається, тема вже повністю вичерпана – роби вдоволену посмішку й переключайся на іншу хвилю або випростайся мінусом на старечому ложі та чекай терпляче, поки нова твоя коханка – смерть – поставить у твоєму узніжжі дерев’яний плюс. Хоча... чого Бога гнівити, жити мені ще не прискучило, усього себе я ще не вичерпав, не дійшов до моральної крапки. То ж буду хорохоритись і далі: який я вдатний, який стійкий, який необхідний життю!




* * *

Гряде найбільше свято України – День незалежності. Як повелося, у цей період мої кишені порожні, у холодильнику, крім холоду, теж пустісінько... «І того нема, і того нема, і того нема, а настрій є», – як писав луганський поет Сергій Панов. Жити хочеться: є своя держава, своє найсвятіше свято, свої правда, і сила, і воля! А це – основа основ!




* * *

Самотність – ліки, які можуть зцілити на час або вбити назавжди. Важливо правильно поставити діагноз і визначити дозу.




* * *

Я дуже не хотів народжуватися, бо в картопляному льоху, де переховувались од війни мої бабуся, мама й сестричка Люда, було дуже зимно, темно і моторошно. А в маминому лоні було тепло, затишно, і їсти зовсім не хотілося. А крім того, не треба думати, у що одягнутися та взутися. Я почувався щасливим і надіявся перебути війну й голодовку в надійній схованці, дочекатися повернення батька, настання весни, а тоді вже й народжуватися на радість собі й усім.
Однак обставини, що склалися напередодні Різдва, були проти мене: мамка, видно, перехвилювалася, перемерзла та переголодалася, тож посеред глупої ночі виштовхала мене зі свого лона, майже в безпам’ятстві обмацала моє мокре тільце й гірко видихнула: «Воно ж мертвеньке...». І знепритомніла.
А бабуся перерізала пуповину, обтерла мовчазного пуголовка коленкоровою ганчіркою та приклалася вухом до нього: крихітне серденько ледь чутно колотилося, сповіщаючи світові про життєздатність плоду. Затим нажувала чорного черствого хліба, закушкала його в марлю і сунула до ротика: я зітхнув, зворушився і вдячно зацмокав... Життя моє почало свій невеселий відлік перед світанком третього січневого дня другого воєнного року. Сонечко я побачив лише напровесні, коли бабуся, обгорнувши мене куфайкою, вилізла з льоху на засніжену поверхню. Мої чорні оченята, кліпнувши раз і вдруге, зробилися темно-карими. Такі вони й досі, на схилі мого віку – темно-карі. У них криється таємниця мого земного призначення.
Оченята мої призвичаювались до кольорового світу. Їм подобався колір соковито-зеленої трави, дерев, густого озимого поля, порослого рогозою болітця в кінці городу. Радував і білоцвіт черемхи та вишень, ромашок на межі, кульбабок наприкінці травня. Приємно голубів ставок, синява сокирок і волошок вабила зір. Червоного кольору майже не було – лишень поодинокі маки в житі та призахідне сонце над земним пругом.
Малому все довкола подобалося – крім обгорілих стін саманної хати в садовій гущині, зарослих кропивою окопів та купи іржавого заліза на узбіччі сільської дороги. А ще допікало постійне відчуття голоду – пісна картопля без солі та каламутна юшка з лободи не могли наситити присохлого до спини животика.
Коли мами й бабусі не було поблизу, а сестричка паслася в пасльоні, я по-пластунськи підповзав до продимленої солдатської кухні, хапався за чобіт кухаря, намагаючись звестися на кривенькі ніжки, аби заглянути, що там у казані так смачно булькає. Здоровань-німчура нахилявся до мене, підхоплював, мов кошеня, та саджав собі на засмальцьоване коліно: «Кіндер-кляйн, доннер веттер!». І запихав мені до ротика ложку з гарячою варениною. Я ковтав смакоту, не прожовуючи, сльози й соплі текли струмками по голому тільцю. Животик відлипав од спини, наповнювався щедрою поживою по самісіньке далі нікуди... У цю мить я несвідомо любив чужого дядька більше за всіх – чи міг я, однорічний хутірський хлопчик, усвідомити, що кухар був моїм найлютішим ворогом-окупантом, та ще й фашистом?! Адже він, жаліючи мене, годував і гладив по голівці шорсткою від солдатської грубої роботи рукою. Про ненависть і любов мені розкажуть через роки – у школі, сільраді, райкомі комсомолу: фашисти були, є і будуть найбільшим злом, а комуністи, ленінці та сталінці – честь і совість людства. Та зненависті до німців так нікому й не вдалося посіяти в моєму серці. Не вдалося нікому й зростити в ньому велику та яскраву квітку любові до будівництва комуністичного щастя. Адже я набагато раніше від обіцянок Хрущова запровадити в радянському суспільстві повальний комуністичний режим-розклад перші десять років свого існування на землі прожив у Комуні – прообразі всіх неймовірних лих і нелюдських страждань. Документальних свідчень цього періоду в мене немає, бо не збереглося жодного «фірмового» папірця, жоднісінької фотографії. З юності своєї я також майже нічого не виніс, хіба що спогад про своє перше тривожне кохання. Усе ж інше – суцільна брехня, лицемірство та узаконене насильство над людською особистістю.
Сьогодні Україна святкує День державного прапора, і я, чого раніше не було, щиро радію, що народився тоді, зимової темної ночі в переддень Різдва сорок другого року, на білий світ. Дякую рано убієнній колгоспним комунізмом мамі Насті за те, що народила мене, напівмертвого, і бабці Уляні – за те, що «цицькою» з нажованого чорного черствого хлібця благословила мене на довге життя!


23.08.2009






  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-31 14:37:54
Переглядів сторінки твору 10
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.064 / 6.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Культурологічна тематика
Виступи, брифінги, звернення
Загальномистецька тематика
Довкола відомих персон
Українські президенти і кандидати в президенти
Голодомор
Еліта і псевдоеліта
Війна
Автор востаннє на сайті 2019.11.02 21:43
Автор у цю хвилину відсутній