Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Сімейка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сімейка
До моєї подруги Люби, доброї, веселої, симпатичної жінки, внадилася ходити самотня бабуся із сусіднього будинку. Звали її усі просто Лєною. Може, тому, що своєю невеличкою постаттю та легкою ходою скидалася більше на молодичку.
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…
24.11.2019
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…
24.11.2019
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
