Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
09:52
Вчора правду ухопив за карк!
Розказала все: про дальніх, ближніх...
Хто не пише віршів - з розумак,
А хто пише - без ножа всіх ріже.
Я ж пишу, пишу, пишу, пишу
Так, що з вух валує дим шафранний.
Розум мій переступив межу,
Розказала все: про дальніх, ближніх...
Хто не пише віршів - з розумак,
А хто пише - без ножа всіх ріже.
Я ж пишу, пишу, пишу, пишу
Так, що з вух валує дим шафранний.
Розум мій переступив межу,
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Сімейка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сімейка
До моєї подруги Люби, доброї, веселої, симпатичної жінки, внадилася ходити самотня бабуся із сусіднього будинку. Звали її усі просто Лєною. Може, тому, що своєю невеличкою постаттю та легкою ходою скидалася більше на молодичку.
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…
24.11.2019
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…
24.11.2019
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
