Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
2025.11.16
12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
2025.11.16
11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
2025.11.16
10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Сімейка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сімейка
До моєї подруги Люби, доброї, веселої, симпатичної жінки, внадилася ходити самотня бабуся із сусіднього будинку. Звали її усі просто Лєною. Може, тому, що своєю невеличкою постаттю та легкою ходою скидалася більше на молодичку.
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…
24.11.2019
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…
24.11.2019
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
