Переклав Василь Білоцерківський
Чи повторюється Россіні більше, ніж будь-коли? Деталі співу. – Хиби публіки Лувуа. Що заважає їй мати добрий смак?
Система варіяцій, variazioni, часто призводила до того, що Россіні переписував старе; як усі крадії, він розраховував приховати свої крадіжки.
Зрештою, чому б не дозволити нещасному маестро, який зобов’язаний за шість тижнів написати оперу, незалежно від того, він здоровий чи ні й схильний компонувати чи ні, – послуговуватися цим засобом тоді, коли натхнення не приходить? Приміром, Майр або хтось інший, кого я не хочу називати, справді ніколи не повторюються, зате вони занурюють нас у стан апатії, в якому забуваємо все погане. А Россіні, навпаки, ніколи не дає нам ані спочинку, ні передиху; слухаючи його опери, можемо втратити терпіння, зате ж заснути на них ніяк не можемо; нехай це зовсім свіже враження або лише приємний спогад, в усіх випадках це – насолода, за якою йде інша; у Россіні ніколи немає порожнечі, яку знаходимо, наприклад, у першій дії «Білої троянди» [1].
Усі погоджуються, що Россіні мав багату уяву, але заразом чотири чи п’ять газет сумнівної репутації день у день стверджують не дуже-то обізнаним людям, що Россіні повторюється, що він лише переписує самого себе, що він втратив натхнення, тощо і тощо. Дозволю собі поставити з цього приводу такі питання:
1) Скільки великих арій уміщували у свою оперу визначні композитори минулого?
2) Скільки там було арій, які звертали на себе увагу публіки?
3) Скільки таких номерів мало успіх?
В усіх ста п’ятдесяти операх Паїзієлло арій, які викликають оплески, навряд чи було більш як вісімдесят. А в Россіні в його тридцяти чотирьох операх налічуємо їх цілу сотню, причому ці арії дійсно не схожі одна на одну. Якийсь дурень, уперше побачивши негрів-рабів, уявляє, що всі вони мають однакові обличчя; прегарні арії Россіні дурневі можуть точно так само видатися схожими одна на одну.
Найбільша хиба публіки Лувуа – остання завіса, яка повинна впасти з її очей, аби в ній з’явився такий само непомильний смак, який має публіка Сан-Карло або Ла Скала, – це її бажання слухати все на світі. Вона, можна сказати, боїться, аби її гроші не пропали; вона нічого не хоче втрачати; їй потрібно, аби все мало однакову силу, потрібно, аби трагедія вся цілковито складалася з таких же сильних слів, як «Він мусив померти» в «Гораціях» або «Я» в «Медеї».
Ці претензії перебувають у прямій суперечності з самою природою людських почуттів. Жодна сприйнятлива до мистецтва людина не зможе насолодитися трьома музичними номерами, якщо вони йдуть безпосередньо один за одним.
Треба бути справедливим – розвиткові доброго смаку публіки Лувуа заважають:
1) Малі розміри зали;
2) Занадто яскраве освітлення;
3) Відсутність окремих лож.
Почавши віддаватися захватам у маленькій залі, невдовзі публіка прийде в тяжкий, збуджений стан [2].
Це мене засмучує, оскільки суперечить нашому поняттю добропристойності, але річ у тім, що людська душа потребує чотирихвилинної розмови впівголоса, аби дати собі відпочинок од найчудовішого дуету й аби наступна ж арія принесла їй насолоду.
У мистецтві, як і в політиці, ніколи не можна безкарно ґвалтувати природу речей. Марнославство може ще десять років дотримуватися звичаїв, на які я зараз нападаю, і переконувати людей, що розмовляти в опері – означає показати всім, що недостатньо любиш музику. А до чого може призвести надто суворо дотримувана тиша і безперервна увага? Тільки до того, що менше людей отримуватимуть задоволення в Лувуа. Глядачі, які розлучаються з театром через погане самопочуття, є саме ті люди, які більше від усіх інших здатні насолоджуватися прекрасною мелодією й усіма тонкощами музики. У театрі Лувуа опера, де є всього якихось шість дуже добрих номерів, проходить із величезним успіхом; а якщо ці шість чудових номерів оточені сімома чи вісьмома посередніми, на яких, не маючи тривоги від педантів, ми б лише відпочивали, аби потім насолоджуватися ще сильніше, – опера зазнає краху. Публіка не вважає за потрібне зобов’язувати себе цікавитися тільки тим, що цікаво; адже в цьому випадку вона муситиме вже на першій виставі виносити свої самостійні судження, як хлопчик, котрий стає дорослим.
Коли вперше відкриваємо партитури Россіні, то здається, що, з огляду на труднощі, які становлять у них голосові партії, ці партитури до снаги тільки дуже небагатьом виконавцям; але невдовзі переконуємося: ця музика має таку кількість засобів впливу на слухача [3], що, навіть коли виконуватимуть лише половину всіх прикрас, які написав Россіні, або коли ті самі фіоритури буде розподілено інакше, вона однаково подобатиметься.
Навіть найпересічніший співак, якщо лишень володіє гнучкістю голосу, своїм виконанням арій Россіні завжди може принести успіх композиторові. Захоплива краса кантилена, яка ніколи не стає жорсткою або грубою через надлишок сили, її жвавість, ніжний ритм акомпанементу – усе це саме по собі викликає в нас таку насолоду, що якби слабкість голосу не змушувала співака змінити прикраси арій Россіні, його музика навіть у цьому спотвореному вигляді завжди-таки буває приємна і гостра. У часи Апріле і Ґабрієллі [4] було зовсім інакше: тоді композитор давав у своїх аріях повний обшир співакові й уможливлював йому виблиснути своїм талантом. А якщо співак був посереднім і не міг похвалитися нічим, окрім гнучкості голосу, – якості, котрої далеко не достатньо, аби досягти досконалості у співі, – то і арія, і співак зазнавали фіяско.
Можуть запитати: а якби Россіні 1814 року знайшов багато добрих співаків, то чи став би він думати про переворот, який учинив, чи запровадив би чи ні до системи все записувати в партитуру?
Хоча його власне самолюбство, можливо б, і почало мріяти про щось подібне, самолюбство його співаків рішуче б цьому спротивилося; адже навіть і тепер Веллуті не хоче співати його музики.
Можна піти далі й спитати: якій же з цих двох систем належить віддати перевагу? Відповім: давній системі, лише дещо переробити її на сучасний лад. Гадаю, не слід би було записувати всіх прикрас, але б належало все-таки обмежити свободу співака. Недобре, що Веллуті співає каватину в «Авреліяні» так, що сам автор лише з великими зусиллями може її впізнати; у цьому випадку виходить, що достеменний автор виконуваних арій – сам Веллуті, але ж слід би було зберегти самостійність кожному з цих двох таких відмінних мистецтв.
1. Натяк на оперу Й.-С. Майра «Біла троянда і червона троянда» (лібрето Ф. Романі), поставлену в Ґенуї 1813 р. – Прим. перекл.
2. Чому? Ось проблема, яку пропоную розв’язати вченому докторові Едвардсу.
3. Розрахованих на наші сучасні запити; ця музика передусім романтична.
4. Ґабрієллі співала добре тільки в тому випадку, коли її коханець перебував у залі. В Італії відома сила-силенна різних історій про її неймовірні капризи. Вона була римлянкою.
З книжки "Життя Россіні".