на книжку "Шлях до Воскресіння" (2017)

«НЕМА ПУТІ НАЗАД. ЛИШ ВИХІД Є»
Бенедишин Л., Шлях до Воскресіння. «Плай», 2019, 72 с.
Так довго тривати не могло. Погані віршовані твори не пишуть хіба що ліниві. Натомість добра поезія – вона або протестна або ніяка.
Протест на тлі засилля сіризни є несподіваним явищем, якщо й не завжди яскравим. Протестною є поезія Завітня, метою якої було запобігти поганим смакам у суспільстві та їх возвеличенню. Не личить служити двом панам, обрати шлях егоїстичної любові або Божественної. Тоді протестом стає аскеза, примирення з Богом супроти відмови від власних амбіцій.
В житті доброго поета настає мить прозрівання, коли той чи та починають усвідомлювати, що час навчання добігає кінця і писати «як усі» втрачає сенс. Тоді оцінити творчий доробок такого поета в часі мало хто зможе. Звідси й народжуються новатори у стилях, бунтарі супроти тоталітарних режимів як Мандельштам або Бродський, опальні поети як Данте або Стус, а то й затворники як Петрарка або співець неземної Портінарі.
Сьогодні протестна поезія без рівня, даруйте, вічно революційного «еросу», безсила заявити про себе у наростаючій какофонії безсенсового римування, хіба що ради власного вдоволення. Тому-то й має пояснення факт появи на світ збірки Любови Бенедишин «Шлях до Воскресіння», книжки, яка своїм прісним і духовним змістом є протестного характеру вже за жанром.
Поетка Любов Бенедишин родом з Сокаля, що на Львівщині. Закінчила Львівський політехнічний інститут, хіміко-технологічний факультет. Голова Сокальського районного літературно-мистецького об’єднання «Колос», заступник головного редактора альманаху «Соколиний край», член Національної спілки письменників України. Автор поетичних збірок «Феєрія весни» (2000), «Крізь роки і сузір’я» (2002), «Вік Ангела» (2004), «По той кінець веселки» (2006), «…віще, неповторне, головне» (2010), «нотаБене. З нестримних нотаток» (2013), «Зачаття неба» (2016), «У часу питаю» (2017), «Літа проминальна літургія» (2017).
Любов Бенедишин – лауреат конкурсу «Золотий тризуб» (2011), переможець Міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» (2014), лауреат Всеукраїнських премій ім. Михайла Чабанівського (2015) та ім. Івана Низового (2017), переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (2016). Активно займається громадською діяльністю, є членом Благодійного фонду «Майбутнє України. Сокальщина».
Герої нової книжки поетки не є нашими сучасниками, є персонажами біблійними, орієнтирами божественної пунктуації, часто дороговказами. Зауважу, що це старозавітні пророки, святі, мученики, і кількість їх, оспіваних у поезіях, вражає глибоким співпережиттям їхньої долі, кожного і кожної зокрема. Такі поезії напише не кожен, бо розсудить за краще розтринькати свій час на власний розсуд, аніж на інтуїтивний діалог з Небожителем. Мейнстрим поглинає і вимагає жертви у вигляді втрати смаку і плати за непошану до письменства в цілому.
Скажу, що класична духовна лірика як жанр в українській поетиці досліджена всебічно, і я не маю на меті зупинятися на трактуванні її кращих чи гірших здобутків.
Скажу краще про саму книжку. Це духовні вірші, високодуховні.
Для кожного автора поява духовного циклу віршів є глибоко символічна. Такі періоди ознаменовані природою особливого ставлення нас до Творця, як і Творця до нас.
Німкеня Аннета Дросте-Гюльсгофф мала такі непрості віршовані стосунки з Творцем двадцять років, так і не побачивши видання. Видала книжку «Духовний рік» родина через три роки посмертно в 1851 році.
Пройнялася подібною тематикою і Любов Бенедишин, чим може пишатися.
Книжка гарно видана, пристойним тиражем. Можна по декілька разів перечитувати і відкривати для себе все нові строфи. Це Високе Паломництво поетки.
В цьому й є місія віршописця – йти на самоту і журитися вічним.
Благай у Бога, що завгодно,
Лише багатства не проси…
Стоїть у небі дім Господній
В оздобі слави і краси:
Словам – не хитко і не хутко,
Душі – любуйся і люби…
Там – Соломонові здобутки.
Там – Соломонові скарби.
(«Соломонові скарби»)
Поезія авторки написана без оманливого пафосу, протест якої полягає у відмові від того земного клаптика щастя, яким є й сьогодні «кесаревий гріш», – подаяння у вигляді дотації права на елементарний прожиток, на захист якого не спроможні стати можновладці, бо бідкаються за свої статки, будуючи ефемерний Вавилон двадцять першого століття.
Вертляві плани. Вертикальні гони.
Агов, куди ти пнешся, Вавилоне?
– До слави!
(Аж захекався, пихатий.
Отак-то в горе місто будувати).
Народу тьма.
Доточуєм. Обмежуєм.
Зате, коли вже будемо із вежею –
не знатимем ні холоду, ні голоду.
А там... і Бога вхопимо за бороду.
Землі не відчуваєм під ногами –
що нам потоп!?
...Сплелися язиками.
Єдина мова. Спільний інтерес.
І що не день – то далі од Небес...
(«Вавилон-ХХІ»)
Поетка шукає порятунку в домі Господнім, не покладає надію на земне багатство, виграючи в тому, що змушена опиратися закликам до збагачення за будь-яку ціну, переступивши через людські долі.
– Як воно їй?
А як було нашим класикам? Як було авторові «Давидових псальмів», як боліло Ларисі Косач, Франкові, поетам «Розстріляного Відродження»?
Її поезії мають ритмострофіку, що нагадує логічні силогізми:
...худенькі плечі. Дрова для жертовника.
Стражденна путь... угору... В небеса?...
Смиренний погляд... і долоні човником...
"Так треба, любий,.. вір мені..." –
сльоза...
І зблиснув ніж над ясночолим агн(е)цем...
– Спинись!!!
І – плач,
що зміг би... що не днесь...
Тепер ти знаєш, Аврааме, як же це
єдиним сином жертвує отець...
(«Випробування віри»)
Вона медитує над Божим промислом, роздумує над шляхами людства, котрі ведуть до есхатологічного Воскресіння. А й справді, що було б, якби…?:
Далеких предків первородний гріх...
Украдене у брата первородство...
Ні, й цього разу
змій не переміг,
хоча і спокусив обманом...
Просто –
по-писаному все.
І тільки так.
Але чи був би іншим світ,
цікаво,
якби таки не Якова –
Ісава! –
благословив незрячий Ісаак?
(«Далеких предків первородний гріх»)
чи ж:
…Та як воно, скажи,
прощати Лію,
розлукою караючи Рах`иль?
(«(Не)Якову»)
Шляхи людства були предметом рефлексії Григорія Сковороди у творі «Потом Зміїний». Ці шляхи, безумовно, є заплутаними і хиткими, примарними і облудними. «Якщо Бога немає, то що – тоді все дозволено?» – дивувався герой Достоєвського. «А Бога немає» – рішучо наполіг Сартр. Коли ж Бог і є августинівською Істиною, і якщо немає істини – то тоді є брехня? Так, твердять ідеологи постмодерну – Істина немає, а є суцільна брехня. Тоді Непохитна Істина, героїня Сковороди, вислизає з доріг людства, яке затирає сліди, що ведуть до неї.
Та чи є вихід з логічного лабіринту? Поетку не зраджує поетична логіка покладатися на власні сили, обачливість і чуйність. Це її самозахист і голос, що лунає з замку душі:
І моляться. І в сумнівах змагаються.
І докоряють – кожен за своє…
З таких блукань уже не повертаються.
Нема путі назад. Лиш вихід є.
(«Вихід»).
Всесильний Бог
зішле нам допомогу:
зупинить час,
щоб довше день синів.
Благословить у бій...
Та перемогу
виборювати мусимо самі.
(«Всесильний Бог»)
Звичайно, поетка материнським інстинктом добре прочуває стан своїх героїнь, як от у вірші «Рута»:
В теплій земній утробі
зріють Давидові зерна...
Жінко в довічній жалобі,
мамо моя не кревна,
будь мені хлібом, словом –
не проганяй невістку.
З болем повінчана, Богом
зватиму добру звістку.
Любо мені збирати
долі благі колосочки...
Благослови, Мати,
в щасті зачати синочка.
(«Рута»)
Тут мені спадають на думку асоціації з віршованим циклом Марти Елен-Беккер, що присвячений Троянським жінкам, і який колись частково перекладав з німецької. Там теж я зауважив, як стан авторки накладається на пережиття її обраних до римування героїнь.
Поезія Бенедишин без барокових прикрас не втрачає своєї значущості в силу праці над словом, міркувального зосередження, простоти. На таку поезію моди, мабуть, не буде ніколи. Хто сьогодні читає «Покаянні псальми» Франческа Петрарки або «Сонети на кладовищі» Андреаса Гріфіуса?
Попри оглухлу сучасність поезії збірки носять пророчий характер і мають на меті достукатись до сердець, донести мо’ щось надто важливе, те, що ще не пізно направити, цілити душу:
Сувій тримає, як вужа.
Вуста безкровні.
У злобі корчиться душа.
Горить жаровня…
Ледь верне капосний язик
рядки пророчі.
– Народу осьдечки твій крик!
Він тиші хоче.
Він хоче виправдань. І все.
Бо що в тій правді?!
Ну, що казатимеш на се?
(Слів тліють клапті).
Гріхів багато на землі?!
Бог покарає?!
Дивись, як опуси твої
вогонь читає…
(«Цар Йоаким і пророк Єремія»)
Буду завершувати.
Поетка збірки створила справді неподібний на інші духовні цикли стиль, не боячись ускладнених лексем, зворотів. Це радше екзегетичні нотатки високої проби. Про важливе завжди необхідно попереджувати, протестувати перед спробами його знецінення:
– Вже дні твої, Валтасаре,
злічені до кінця.
Позбудешся зовсім хутко
царства свого і вінця.
І душу твою вгодовану
кинуть на терези –
нічого вона не заважить,
не варта й одної сльози.
Твої володіння поділять
прибульці з чужих сторін…
Стіна.
Загадковий напис:
«М`ене, м`ене
тек`ел,
упарс`ін»*.
(Мене, мене, текел, упарсін (івр. מְנֵא מְנֵא תְּקֵל וּפַרְסִין‎, арамейською мовою означає буквально «міна, міна, шекель та півміни») — напис на стіні, який було зроблено невидимою рукою під час бенкету вавилонського царя Валтасара. Сенс даного напису — «обчислено, обчислено, зважено та розділено». Мудреці не змогли його розшифрувати, однак це вдалося зробити Даниїлу – рим.. авторки).
(«Даниїл і Валтасар»)
Я вже писав один відгук на книжку Л. Бенедишин «Літа проминальна літургія» (2017), тож не хотів би себе повторювати. Однак і в новій книзі авторка не зрадила своєму хисту пейзажної образотворчості, напнувши співочу струну на деку з дещо вищою нотою. А співи чують, як і молитви, вони мають адресатів.
Богдан ЗАВІДНЯК