Ох же, жіночі ті палати,
І біль образ, і просто біль…
Стиснувши зуби, як солдати
Дівчата тут приймають бій.
Свій перший на життєвім полі,
А перший – то найважчий бій.
Життя на рани сипле солі
І болем убиває біль.
Хірург працює вправно, вміло
І тіло стратою спива.
Та тіло все-таки півділа –
Лишилася б душа жива.
Так, я про тих, хто втратив милих,
У кого горе – за вину…
Вже світло медсестра згасила,
Дівчаточко лежить без сну.

Я їм бажаю перемоги,
В одну із тих важких хвилин
Пізнать, що вбогі ті, хто зводить,
Але не ті, кого звели…

З раннього.

ЮЛИЯ ДРУНИНА
«Ох, эти женские палаты!..»

Ох, эти женские палаты!
И боль обид, и просто боль!
Здесь, стиснув зубы, как солдаты,
Девчонки принимают бой.
Свой первый бой в житейском поле,
А первый — самый трудный бой…
Жизнь раны посыпает солью,
Жизнь болью убивает боль.
Хирург работает умело,
Над бедным телом казнь верша.
Но тело все-таки полдела —
Не надломилась бы душа…
Да, я о тех, кто брошен милым,
Чье горе вроде бы вина…
Свет санитарка погасила,
Лежит девчоночка без сна.
А я желаю ей победы:
В одну из самых злых минут
Понять, что жалок тот, кто предал,
Не те, которых предают!

1969.