Так, пані Оксано, прекрасного прагнемо, але досягнути його можна тільки неспинною працею розуму і душі, а огидне що, воно саме росте. Вважається, що у чужу душу не заглянеш. Але, попри таку думку, дещо, усе ж таки, маємо можливість бачити, бо душа у вчинках таки проглядає, так само як і між сказаних чи написаних слів. А от щодо власних душ, то, здається, це для нас таке місце, куди не те що не зазираємо, а ще й не хочемо зазирати. А там без генерального прибирання стільки огидного накопичується, що вже усім, окрім власника, видно стає. Людина пнеться, доводячи, що вона хороша, а у це, окрім неї і певної кількості тих, хто з певних причин не хоче поганого бачити, ніхто не вірить. Людна боїться побачити різницю між собою справжньою і собою вигаданою…

Щиро дякую за комплімент, панно Маріано, але не менш щиро сподіваюсь, що мені до професіоналізму ще далеко. Коли справа доходить до того, що людина починає вважати себе професіоналом – все, вона напрацювала певні шаблони, автоматизм дій і втрачає потребу навчатись. Професіоналізм у віршуванні – це не надто добре. :)) Втрачається свіжість відчуття, автор починає ставитись до слів, як до будівельного матеріалу, а не живої тканини. Як на мене, то краще вже все життя почуватись початківцем… А ви обов’язково досягнете високого рівня, виростите, було б бажання спостерігати і вчитися. За кожним рівнем буде наступний – це робить життя цікавим. Головне не поспішати у професіонали.: ))