Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Кицька-мандрівниця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кицька-мандрівниця
Кицька-мандрівниця
Мальована кішка увечері знову зникла з картини. Звечора поставив миску з кормом на кухні і налив свіжої води. Мусила б до ранку наїстися, так ні - знову десь швендяє. Позавчора бачив її на репродукції картини “Півні” Михайла Забродського, яка висить на кухні. А вчора лежала, згорнувшись калачиком, біля ніг Сальвадора Далі вже на іншому полотні.
- Муся! - кличу хвостату бестію,- Ходи їсти, ось тобі дві сардельки зварив і рибки. Годі тинятися закартинням. Ще зустрінешся там з отими зубатими потворами, яких люблять малювати сучасні художники, і згамає тебе голодний бармаглот. Давай, вилазь хутко звідтіля, кому кажу! - сварюся на свою улюбленицю.
Тихо в хаті, ані шелесне. Не чути муркоту і м“якого поступу котячих лап по ламінату. “Може, заснула?” - міркую. “Чи знайшла собі кота велелюбного та залицяється до нього? Хто зна”.
Почалапав на кухню та поставив чайника на газову плиту аби нагріти води. Деренчливий вхідний дзвоник відштовнув тривожні думки про Мусю. Дивуюся: хто це в неділю такої ранньої пори приперся в мій холостяцький барліг? Чи не кум? Він любитель уранці ковтнути добряче сорокаградусної свяченої води, і не сам, а обов’зково з кумпаном. Мене чомусь вважає найбільш підходящою кандидатурою на роль супияка. А я в основному чай з глодом вживаю. І квас. Та хіба для кума перешкода, що я непитущий? Головне, аби поруч була душевна людина, яка вислухає його варнякання про складнощі людського життя та згідливо киватиме головою. Після третьої чарки кума тягне на ліричний лад і він підсовує мені гітару, аби побринькав йому українських романсів. Ну, а коли на денці пляшки уже ні краплини — молить Господом Богом почитати йому віршів. Власних. Я й читаю, а шо робити, коли рідна душа просить? Може, ці вірші наставлять його на путь праведний і він перестане жлуктити оковиту. Ось останній йому прочитав. Хочте послухати? Нє? Все одно слухайте, бо у мене нині натхнення прокинулося.
“Хотів народитися жінкою,
Красою світити у світ.
Але майталаю ширінкою,
Ковтаю розбавлений спирт...”
Кум гикнув, почухав носа і буркнув:
- Та нє. Я чоловік! І ніколи не мріяв стати жінкою. Давай інший вірш.
Інший так інший, не проблема. Погортав сторінки своєї пам’яті, читаю:
“Ти не друг! Шуруй із хати!
Пляшки й грошей ніц нема.
А горлянка сухувата
Ще й будунище дійма.
Вчора виссали получку,
Спиртували борлаки.
Я сьогодні пес-вонючка,
Дооблизую склянки.
На бухло повзуть друзяки,
Чують запахи вина.
А як зляжу — будуть “гайки”,
Кличу, а в одвіт - луна.
Діти й жінка десь далеко,
Утікли чортам під хвіст.
За плечем нечистий хека,
Манить пальчиком під міст.
Кажуть, що лечу з орбіти.
Може, годі? Пляшку геть?
Нє, не хочу! Буду пити...
Простягає пляшку смерть.
Кум став червоним як рак, скреготнув зубами і понуро бовкнув:
- Не про мене пісня. Жінка під боком. Хоч і стерво, свариться постійно, але я її люблю. Наче. Сьогодні поїхала на дачу за продуктами, бо цей карантин коронавірусний може розтягнутися до літа, тож я до вечора один. Але ж приїде! Нікуди не дінеться.
- Так сам би поїхав. Чого жінку наражати на небезпеку? І скільки вона привезе? 10 кілограмів? А ти мужик, можеш мішок на плечах нести і не зопріти.
- Втомився я,- одказує кум. Учора роботи багато було.
“Ага,- подумав, - прийшов до мене з опухлою від учорашнього застілля мордякою, смердючий як пес. Як його терплю - і досі не розумію. Добрий надто”.
- А що це в тебе у торбі під ногами таке величеньке? - питаю.
- А-а-а-а, це репродукція картини якоїсь. Страхіття. Нащо вона на роботі сантехнікам? Висить у підвалі над прокуреним столом, мушиним послідом потроху покривається. Тож я тобі подарунок приніс: бери, тобі такі цяцьки подобаються.
Виймає з торбиняри картину в рамці та простягує її з милою усмішкою.
Беру, стираю пил з поверхні і...втрачаю дар мови. Мікеланджело Мерісі де Караваджо! Картина “Медуза”!
Знаю, що їх майстер створив дві — одну 1596-го року, іншу - роком пізніше. На обох у вигляді Горгони зобразив себе. Писалися для того, аби їх натягнути на дерев’яні щити і повісити над вхідними дверима, аби відлякувати злодіїв та недоброзичливців. Одну картину нещодавно ідентифікували завдяки флуоресцентному аналізу. А от іншу, без підпису — тільки умовно вважають роботою Караваджо. Не може бути, аби та картина, яка зберігається в галереї Уффіці та була свого часу замовлена кардиналом Франческо Дель Монте, як підношення герцогу Тосканському Фердинанду 1 — бути брутальною підміною. Тоді що ж я тримаю в руках? Підробку? Репродукцію? Оригінал?
Посиділи з кумом ще півгодини, погавкав на нього за пиятику ще трохи і виштовхнув у плечі за двері. Зайшов на кухню помити посуд. Котяча тарілка була порожньою, отже кицька встигла повернутися та натоптати черево. І знову побігла тинятися чорт знає де.
Повернувся до столу, начепив окуляри і вирячився на картину. А там моя Муся вже гуляє, між зміїними головами крутиться! Відомо, що кицьки вельми допитливі, але ж у таких непевних місцях як закартиння - це вельми небезпечно! Хто знає що в художника в голові крутилося, коли він малював отаке страхіття? Можливо ті зміїні голови мають страшну отруту. Кусне така зопалу мою улюбленицю і прийде їй капець.
- Муся! Мусюся! Ходи до мене, тікай звідтіля,- гукаю до хвостатої.
Завмерла кішка, принюхується до чогось, лапою торкає найближчу від неї голову.
На картині жодних змін, все завмерло. Але навіть звідси відчуваю, як картина наливається лютою чорною силою. Волосся на голові починає дибитися, а між окремими волосками проскакують електричні розряди. Одна голова повертається, пильно дивиться в очі і миттєвим порухом кидається до моєї шиї.
Дикий котячий нявкіт розрізав тишу як удар блискавки. Муся оживає і кидається на зміїну голову. І коли зуби отруйної потвори вже готові зімкнутися на моїй яремній вені - Муся таки встигає дотягнутися до неї кігтями. Ікла рудої хижачки впиваються повзучій гадині в голову, одгризають її, і кішка вивалюється з картини разом з нею прямо мені на руки.
Одкушена голова впала на долівку, а тіло потвори миттєво втягнулося в картину.
Голову негайно вкинув у грубу. Ох і горіло те страхіття, скажу вам! З комина валував такий густий і чорний дим, аж сусідка прибігла запитати — що то таке там палю? Чи не старі валянки? А як побачила картину, на якій перекошене жахом обличчя було орнаментоване гадючим клубком, то перехрестилася і прожогом вискочила з хати.
Віддав я ту картину кумові. Кажу — найкраще їй висіти там, де вона й висіла: у прокуреному, тьмяному підвалі з підпилими сантехніками.
А для Мусиних подорожей придбав інше полотно, де зображене сонячне літо, пурхають барвисті метелики, а на задньому плані ходить молодий пухнастий кіт-Баюн з сопілкою в руках.
І ви, шановні читачі, робіть так само. І будуть ваші киці здоровими та щасливими. А якщо хтось подарує книжку Стівена Кінга, або картину якогось бородатого дяді з хворою уявою — відмовляйтеся. Все, біжу на кухню сардельку варити, Муся їсти просить.
22.03.2020р.
Мальована кішка увечері знову зникла з картини. Звечора поставив миску з кормом на кухні і налив свіжої води. Мусила б до ранку наїстися, так ні - знову десь швендяє. Позавчора бачив її на репродукції картини “Півні” Михайла Забродського, яка висить на кухні. А вчора лежала, згорнувшись калачиком, біля ніг Сальвадора Далі вже на іншому полотні.
- Муся! - кличу хвостату бестію,- Ходи їсти, ось тобі дві сардельки зварив і рибки. Годі тинятися закартинням. Ще зустрінешся там з отими зубатими потворами, яких люблять малювати сучасні художники, і згамає тебе голодний бармаглот. Давай, вилазь хутко звідтіля, кому кажу! - сварюся на свою улюбленицю.
Тихо в хаті, ані шелесне. Не чути муркоту і м“якого поступу котячих лап по ламінату. “Може, заснула?” - міркую. “Чи знайшла собі кота велелюбного та залицяється до нього? Хто зна”.
Почалапав на кухню та поставив чайника на газову плиту аби нагріти води. Деренчливий вхідний дзвоник відштовнув тривожні думки про Мусю. Дивуюся: хто це в неділю такої ранньої пори приперся в мій холостяцький барліг? Чи не кум? Він любитель уранці ковтнути добряче сорокаградусної свяченої води, і не сам, а обов’зково з кумпаном. Мене чомусь вважає найбільш підходящою кандидатурою на роль супияка. А я в основному чай з глодом вживаю. І квас. Та хіба для кума перешкода, що я непитущий? Головне, аби поруч була душевна людина, яка вислухає його варнякання про складнощі людського життя та згідливо киватиме головою. Після третьої чарки кума тягне на ліричний лад і він підсовує мені гітару, аби побринькав йому українських романсів. Ну, а коли на денці пляшки уже ні краплини — молить Господом Богом почитати йому віршів. Власних. Я й читаю, а шо робити, коли рідна душа просить? Може, ці вірші наставлять його на путь праведний і він перестане жлуктити оковиту. Ось останній йому прочитав. Хочте послухати? Нє? Все одно слухайте, бо у мене нині натхнення прокинулося.
“Хотів народитися жінкою,
Красою світити у світ.
Але майталаю ширінкою,
Ковтаю розбавлений спирт...”
Кум гикнув, почухав носа і буркнув:
- Та нє. Я чоловік! І ніколи не мріяв стати жінкою. Давай інший вірш.
Інший так інший, не проблема. Погортав сторінки своєї пам’яті, читаю:
“Ти не друг! Шуруй із хати!
Пляшки й грошей ніц нема.
А горлянка сухувата
Ще й будунище дійма.
Вчора виссали получку,
Спиртували борлаки.
Я сьогодні пес-вонючка,
Дооблизую склянки.
На бухло повзуть друзяки,
Чують запахи вина.
А як зляжу — будуть “гайки”,
Кличу, а в одвіт - луна.
Діти й жінка десь далеко,
Утікли чортам під хвіст.
За плечем нечистий хека,
Манить пальчиком під міст.
Кажуть, що лечу з орбіти.
Може, годі? Пляшку геть?
Нє, не хочу! Буду пити...
Простягає пляшку смерть.
Кум став червоним як рак, скреготнув зубами і понуро бовкнув:
- Не про мене пісня. Жінка під боком. Хоч і стерво, свариться постійно, але я її люблю. Наче. Сьогодні поїхала на дачу за продуктами, бо цей карантин коронавірусний може розтягнутися до літа, тож я до вечора один. Але ж приїде! Нікуди не дінеться.
- Так сам би поїхав. Чого жінку наражати на небезпеку? І скільки вона привезе? 10 кілограмів? А ти мужик, можеш мішок на плечах нести і не зопріти.
- Втомився я,- одказує кум. Учора роботи багато було.
“Ага,- подумав, - прийшов до мене з опухлою від учорашнього застілля мордякою, смердючий як пес. Як його терплю - і досі не розумію. Добрий надто”.
- А що це в тебе у торбі під ногами таке величеньке? - питаю.
- А-а-а-а, це репродукція картини якоїсь. Страхіття. Нащо вона на роботі сантехнікам? Висить у підвалі над прокуреним столом, мушиним послідом потроху покривається. Тож я тобі подарунок приніс: бери, тобі такі цяцьки подобаються.
Виймає з торбиняри картину в рамці та простягує її з милою усмішкою.
Беру, стираю пил з поверхні і...втрачаю дар мови. Мікеланджело Мерісі де Караваджо! Картина “Медуза”!
Знаю, що їх майстер створив дві — одну 1596-го року, іншу - роком пізніше. На обох у вигляді Горгони зобразив себе. Писалися для того, аби їх натягнути на дерев’яні щити і повісити над вхідними дверима, аби відлякувати злодіїв та недоброзичливців. Одну картину нещодавно ідентифікували завдяки флуоресцентному аналізу. А от іншу, без підпису — тільки умовно вважають роботою Караваджо. Не може бути, аби та картина, яка зберігається в галереї Уффіці та була свого часу замовлена кардиналом Франческо Дель Монте, як підношення герцогу Тосканському Фердинанду 1 — бути брутальною підміною. Тоді що ж я тримаю в руках? Підробку? Репродукцію? Оригінал?
Посиділи з кумом ще півгодини, погавкав на нього за пиятику ще трохи і виштовхнув у плечі за двері. Зайшов на кухню помити посуд. Котяча тарілка була порожньою, отже кицька встигла повернутися та натоптати черево. І знову побігла тинятися чорт знає де.
Повернувся до столу, начепив окуляри і вирячився на картину. А там моя Муся вже гуляє, між зміїними головами крутиться! Відомо, що кицьки вельми допитливі, але ж у таких непевних місцях як закартиння - це вельми небезпечно! Хто знає що в художника в голові крутилося, коли він малював отаке страхіття? Можливо ті зміїні голови мають страшну отруту. Кусне така зопалу мою улюбленицю і прийде їй капець.
- Муся! Мусюся! Ходи до мене, тікай звідтіля,- гукаю до хвостатої.
Завмерла кішка, принюхується до чогось, лапою торкає найближчу від неї голову.
На картині жодних змін, все завмерло. Але навіть звідси відчуваю, як картина наливається лютою чорною силою. Волосся на голові починає дибитися, а між окремими волосками проскакують електричні розряди. Одна голова повертається, пильно дивиться в очі і миттєвим порухом кидається до моєї шиї.
Дикий котячий нявкіт розрізав тишу як удар блискавки. Муся оживає і кидається на зміїну голову. І коли зуби отруйної потвори вже готові зімкнутися на моїй яремній вені - Муся таки встигає дотягнутися до неї кігтями. Ікла рудої хижачки впиваються повзучій гадині в голову, одгризають її, і кішка вивалюється з картини разом з нею прямо мені на руки.
Одкушена голова впала на долівку, а тіло потвори миттєво втягнулося в картину.
Голову негайно вкинув у грубу. Ох і горіло те страхіття, скажу вам! З комина валував такий густий і чорний дим, аж сусідка прибігла запитати — що то таке там палю? Чи не старі валянки? А як побачила картину, на якій перекошене жахом обличчя було орнаментоване гадючим клубком, то перехрестилася і прожогом вискочила з хати.
Віддав я ту картину кумові. Кажу — найкраще їй висіти там, де вона й висіла: у прокуреному, тьмяному підвалі з підпилими сантехніками.
А для Мусиних подорожей придбав інше полотно, де зображене сонячне літо, пурхають барвисті метелики, а на задньому плані ходить молодий пухнастий кіт-Баюн з сопілкою в руках.
І ви, шановні читачі, робіть так само. І будуть ваші киці здоровими та щасливими. А якщо хтось подарує книжку Стівена Кінга, або картину якогось бородатого дяді з хворою уявою — відмовляйтеся. Все, біжу на кухню сардельку варити, Муся їсти просить.
22.03.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
