"...там чудеса, там леший бродит..."

О. Пушкін

Дійсність набагато химерніша, аніж найдивовижніші вигадки фантастів. Митці пишуть усіляку юринду про потойбічні сили, які кубляться в пеленах власних дружин, подорожі по галактиці на собачих упряжках в супроводі оракулів, магічні ритуали екзорцистів-гомофобів над тілами юних дів у сікстинській капелі, а написати про те, що витворяють вони самі та власні сусіди — не мають бажання. А дарма, оскільки таких розчудесних чудесностей вистачило б на те, аби до смерті залякати і Стівена Кінга. Кажуть, останній як не вип’є чи не вштрикнеться - вже нездатен опаперювати власні жахіття, підгледілі в наркотичних маревах.

А реальне життя б’є ключем! Позавчора Одарка притисла свого п’яненького мужа рогачем до криниці, а той підковзнувся і - бульк у воду! Був чоловік - і нема чоловіка. Поліцаї, які приїхали на виклик, довго потім хрестилися та ходили під себе. Москаль (таке ймення потопельника) і так на вигляд був, наче рідний брат Квазімодо, а підпилий - то і взагалі слугував за оригінальну версію бабая. Зі скорченими від гіпотермії пальцями, виряченими очима та перекошеним від жаху обличчям він виглядав як голодний демон-кровопивця. Розігнути укляклі кінцівки та закрити рота не було ніякої змоги, тож довелося бідолаху ховати в закритій труні, наче померлого від коронавіруса.

З коронавірусом теж якась мутна справа. Степанида торгувала в Радомишлі індокачками та гусаками, а навзаєм привезла звідтіля заразу. Захворіло все селище, бо люди у нас привітні, люблять збиратися то в церкві, то в клубі, швендяють одне до одного у справах. Селищну лікарню минулого року закрили у ході медичної реформи, медсестру скоротили як непотрібну штатну одиницю. Поліції теж немає, вона в районі, що знаходиться за 25 кілометрів. Санітарно-епідеміологічна служба ліквідова розумними головами у столиці. Аптеки немає зроду-віку, Та й нащо аптека селюкам, якщо є ліс та луг? Ми й так все життя трави збираємо та ними лікуємося. Якщо не стане хімії — ніхто й не помітить. А селищний голова опікується виключно торговими точками, оформленими на свою дружину.

Епідемія страшна, скажу вам. Якщо раніше від пневмонії гинула одна людина на рік, то тепер — дві. Від горілки та цигарок гине чоловік 15 щороку і ніхто карантину не вводить, бо прибутки від пійла та курива, які отримує держава такі, що вона всю націю в домовину зажене, але спиртом торгуватиме. То що — таке страхіття міг видумати фантаст-оригінал? Ні, бо йому і в голову б не прийшло, що держава навмисно труїтиме власних громадян. То що ж таке справжня пандемія? Чи це у мене в голові вірус завівся та не дає спокою?

Минулий рік якийсь шалапутний вийшов, як і думи в моїй голові.

Червень місяць. На вихідних спускаюся річкою Тетерів від Коростишева до Білої Криниці на байдарці. Фотографую красу, цуплю браконьєрські сіті аби спалити їх потім на вогнищі, а в човнах, заповнених капроновими “китайками”, остями та ятерями, проламую сокирою дірки у днищах та притоплюю їх у корчах. Аж тут “бабах!” мало не над вухом.

Наполохана пострілами з мисливських рушниць в небо здійнялася велетенська зграя птахів: лебеді, журавлі, лелеки, гуси, качки, чаплі! А мілкого птаства взагалі не розібрати. Все живе покинуло гнізда, кричить з небес від жаху, тривожиться за своїх щойно вилуплених з яєць малят. А водопіллям уверх за течією суне ватага мисливців. Упізнав одного з них, гарний дядько, скажу вам, вусатий.

- Здоров, Андрєєв!- кричу зарізяці з трьома вбитими качками за поясом. Той опустив рушницю і пильно дивиться не мене, намагаючись згадати, що за мара з ним здоровкається. А я виймаю смартфон і “клац” пташиного кілера.

- Тобі привіт від столичного “Грінпісу”! - кажу йому. - На тижні дивися номер газети зі своїм фото на обкладинці. Будеш мисливцем року!

- А може домовимося? - благає дядя. Розуміє, що державний службовець, спійманий на гарячому під час заборони на полювання, може втратити посаду.

- Може і домовимося. Для початку ти, як головний спеціаліст районної адміністрації з питань екології проведеш відкриті уроки в десяти школах нашого району і розкажеш учням як потрібно берегти рідну природу. А потім побачимо.

Опускаю весла у воду і роблю кілька потужних гребків, аби вписатися в закрут ріки.

А за кілька кілометрів нижче — пожежа. Двоє молодих лобуряк ходять берегом і підпалюють сухостій.

- Діти! Ви живцем людські створіння палите! Гасіть хутчій!

Куди там! Підлітки як мене почули, то чкурнули додому крізь очерет. А я вискочив з байдарки на берег, хутко її припнув і кинувся до вогнища, яке розросталося в чималу пожежу. Як тільки з одного краю зупиню вогонь — розгорається з іншого. Добре хоч вітру не було. Встигав бігати з відром до річки і плескати водою, а в перервах - гепати ломакою з намотаним на неї светром по тліючій траві. Аж пообіді зігнав клин вогнища в закрут річки і добив його остаточно. Вигоріло не менше гектара плавнів. А разом з ними житла вівсянок, солов’їв та інших птахів, що мостять гнізда на землі. Про іншу живність не кажу — загинуло все.

Агов, казкарі! Де ваші життєствердні осяйні фантасмагорії про витязів-охоронців врунистих пущ та озерних плавнів? Нема? А жаль. Благородна це нива, незаймана...

Літо без лісу немислиме. Особливо, коли жінка у мене - берегиня, травниця. І мене до цього діла принадила. Після праці, на вихідних, вибираюся пошвендяти дібровою у пошуках тринь-трави, Чую — реве техніка. Підійшов довідатися що там. Ага, приватна фірма пиляє ліс. Поруч вештається лісник, отже працюють “під дахом”. Сфоткав на смартфона номер ділянки, обличчя працівників, спиляний ліс. А сосни благенькі, завтовшки з мою ногу. Питаю:

- Нащо такі молоді насадження зводите? Хто вам дав такий дозвіл?

- Ось, область погодила,- відповідає лісник і тицяє мені під носа папірцем. - Ліквідовуємо захаращеність та хворі дерева.

- Які хворі дерева? Цим насадженням і 30-ти років немає.

- Стовбури дерев окупували короїди.

Підійшов, оглянув верхівки спиляних дерев. Приніс одну голляку і сунув під носа лісникові:

- Дивися уважно, чоловіче. Що бачиш?

- Жуків бачу.

- Яких жуків? Не знаєш? То я скажу: вусачі та рогохвостики. Для лісу - це як блохи на собаці. Це по-перше. А по друге: якщо би це були верхівкові та чотирьохзубчасті короїди, то згідно з нормативно-првавовими актами ви повинні були спиляти цей ліс в травні-червні, а не у серпні як оце робите. І всю цю ділянку, а не як злодії: що краще — пиляєте, що гірше — хай росте. Більш того — верхівки таких дерев усі б були б знебарвлені. А вони зелені та пишні. Ось тому все, що тут діється — незаконно.

Витяг смартфона і клацнув цей дозвіл собі на пам’ять.

- Ану віддай бомагу! - ревнув ошелешений лісник. - І телефона давай сюди, бо з цього лісу живим не вийдеш! - докинув розлючений дядько і потягнув руки до моєї горлянки.

Довелося легенько ляснути посадову особу по пиці, аж вона ноги верхівкам сосен показала. А я ноги в руки - та й пострибав через корчі у хащу, допоки лісоруби не надбігли та не відгепали по-чоловічому.

Ви думаєте, що після моєї скарги лісника зняли з роботи? Аякже! Тепер він опікується районом. Результати його керування можна побачити з космосу: загугліть відповідний район і подивіться на мапу лісу зверху. Порівняйте з тією, що була десять років тому. А що буде через десять років? Не знаєте?

Агов — фантасти-футуристи! Увімкніть фантазію! Опишіть наше майбутнє веселковими кольорами! Не виходить? Отож.

03.04.2020р.