Вступ

Фантастична, із самого піднебесся, гойдалка звисала над обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підносився над лиманом. По ліву від Олексія руку Дніпро і Південний Буг уже спільними зусиллями несли свої води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх відразу ж за островом Березань, по праву руку.
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром грубій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках льняні линви, розгойдувався все вище і вище. Коли та велетенська гойдалка линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
У такі миті Олексієви очі просто світилися радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою лиману, то з клаптиками блакиті, що мелькала між хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки справжня хвиля юнацького кохання накрила його з головою і понесла разом із собою у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих вустах і тихенько перегукувалась з першими промінцями сонця, що через велику скляну веранду залітали в кімнату з боку Інгулу.
Ранній дзвінок сполохав ту ідилію щастя і Олексій, відкривши ще сонні очі та взявши з письмового столу телефон, вийшов на терасу другого поверху власного будинку. Біля відкритого настіж вікна він зупинився і став уважно слухати.
– Так. Зрозумів. Виїжджаю. Планую бути за п’ять-шість годин, – коротко, як колись у часи військової служби, відповідав він ранньому співбесіднику, власнику стурбованого голосу.
Телефонувала сестра. Повідомила, що батькові стало гірше і він просить сина приїхати. Протягом року хвороба поступово прогресувала і останній місяць рідні було зрозуміло, що це може статися будь-коли…
Кинувши мобільний на робочий стіл, який стояв поряд з ліжком, Олексій навіть не звернув уваги на не заправлену постіль. Поспіхом умився, одягся і, обмежившись склянкою простої води замість звичної ранкової кави, схопив «барсетку» та вискочив на ґанок. Стрибнувши до салону авто, запустив двигун і дав газу.
– Добре, що вчора встиг заправити повний бак, – мелькнуло в голові, – бо абиде нормального пального не знайти, а попереду майже пів тисячі кілометрів непростого шляху.
За пару годин, десь на середині дороги, погода різко змінилася. Налетів поривчастий боковий вітер, небо поступово затягло сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки. Раптом перед очима знову з’явилася та небесна гойдалка. Вона поважно спадала прямо над дорогою між двох темних грозових хмар, що закривали собою все над головою. При цьому велетенська ореля то наближалась, насуваючись майже на вітрове скло його автомобіля, то знову линула вдалечінь. Коли в черговий раз край соснової дошки з розгону наблизився майже впритул, Олексій мимоволі увібрав голову в плечі, ніби намагаючись уникнути зіткнення.
– І отак все життя… – сумливо промовив він до самого себе. – Вперед, назад, вгору, вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло!

Чому раптом саме сьогодні йому пригадався той епізод піврічної давнини? – зловив себе на думці Олексій, забираючи свої роздруковані вірші зі старого, але надійного, лазерного принтера. – Вже майже пів року пройшло, а та казкова колиска час від часу спливає у нього перед очима. Але зараз не до того. Потрібно ще раз пройтися сценарієм завтрашнього виступу…