Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
2025.12.11
20:24
Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
2025.12.11
13:19
Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
2025.12.11
11:25
Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
2025.12.11
07:14
Десь отам за видноколом
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Козак Дума (1958) /
Проза
/
Есеї
Гойдалка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гойдалка
Фантастична, із самого піднебесся, гойдалка звисала над велетенським обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підносився над лиманом. По ліву від Олекси руку Борисфен і Гіпаніс уже спільними зусиллями несли свої кришталеві води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх з правого боку, відразу ж за островом Березань.
Несподівано десь із юності виринули рядки: «Де во́ди рік Дніпра і Бугу та мо́ря чиста бірюза, через віки пливе фелюга – містичний острів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром широкій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви-кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світилися радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини прозорої бірюзи лиману на Олексу уважно дивилися два великих смарагди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці дивоочі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З моря налетів поривчастий вітер і буквально за кілька хвилин небо затягло важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Але так тривало недовго. Через незначний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від цього у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби намагаючись уникнути контакту з лезом імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки іржею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він піднявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада Інгулу, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій природній ідилії над обрієм поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без сокир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого нічного повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.
Несподівано десь із юності виринули рядки: «Де во́ди рік Дніпра і Бугу та мо́ря чиста бірюза, через віки пливе фелюга – містичний острів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром широкій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви-кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світилися радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини прозорої бірюзи лиману на Олексу уважно дивилися два великих смарагди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці дивоочі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З моря налетів поривчастий вітер і буквально за кілька хвилин небо затягло важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Але так тривало недовго. Через незначний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від цього у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби намагаючись уникнути контакту з лезом імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки іржею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він піднявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада Інгулу, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій природній ідилії над обрієм поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без сокир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого нічного повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.
13.01.2021
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
