Кажуть люди, що зараз небо не хоче творити чудеса і я в це завше вірила, аж поки сама не зіткнулася зі справжнім дивом.
Вже п'ятий рік Олексій з дружиною і маленьким сином винаймали житло. Переїжджали з місця на місце і ніде не могли себе почувати комфортно. То кватира знаходилася далеко від роботи, то від дитячого садочка, а то на п'ятому поверсі без ліфта. А цього разу дістали таргани.
Труїли чим могли, чим радили добрі люди - дустом, бурою, але вони множилися неймовірно швидко, викликавши алергію у малого Максимка. Дружина не витримала таких умов проживання і заявила:
- Все з мене досить!
Всі чоловіки, як чоловіки, а ти навіть на халупу заробити не можеш. Ми вештаємося по чужих квартирах, кінця й краю цьому не бачу. У тебе більше не вірю, не про те все життя, мріяла!

Наступного дня зібрала речі і втекла з дитиною до своєї мами в село. Ніякі вмовляння Олексія її не зупинили.

Він ходив на роботу, висилав дружині гроші і залишався в тій тарганівці, бо ціна за оренду була мізерною.

Наступило літо, та ніщо не змінилося у його житті. Він, навіть, жодного разу не скупався у морі. Справа дійшла до розлучення, а Олексій не міг самотужки заробити на квартиру.

Та, якось, одного разу йому зателефонувала сестра.
- Як справи? - запитала вона.

- Погано! Здається Оля подала на розлучення, бо я - нікчема. Я дуже люблю її і Максимку, але скільки б не їшачив, а віз і понині там. Що мені робити? Їхати в село? То там ще гірше - роботи ніякої...

Сестра поспівчувала:
- Не переживай, щось придумаємо. Світ не без добрих людей.

А через деякий час приїхала і купила Олексію маленьку квартирку у старому районі Одеси. Це було диво, бо зараз, навіть, близькі родичі не відгукуються на біду не те, що далекі.

Двоюрідна сестра була віруючою людиною. Перед тим померла її мати, яка заповіла їй двокімнатну квартиру у Києві, тому продавши житло вона змогла допомогти брату.

Коли Олексій вперше зайшов у квартиру, яку йому подарували, був не те, що збентежений, а шокований. Маленька прихожа, кухонька і кімната 12 метрів. Все потребувало особливого ремонту. Старі шпалери місцями звисали стрічками, оголивши сірі стіни. У занедбаній ванній кімнаті ряснів грибок, а вся сантехніка виглядала жахливо.
Нічого, подумав Олексій:
- Я ж будівельник. Швидко приведу все до ладу і заберу родину з села.

З цими оптимістичними думками він вийшов на вулицю і попрямував до центральної частини міста. Йому хотілося пройтися, упорядкувати свої думки, розкласти все по полицях, ковтнути свіжого морського повітря, відчути нове життя сповнене сподівань..

Він йшов по старій бруківці у сотий раз перебираючи одні й ті ж самі думи, коли задзвонив мобільний. Телефонувала сестра.

- Олексію, ти знаєш, що сьогодні велике свято Пресвятої Богородиці? - запитала вона.

- Звідки мені знати, я ж до церкви не ходжу, хіба, що на Пасху і Різдво.

- Ось і дарма! Ти хочеш, щоб тобі допомагав Бог, а не ходиш до нього? Якщо тобі потрібно, щось отримати від держави, ти ж ідеш до адміністрації?

- Так, йду.

- То чому ти не йдеш до Бога? Звідки йому знати, твої потреби, коли ти з ним не спілкуєшся? За все дякуємо Богу, навіть за те мале, що він посилає. Олексій почухав потилицю.

- Я зрозумів. Ти не повіриш, але поки ми розмовляли ноги мене самі привели до храму. Все, бувай, сестричко, дякую!

Олексій більше не міг говорити, бо вперше його душили сльози. Не сльози радощів, чи відчаю, співчуття, щему - сльози каяття.

Він після інституту десять років працював, як проклятий, майже без вихідних, утримуючи родину і хвору матір. Весь час сам на сам зі своїми болячками і проблемами. А виявляється, що міг би бути з Богом. Міг би довірятись йому, лікувати душевні і фізичні рани. Жити по іншому, сподіватися на небо, бо без Бога не до порога, а з Богом за синє море.

З такими думами Олексій піднявся до храму. Там, майже, нікого не було. Служба давно скінчилася. На свічниках догорали свічі, кидаючи тіні на живі ікони. Він ніби вперше побачив лики Ісуса Христа, Діви Марії, Святих. Вони дивилися на нього з такою любов'ю, що чоловік ще більше розчулився. Щось сонячне, ніжне зріло в його душі.

- Дякую, Боже, і Матір Божа, що не залишили мене на одинці з бідою!
І хоч, дуже маленька квартирка, але і так, я дуже щасливий, дякуючи Богу! Слава Богу! Ми помирилася з дружиною і вона повернеться, як тільки зроблю ремонт.
Він не міг зупинитися, розмовляв з Богом, як з рідним батьком, якого ніколи не бачив раніше, а тут випадково зустрів.

Щиро молився Олексій не знаючи справжніх молитов. На серці ставало затишно, спокійно, ніби небо прихилилося до його ніг. Він чув як на кліросі співають херувими, як свячений ладан розливається в його серці, наповнюючи вірою, надією, любов'ю.

- Вірте в неможливе і отримаєте диво: - пролунало за його спиною, коли він залишав Божу обитель.

Олексій дав милостиню тому, хто промовив ці слова і оновленим рушив додому.

Підійшовши до свого будинку, побачив, що стіна фасаду у плачевному стані. Де-не-де по ній плівся дикий виноград. Тому і грибок у ванні, подумав він і почав прикидати скільки метрів матеріалу йому знадобиться для ремонту.

Це був старий будинок дореволюційних часів. Видно, якийсь багатій жив у ньому, а після втік за кордон. Хто-зна, чи живі нащадки тих людей, що залишили родового гнізда коріння? А зараз у двоповерховому особняку жило декілька сімей, з якими Олексій ще не встиг познайомитися.

Все добре порахувавши і затонувавши у блокнот Олексій зайшов до своєї нової квартири. Він дивився на кімнату, принесені вчора інструменти і думав з чого завтра розпочати ремонт.

Пахло сирістю. Перший поверх, трухляві дерев'яні вікна, покошені двері. І тут Олексій згадав фасад... Щось у нього не сходилося. Чому квартира така мала, якщо зовнішня сторона будинку велика? У душі наростала незрозуміла тривого, роїлися думки, неймовірні химерні здогадки. Він швидко вхопив дриль і почав пробивати внутрішню стіну у тому місті де відклеїлися шпалери і видніло з під штукатурки шматок дерев'яної планки. Піт тік на його обличчя, пил виїдав очі, а він, як навіжений свердлив стіну в надії побачити диво.

Дуже швидко з'ясувалося, що за цією гіпсовою, крихкою стіною була ще одна величезна кімната.

Олексій сидів охопивши голову двома руками і не вірив, що таке могло статися. Якби йому хтось розказав про когось, він би не повірив нізащо, але ж це трапилося з ним. Він сам пробив цю перегородку, ходив по сирій втрамбованій землі, бо там не було підлоги, мацав обдерті холодні стіни, і все ніяк не міг збагнути хто і навіщо замурував цю кімнату без вікон і дверей. Про це він ніколи не дізнається.

Олексій посміхнувся, бо згадав...
- Вірте в неможливе і отримаєте диво!