- Бувай, матусю, не хвилюйся, машину гнати не будемо... знаю...все добре... заспокойся... - Я, міцно обнявши заплакану маму, швидко сіла в новеньку "Ладу".

На той час це була шикарна машина кольору гнилої вишні з велюровими чохлами і хромовими ручками. Їхати з районного центра Дзержинська до Києва кілометрів триста. Дорога була розбита, як підошва старих кросівок, але краєвиди тішили око.
Скрізь відчувалася весна, ліси квітнули пролісками, анемонами, а чепурненькі села ретельно готувалися до Великодня.
Слава Богу, на цей раз, доїхали без пригод.

- Ну що вивантажуємо мішок з картоплею?- ледь видавив із себе фразу стомлений чоловік. - а після розійшовся,
- Вічно ти набереш овочів від мами ніби ми тут купити не здатні, а мені після їх торбичити на верх. А ще консервацію з варенням і усякою всячиною. І теща вічно всуне те, що їй і даром не потрібно. Будемо надіятися, що ліфт сьогодні працює.

Ні, ліфт сьогодні не працював і нам з чоловіком прийшлося всі скарби городу і те, що всунула щедра мама, підіймати на дев'ятий поверх.

Незадоволений чоловік весь час, згадував мою маму, обурювався, особливо, коли тягнув мішок з бараболею. Він сам важив не набагато більше за той мішкок.

- Розумію, не сердься, чого вскипів, наступного разу візьмемо менше: - заспокоювала я його.

- Наступного разу я взагалі не поїду. У тебе є посвідчення водія, сядеш за кермо і поїдеш без мене.

- Так я поїду без тебе, але після все одно тобі прийдеться мені допомогти все те тягти, бо ми любимо саме мамину картоплю..

Після таких вагомих доводів чоловік замовчав і почав підіймати все, що залишилося підняти на дев'ятий поверх.

ІІ
Майже місяць минув відтоді, як ми провідали маму. Залишалося кілька днів до Паски, та мені нічого не хотілося, настрою не було. Вікна змусила себе якось помити, завгодя випрати тюлі та штори, прибрати в квартирі, а на пасочки сил вже не вистачило. А, куплю і не буду морочитися, лежачи на дивані та міркуючи, які святкові блюда буду готувати, почула з кухні,

- Ура... Ура...Таню, мерщій сюди! Нарешті! - волав, як божевільний мій чоловік.

- Що трапилося?-запитала схвильовано я прибігши на кухню.

- Мишу впіймав, дивися, ще жива, смикається!

- Фу, яка гидота, навіть дивитися не хочу.

- Чому?... Дивися...дивися, ти ж, так хотіла щоб я її впіймав.

- Хотіла, але не сьогодні, у чистий четвер, коли свято на носі і грішити не варто. Все ж таки, Боже створіння.

- То виходить, що я вбивця? - чоловік сумно зітхнув.

- Викидати в унітаз її будеш ти - додав він.

- Ще чого, я мишей жах, ще з дитинства боюся, заперечила я.

ІІІ
Вперше ту сіреньку побачила на кухні місяць тому, коли вечеряла і слухала естраду. Здавалося вона промайнула кулею по газовій трубі. Я навіть не повірила, що то миша, такою прудкою вона була. Ніби стріла пролетіла, чи блиснула блискавиця. Мої очі не встигли те зафільмувати, а через тиждень та сама миша уже вальяжно ходила де завгодно і коли завгодно. Як тільки хтось заходив на кухню, вона миттєво з'являлася невідомо звідки, витягувала свою гостру мордочку і вдихала кухонні аромати. Я, навіть, кілька раз кидала їй шматочок ковбаси чи сиру, підгодовувала і вона полюбила мене більше за чоловіка, доньку, сина, невістку і маленького онука. І все б було нічого, але у квартирі почало смердіти мишаками, а ще через кілька днів ми не могли заснути. Миша точила все підряд, шкрябала так, що ми почали купувати беруші.

- А чому б нам її не впіймати і не випустити на волю? - запитала я у чоловіка, бо тоді про вбивство думки не було і в помині.

- І як ти собі це уявляєш? Мені, що з сачком бігати за нею по квартирі, це ж тобі не метелик, чи бджілка і навіть не муха!

- Так не метелик, це точно, та десь чула, що можна піймати на півлітрову склянку. Під горлечко склянки підставляєш п'ять копійок, а в середину кладеш приманку. Миша залізе її з'їсти, банка впаде і пастка закриється.

- Цікаво, а я й не знав, зараз спробую.

- Давай, тільки підклади папір під склянку, щоб було зручно після діставати мишу.

- Не вчи вчених! -
Чоловік не любив, коли його повчали.

Декілька днів лаштували склянку, але божа тваринка умудрялася з'їсти приманку, не попавши у пастку. Коли я знайшла свою норкову шапку пошкоджену, моє чуйне серце не витримало і я попросила чоловіка сходити на ринок за мишоловкою.

Це було нелегко, повірте. Миша виходила кожного разу, як тільки я вмикала музику, пищала, уважно слухала виляючи хвостиком не тікаючи з кухні доти, доки я не виключала музикальний центр. Особливо вона любила слухати Олександра Пономарьова і групу "Ласковий май"

- Таню, чуєш, іди глянь? -
чоловік мені показував погризаний ремінь, все йду купувати мишоловку.

Я розуміла, що це не та хатня тваринка, яку б ми хотіли приручити і перевиховати, тому кивнула головою в знак солідарності.

Він швидко повернувся.
Такого щасливого я його ще не бачила відтоді відколи ми привезли в мішку з картоплею мишу.

- Дивися! - сказав він - до чого дійшла наша цивілізація. Бачиш цю висвердлену дірочку у прямокутнику?

- Ну....

- Дивися, та не нукай, сюди уважно! Мишка залізає, (чоловік назвав її лагідно, мабуть, тому, що мучила совість перед стратою живого створіння), і перекушує ось цю ниточку, щоб добратися до їжі, а тут бац, спрацьовує пружина і мишці гаплик... Це ж треба таке придумати... Це тобі не стара мишоловка - новітній гаджет... Ось побачиш завтра будемо спати спокійно...

- Побачимо, хотілося б...

Але цілу ніч спокою не було.
Через тиждень ми всі бігали з віником по квартирі намагаючись піймати непрохану гостю. Коли гризучка пошкодила коляску онука чоловік знову пішов на ринок і на цей раз купив стару, справжню мишоловку.

ІV
За кілька днів мишу впіймали хоч всім було її дуже шкода. Донька навіть потай пустила сльозу, але взяла себе в руки і побігла гратися з подружками на вулицю в резинки. Я зібрала пасочки трирічного онука і теж вийшла на дитячу площадку. Невістка прийшла з роботи і дитина радо кинулася їй назустріч.

- Наташо, забирай малого і йдіть додому, та тільки дивися за ним, щоб до рук не брав.

- Що не брав?

- Там батько мишу впіймав, а я сходжу у магазин, - наказала я.

- Ти що, серйозно, здивувалася невістка, невже? Нарешті! - Зрадівши взяла малого на руки і понесла додому.

Онук не хотів іти з дитячої площадки, опирався, кричав, а я йшла у хлібний магазин купувати паски і на серці було зле. Чомусь весь час думала про мишу, згадувала, якою вона була цікавою. Як з'явилася в нашому домі. Це був, ніби, живий подарунок від рідної мами і якби ж вона не мала гострі зубки і не так різко пахла то до сих пір була б з нами. Очі заволокли сльози. Це тарганів, я б нізащо не полюбила б думала я йдучи по вузькому тротуару,
коли несподівано на зустріч вигулькнула дівчина на велосипеді. Вона прямо їхала на мене. Я відступила кілька кроків вліво і вона вліво, я вправо і вона вправо. Мабуть, потрібно стояти на місці, не встигла про це подумати, як велосипедистка мене збила. Було боляче. Здерті коліна, здирки на руках і шишка на лобі. Якийсь чоловік з цією ж невдахою, що на мене наїхала, допоміг мені підвестися на ноги.

- Ні, дякую, я сама дійду, це миша, це вона мстить...

- Яка миша? З вами все гаразд? Ви сильно вдарилися головою?

Нічого не відповівши я попленталась додому.

V
Забинтувавши коліна глянула на мишу, яка прищемила хвіст і лапу намагалася звільнитися. А після втомившись лежала сумирно не ворухнувшись. Мабуть, гаплик, подумала я...

- Таню, ти приготуєш мені гарбузову кашу?- попросив чоловік.

- Ти, не бачиш, що у мене побиті руки? Поріж хоча б гарбуз, а тоді вже якось приготую.
Я не встигла дістати каструлю, як залунав дикий вереск.
Чоловік відрізав пучку на пальці. Кров юшила, як із кабана.

- Це миша мстить повторяв він мої слова, - викиньте нарешті хтось цю "тварь", волав на всю квартиру.

- Я не буду!!! - у відповідь горланила я, бинтуючи чоловіку палець.

І тут, наша мужня невістка промовила:
- Не кричіть, я її викину через балкон.

Так, вона це зробила, але на цей раз кричали з балкона. Коли я, мов обшпарена влетіла туди, то побачила, що Наташа теж поранила палець, нахромившись на проволоку мишоловки.

Зі мною сталася істерика. Я замість того, щоб співчувати і кинутися допомагати невістці продизенфікувати руку, трималася за живіт і голосно сміялася. Опанувавши себе промовила:

- Вибач, що така реакція, я ж теж потерпіла, показавши свої забинтовані коліна і шишку на лобі.

І тут почали сміятися всі. Ми реготали так, як не сміялися до цього ніколи. Дитина дивилася на нас і теж почала сміятися. Ми продовжували дивитися один на одного і сміятися так, що текли з очей сльози.

Після телефонувала мамі і розповідала,

- Мам, уявляєш троє несповна розуму забинтованих стоять і шалено регочуть, від того, що їм помстилася маленька миша.

- А що ж з мишою?, -запитала мама.
- Скажу чесно, не знаю, але сусідка з першого поверху казала, що у неї завелася сіра миша і така розумна і музику любить, а зловити її марні спроби...

22.05.2020р