Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.17
20:42
Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
2026.04.17
18:44
білий брудний голуб
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
2026.04.17
17:32
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
2026.04.17
15:34
троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
2026.04.17
15:06
І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
2026.04.17
12:06
Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
2026.04.16
19:57
ось поет на променаді
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
2026.04.16
19:17
Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
2026.04.16
17:52
Упереджуючий «удар» Ізяслава.
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
2026.04.16
17:04
Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
2026.04.16
13:18
Знати про гостинці мав би вчасно,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
2026.04.16
13:01
Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
2026.04.16
12:52
Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
2026.04.15
19:44
І
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
2026.04.15
16:59
квіти троянди квіти лілії
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
2026.04.15
16:13
Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Предназначение
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Предназначение
Когда бабушка решилась на исход из нашего родового села, продала дедову хату и вместо нее купила какой-то скворечник на Днепре, я был просто раздавлен. Ни о каком подобии не могло быть и речи, и даже сравнить было нельзя эти две жизни: сельскую, в которую уходили мои корни, и садово-товарищескую, в которой было 4 сотки, а больше ничего. А в довершение судьба приготовила мне еще один удар. На берегу неподалеку от нашей дачи стоял катер на подводных крыльях.
По большому счету, тогда, в самом начале 80-х, суда на подводных крыльях были, пожалуй, самыми скоростными машинами из всех, которые я видел. Они же не ходили, а бегали, даже летали по Днепру на своих подводных крыльях. Шутка ли, 70 км в час! Автомобили по Херсону с такой скоростью не ездили, они вообще тогда, насколько я помню, не ездили, а как бы катились по городу, словно сами собой, не особо усердствуя. Поезда, на которых мне уже приходилось ездить, тоже никуда не спешили. Особенно они не спешили в разгар лета, приближаясь к пункту назначения, когда уже все давно съедено и выпито, рассказано и прочитано, а в вагоне не осталось ни одного неисследованного угла, а на моих шортах – ни одного светлого пятна. Самолеты, которыми я тогда еще ни разу не летал, и вовсе были самым медленным видом транспорта. Они передвигались высоко в небе с такой же скоростью, с какой над городом проползал густой звук их моторов. А СПК тогда с утра до ночи с неимоверной скоростью носились по Днепру, белые, легкие, изящные и стремительные. Ни на суше, ни на небе, ни на воде им не было равных в скорости – просто фантастика!
А тут вдруг не пароходство, а самый обыкновенный дачник владеет одним из этих невероятных кораблей. Катер был, конечно, много меньше любого СПК, пролетавшего мимо, но он был одной с ними крови, вне всяких сомнений. Он был длинный и узкий, безупречно белый, с невысоким стеклянным забралом перед креслом пилота, оснащенным невероятной красоты штурвалом, кнопками, рычагами и циферблатами. От непогоды кабину укрывал твердый прозрачный тент, сквозь который я и любовался всей этой роскошью. Катер стоял на особых подпорках, чтобы его кинжально-острые крылья и особой формы маленькие бронзовые винты на тонких косых валах не касались земли. Поэтому казалось, что катер постоянно находится в том стремительном движении, для которого его придумали и построили.
Смотреть на катер было невыносимо – мною владела жгучая зависть. Это не было завистничество необладания; это была зависть ошеломительного непонимания. Мне казалось невероятным, что вот так запросто и единолично можно владеть судном на подводных крыльях, как ведром или совком. При этом все остальные СПК, все эти «Метеоры», «Ракеты» и «Кометы» стояли в порту; каждый мог приобрести билет и отправится куда-нибудь на любом из них. Но только согласно утвержденному расписанию, по заранее проложенному курсу и сообща с еще сотней пассажиров – никаких неожиданностей, никакой свободы! И потому личный СПК был чем-то столь же загадочным, как и видавшие виды «иномарки», которых на весь город было несколько штук. Это даже не нынешнее «а что, так можно было?» - это извечное «так не бывает». Но тогда еще я плохо разбирался в таких нюансах и полагал, что я просто завидую владельцу. Проходя мимо катера, я багровел, а день меркнул в моих глазах. Это была настоящая пытка, изощренная и неотступная.
Прошел год, а может, и два или даже три. Катер все еще казался мне верхом судостроительного и мореходного совершенства и пределом человеческих мечтаний. Зависть моя не утихала, пока однажды я не осознал, что за все эти годы катер так ни разу и не покинул берега. Он всегда стоял на своих особых подпорках, не касаясь земли, весь такой летящий со своими острыми крыльями и маленькими винтами, но так и не долетел даже до мелкой прибрежной воды. Наверное, он так стоял даже еще дольше, чем год или два, потому что его окружала высокая поросль травы и даже каких-то кустов. Присмотревшись, я заметил ржавчину на шнуре, стянувшем прозрачный тент над кабиной; ржавчина образовалась на металлических кольцах, сквозь которые был пропущен шнур, и от каждого кольца расползалась по нему в обе стороны сантиметра на два. Прозрачный тент кое-где лопнул, в кабину проникали вода и песок. По циферблатам, кнопкам, штурвалу и креслу пилота ползали насекомые. Может быть, этот катер вообще никогда не спускали на воду?
Оказывается, бывают вещи мучительнее зависти. Теперь, проходя мимо катера, я поспешно отводил глаза. Мне было почему-то неловко; а когда по Днепру пролетали «Кометы» и «Колхиды», в памяти у меня всплывали слова: «Плывут пароходы – привет Мальчишу! Пролетают самолеты – привет Мальчишу! Пробегают паровозы – привет Мальчишу!» Произнося эту формулу над маленьким судном, я чуть не плакал, так мне бывало горько. Мне казалось, что катер погиб, и погиб зря, напрасно, совершенно бесславно, а все эти пароходы-самолеты-паровозы, которых он с легкостью мог бы обогнать, злорадствуют; их я за это люто ненавидел. А при взгляде на катер, летящий над песком за порослью травы, меня охватило какое-то новое мощное чувство. Я не мог его объяснить и сводил к одному только слову – «жалко». Но это было какое-то слишком большое «жалко», как о человеке, и даже еще больше, словно о себе самом. Но тогда мне было не под силу разобраться в нюансах сожаления – жалко мне катер, и все.
А когда прошло еще десять, двадцать или даже тридцать лет, я вдруг вспомнил тот катер. Меня вновь охватили былые чувства, и зависть, и «жалко», и даже «ненавижу», а потом в голову пришла уже готовая мысль. Тогда, на дачном берегу, я горевал не над катером, а над несбывшимся предназначением. Не найдешь его или не исполнишь – и проведешь всю жизнь, замерев на подпорках, как будто в полете, но абсолютно неподвижно…
15.06.2020
По большому счету, тогда, в самом начале 80-х, суда на подводных крыльях были, пожалуй, самыми скоростными машинами из всех, которые я видел. Они же не ходили, а бегали, даже летали по Днепру на своих подводных крыльях. Шутка ли, 70 км в час! Автомобили по Херсону с такой скоростью не ездили, они вообще тогда, насколько я помню, не ездили, а как бы катились по городу, словно сами собой, не особо усердствуя. Поезда, на которых мне уже приходилось ездить, тоже никуда не спешили. Особенно они не спешили в разгар лета, приближаясь к пункту назначения, когда уже все давно съедено и выпито, рассказано и прочитано, а в вагоне не осталось ни одного неисследованного угла, а на моих шортах – ни одного светлого пятна. Самолеты, которыми я тогда еще ни разу не летал, и вовсе были самым медленным видом транспорта. Они передвигались высоко в небе с такой же скоростью, с какой над городом проползал густой звук их моторов. А СПК тогда с утра до ночи с неимоверной скоростью носились по Днепру, белые, легкие, изящные и стремительные. Ни на суше, ни на небе, ни на воде им не было равных в скорости – просто фантастика!
А тут вдруг не пароходство, а самый обыкновенный дачник владеет одним из этих невероятных кораблей. Катер был, конечно, много меньше любого СПК, пролетавшего мимо, но он был одной с ними крови, вне всяких сомнений. Он был длинный и узкий, безупречно белый, с невысоким стеклянным забралом перед креслом пилота, оснащенным невероятной красоты штурвалом, кнопками, рычагами и циферблатами. От непогоды кабину укрывал твердый прозрачный тент, сквозь который я и любовался всей этой роскошью. Катер стоял на особых подпорках, чтобы его кинжально-острые крылья и особой формы маленькие бронзовые винты на тонких косых валах не касались земли. Поэтому казалось, что катер постоянно находится в том стремительном движении, для которого его придумали и построили.
Смотреть на катер было невыносимо – мною владела жгучая зависть. Это не было завистничество необладания; это была зависть ошеломительного непонимания. Мне казалось невероятным, что вот так запросто и единолично можно владеть судном на подводных крыльях, как ведром или совком. При этом все остальные СПК, все эти «Метеоры», «Ракеты» и «Кометы» стояли в порту; каждый мог приобрести билет и отправится куда-нибудь на любом из них. Но только согласно утвержденному расписанию, по заранее проложенному курсу и сообща с еще сотней пассажиров – никаких неожиданностей, никакой свободы! И потому личный СПК был чем-то столь же загадочным, как и видавшие виды «иномарки», которых на весь город было несколько штук. Это даже не нынешнее «а что, так можно было?» - это извечное «так не бывает». Но тогда еще я плохо разбирался в таких нюансах и полагал, что я просто завидую владельцу. Проходя мимо катера, я багровел, а день меркнул в моих глазах. Это была настоящая пытка, изощренная и неотступная.
Прошел год, а может, и два или даже три. Катер все еще казался мне верхом судостроительного и мореходного совершенства и пределом человеческих мечтаний. Зависть моя не утихала, пока однажды я не осознал, что за все эти годы катер так ни разу и не покинул берега. Он всегда стоял на своих особых подпорках, не касаясь земли, весь такой летящий со своими острыми крыльями и маленькими винтами, но так и не долетел даже до мелкой прибрежной воды. Наверное, он так стоял даже еще дольше, чем год или два, потому что его окружала высокая поросль травы и даже каких-то кустов. Присмотревшись, я заметил ржавчину на шнуре, стянувшем прозрачный тент над кабиной; ржавчина образовалась на металлических кольцах, сквозь которые был пропущен шнур, и от каждого кольца расползалась по нему в обе стороны сантиметра на два. Прозрачный тент кое-где лопнул, в кабину проникали вода и песок. По циферблатам, кнопкам, штурвалу и креслу пилота ползали насекомые. Может быть, этот катер вообще никогда не спускали на воду?
Оказывается, бывают вещи мучительнее зависти. Теперь, проходя мимо катера, я поспешно отводил глаза. Мне было почему-то неловко; а когда по Днепру пролетали «Кометы» и «Колхиды», в памяти у меня всплывали слова: «Плывут пароходы – привет Мальчишу! Пролетают самолеты – привет Мальчишу! Пробегают паровозы – привет Мальчишу!» Произнося эту формулу над маленьким судном, я чуть не плакал, так мне бывало горько. Мне казалось, что катер погиб, и погиб зря, напрасно, совершенно бесславно, а все эти пароходы-самолеты-паровозы, которых он с легкостью мог бы обогнать, злорадствуют; их я за это люто ненавидел. А при взгляде на катер, летящий над песком за порослью травы, меня охватило какое-то новое мощное чувство. Я не мог его объяснить и сводил к одному только слову – «жалко». Но это было какое-то слишком большое «жалко», как о человеке, и даже еще больше, словно о себе самом. Но тогда мне было не под силу разобраться в нюансах сожаления – жалко мне катер, и все.
А когда прошло еще десять, двадцать или даже тридцать лет, я вдруг вспомнил тот катер. Меня вновь охватили былые чувства, и зависть, и «жалко», и даже «ненавижу», а потом в голову пришла уже готовая мысль. Тогда, на дачном берегу, я горевал не над катером, а над несбывшимся предназначением. Не найдешь его или не исполнишь – и проведешь всю жизнь, замерев на подпорках, как будто в полете, но абсолютно неподвижно…
15.06.2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
