
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Критика | Аналітика
Про Херсон, мрію та красне письменство
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про Херсон, мрію та красне письменство
Час від часу мене охоплює туга за рідним містом. Таки давно не був у Херсоні, таки сильно колись любив це провінційне містечко, напівмісто-напівсело, проте в кожній зі своїх половин - столиця. Сільська половина Херсону - це національний аграрно-базарний бренд номер один: де не вирує стихійний базар або регульований ринок городини, там і лунає на все горло: «Херсонське! Херсонські! Херсонська!» – все соковите, бокасте, щире, м'ясисте, без червоточини, все без винятку з Херсону. Земле обітована, що тече молоком і медом, ось що таке сільська половина Херсону! А міська його половина – це перша спроба північної імперської метрополії, розкішного, вишуканого, зарозумілого, бундючного, божевільного Санкт-Петербургу створити власну копію на щойно доточеному до імперії Півдні – гарячому, палкому, пристрасному, да започатковано містечко Херсон межи трьох морів – моря степу, моря небес і власне моря, моря Чорного. Не те щоб Чорного моря як такого, не Понту Евксинського; ні, поставили Херсон при кінчику його довжелезного, аж до солодкої води Дніпром розбавленого язика, Дніпровського лиману. Але там, на тому тримежжі, постало містечко із власним Невським проспектом, по якому що не будинок, то архітектурна перлина, вишуканість, стиль і цілком вже південна розкіш, дольче віта. Північна метрополія розтанула під херсонським сонцем; крижані риси імперської середзимної архітектури зробилися середземноморськими – власне, Чорне море і є язиком Середземного, яким те античне море лиже наші степи. І як за зразком СПб побудувався міський осередок Херсону, так за зразком Херсону побудувалися Миколаїв, а потім і Одеса, яка вже й явила світові максимальний розквіт херсонського архітектурного стилю; о, знавці, не заперечуйте та не кажіть мені, що все не так, що все навпаки! – бо для мене це так, і стосується це виключно мене і того Херсону, який люблю, мого власного, особистого, в куточку серця збудованого; на ваші глибокі та правильні знання це не впливає; ви так знаєте, а я так – відчуваю…
І от коли вкотре охопить мене туга за рідним Херсоном, я починаю гортати сторінки – пам’яті, книжок, старих газет, фотоальбомів і архівів; і серце сповнюється гострою любов’ю до рідного міста, і що не знайди про нього – все тому сліпому серцю мило, адже – про дорогий предмет його солодкої тужливої муки. А Херсон і віддячує; несподіваним, неочікуваним подарунком нагородить, історію розповість, вразить масштабом і значенням людей, які бозна як давно народилися в південному, межи трьох морів затиснутому напівмісті-напівселі, а тоді пішли світами та розповіли людству нову, нечувану історію, якій у світовій пам’яті чомусь густо-часто бракує лише одного: згадки про Херсон. «Херсонська! Херсонські! Херсонський!» - це мало би лунати не тільки над городиною, але й над плодами іншого роду, мистецького та наукового. Але досить! – ще не раз, розчулений та збентежений, рюмсатиму над цим і вишукуватиму слід рідного міста на культурній мапі світу, а тепер – про подарунок, який Херсон зробив мені нещодавно; це і вам подарунок, брати і сестри, які обрали червоне письменство як фах, розвагу, хворобу або все це разом.
Гортав сторінки газети «Южная Русь» за 1913 рік і прочитав там отаке:
«Из Петербурга в Херсон едет писатель Свирский, который прочтет лекцию “Преступники и хулиганы в жизни, литературе и искусстве”. Лекция имела серьезный успех в столицах».
Ніколи не чув про такого письменника; а ви чули? А історія Олексія Івановича Свірського (до хрещення Шимон Довид Вигдорович) варта бути розказаною та почутою. Народився він 1865 року; рік має значення: уявіть собі суспільство, в якому тільки чотири роки як неохоче відмовилося від кріпосництва, а до скасування етнічної дискримінації чекати ще довго, до 1905 року. Народився Свирський чи то в Петербурзі, чи в Житомирі; батько його працював покрівельником на тютюновій фабриці, мати – служницею. Коли Олексію виповнилося 5 років, батьки розлучилися; він із матір’ю переїхав до Житомира, де вона за кілька років померла. Дванадцятирічний хлопець опинився сам-на-сам із Житомиром і цілим світом, цілком байдужим до сироти; і він пішов тим байдужим світом тинятися, жебракувати, підпрацьовувати тим і сим. Він – один із горьківські босяків, справжній, не літературний, жива людина на дні. Він обійшов мало не всю Російську імперію, жебракував у Туреччині та Персії, працював вантажником у портах, упряжним у шахтах Донбасу, чорноробом на нафтових промислах Баку, на тютюнових плантаціях і на баштанах. Знав суму і тюрму; звідав усі лиха та радості, які життя в Російській імперії підкидало босяку та єврею на межі XIX і XX століть. Так він жив 15 років, а тоді вирішив змінити життя. Він хрестився, з Шимона Довида Вигдоровича зробився Олексієм Івановичем Свирським і почав шукати кращої долі поза межами босяцького та юдейського світів.
І вчорашньому босяку пощастило, краща доля знайшлася! Та й яка краща: інша, несподівана, для багатьох тоді й тепер – доля-мрія. Свирський перетворився на письменника. 1892 року його нариси з життя сиріт, босяків, чорноробів, цих найнижчих ланок суспільства почали друкувати у газеті «Ростовские нД известия». Вже 1893 року почали виходити його книжки, який цілком схвально сприймалися і читачами, і критикою. 1896 року він оселився в СПб і став постійним автором багатьох провідних газет і журналів. Як бачимо за повідомленням газети «Южная Русь», він гастролював Російською імперією із лекціями, як в тодішній Англії – Діккенс, а в сучасній Росії – Биков. Не виключено, що в Херсоні Свирський бував і раніше, ще в якості босяка, а тепер прибув туди як уславлений письменник; отака примха долі – цілковита можливість на жебрацьких і письменницьких шляхах.
За свого життя, до та після заколоту 1917 року Свирський видав понад 20 книжок, двічі виходило зібрання його творів, вони перекладалися та екранізувалися. В літературі раннього СРСР він здобув міцний (і тоді доволі безпечний) статус дитячого письменника, адже писав здебільшого про дітей. Часто так стається, що розповідь про дітей є й розповіддю для дітей: хто як не діти співчуватиме малому сироті-уркагану, який щодня намагається вижити наодинці з байдужим, а часто – і ворожим до нього світом?
В мене не було ілюзій (або ж було в мене таємне упередження): я не очікував від книжок Свирського надто вишуканих стилістичних перлів. Втім, погортавши сторінки повісті «Рижик», я позбувся як ілюзій, так і упереджень. Це дуже непогано написано; тематика доволі вузька, але тоді тема поневірянь єврейської меншини була в імперії надзвичайно актуальна; хоча юридичні дискримінаційні обмеження скасували 1905 року, суспільні упередження нікуди не зникли та діяли так само неухильно, як і юридичні. Шалом Алейхем, Паустовський, Катаєв, Юшкевич, Айзман, Бабель – вони всі приділили увагу цій темі; згадати хоча б «Перше оповідання» Паустовського – вбивчий, пронизливий текст, бентежна й страшна історія кохання юдея та православної, які одне одному рідні, а всім решті та цілому світу чужі, зайві, непотрібні.
Паустовського ця історія, почута в перукарні Чорнобиля, зробила письменником; записана, вона стала його літературним дебютом. А Свирського вивело в письменники таке життя, про яке Паустовському розповідали, яке він спостерігав ззовні. Але вражаючий матеріал, актуальна тема, кореневі сенси – це ще не все, що робить автора письменником; колись Довлатов зробив ставку на жахіття («Зона»), та згодом зрозумів, що мистецтво є чимось набагато більшим, ніж екзотична або гаряча тема; багато авторів цього й за все життя не усвідомлять; є й такі, що усвідомлюють, але опанувати рівень мистецтва нездатні – і хтось таки кидає письменство та шукає кращої долі, як Свирський, а хтось не кидає спроб і катує себе, аж до божевілля, цілковитого творчого отупіння або й до прориву на той самий рівень мистецтва. Про тих, хто свідомо відмовляється від спроб і продукує паралітературні тексти, я не згадую, я їх і не засуджую; кожен обирає свій шлях.
Свирський, здається, таки мав літературний хист; досвід і спостережливість виливалися в такі от сентенції: «Хозяева этих хижин хотя и называли себя домовладельцами, но были бедняками родовитыми: бедность, нужда и всякие невзгоды переходили к ним из рода в род, как переходят к богатым громкие титулы или миллионные наследства» («Рижик»).
Літературні твори, що висвітлюють гостро-соціальну тематику, можуть втрачати актуальність разом із актуальністю теми. Мабуть, саме це сталося з творами Свирського або подібними до них текстами, наприклад, Леоніда Пантелєєва; до того ж, все це написано в умовах несвободи та цензури. Це особливо помітно в літературі радянського періоду; догоджання лінії партії знецінювало твори; втілення постанов пленумів у літературу видаляло з неї головне – краплю вічності; минуло все теє наврочення – і книжка пішла в макулатуру. Але я зараз не про те; для нас, друзі-автори, не втратив і ніколи не втратить актуальності головний твір Олексія Свирського: повість про звичайного сироту, не чарівника, «маґґла», який 15 років босяком поневірявся недоброзичливими світами, а все одно знайшов свою літературну ниву та зорав її, якщо хоче, таки перетворився на чарівника, на мага! Це, дорогі мої, втілення мрії – моєї, вашої, багатьох…
…Як же я люблю тебе, Херсоне серця мого, місто межи трьох морів – моря степу, моря небес і власне моря, моря Чорного…
2019
І от коли вкотре охопить мене туга за рідним Херсоном, я починаю гортати сторінки – пам’яті, книжок, старих газет, фотоальбомів і архівів; і серце сповнюється гострою любов’ю до рідного міста, і що не знайди про нього – все тому сліпому серцю мило, адже – про дорогий предмет його солодкої тужливої муки. А Херсон і віддячує; несподіваним, неочікуваним подарунком нагородить, історію розповість, вразить масштабом і значенням людей, які бозна як давно народилися в південному, межи трьох морів затиснутому напівмісті-напівселі, а тоді пішли світами та розповіли людству нову, нечувану історію, якій у світовій пам’яті чомусь густо-часто бракує лише одного: згадки про Херсон. «Херсонська! Херсонські! Херсонський!» - це мало би лунати не тільки над городиною, але й над плодами іншого роду, мистецького та наукового. Але досить! – ще не раз, розчулений та збентежений, рюмсатиму над цим і вишукуватиму слід рідного міста на культурній мапі світу, а тепер – про подарунок, який Херсон зробив мені нещодавно; це і вам подарунок, брати і сестри, які обрали червоне письменство як фах, розвагу, хворобу або все це разом.
Гортав сторінки газети «Южная Русь» за 1913 рік і прочитав там отаке:
«Из Петербурга в Херсон едет писатель Свирский, который прочтет лекцию “Преступники и хулиганы в жизни, литературе и искусстве”. Лекция имела серьезный успех в столицах».
Ніколи не чув про такого письменника; а ви чули? А історія Олексія Івановича Свірського (до хрещення Шимон Довид Вигдорович) варта бути розказаною та почутою. Народився він 1865 року; рік має значення: уявіть собі суспільство, в якому тільки чотири роки як неохоче відмовилося від кріпосництва, а до скасування етнічної дискримінації чекати ще довго, до 1905 року. Народився Свирський чи то в Петербурзі, чи в Житомирі; батько його працював покрівельником на тютюновій фабриці, мати – служницею. Коли Олексію виповнилося 5 років, батьки розлучилися; він із матір’ю переїхав до Житомира, де вона за кілька років померла. Дванадцятирічний хлопець опинився сам-на-сам із Житомиром і цілим світом, цілком байдужим до сироти; і він пішов тим байдужим світом тинятися, жебракувати, підпрацьовувати тим і сим. Він – один із горьківські босяків, справжній, не літературний, жива людина на дні. Він обійшов мало не всю Російську імперію, жебракував у Туреччині та Персії, працював вантажником у портах, упряжним у шахтах Донбасу, чорноробом на нафтових промислах Баку, на тютюнових плантаціях і на баштанах. Знав суму і тюрму; звідав усі лиха та радості, які життя в Російській імперії підкидало босяку та єврею на межі XIX і XX століть. Так він жив 15 років, а тоді вирішив змінити життя. Він хрестився, з Шимона Довида Вигдоровича зробився Олексієм Івановичем Свирським і почав шукати кращої долі поза межами босяцького та юдейського світів.
І вчорашньому босяку пощастило, краща доля знайшлася! Та й яка краща: інша, несподівана, для багатьох тоді й тепер – доля-мрія. Свирський перетворився на письменника. 1892 року його нариси з життя сиріт, босяків, чорноробів, цих найнижчих ланок суспільства почали друкувати у газеті «Ростовские нД известия». Вже 1893 року почали виходити його книжки, який цілком схвально сприймалися і читачами, і критикою. 1896 року він оселився в СПб і став постійним автором багатьох провідних газет і журналів. Як бачимо за повідомленням газети «Южная Русь», він гастролював Російською імперією із лекціями, як в тодішній Англії – Діккенс, а в сучасній Росії – Биков. Не виключено, що в Херсоні Свирський бував і раніше, ще в якості босяка, а тепер прибув туди як уславлений письменник; отака примха долі – цілковита можливість на жебрацьких і письменницьких шляхах.
За свого життя, до та після заколоту 1917 року Свирський видав понад 20 книжок, двічі виходило зібрання його творів, вони перекладалися та екранізувалися. В літературі раннього СРСР він здобув міцний (і тоді доволі безпечний) статус дитячого письменника, адже писав здебільшого про дітей. Часто так стається, що розповідь про дітей є й розповіддю для дітей: хто як не діти співчуватиме малому сироті-уркагану, який щодня намагається вижити наодинці з байдужим, а часто – і ворожим до нього світом?
В мене не було ілюзій (або ж було в мене таємне упередження): я не очікував від книжок Свирського надто вишуканих стилістичних перлів. Втім, погортавши сторінки повісті «Рижик», я позбувся як ілюзій, так і упереджень. Це дуже непогано написано; тематика доволі вузька, але тоді тема поневірянь єврейської меншини була в імперії надзвичайно актуальна; хоча юридичні дискримінаційні обмеження скасували 1905 року, суспільні упередження нікуди не зникли та діяли так само неухильно, як і юридичні. Шалом Алейхем, Паустовський, Катаєв, Юшкевич, Айзман, Бабель – вони всі приділили увагу цій темі; згадати хоча б «Перше оповідання» Паустовського – вбивчий, пронизливий текст, бентежна й страшна історія кохання юдея та православної, які одне одному рідні, а всім решті та цілому світу чужі, зайві, непотрібні.
Паустовського ця історія, почута в перукарні Чорнобиля, зробила письменником; записана, вона стала його літературним дебютом. А Свирського вивело в письменники таке життя, про яке Паустовському розповідали, яке він спостерігав ззовні. Але вражаючий матеріал, актуальна тема, кореневі сенси – це ще не все, що робить автора письменником; колись Довлатов зробив ставку на жахіття («Зона»), та згодом зрозумів, що мистецтво є чимось набагато більшим, ніж екзотична або гаряча тема; багато авторів цього й за все життя не усвідомлять; є й такі, що усвідомлюють, але опанувати рівень мистецтва нездатні – і хтось таки кидає письменство та шукає кращої долі, як Свирський, а хтось не кидає спроб і катує себе, аж до божевілля, цілковитого творчого отупіння або й до прориву на той самий рівень мистецтва. Про тих, хто свідомо відмовляється від спроб і продукує паралітературні тексти, я не згадую, я їх і не засуджую; кожен обирає свій шлях.
Свирський, здається, таки мав літературний хист; досвід і спостережливість виливалися в такі от сентенції: «Хозяева этих хижин хотя и называли себя домовладельцами, но были бедняками родовитыми: бедность, нужда и всякие невзгоды переходили к ним из рода в род, как переходят к богатым громкие титулы или миллионные наследства» («Рижик»).
Літературні твори, що висвітлюють гостро-соціальну тематику, можуть втрачати актуальність разом із актуальністю теми. Мабуть, саме це сталося з творами Свирського або подібними до них текстами, наприклад, Леоніда Пантелєєва; до того ж, все це написано в умовах несвободи та цензури. Це особливо помітно в літературі радянського періоду; догоджання лінії партії знецінювало твори; втілення постанов пленумів у літературу видаляло з неї головне – краплю вічності; минуло все теє наврочення – і книжка пішла в макулатуру. Але я зараз не про те; для нас, друзі-автори, не втратив і ніколи не втратить актуальності головний твір Олексія Свирського: повість про звичайного сироту, не чарівника, «маґґла», який 15 років босяком поневірявся недоброзичливими світами, а все одно знайшов свою літературну ниву та зорав її, якщо хоче, таки перетворився на чарівника, на мага! Це, дорогі мої, втілення мрії – моєї, вашої, багатьох…
…Як же я люблю тебе, Херсоне серця мого, місто межи трьох морів – моря степу, моря небес і власне моря, моря Чорного…
2019
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію