Чоловік зраджує жінці. Банальнішої історії годі придумати. Нині такі часи, коли подружня вірність не варта й шеляга.
Зійшлися юна сусідка з парубком, пожили разом від куті до Різдва, відштовхнулися дупами одне від одного - і хто куди. Бо хлопець закінчив вуз, отримав роботу, почав непогано заробляти, а поруч колега юна і гаряча працює, на ласки багата. То нащо та дружина? Вона сама ще студент, їй гроші потрібно постійно давати, а якщо з’явиться дитинка, то власного життя взагалі не буде. А парубок молодий, не вигуляний, ще козакувати і козакувати.
І це ще хороший варіант, бо молоді дров не наламали, дитинку не встругнули. А у похилому віці?
Працюю в українському фонді культури, куди прилаштувала дружина- директор. Якби не вона, то взагалі без роботи тинявся б, не мав би за що цигарок купити. А так і на хліб є, і на масло. Жінка постійно підкидає халтуру, під яку з бюджету виділяються кошти. Колеги дивляться косо на наш сімейний підряд, але нічого сказати не можуть, оскільки благовірна крута норовом: якщо хтось буде проти неї кувікати — вилетить з роботи.
А скільки цікавих зустрічей з новими людьми дарує така праця! Але мене більше приваблюють жінки. Я на них концентруюся. Але тихенько, аби жінка не дізналася. То з однією любовний роман закручу, то з іншою, а то одразу з трьома.
Попервах мене ще трохи совість вимучувала, бо жінка мені і їсти варить, і пере, і прибирає за мною, бігає по магазинах за продуктами, доглядає як за породистим котом. З часом став писати любовні романи. За це мене до Спілки письменників навіть узяли, правда з третьої — останньої спроби. Тут теж без родинних зв’язків не обійшлося. На додачу я дізнався телефони всіх членів приймальної комісії та зробив превентивний персональний обдзвон кожного.
Ну то таке, ми тут не про те хто і як проліз до цієї творчої організації, а про любов. А вона мене взяла в такий оборот, що страшно сказати: ні їсти не міг, ні пити. І не дивлячись на те, що я страшенно хворий — велелюбність нікуди не зникла: і на нову пасію сил вистачало, і на стару, і на дружину також.
Але цього разу моя коханка поставила ультиматум: або я - або твої хвойди. Пообіцяв усе покинути. Правда довго не втримався, знову понесло в чужі алькови по амурні меди. Дізналася коханка про мої походеньки, влаштувала рознос. Довелося ставати на коліна і просити, щоб повірила у мою щирість; запропонував Оксані стати моєю дружиною.
- Миколо! Невже ти на це підеш? Ми ж дорослі люди! У мене сім’я, у тебе сім’я...
- Піду. Бо люблю лише тебе одну, а до дружини вже давно охолов, нецікава вона мені, переріс її духовно давно.
- А де жити будемо?
- А так і житимемо як зараз. Мені до пенсії два роки лишилося, розлучатися з жінкою поки-що не буду, бо попре з роботи.
- А через два роки?
- А через два роки скажу дружині, що розлучаюся і йду жити до іншої.
- Ловко. І вовки ситі, і вівці цілі. Хоча трохи некрасиво.
- Не страшно, головне аби нас не підловила раніше і не витурила з роботи та хати за зраду. То як — готова пожити так два роки?
Я думав, що розумний, звик жінками весь вік крутити як циган сонцем. Але через півроку таки проколовся: забув удома смартфон, а там у месенджері моя переписка з майбутньою дружиною. Жінка візьми та й клацни на повідомленнях. Почала читати. А там...
А там ми домовлялися де і коли стрічаємося, куди плануємо піти відпочивати, які подарунки купуватимемо одне одному. Зайшла в налаштування гуглу і синхронізувала свій планшет з моїм смартфоном. І відтоді знала все, що пишуть мені і фейсбучні друзі, і моя коханка.
Спочатку підстерегла нас в Гідропарку, коли ми лежали на пісочку удвох в обнімку і мляво цілувалися. А потім і в кущах. І не раз! Це ж яке терпіння треба мати, аби не підійти та не накричати! Всі наші зустрічі дружина фільмувала, а з наших приватних розмов робила скріншоти і переносила на робочий комп’ютер. А що я про неї говорив і писав у приваті — аж досі соромно.
Буря вдарила раптово, коли її не очікував, десь за півроку. Зайшов на кухню поснідати, а жінка:
- Доброго ранку, чоловіче.
- Доброго ранку.
- Тобі чого - вареників з м“ясом чи посольської шинки?
- Давай і те, і те.
- Гаразд, ось бери, їж,- і ставить на стола замовлені страви, а сама сідає навпроти і залюбленими очима дивиться мені в перенісся. Незмигно так дивиться, наче сова на мишу. Ще й посміхається. Тільки не розібрати - зі злом, а чи з добром. Хто їх — тих жінок розбере.
Попоїв, випив кухля молока, подякував.
- А це тобі на десерт,- каже дружина і кладе на стола виклик в суд.
- Що це? - отетеріло питаю в неї.
- Це — результат твоєї зради мене, і зради власних дітей. О десятій буде суд, так що на роботу ми сьогодні не йдемо, а беремо одне одного під руку і чемно крокуємо до цієї поважної установи оформлювати розлучення.
- А можна без суду?
- Ні, не можна. У нас є спільні діти та спільне майно. Так що давай, дорогий супружник — хутенько вдягайся і вперед за орденами.
Коли ми прийшли до суду і я зайшов до зали засідань, то втратив дар мови: на лаві в передніх рядах сиділа моя мама, донька, малолітній син і...чоловік моєї коханки. А на додачу дружина привела ще й крутого адвоката.
Такої ганьби, такого нищівного фіаско я не очікував. Суддя задавала мені рутинні питання, я давав необхідні відповіді, адвокат підсовував документи де я автоматично ставив потрібні підписи.
Жінка гарно підготувалася: назбирала цілу купу цидулок та чеків з яких виходило, що саме вона оплачує всі поточні видатки сім’ї, саме вона сплачує і мою страховку, і страховку дітей, Виявилося, що лицьовий рахунок на столичну квартиру на ній, машина на ній, дача на ній і все більш-менш дороге майно також куплено за її гроші. Мого тільки хіба що пару трусів та книжки про кохання, які понаписував від безділля.
Залишився я без майна, без дружини, без роботи і без коханки, з якою планував одружитися, оскільки чоловік і її випер з хати. Тож пішла вона жити до старшої доньки. Самі розумієте - запросити туди ще й мене вона не могла.
А романи про кохання я пишу й досі. Якби не вони, то мені не було б за що платити за зйомну квартиру на Борщагівці. Чи довго ще буду промишляти таким ремеслом — не знаю, бо здоров’я почало здавати: зір слабшає, пам’ять підкачує. Учора назвав двірника батьком, все в голові плутається. Пишу цю сповідь і не знаю — правда це чи вигадка. Щось підказує - правда, бо їсти хочеться, а квартира не та в якій я прожив усе своє життя, а повна тарганів однокімнатна хрущовка, з хитким тріснувшим унітазом та ванною, де колись варили смолу. А ше допікає запах, оскільки упритул до моїх вікон на першому поверсі стоять сміттєві баки. Якщо закрити вікна, то можна задихнутися, а якщо відкрити, то тхне, наче на сміттєзвалищі.
Можливо варто з якоюсь одинокою жінкою познайомитися та піти до неї жити? Хоча зараз одинокі жінки чудово обходяться і без чоловіків. Але якщо буде бажання — хай озоветься хоч хтось. Повірте - після того що зі мною сталося крутити романи з посторонніми особами у мене ніякої охоти немає. Буду вірним до гробу. Вірите?

26.06.2020р.