ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Кохання і пацятка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кохання і пацятка
Ніколи не думав, що сяду колись за письмовий стіл, аби написати цю сповідь, бо я людина проста, працюю на пилорамі, тримаю підсвинків та вирощую городину. Самі розумієте, що займатися дурницями часу у мене немає. А тут припекло.
“А яка ж причина?” - слушно запитаєте ви.
ЛЮБОВ, дорогенькі мої. Більш ніщо на світі не здатне з терплячого, зашкарублого як підошва дідівського чобота, чоловіка зробити плаксиву мишу. Та ви, мабуть, теж у юнацькому чи парубочому віці проходили цю школу життя: мало кому доля намастила губи медом, майже кожен відчув на смак, що таке подружня зрада, охолодження почуттів, а то й банальна зневага, яка призводить до розриву між колись люблячими партнерами. А все почалося з рохкаючої братії та поезії.
- Миколо,- гукає з вікна жінка,- зроби мені чаю, бо я зайнята.
- Не можу, кохана! - кричу у відповідь крізь прочинені двері свинарника. - Я з-під кабана гній вигрібаю, руки брудні. Нагрій собі води в електрочайнику сама.
- Ах ти так? Я тут вірші пишу про високе, а ти не можеш жінці зробити приємність?
Довелося застромити вила в гній і піти до хати, аби вдовольнити прохання дружини, яку безмежно люблю. Після праці біля рохкаючої братії мало зняти заквецяні у лайно чоботи, потрібно ще й добряче вимитися, бо дух від мене йшов такий густий і пахучий, що духм’яного запаху чаю чути не буде взагалі. І руки потрібно потерти добряче тертушкою, а потім ще й лимоном.
Чай кохана любить пити з еклерами. Тож довелося паралельно морочитися і з цими кондитерськими виробами: робити крем з масла, яєць та шоколаду і тісто за спецрецептом. Та й чай не простий, не з пакетованого сушеного листя, а з глодом, курагою, м’ятою та медом. Тож доки приготував усе як треба, то настала пора обіду.
Ставлю на таці перед коханою паруючий в заварнику чай та еклери і хутенько біжу знову до клуні, де голодний кабан вже півгодини верещить як на пуп.
Нагодував заодно і кота, який терся об ноги, випрошуючи рибки, і курей, і собаку. Тільки взяв косу в руки, аби піти на луг, кохана вискочила з хати, руки в боки і давай мене чехвостити:
- Що це за чай ти мені приготував, чоловіче? Як так можна не поважати власну жінку!
- А що ж не так? - питаю засмучену кохану.
- Курага несвіжа, віддає пилом. Я від того післясмаку тепер ходжу як причмелена, вірш закінчити не можу. А тема ж не проста, а про кохання. Тут настрій потрібен відповідний, а ти мені його тим чаєм зіпсував.
- Так допишеш увечері чи завтра на роботі. Ось побачиш — все буде гаразд.
- Яке завтра? Мені зараз треба дописати? Знаєш як воно муляє, як пече? Ти не творча людина, тобі невідомі ці танталові муки! Тому або зараз, або ніколи!
- То що ж мені робити, сонце? - ошелешено питаю в жінки.
- Збігай до крамниці, купи свіжої кураги і приготуй чай ще раз. Можливо натхнення і повернеться.
Що вдієш - потрібно йти, бо увечері невдоволена кохана може влаштувати скандал, а то й чкурнути з подружнього ліжка спати до сусідньої кімнати. Кинув косу, одягнув стару свитину і пішов по курагу до сільського генделика. Тлуста продавчиня гарчливим голосом гавкнула:
- Кураги немає, є родзинки.
- Мені кураги треба.
- Кажу ж — немає, післязавтра привезуть.
Пішов до другого генделика на протилежному кутку села. І там очікувало фіаско.
- Є туніські фініки, свіжі. А кураги немає.
- А де ж її можна купити?
- Їдьте у “Фору” до Тетерева, або до Радомишля. Ближче не знайдете.
Легко їй таке радити, а в мене голодні свині скоро верещати почнуть, все село збіжиться.
“Що ж робити?”- міркував я. Якщо не куплю кураги - дружина запиляє, а поїду купувати до райцентру, то поки повернуся - на кабанячий вереск збіжаться сусіди зі всього кутка. Та й автобус буде йти тільки о третій годині дня. Нині, під час барановірусної інфекції, держава повідміняла мало не всі рейси і на міжрайонних автобусних маршрутах, і в електричках, щоб люди пішки долали десятки кілометрів з роботи і на роботу, та ставали здоровішими. Зайве сало на кістяках пасує тільки американцям, а українці мусять буди підтягнутими, з прилиплими до хребтів ковбиками як у хортів.
Час до автобусного рейсу ще був, тож я бігцем кинувся годувати поросяток. Тільки взяв правицею ручку січкарні, а кохана тут як тут:
- Де моя курага, я питаю? Чому ти ще не в магазині?
- Я там уже був. І в іншому також. Немає кураги. Є родзинки та фініки. То як — будеш фініки?
- Ні. Тільки курагу.
- Автобус їде через півгодини, я встигну.
- Бігом перевдягайся, бери гроші і хутко на зупинку, інакше спізнишся!
- Не спізнюся.
- Спізнишся, кому кажу!
Подригавши трохи ногами зняв заквецяні лайноступи та зітхнув з полегкістю: на них стільки “добра” поналипало, що кожен важив з п’ять кіло. А то й більше. День в таких гирях почовпаєш, то увечері нижні кінцівки, мов ватяні. Взуваюся у сандалики “Петрик” та шорти з обчикрижених мало не до сідниць зі старих і рваних джинсів. Мене такі донька привчила носити. Каже: “Татку, нині це писк моди. Головне щоб пару діромах на дупі було”.
Ну, дірок у мене немає, бо не люблю, коли виглядають сімейні труси з перчиками. Зате є ремінь з блискучою бляхою у вигляді баранячих рогів, закручених як у єдинорога. Бляха за розмірами така десь як тарілка, тож люди при зустрічі витріщаються не на мене, а на металевий виріб. Це так і задумано, аби хтось не наврочив, бо я дуже пристріту боюся.
Їду в автобусі до Тетерева, поруч сидить буцмата молодиця, в ногах якої лежить кропив’яний мішок. По рохканню чую, що там пацятко.
- Купили в райцентрі? - питаю пасажирку.
- Нє, свекруха подарувала,- сердито одказує вона і копає ногою мішок.
- То нащо б’єте нещасну твар? Воно ж іще маленьке, можна легко нирку відбити, а то й рило пошкодити.
- Чого, чого,- яке ваше діло?
- Та це взагалі не моя справа, але якщо воно вам не подобається, то віддайте мені. Або продайте.
- А скільки дасте? - загорілися очі у молодиці.
- Ось, є двісті гривень, це все що є.
- Тю! Хіба це серйозна розмова? Давайте тисячу і по рукам.
- Кажу ж, немає тисячі, є тільки двісті гривень. Може у когось допозичу. Агов, Йване,- гукаю до водія. - Скільки можеш позичити? Хочу порося викупити.
- Триста гривень, більше немає.
- Всього п’ятсот. То як - домовилися?
- Малувато.
- Ну, воля ваша. Нав’язуватися не буду.
Хвилин п’ять сиділи спокійно. Нарешті молодиця не витримала:
- Гаразд, давайте за п’ятсот. Бо мені це порося як кістка в горлі. Я ж поетеса, мені вірші писати треба, а свекруха каже:
- Досить займатися дурницями. Вчися вести домашнє господарство, не все ж чоловік буде робити. А я до весілля й курки в домі не тримала, не те що свині. Скажу згодом, що порося здохло, а гроші пригодяться, хочу книжку нову купити Олександра Сушка “Скарбничка усмішок”. А то й дві.
- Так, книжка в наш час - надзвичайно корисна річ у господарстві. Нею можна і мух бити, і гроші в неї заховати. Та й читати хоч інколи треба, бо некультурні та невиховані люди нікому не цікаві. Наче.
Подивилася на мене косо молодиця, перехрестилася і вийшла з автобусу на своїй зупинці. А я приїхав на автостанцію в Тетерів, вийняв з мішка поросятко, почухав йому рожеве рильце та й зажурився.
Це ж що виходить? Кохана послала за курагою аж під три чорти, а я замість неї купив свинку? Ой вереску буде! Ой буде! Може й усе село збігтися. Та це ще півбіди,- грошей на зворотний шлях у мене немає.
- Йване, звертаюся до водія,- може підкинеш мене назад у село в борг. Я тобі завтра піднесу, гаразд.
- Та сідай уже, любитель живності. Підвезу.
За півгодини, набивши салон робочим людом з київської електрички, рушили у зворотному напрямі. Виходжу з автобусу і чую дикий поросячий вереск. Бігцем кинувся на рідне подвір’я, тримаючи мішок з поросям як багнета.
- Щоб ви поздихали! - вплітається в поросячий виск голос моєї дружини. - А бодай вас пранці поз’їдали! - доповнює свою тираду моя кохана.
А коли мене побачила, то як гарикне:
- Ти де швендяєш, га? Худоба голодна, зараз сусіди поприбігають лаятися!
- По курагу їздив, ти ж сама і послала!
- Ну, і де ж та курага?
- Та ось,- знічено відповідаю, - кураги не було, то купив ось це, - виймаю з мішка поросятко і показую його дружині.
Такий дикий рев, шановні читачі, я чув тільки одного разу, коли був ще підлітком. Тоді ми з татком ходили до київського зоопарку, де якийсь пришелепок вийняв з-за пазухи домашнього кота і показав його амурському тигрові у клітці.
Не вийшло з мене Малюка Мак-Гаррі з оповідання О’Генрі “ Персики”. Там літгерой цілу ніч шукав для коханої персики і таки знайшов. А у мене вийшло трохи інакше: кохана просила солодкого, а я їй приніс порося. І хоч спас божу твар від знущань, але тяжко образив власну дружину.
Покинула вона мене, втекла до матері, сидить днями і ночами в хаті і вірші пише про нещасливе кохання. А я став бобилем, обнімаюся відтепер тільки зі старим блохастим Сірком.
Все, звільнив свою душу від наболілого, скинув каменюку яка не давала дихати. Тепер піду поросяток годувати, а то щось вельми невдоволено рохкають. Чуєте?
29.06.2020р.
“А яка ж причина?” - слушно запитаєте ви.
ЛЮБОВ, дорогенькі мої. Більш ніщо на світі не здатне з терплячого, зашкарублого як підошва дідівського чобота, чоловіка зробити плаксиву мишу. Та ви, мабуть, теж у юнацькому чи парубочому віці проходили цю школу життя: мало кому доля намастила губи медом, майже кожен відчув на смак, що таке подружня зрада, охолодження почуттів, а то й банальна зневага, яка призводить до розриву між колись люблячими партнерами. А все почалося з рохкаючої братії та поезії.
- Миколо,- гукає з вікна жінка,- зроби мені чаю, бо я зайнята.
- Не можу, кохана! - кричу у відповідь крізь прочинені двері свинарника. - Я з-під кабана гній вигрібаю, руки брудні. Нагрій собі води в електрочайнику сама.
- Ах ти так? Я тут вірші пишу про високе, а ти не можеш жінці зробити приємність?
Довелося застромити вила в гній і піти до хати, аби вдовольнити прохання дружини, яку безмежно люблю. Після праці біля рохкаючої братії мало зняти заквецяні у лайно чоботи, потрібно ще й добряче вимитися, бо дух від мене йшов такий густий і пахучий, що духм’яного запаху чаю чути не буде взагалі. І руки потрібно потерти добряче тертушкою, а потім ще й лимоном.
Чай кохана любить пити з еклерами. Тож довелося паралельно морочитися і з цими кондитерськими виробами: робити крем з масла, яєць та шоколаду і тісто за спецрецептом. Та й чай не простий, не з пакетованого сушеного листя, а з глодом, курагою, м’ятою та медом. Тож доки приготував усе як треба, то настала пора обіду.
Ставлю на таці перед коханою паруючий в заварнику чай та еклери і хутенько біжу знову до клуні, де голодний кабан вже півгодини верещить як на пуп.
Нагодував заодно і кота, який терся об ноги, випрошуючи рибки, і курей, і собаку. Тільки взяв косу в руки, аби піти на луг, кохана вискочила з хати, руки в боки і давай мене чехвостити:
- Що це за чай ти мені приготував, чоловіче? Як так можна не поважати власну жінку!
- А що ж не так? - питаю засмучену кохану.
- Курага несвіжа, віддає пилом. Я від того післясмаку тепер ходжу як причмелена, вірш закінчити не можу. А тема ж не проста, а про кохання. Тут настрій потрібен відповідний, а ти мені його тим чаєм зіпсував.
- Так допишеш увечері чи завтра на роботі. Ось побачиш — все буде гаразд.
- Яке завтра? Мені зараз треба дописати? Знаєш як воно муляє, як пече? Ти не творча людина, тобі невідомі ці танталові муки! Тому або зараз, або ніколи!
- То що ж мені робити, сонце? - ошелешено питаю в жінки.
- Збігай до крамниці, купи свіжої кураги і приготуй чай ще раз. Можливо натхнення і повернеться.
Що вдієш - потрібно йти, бо увечері невдоволена кохана може влаштувати скандал, а то й чкурнути з подружнього ліжка спати до сусідньої кімнати. Кинув косу, одягнув стару свитину і пішов по курагу до сільського генделика. Тлуста продавчиня гарчливим голосом гавкнула:
- Кураги немає, є родзинки.
- Мені кураги треба.
- Кажу ж — немає, післязавтра привезуть.
Пішов до другого генделика на протилежному кутку села. І там очікувало фіаско.
- Є туніські фініки, свіжі. А кураги немає.
- А де ж її можна купити?
- Їдьте у “Фору” до Тетерева, або до Радомишля. Ближче не знайдете.
Легко їй таке радити, а в мене голодні свині скоро верещати почнуть, все село збіжиться.
“Що ж робити?”- міркував я. Якщо не куплю кураги - дружина запиляє, а поїду купувати до райцентру, то поки повернуся - на кабанячий вереск збіжаться сусіди зі всього кутка. Та й автобус буде йти тільки о третій годині дня. Нині, під час барановірусної інфекції, держава повідміняла мало не всі рейси і на міжрайонних автобусних маршрутах, і в електричках, щоб люди пішки долали десятки кілометрів з роботи і на роботу, та ставали здоровішими. Зайве сало на кістяках пасує тільки американцям, а українці мусять буди підтягнутими, з прилиплими до хребтів ковбиками як у хортів.
Час до автобусного рейсу ще був, тож я бігцем кинувся годувати поросяток. Тільки взяв правицею ручку січкарні, а кохана тут як тут:
- Де моя курага, я питаю? Чому ти ще не в магазині?
- Я там уже був. І в іншому також. Немає кураги. Є родзинки та фініки. То як — будеш фініки?
- Ні. Тільки курагу.
- Автобус їде через півгодини, я встигну.
- Бігом перевдягайся, бери гроші і хутко на зупинку, інакше спізнишся!
- Не спізнюся.
- Спізнишся, кому кажу!
Подригавши трохи ногами зняв заквецяні лайноступи та зітхнув з полегкістю: на них стільки “добра” поналипало, що кожен важив з п’ять кіло. А то й більше. День в таких гирях почовпаєш, то увечері нижні кінцівки, мов ватяні. Взуваюся у сандалики “Петрик” та шорти з обчикрижених мало не до сідниць зі старих і рваних джинсів. Мене такі донька привчила носити. Каже: “Татку, нині це писк моди. Головне щоб пару діромах на дупі було”.
Ну, дірок у мене немає, бо не люблю, коли виглядають сімейні труси з перчиками. Зате є ремінь з блискучою бляхою у вигляді баранячих рогів, закручених як у єдинорога. Бляха за розмірами така десь як тарілка, тож люди при зустрічі витріщаються не на мене, а на металевий виріб. Це так і задумано, аби хтось не наврочив, бо я дуже пристріту боюся.
Їду в автобусі до Тетерева, поруч сидить буцмата молодиця, в ногах якої лежить кропив’яний мішок. По рохканню чую, що там пацятко.
- Купили в райцентрі? - питаю пасажирку.
- Нє, свекруха подарувала,- сердито одказує вона і копає ногою мішок.
- То нащо б’єте нещасну твар? Воно ж іще маленьке, можна легко нирку відбити, а то й рило пошкодити.
- Чого, чого,- яке ваше діло?
- Та це взагалі не моя справа, але якщо воно вам не подобається, то віддайте мені. Або продайте.
- А скільки дасте? - загорілися очі у молодиці.
- Ось, є двісті гривень, це все що є.
- Тю! Хіба це серйозна розмова? Давайте тисячу і по рукам.
- Кажу ж, немає тисячі, є тільки двісті гривень. Може у когось допозичу. Агов, Йване,- гукаю до водія. - Скільки можеш позичити? Хочу порося викупити.
- Триста гривень, більше немає.
- Всього п’ятсот. То як - домовилися?
- Малувато.
- Ну, воля ваша. Нав’язуватися не буду.
Хвилин п’ять сиділи спокійно. Нарешті молодиця не витримала:
- Гаразд, давайте за п’ятсот. Бо мені це порося як кістка в горлі. Я ж поетеса, мені вірші писати треба, а свекруха каже:
- Досить займатися дурницями. Вчися вести домашнє господарство, не все ж чоловік буде робити. А я до весілля й курки в домі не тримала, не те що свині. Скажу згодом, що порося здохло, а гроші пригодяться, хочу книжку нову купити Олександра Сушка “Скарбничка усмішок”. А то й дві.
- Так, книжка в наш час - надзвичайно корисна річ у господарстві. Нею можна і мух бити, і гроші в неї заховати. Та й читати хоч інколи треба, бо некультурні та невиховані люди нікому не цікаві. Наче.
Подивилася на мене косо молодиця, перехрестилася і вийшла з автобусу на своїй зупинці. А я приїхав на автостанцію в Тетерів, вийняв з мішка поросятко, почухав йому рожеве рильце та й зажурився.
Це ж що виходить? Кохана послала за курагою аж під три чорти, а я замість неї купив свинку? Ой вереску буде! Ой буде! Може й усе село збігтися. Та це ще півбіди,- грошей на зворотний шлях у мене немає.
- Йване, звертаюся до водія,- може підкинеш мене назад у село в борг. Я тобі завтра піднесу, гаразд.
- Та сідай уже, любитель живності. Підвезу.
За півгодини, набивши салон робочим людом з київської електрички, рушили у зворотному напрямі. Виходжу з автобусу і чую дикий поросячий вереск. Бігцем кинувся на рідне подвір’я, тримаючи мішок з поросям як багнета.
- Щоб ви поздихали! - вплітається в поросячий виск голос моєї дружини. - А бодай вас пранці поз’їдали! - доповнює свою тираду моя кохана.
А коли мене побачила, то як гарикне:
- Ти де швендяєш, га? Худоба голодна, зараз сусіди поприбігають лаятися!
- По курагу їздив, ти ж сама і послала!
- Ну, і де ж та курага?
- Та ось,- знічено відповідаю, - кураги не було, то купив ось це, - виймаю з мішка поросятко і показую його дружині.
Такий дикий рев, шановні читачі, я чув тільки одного разу, коли був ще підлітком. Тоді ми з татком ходили до київського зоопарку, де якийсь пришелепок вийняв з-за пазухи домашнього кота і показав його амурському тигрові у клітці.
Не вийшло з мене Малюка Мак-Гаррі з оповідання О’Генрі “ Персики”. Там літгерой цілу ніч шукав для коханої персики і таки знайшов. А у мене вийшло трохи інакше: кохана просила солодкого, а я їй приніс порося. І хоч спас божу твар від знущань, але тяжко образив власну дружину.
Покинула вона мене, втекла до матері, сидить днями і ночами в хаті і вірші пише про нещасливе кохання. А я став бобилем, обнімаюся відтепер тільки зі старим блохастим Сірком.
Все, звільнив свою душу від наболілого, скинув каменюку яка не давала дихати. Тепер піду поросяток годувати, а то щось вельми невдоволено рохкають. Чуєте?
29.06.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію