ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.07.09 06:22
Огидно руку в руку брати
І промовлять якісь слова,
Коли на дружби циферблаті
Секундна стрілка лиш жива.
Дарма шикуєшся в кільватер
У сподіванні дальших справ, –
Негідний вчинок твій, як фатум,
Ланцюг стосунків розірвав...

Дума Козак
2020.07.08 23:02
Давно не бачив я таких скрутних часів.
Гадаю, для країни це критичні роки…
Ми опинились за межею бідності усі,
але, нажаль, по різні її боки…

Серго Сокольник
2020.07.08 22:27
Зі хмар полону, де розтанув мар лід
Цілунків сонячних із місячним гало,
Упали на осоння перші краплі
Небесних сліз, які пролиті за теплом

Надій на те, що ніби неможливе,
Та все ж омріяне, мов літній зорепад,
Що здійснення бажання породив у

Іван Потьомкін
2020.07.08 21:58
Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж

Євген Федчук
2020.07.08 19:43
Як у Києві на горі крутій
Жив колись страшний трьохголовий змій.
Не в печері жив – на самій горі
І в страху були і малі, й старі.
Бо не їв той змій ні свиней, ні кіз,
М’ясо лиш людське залюбки він гриз.
І навкруг гори все кістки лежать,
Та боїться

Олександр Панін
2020.07.08 15:02
Лабіринти Сновидінь

Душа померлої дружини
Розмовляє із коханою
Колишнього чоловіка

***

Ігор Шоха
2020.07.08 14:29
І винайти нічого я не міг,
і навичок ученого не маю,
та висуваю носа за поріг
і день новий,буває, відкриваю.

***
І бозна-чим забита голова,
і вітер виє і війною віє,

Ігор Деркач
2020.07.08 13:23
Ідуть поети. Їхня роль така –
у пору смути суще освітити,
аби платили інші менше мито,
коли життя не варте п’ятака.

Їх проводжають авгури-піїти,
у кого доля не така тяжка
на фоні оглашенного совка,

Галина Сливка
2020.07.08 13:10
Леготом, леготом... Ниткою променя
В голчине вушко щасливе і зболене
Вперто всиляю - шитво ж бо не скінчене...
Крила журавчині долею мічені...
Ритмом пульсуючим - серцю не байдуже -
Помисли з діями зв'язую в райдугу.
Шляху мелодію зросять сльозинам

Віктор Кучерук
2020.07.08 08:23
Болюче щось, неначе жало,
Зненацька душу обпекло
І так мені недобре стало,
Як ще ніколи не було.
Умить згорьовано подумав,
Що вірю в завтрашнє дарма,
Адже навколо стільки суму,
Що місця радощам нема.

Сергій Губерначук
2020.07.08 08:14
Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!
П’ять пальців по руці – це все, що є.
Трудись від мавпи поскрізь сміх і сльози,
трудись, людино, бо ж не все – твоє.

На всі віки, на всі премногі літа
молитву калібруєш позалад.
Повір у себе! І не будеш бита

Шон Маклех
2020.07.07 21:54
Я блукав серед натовпу
Людей, що не слухають
Цвірінькання горобців,
П’ють повітря настояне на шумі,
І не знають, що землі боляче,
Коли вони топчуть її – втомлену
Цвяхованими черевиками байдужості.
Я носив тягар смутку

Євген Федчук
2020.07.07 20:46
Садили картоплю ми у дідуся.
Він ямки копає, а ми із сестрою,
Кидаємо в ямки картоплю обоє
В надії, що скоро закінчиться вся.
Вже сонечко добре з небес припіка.
Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
Уже посадили ледь не пів городу.
Аж ось і бабуся о

Ігор Федів
2020.07.07 11:42
Дозволили казати слово,
Підняти очі від землі,
А серце бачити готово
Свободи натяки малі.

Помалювали стару клітку,
А охорони не зняли,
Душею линемо у сітку,

Володимир Бойко
2020.07.07 11:24
Я частував своєю кров`ю комарів,
Я на фуршеті цьому мало не здурів.
Які ж вони немилосердні, комарі –
Жалкі завсідники вечірньої зорі.

Дума Козак
2020.07.07 09:44
Горить коса, палає літом небо,
все поглинає полумя стіна!
Природа віддає останню требу –
життя життям оплачує сповна...

Заграва підіймається над морем,
у тому пеклі гине все живе
і рани залікуються не скоро,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Надія без надії
Надія дуже добре пам'ятала себе з п'яти років. З тієї самої пори, коли помер від запалення легень її трирічний братик Павлік.
Вона вбігла на кухню де готували поминальну вечерю і чула, як батько сварить матір.

- Це ти і твоя відьма в усьому винні, не вгледіли мого синочка! - кричав від одчаю, як зранений звір чоловік. - Паша...Паша! - весь час повторював, ніби, Павлік почує і прибіжить до нього. Чому не викликали швидку, як дитина горіла? Компреси з оцету робили... аспірин давали. Ми що живемо у лісі? ... Скажи мені?... - Якби я не був у відряджені я б нізащо тобі й твоїй недбалій матері не дозволив би зволікати з лікарнею і втратити дитину! Батько зі злістю стукнув кулаком в стіну, аби не вдарити при чужих людях дружину.

Жінка витираючи рукавом сльози, рвала на собі волосся, билася головою об одвірок, мов божевільна.
- Хочеш вдар мене... вбий.. може тоді тобі краще стане! - волала вона падаючи на коліна перед невтішним чоловіком.
- Пробач, я не думала, що все так трагічно скінчиться.
- Заспокойся, Василю, Бог прибрав. Навіщо ти так з Ольою, хіба вона винна? - захищала матір її старша сестра Валентина.

Ольга побачивши доньку, замість того щоб обняти, скочила на ноги і вигнала з кухні.
- Марш звідси, немає тобі що тут робити, йди у свою кімнату і там сиди, як миша поки тебе не покличуть.
Батько ніяк не зреагував на грубість дружини, вдивляючись вдаль крізь стіни з повними очами сліз.
Надя не послухала матір, пішла у залу туди, де на двох стільцях посеред кімнати у чорній домовині лежав її маленький братик.
- Ніби живий...Спить,- подумала дівчинка...
Очі заплющені, новий сірий костюмчик з прикріпленим весільним штучним букетиком на лацкані піджачка, блакитна сорочечка. На подушечці біля голівки - жива біла лілія.
- Який же він гарнесенький, всі його люблять - мама тато, люди, а мене одна бабця Степанида сусідка, що жила за нашим городом - любила, і завше пригощала гостинцями. Шкода нещодавно померла. Очі дівчинки наповнилися слізьми при одній лише згадці про стареньку, добру бабусю. Надя не зводила очей з братика. Вона його не сприймала мертвим. Ще не прийшло усвідомлення того, що бачить маленького в останнє.
- Якби я померла мама і тато теж плакали б... Краще б зі мною це сталося, мріяла вона. Я б лежала у білій, весільній сукні ще краща ніж Павлік. Ні, напевно, не плакали б, бо відтоді, як народився братик вони перестали мене любити. Тато з відрядження привозив цукерки і завше Павліку більше давав. Ніколи не ділили порівну. Казали: "Він маленький, а ти доросла".
В кімнату увійшла мати, вона була в чорній хустці і зиркнувши на доньку взяла її за руку і відвела у спальню. Бабця Галя - її мати, теж вся в траурному схилившись над маленьким небіжчиком голосила.
- Ой, на кого ж ти нас, дорогесенький хлопчик, покинув? Пробач квіточко за те, що не вберегли... Боже, навіщо ти від нас забрав наше сонечко, рідну лялечку, крихітку? Як ми будемо жити без нього? Вона, дійсно, невтішно тужила, всі те бачили, чули.
Люди приходили, клали живі квіти в домовину і теж схлипували співчуваючи чужому горю, та нічим не могли зарадити. Сльозами горю не допоможеш, рук не підкладеш, біду не відведеш.
Після поховання, невтішний батько сильно напився, побив дружину, тещу і запив так, що мати невдовзі з ним розлучилася.
Василь тинявся безпритульним, а невдовзі його знайшли мертвим біля могилки сина з пляшкою в руках.

Тієї осені рясно вродили яблука. Обважнілі віти гнулися додолу, ламали гілля. Червоні, зелені, жовті з багряними підпалинами, терпкі, солодкі, кислі, налиті соком падали в росяну траву і там догнивали.
- Нікому не потрібні окрім ос так само, як і я, думала Надія. Вона ходила в восьмий клас, справлялася непогано зі шкільною програмою і дружила зі Свєтою Удовенко - рудокосою, гаркавою дівчиною з неблагонадійної родини. Вони під вечір збиралися біля річки в старій альтанці побалакати і обговорити шкільні і хатні проблеми.
- Знову мати з батьком забухали, - жалілася подрузі Світлана.
- Люблять мене, але такі недолугі. Б'ються, а після цілуються.

- А моя мама мене не любить. Пізно з роботи приходить і відразу лягає спати, каже, що втомлюється, - жалілася Надя. - Їй завше не до мене. Поговорити, порадитися ні з ким. У вільний час бігає на цвинтар і часто плаче.
Я, навіть, шукала метрику, щоб побачити чи я її рідна донька. Може, мене удочерили?

- Та ні, ти дуже схожа на маму, такі ж великі сірі очі...гладеньке блискуче волосся - втішала Світлана.

- Після поховання Павліка, як батько побив бабусю, та, пішла жити до старшої доньки.
Мама її благала залишитися, втратила свідомість, а вона переступила через немічне тіло доньки не озирнувшись. З того часу ми з нею не спілкуємося.

- Я б теж не хотіла її бачити, - додала подружка. Моя бабуся мене б нізащо не кинула.

Надя зірвала з дерева два гарних великих яблука, одне дала Свєті, інше лишила собі.
Тверда "Данешта" гіркувато-кисла терпла, оскомила на зубах і дівчата викинули надгризені яблука в траву. Не смакують... Не дозрілі яблука, гірчать, як зболена самотня душа.

В десятому класі у Надії почалося життя сповнене надій. Вона мріяла поступити на історичний факультет київського університету і виїхати з дому, якомога швидше. З бабусею розмовляли крізь зуби, а порад від матері не дочекатися. Ольга, як і раніше працювала на базарі зранку до ночі і всі її турботи були пов'язані з новим цивільним чоловіком у якого проживала. Дома з'являлася дуже рідко. Надя приходила до неї на роботу і мати давала їй гроші на харчі і одяг, яким сама торгувала. Останні місяці Ольга ховала під вільними туніками кругленький живіт, а коли Надія запитувала про вагітність вона уникала розмови, ніби власна дитина могла її зурочити, чи якимось чином нашкодити.
- Навіщо воно тобі, - завше відповідала на будь-яке запитання доньки.

Багато хлопців заглядалися на Надію і не тому, що та перетворилася на справжню красуню, а тому, що вміла слухати. З нею було цікаво, затишно, надійно.
- Ти у мене така добра, чуйна, гарна: - говорила їй подруга - Свєта Удовенко, яка так і залишилася маленькою, рудою, вірною, щирою, але легковажною у свої 15 років дівчиною.
- Метр з кепкою - сміялася сама з себе.
- Та перестань, ти красуня, скоро підростеш, ось побачиш.
- Слухай Надь, ти знаєш, що Микиті прийшла повістка в армію?
- Ні, а що?
- Я його вчора зустріла і він нас запросив на проводи... підемо?

Надя задумалася. Їй дуже подобався Микита, хлопець, який був на три роки старший від неї, але вона приховувала навіть від Свєти свої почуття до хлопця.
- А, чому б ні?- погодилася не відразу Надя.
- Ось і добре!- зраділа подруга і вони почали обговорювати, що одягти на вечірку.
- Надюха, давай нарядимося в сукні, щоб бути звабливими, а то останнім часом все в джинсах і футболках: - щебетала безперебійно Свєта.

Тієї ночі Надія майже не спала. Вона згадувала, як вперше познайомилася з симпатичним худим, високим хлопцем, Свєтиним сусідом і як він уважно глянув на неї зеленими глибокими очима, ніби обпік кропивою й вона зашарілася, наче малина на сонці. Як доторкнувся руки, ніби випадково, а її вдарило струмом. Говорив, що у неї гарне волосся і коли підросте, то вони будуть разом. А тепер не бачитимуться декілька років.
- Чи здогадується Микита, що я його люблю? - думала вона. Він ні з ким конкретно не зустрічався. Проводжав з дискотеки то одну, то іншу дівчину, але всі його знали, як врівноваженого, спортивного, без шкідливих звичок парубка, що мріяв про кар'єру військового.

Наступного дня дівчата,
уквітчані віночками, свіжі, духмяні, зворушливі попрямували до Микити на вечірку.
У величезнім двоповерховім будинку царювала розкіш. Батьки новобранця були заможними людьми. Все життя працювали за кордоном, щоб забезпечити собі і єдиному сину безклопітне життя на майбутнє.

Красунь зустріли привітно і посадили поруч з Микитою. Музика, танці, ігристе шампанське, майже, до ранку. Весь вечір Надія танцювала з Микитою і ледь стримувала сльози. Їй здавалося, що вони бачаться востаннє. Він дихав її парфумами і не спускав з неї трав'янистих очей. Надя тонула в них, ніби в густім зеленім очереті, їй не хотілося відводити погляду, що магнетично впливав на неї. Серце билося з його серцем в унісон, а летюча шифонова сукня розвіювалася від кружляння вальсу оголяючи гарні стегна дівчини так, що присутні дивилися лише на Надю. Особливо Свєта, що цілий вечір була не в настрої від того, що ніхто на неї не звертав уваги.
Коли вечірка скінчилася і стомлені гості почали розходитися, шумна, весела юрба повалила сплячим містом проводжати один одного. Свєту провели першою.
- Па-па всім...- буркнула вона і не поцілувавши подругу зникнула в під'їзді свого будинку. Надю провели останньою, і то лише Микита, бо її дім знаходився далі.

Вони йшли взявшись за руки і не могли наговоритися, так їм було добре удвох в цю осінню затишну ніч, яка пахла стиглими яблуками і прілими грибами.

Коли підійшли до невеликого старого обійстя, що потопав у яблучному саду хлопець відчинивши хвіртку запитав:
- У тебе хтось є вдома?
- Ні, мама живе у свого, а я сама.
- Як сама?- здивувався Микита.
- Вже рік сама. Ні, я завше сама з п'яти років, - важко зітхнувши промовила дівчина.
- Надюшо, а у тебе є кава? Щось так голова болить, здається трохи перепив сьогодні, а завтра до військкомату.
- Звичайно є, заходь...
Переступивши поріг дома Микита зненацька обійнявши дівчину і сміливо притиснувши до себе смачно поцілував. Надя його не відштовхнула. Їй було приємно відчувати терпкий запах трав'яного одеколону на своєму обличчі, солодкі вуста на своїх губах . У дівчини паморочилася голова від вина випитого напередодні, вона тремтіла квіткою від доторків теплих долонь і тих лагідних слів, які шепотів їй Микита на вушко.
- Пам'ятаєш, я тобі говорив, що ми будемо разом... ти мене будеш чекати? Я тебе шалено, божевільно люблю... ти найкраща у світі, особливо сьогодні.
Надя не зогледілася, як опинилася в ліжку. На душу нахлинула така ніжність, що вона не могла протидіяти їй. Кожен дотик струменів у серці... її ще ніхто так не обіймав не цілував, не гладив, не тішився нею. Вона чекала все своє життя, щоб хтось хоча б пожалів, а тут захоплювалися, як богинею, любили понад усе. Дівчина ні про що не думала. Хотілося дивитися в смарагдові очі напроти і щоб цей сон ніколи не скінчився. Заснути в обіймах коханого і не прокидатися, не втрачаючи його ні на мить. Вона дійсно забулася блаженною, щасливою на його плечі, а коли прокинулася почула, як з крана, що на кухні, скрапує вода. Крапля за краплею, крап... крап...крап...
Надія встала, щоб припинити цей настирний, дратівливий стукіт і побачила, що на простирадлі де раювали нещодавно вони з Микитою, лежить лише надкушене червоне яблуко. Воно було червиве.

20.06.2020р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-06-29 09:23:57
Переглядів сторінки твору 41
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.157 / 5.77)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.88)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.795
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.07.08 11:50
Автор у цю хвилину відсутній