ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Галина Михайлик
2021.06.17 22:36
Документальний фільм «Криниця Чендея» (2018) українського режисера В'ячеслава Бігуна – це 15 хвилинне есе про незаслужено забутого сценариста культового українського художнього фільму «Тіні забутих предків» в міжнародному прокаті «Диќі коні вогню» ( Wil

Євген Федчук
2021.06.17 21:12
Було-було й травою поросло,
Кущами дикорослої чорниці
Ще в давнину, в Бог зна якому віці.
Але не сумнівайтеся – було.
Колись між люду гноми ще жили –
Маленькі роботящі чоловічки.
Спускалися під землю кожну нічку,
Копали нори і звідтіль несли

Серго Сокольник
2021.06.17 10:15
Змісту вміст протиріч,
Мов зернини сезаму...
З неба крапала ніч
Дощовими сльозами,

Що стікали зі скла,
Ніби творчості трунок...
Так, напевно, Аллах

Віктор Кучерук
2021.06.17 09:50
Без туману вологих фіранок
Швидко шириться небом блакить.
Напомаджений росами ранок,
Наче люстро, сія і блищить.
І пашить розігрітим повітрям,
І дзвенить щебетанням пташок
Барв і звуків ранкових палітра
В ореолі невтомних думок.

Ігор Шоха
2021.06.17 08:18
Не зійшлися три дороги
на путі до раю
і ні отчого порогу,
ні коня немає.

Далі – тридесяте царство
у чужій халупі:
не кощій у господарстві,

Сергій Губерначук
2021.06.17 08:12
Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладовищі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.

Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох сестер,

Шон Маклех
2021.06.17 01:47
У краплю води
Наче в кавалок свічада
Зазирає нажаханий Місяць.
Щурі між собою шепочуться:
«Від молодик – цей свідок Каїна…»
І думають, що то козлоногий Пан
Блукає з восковою свічкою
Між зірок – вуглин тліючих.

Віктор Кучерук
2021.06.16 18:27
Сонцепік дозріває в зеніті.
Ні хмарини нема наверху.
Теплохід швидкоплинного літа
Подолав половину шляху.
То запіниться курячий дощик,
То пилюки падіння, то злет…
Барвам літа радіє художник
І описує вдячно поет.

Юлія Івченко
2021.06.16 17:54
твої очі, кольору блакитного підсніжника
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!

коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
ко

Сергій Губерначук
2021.06.16 15:01
Я тут,
бодай мене взяли чорти!
Щасливий
від чаю гарячого
мозку кипучого
чаю гарячого
Щасливий!
Цілуймо мене,

Олена Побийголод
2021.06.16 14:55
Затремтить душа, тугу виплаче, -
може, горе ще - невеличке.
Бо життя - як кріс: то - відбій в плече,
то - курок заїсть, то - осічка.

Ой ти, доленько нещаслива,
царські милості - ой, мінливі!

Ніна Виноградська
2021.06.15 21:37
Муравський шлях, оспіваний віками,
Протоптаний ногами чумаків.
Які щоліта відкривали брами
У давній час із глибини віків.

Ішли неспішно валкою до моря,
Тягли вози натруджені воли.
Ночами у степи злітались зорі,

Юлія Івченко
2021.06.15 21:13
—Процес старіння—така невдчна справа...—
казала вона із посмішкою золотого удава…
—Чоловік іще може усе пережити, як стверджують науковці ...
а жінці так важко спостерігати за змінами тілесної оболонки,
таке враження, що усе неслушно і фарфорові брон

Віктор Михайлович Насипаний
2021.06.15 21:07
Білченя знайшло маленьке два грибочки в лісі.
Тягне їх щасливе радо щвидко мамі-білці.
Мати глянула старанно: - Їх у лісі повно.
Цей міцний грибок, хороший. Той недобрий, певно.
- Як же так? Чому поганий? - враз мале питає.-
Глянь! Вони ж обидва гарн

Ніна Виноградська
2021.06.15 19:02
Запалимо терновий свій вогонь,
Щоб освітити цілий світ до неба.
Тепло торкнеться наших щік, долонь,
Бо у людини у вогні потреба.

Нехай горить вогонь під не

Марія Дем'янюк
2021.06.15 15:09
Моя любове ніжносвітанково
Торкнулася твоїх очей,
І шепочу тобі я знову й знову,
що зіткана із лагідних ночей,
І в роздумах себе питаю:
роки минають, я все більш тебе кохаю...

Здається, вже вершина почуттів,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Надія без надії
Надія дуже добре пам'ятала себе з п'яти років. З тієї самої пори, коли помер від запалення легень її трирічний братик Павлік.
Вона вбігла на кухню де готували поминальну вечерю і чула, як батько сварить матір.

- Це ти і твоя відьма в усьому винні, не вгледіли мого синочка! - кричав від одчаю, як зранений звір чоловік. - Паша...Паша! - весь час повторював, ніби, Павлік почує і прибіжить до нього. Чому не викликали швидку, як дитина горіла? Компреси з оцету робили... аспірин давали. Ми що живемо у лісі? ... Скажи мені?... - Якби я не був у відряджені я б нізащо тобі й твоїй недбалій матері не дозволив би зволікати з лікарнею і втратити дитину! Батько зі злістю стукнув кулаком в стіну, аби не вдарити при чужих людях дружину.

Жінка витираючи рукавом сльози, рвала на собі волосся, билася головою об одвірок, мов божевільна.
- Хочеш вдар мене... вбий.. може тоді тобі краще стане! - волала вона падаючи на коліна перед невтішним чоловіком.
- Пробач, я не думала, що все так трагічно скінчиться.
- Заспокойся, Василю, Бог прибрав. Навіщо ти так з Ольою, хіба вона винна? - захищала матір її старша сестра Валентина.

Ольга побачивши доньку, замість того щоб обняти, скочила на ноги і вигнала з кухні.
- Марш звідси, немає тобі що тут робити, йди у свою кімнату і там сиди, як миша поки тебе не покличуть.
Батько ніяк не зреагував на грубість дружини, вдивляючись вдаль крізь стіни з повними очами сліз.
Надя не послухала матір, пішла у залу туди, де на двох стільцях посеред кімнати у чорній домовині лежав її маленький братик.
- Ніби живий...Спить,- подумала дівчинка...
Очі заплющені, новий сірий костюмчик з прикріпленим весільним штучним букетиком на лацкані піджачка, блакитна сорочечка. На подушечці біля голівки - жива біла лілія.
- Який же він гарнесенький, всі його люблять - мама тато, люди, а мене одна бабця Степанида сусідка, що жила за нашим городом - любила, і завше пригощала гостинцями. Шкода нещодавно померла. Очі дівчинки наповнилися слізьми при одній лише згадці про стареньку, добру бабусю. Надя не зводила очей з братика. Вона його не сприймала мертвим. Ще не прийшло усвідомлення того, що бачить маленького в останнє.
- Якби я померла мама і тато теж плакали б... Краще б зі мною це сталося, мріяла вона. Я б лежала у білій, весільній сукні ще краща ніж Павлік. Ні, напевно, не плакали б, бо відтоді, як народився братик вони перестали мене любити. Тато з відрядження привозив цукерки і завше Павліку більше давав. Ніколи не ділили порівну. Казали: "Він маленький, а ти доросла".
В кімнату увійшла мати, вона була в чорній хустці і зиркнувши на доньку взяла її за руку і відвела у спальню. Бабця Галя - її мати, теж вся в траурному схилившись над маленьким небіжчиком голосила.
- Ой, на кого ж ти нас, дорогесенький хлопчик, покинув? Пробач квіточко за те, що не вберегли... Боже, навіщо ти від нас забрав наше сонечко, рідну лялечку, крихітку? Як ми будемо жити без нього? Вона, дійсно, невтішно тужила, всі те бачили, чули.
Люди приходили, клали живі квіти в домовину і теж схлипували співчуваючи чужому горю, та нічим не могли зарадити. Сльозами горю не допоможеш, рук не підкладеш, біду не відведеш.
Після поховання, невтішний батько сильно напився, побив дружину, тещу і запив так, що мати невдовзі з ним розлучилася.
Василь тинявся безпритульним, а невдовзі його знайшли мертвим біля могилки сина з пляшкою в руках.

Тієї осені рясно вродили яблука. Обважнілі віти гнулися додолу, ламали гілля. Червоні, зелені, жовті з багряними підпалинами, терпкі, солодкі, кислі, налиті соком падали в росяну траву і там догнивали.
- Нікому не потрібні окрім ос так само, як і я, думала Надія. Вона ходила в восьмий клас, справлялася непогано зі шкільною програмою і дружила зі Свєтою Удовенко - рудокосою, гаркавою дівчиною з неблагонадійної родини. Вони під вечір збиралися біля річки в старій альтанці побалакати і обговорити шкільні і хатні проблеми.
- Знову мати з батьком забухали, - жалілася подрузі Світлана.
- Люблять мене, але такі недолугі. Б'ються, а після цілуються.

- А моя мама мене не любить. Пізно з роботи приходить і відразу лягає спати, каже, що втомлюється, - жалілася Надя. - Їй завше не до мене. Поговорити, порадитися ні з ким. У вільний час бігає на цвинтар і часто плаче.
Я, навіть, шукала метрику, щоб побачити чи я її рідна донька. Може, мене удочерили?

- Та ні, ти дуже схожа на маму, такі ж великі сірі очі...гладеньке блискуче волосся - втішала Світлана.

- Після поховання Павліка, як батько побив бабусю, та, пішла жити до старшої доньки.
Мама її благала залишитися, втратила свідомість, а вона переступила через немічне тіло доньки не озирнувшись. З того часу ми з нею не спілкуємося.

- Я б теж не хотіла її бачити, - додала подружка. Моя бабуся мене б нізащо не кинула.

Надя зірвала з дерева два гарних великих яблука, одне дала Свєті, інше лишила собі.
Тверда "Данешта" гіркувато-кисла терпла, оскомила на зубах і дівчата викинули надгризені яблука в траву. Не смакують... Не дозрілі яблука, гірчать, як зболена самотня душа.

В десятому класі у Надії почалося життя сповнене надій. Вона мріяла поступити на історичний факультет київського університету і виїхати з дому, якомога швидше. З бабусею розмовляли крізь зуби, а порад від матері не дочекатися. Ольга, як і раніше працювала на базарі зранку до ночі і всі її турботи були пов'язані з новим цивільним чоловіком у якого проживала. Дома з'являлася дуже рідко. Надя приходила до неї на роботу і мати давала їй гроші на харчі і одяг, яким сама торгувала. Останні місяці Ольга ховала під вільними туніками кругленький живіт, а коли Надія запитувала про вагітність вона уникала розмови, ніби власна дитина могла її зурочити, чи якимось чином нашкодити.
- Навіщо воно тобі, - завше відповідала на будь-яке запитання доньки.

Багато хлопців заглядалися на Надію і не тому, що та перетворилася на справжню красуню, а тому, що вміла слухати. З нею було цікаво, затишно, надійно.
- Ти у мене така добра, чуйна, гарна: - говорила їй подруга - Свєта Удовенко, яка так і залишилася маленькою, рудою, вірною, щирою, але легковажною у свої 15 років дівчиною.
- Метр з кепкою - сміялася сама з себе.
- Та перестань, ти красуня, скоро підростеш, ось побачиш.
- Слухай Надь, ти знаєш, що Микиті прийшла повістка в армію?
- Ні, а що?
- Я його вчора зустріла і він нас запросив на проводи... підемо?

Надя задумалася. Їй дуже подобався Микита, хлопець, який був на три роки старший від неї, але вона приховувала навіть від Свєти свої почуття до хлопця.
- А, чому б ні?- погодилася не відразу Надя.
- Ось і добре!- зраділа подруга і вони почали обговорювати, що одягти на вечірку.
- Надюха, давай нарядимося в сукні, щоб бути звабливими, а то останнім часом все в джинсах і футболках: - щебетала безперебійно Свєта.

Тієї ночі Надія майже не спала. Вона згадувала, як вперше познайомилася з симпатичним худим, високим хлопцем, Свєтиним сусідом і як він уважно глянув на неї зеленими глибокими очима, ніби обпік кропивою й вона зашарілася, наче малина на сонці. Як доторкнувся руки, ніби випадково, а її вдарило струмом. Говорив, що у неї гарне волосся і коли підросте, то вони будуть разом. А тепер не бачитимуться декілька років.
- Чи здогадується Микита, що я його люблю? - думала вона. Він ні з ким конкретно не зустрічався. Проводжав з дискотеки то одну, то іншу дівчину, але всі його знали, як врівноваженого, спортивного, без шкідливих звичок парубка, що мріяв про кар'єру військового.

Наступного дня дівчата,
уквітчані віночками, свіжі, духмяні, зворушливі попрямували до Микити на вечірку.
У величезнім двоповерховім будинку царювала розкіш. Батьки новобранця були заможними людьми. Все життя працювали за кордоном, щоб забезпечити собі і єдиному сину безклопітне життя на майбутнє.

Красунь зустріли привітно і посадили поруч з Микитою. Музика, танці, ігристе шампанське, майже, до ранку. Весь вечір Надія танцювала з Микитою і ледь стримувала сльози. Їй здавалося, що вони бачаться востаннє. Він дихав її парфумами і не спускав з неї трав'янистих очей. Надя тонула в них, ніби в густім зеленім очереті, їй не хотілося відводити погляду, що магнетично впливав на неї. Серце билося з його серцем в унісон, а летюча шифонова сукня розвіювалася від кружляння вальсу оголяючи гарні стегна дівчини так, що присутні дивилися лише на Надю. Особливо Свєта, що цілий вечір була не в настрої від того, що ніхто на неї не звертав уваги.
Коли вечірка скінчилася і стомлені гості почали розходитися, шумна, весела юрба повалила сплячим містом проводжати один одного. Свєту провели першою.
- Па-па всім...- буркнула вона і не поцілувавши подругу зникнула в під'їзді свого будинку. Надю провели останньою, і то лише Микита, бо її дім знаходився далі.

Вони йшли взявшись за руки і не могли наговоритися, так їм було добре удвох в цю осінню затишну ніч, яка пахла стиглими яблуками і прілими грибами.

Коли підійшли до невеликого старого обійстя, що потопав у яблучному саду хлопець відчинивши хвіртку запитав:
- У тебе хтось є вдома?
- Ні, мама живе у свого, а я сама.
- Як сама?- здивувався Микита.
- Вже рік сама. Ні, я завше сама з п'яти років, - важко зітхнувши промовила дівчина.
- Надюшо, а у тебе є кава? Щось так голова болить, здається трохи перепив сьогодні, а завтра до військкомату.
- Звичайно є, заходь...
Переступивши поріг дома Микита зненацька обійнявши дівчину і сміливо притиснувши до себе смачно поцілував. Надя його не відштовхнула. Їй було приємно відчувати терпкий запах трав'яного одеколону на своєму обличчі, солодкі вуста на своїх губах . У дівчини паморочилася голова від вина випитого напередодні, вона тремтіла квіткою від доторків теплих долонь і тих лагідних слів, які шепотів їй Микита на вушко.
- Пам'ятаєш, я тобі говорив, що ми будемо разом... ти мене будеш чекати? Я тебе шалено, божевільно люблю... ти найкраща у світі, особливо сьогодні.
Надя не зогледілася, як опинилася в ліжку. На душу нахлинула така ніжність, що вона не могла протидіяти їй. Кожен дотик струменів у серці... її ще ніхто так не обіймав не цілував, не гладив, не тішився нею. Вона чекала все своє життя, щоб хтось хоча б пожалів, а тут захоплювалися, як богинею, любили понад усе. Дівчина ні про що не думала. Хотілося дивитися в смарагдові очі напроти і щоб цей сон ніколи не скінчився. Заснути в обіймах коханого і не прокидатися, не втрачаючи його ні на мить. Вона дійсно забулася блаженною, щасливою на його плечі, а коли прокинулася почула, як з крана, що на кухні, скрапує вода. Крапля за краплею, крап... крап...крап...
Надія встала, щоб припинити цей настирний, дратівливий стукіт і побачила, що на простирадлі де раювали нещодавно вони з Микитою, лежить лише надкушене червоне яблуко. Воно було червиве.


ІІ частина

Три місяці пройшло відтоді, як Надія не бачилася з Микитою. Він виконував свій військовий обов'язок на сході і не завжди міг з нею спілкуватися по мобільному телефону. А в ті часи, коли випадала така можливість, хлопець все рідше говорив дівчині про кохання.
Перед Новим роком випав сніг, у домі було холодно, сиро, темно, неначе в погребі. За вікном схлипувала, завивала хуртовина, і від того на душі було ще гірше, ніж зазвичай.
Надя, не вмикаючи світло куталася у картату ковдру і боялася самій собі зізнатися, що вагітна. Думала, як про це сказати: Микиті, матері, Свєті, вчителю. Сльози наверталися на очі, вона схлипувала так само, як негода за вікном. Стукіт у двері привів її до тями а, коли відчинила двері, то побачила на порозі подругу. Та була дуже збентежена. Руде волосся вибивалося з під спортивної шапочки, а синя пухова курточка була розхристана, наче вона звідкись швидко тікала не встигнувши до кінця застібнутися.
- Привіт, Надю, ну і заметіль сьогодні, жах? - струшуючи із себе лапатий сніг прямо в прихожій - сказала дівчина.
- Привіт, - заридала Надя, ніби те слово зронене нею було останньою краплею, що переповнювало чашу терпіння, вилилося з її грудей повенем на поверхню.
- Що сталося, чому ти не відповідаєш на дзвінки, повідомлення, не з'являєшся в школі? Я вже не знала, що й думати? Що з тобою?
- Свєто, роздягайся, а я зроблю нам чаю - не стримуючи підступну сльозу, шморгаючи носом промовила Надя.
Дівчина не наважувалася зразу на відверту розмову, автоматично насипала заварку в чашки, поклала цукор.
Коли наливала окріп, декілька крапель впали їй на руку і вона, подмухавши на червоні плями, вперше глянула в Свєтині очі.
Сіла на стілець напроти і розказала їй про той день, і що було опісля вечірки, коли Микита її провів додому. Що довше вона говорила, тим більше хмурніла подруга.
- Я розумію, ти вправі ображатися, що я не розповіла тобі раніше про нас з Микитою, але мені було соромно, я так легковажно повелася. Ти ж завше мені довіряла і казала, що я шляхетна. Що тепер про мене подумають інші? - ще більше заридала Надія. - Я не знаю, чому так сталося і де був мій розум в той час? Мабуть, любов мене засліпила, полонила. А тепер я - вагітна і не знаю, що робити.

- Що... що? Ти вагітна, Надю? Я не вірю, як ти могла таке вчинити? Ти не знаєш, але я, теж дуже люблю Микиту і ми кожен день з ним розмовляємо по телефону і любимо один одного. Він знає, що ти чекаєш від нього дитину?
- Ні не знає, я його не хотіла хвилювати. Він же в АТО
- Надія, ти впевнена, що ти при надії? А, може, це не його дитина?
- Що ти таке кажеш, Свєто?
- А, що я про тебе ще не знаю, ти ж від мене приховала, що любиш Микиту і те, що з ним переспала і підчепила відразу. Ні, я більше твоєму жодному слову не вірю! Забудь про мене, ти мені більше не подруга!
Свєта схопила свій пуховик і кинулася в сльозах, як ошпарена, в білу безодню зими. Зі двору повіяло жахливим холодом. Надя стояла у трансі, ступорі посеред кімнати, сльози застрягли у її горлянці і перша зморшка лягла на її молоде чоло.
Їй не так було болісно, що Свєта її не підтримала, як те, що подруга теж любить Микиту і, що вони разом.
Надія при надії... Надія при надії... крутилося в її незрілій, бідній голівці.

Наступного дня Надю сильно нудило, вона нічого не їла, ледь випила кави і бліда, знесилена, після безсонної ночі, вирішила піти до бабусі за порадою.
На дворі було тихо і прекрасно наче в царстві сніжної королеви. На вітах фруктових дерев лежав песцевою шапкою сніг. Кучугури іскристого снігу мережили будинок, а стежки до воріт не було видно.
- Біло... біло, як чистий аркуш паперу, подумала Надія. - А, можливо, я буду з чистого листа писати своє нове життя? Вона пальцем на снігу написала Надія і кинула жменю холодного, хрумкого снігу в рот. Їй стало набагато краще. Пригадалося, дитинство. Ще до того, як помер Павлик, вони гралися разом у сніжки. Мама і тато сміялися, коли її маленький братик штовхнув обличчям у кучугуру і вона розчервонілася від несподіванки і мокрого снігу, а після каталася по білій, холодній ковдрі і теж сміялася. Їм тоді було весело. Ця картина, так візуально маячила перед очима, що дівчина по дитячому усміхнулася сама до себе. Грузнучи у пухкому снігу, вона пробралася на очищену вулицю і пішла до бабці Галі.

Їй відчинила двері рідна тітка Валентина, впустивши у кімнату, де на ліжку сиділа бабуся.
- Доброго ранку! - Надя підійшла і поцілувала її у воскову, змарнілу щоку.
- Кому добрий, а кому й ні - відповіла стара. Ось бачиш з ліжка встати не можу. Артрит замучив, а ти й носа не канеш, щоб провідати бабусю, допомогти може чим . А я ж тебе доглядала, пелюшки прала, годувала кашею, а зараз в старості мені і води нікому подати. Валька на роботі, а я сама цілий день, маньяком у хаті. Вона ще довго виказувала б онучці і за покійного батька, і за невдячну матір, якби Надя її не перебила.
- Бабусю, здається я вскочила у величезну халепу...
- Я так і знала, скипіла відразу стара, бо чому б ти прийшла сюди? Баба Галя знадобилася лише тоді, коли ти вскочила в лайно, а чим я тобі можу допомогти хвора зі своєю мізерною пенсією? Бабцю навіть не цікавило в яку халепу вскочила її онука. Вона, так голосно почала кричати про свою неміч, що на її крик прибігла тітка і вигнала Надю з дому, щоб та не хвилювала її матір.
- Краще б ти до нас не приходила - вичитувала їй у слід тітка Валентина грюкнувши дверима, так, що у Наді заклало вуха і все у середині здригнулося.

Дівчину відразу знудило на сніг і вона зрозуміла, що з чистого аркуша розпочати нове життя не вдасться. Надія без надії...Надія без надії... засіло в її голові. Ця фраза свердлила її мозок цілу дорогу до ринку, де працювала її мати. Вони майже місяць не бачилися і дівчина боялася, що та її вижене, так само, як і тітка.

У великому павільйоні ринку, де працювала Ольга, мати Надії, майже нікого не було в будній день. Можна спокійно поговорити і навіть зігрітися гарячим чаєм.
- А - а- а ... це ти? - байдуже зустріла доньку матір. В тебе гроші так швидко скінчилися, чи, у школі що трапилося? - запитала вона для годиться.
- Ма...мені дуже потрібно з тобою поговорити, це важливо. Надя переминалася з ноги на ногу не знаючи з чого розпочати.
- Давай швидше, без передмови, роздратовано буркнула Ольга, навіть, не дивлячись на доньку, розвішуючи товар на вітрину.
- Мамо, я закохалася у хлопця і тепер чекаю від нього дитину - так просто, ніби мова йшлася про щось буденне, промовила Надя, хоча в душі зрів вулкан.
- Мати втратила мову. Вона дивилася на Надю так, ніби вперше її бачила. Ні один м'яз не смикнувся на обличчі жінки.
- Ну ти даєш? Я здогадувалася, що дружба зі Свєткою Удовенко до добра тебе не доведе, але ж все ж таки, надіялася, що цього не трапиться. А хто батько? Микита, хоча це для тебе нічого не говорить. Він в армії і любить іншу. Мати випнула свій живіт, який вже неможливо було приховати під вільним в'язаним светром і сказала тикнувши пальцем у нього: - Бачиш, оце? То я доросла людина і сама заробляю на себе і тебе. А ти про що думала, коли лягала у ліжко з мужчиною і розчепірювала ноги? Думаєш, що я тебе і твого байстрюка буду утримувати? Не на ту натрапила!! Єдиним чим я тобі можу допомогти, то це дати гроші на аборт. Все, що можу для тебе зробити нині.
- Мамо... мамо... залилася сльозами Надя. У тебе самої скоро буде дитина, як ти можеш таке пропонувати? - благала згорьована дівчина.
- А якщо у мене більше ніколи не буде дітей? Та, як можна вбити маля, коли воно вже ворушиться. Я відчуваю, мамо, як дитина б'ється, ти чуєш. Надя взяла руку матері і приклала до свого невеличкого животика. Мати смикнула руку, ніби її вкусила гадюка. До прилавку підійшла якась жінка і почала питати про рожеву кофточку з люрексом, що висіла на менекені. Мати швидко переключилася на клієнтку, а Надя повільно попленталася з магазину. Вона йшла і нічого не бачила перед собою. Сльози застилали їй очі, шлях, градом котилися по обличчю.
- Надія без надії, Надія без надії... без надії...звучало в її скронях.
- Я нікому не потрібна, навіщо з'явилася на цей світ? Боже, чому ти не допоможеш, хіба я настільки жахлива грішниця? Невже ти дозволиш мені дійсно скоїти ще один страшний гріх? Що мені робити?
У машини на перехресті заверещали гальма, як Надя переходила вулицю, її ледь не збили. Навіщо жити, коли ти нікому не потрібна.

- Ти що на той світ захотіла? - висунувши голову з вікна автомобіля крикнув водій.
- А чому б ні? Можливо, це вихід, щоб більше ніколи нікого не турбувати.

Надя не пам'ятала, як дійшла додому пройшла по своїх слідах до веранди і відчинила ключем двері. Газова колонка була на гніті. Ледь блимав маленький, синій язичок полум'я. У хаті було, як завше: темно, холодно, зимно. Під вечір вдарив сильний мороз запорошивши сивою кіптявою вікна.
- Навіщо жити - думала Надя? Яка я надія, коли при надії сама без надії. Одна на цім світі. Я і моя дитина нікому не потрібні. Всі, кого я любила від мене відмовилися: Микита, мама, Свєта, бабуся. Я не маю права жити і не хочу так жити. Що я можу дати своїй дитині? Ганьбу? Лише ганьбу!
Надя не могла більше плакати. Вона підійшла до газової плити і відчинила всі конфорки.
Почувши запах газу лягла на диван і почала чекати, щоб заснути і не прокидатися ніколи. Вона чомусь згадала не Микиту, а свого батька. Він посміхався і простягав з неба до неї обійми. Руки ставали все довшими і довшими. Росли на очах, як дві довгі рейки. Ось-ось доторкнуться її тіла. Вона у весільній сукні, красива з довгим розпущеним волоссям у чарівному віночку і білій фаті. Батько дійсно доторкнувся до доньки довгими руками, а після вони почали зменшуватися, здіймати Надію вгору до стелі все вище і вище. Їй так було добре, легко, спокійно. Вона вже бачила янголів і, як пролітає крізь дах будинку, та раптово холодний протяг з дверей обпік її з ніг до голови і глухий голос, ніби з потойбіччя почав кричати - вона моя... моя! Надя не могла розплющити свинцевих повік. Батько її тягнув до себе на небо, а бентежний голос знизу кричав - прокинься...прокинься! Доню, прокинься! Дівчина, ніяк не могла, отямитися. Лежала на холодному порозі, а мати розтирала їй обличчя снігом, цілувала руки, бліді щоки і волала на весь двір. Боже, допоможи, я не можу її втратити... доню, Надюшо, ти мене чуєш?. Мати стояла на колінах і робила штучне дихання своїй дитині, а коли вибилася з сил і впала знесилена поруч з донькою вдивляючись в чорну безодню розчахнутого неба, Надя нарешті відкрила очі. Донечко, люба, плакала Ольга, пробач мені! Пробач!
Мати допомогла їй підвестися і знесилену відвела у дім. Вони проговорили цілу ніч тримаючись за руки.
- Я все зрозуміла лише тоді, коли відчула, що тебе втрачаю. Материнський інстинкт, все ж таки, мені підказав, що потрібно швидко бігти додому і добре, що вчасно, доню, встигла...встигла... Ти моя Надія, не залишай мене більше ніколи, а я стану для тебе справжньою опорою, люблячою матір'ю. І дитину виховаємо і все у нас буде добре. Мати і донька обнявшись то плакали втішаючи один одного, а то раділи від несподіваного щастя, а за вікном хуртовина знову замітала сліди білосніжним, світлим, чистим. Світало...

20.06.2020р.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-06-29 09:23:57
Переглядів сторінки твору 387
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.248 / 5.85)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.322 / 5.94)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.812
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2021.06.17 16:35
Автор у цю хвилину відсутній