Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Кузін (1974) /
Проза
Старе й молоде
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Старе й молоде
(всі імена вигадані, будь-який збіг – випадковий)
Вона жила сама. Я хотів би писати про неї, мою квартирохазяйку, яка вже померла, цю бабусю сімдесяти п’яти років, оскільки вона цікава по-своєму (і доля її – про яку я не можу зараз розповісти – теж), але її тендітну жіночу постать постійно притлумлює інша – постать її коханця, якому було шістдесят п’ять. Коли тобі, як мені тоді, ледь виповнилося двадцять п’ять, ти нечасто замислюєшся над сенсом свого буття. Мені “підкинула” це помешкання моя колишня колега Агнеса, яка й досі працює в одному із західних інформаґентств, які представлені в Києві. Довідавшись, що я невдоволений своїм тодішнім житлом на Печерську (теж – лише кімнатою), вона запропонувала мені переїхати до Анастасії Миколаївни, в Голосіїв, де плата була меншою. Я погодився.
Від самого початку власниця квартири попросила, щоб не зачиняв двері своєї кімнати, доки лягатиму спати – це було справедливо, адже її власна кімната залишалася завжди відчиненою, прохідною для мене. Втім, із першого ж дня я знехтував цим проханням, зачинивши двері, як потім і багатьма іншими застереженнями щодо неї. Вона покірливо зносила це. Лише під час однієї з наших розмов, коли ми пили чай разом, назвала мене “рафінованим еґоїстом”, посміхаючись та дивлячись мені прямо в очі своїми яскравими карими очима на зморшкуватому обличчі.
Загалом це була сором’язлива бабуся, у минулому – старший науковий співробітник одного із НДІ у Києві і завжди – православна християнка. Вранці вона читала вранішнє правило з Молитовника, а ввечері – вечірнє. Щодня. Одного разу вона розповіла мені, що молиться кожен день, із власного почину, починаючи з дитячого віку. Іноді, вийшовши із кімнати занадто рано вранці або надто пізно ввечері, я заставав її за молитвою навколішках. У таких випадках вона ніяково удавала, нібито щось шукає на підлозі. Це був пережиток радянського часу – мешкати у такій близькості двом нерідним людям.
Одягалася вона невиразно: ці її кофти, вічно обвислі та невідомого кольору, і спортивні штани. Коли на ній було щось із коротким рукавом, я бачив, що в неї замість біцепсів висять "фляки". "Я була пловчинею", – пояснювала вона. Сиве волосся підфарбовувала в голубий – їй подобався цей відтінок. Попри звичайну для її віку вагу Анастасія Миколаївна ходила повільно і дещо згорбленою, ніби щось пригнічувало її. Одного разу я почув, як вона, застеляючи вранці своє велике двоспальне ліжко (другий чоловік помер трьома роками раніше), мугикає собі щось під ніс. “Ви співаєте?” – запитав я в неї. У відповідь почув, що вона завжди любила та хотіла співати, але цю охоту раз і назавжди відбила в неї її матір-вчителька. “Коли я була ще малою, вона завжди була дуже строгою до мене. Настільки, що одного разу я навіть запитала в сусідки, чи справді це моя мама. Щоразу, коли мене хтось хвалив, вона казала: “Та не хваліть її, вона звичайна”. Очевидно, мої батьки не хотіли, щоб я запишалася, задерла носа. Такою я й виросла. Тільки не співаю”.
Зі свого боку я здогадувався про призначення тих символічних 50 доларів, які я віддавав їй за кімнату на початку кожного місяця. Її донька, яку я ніколи не бачив, мала одну хронічну хворобу, із якою можна жити, і водночас намагалася вести невеликий бізнес – торгувала жіночою білизною; однак справи не йшли, вона залізала в борги (квартира, у якій ми мешкали, декілька разів заставлялася), і Анастасія Миколаївна допомагала їй чим тільки могла, включно з моїм невеликим, але приємним доповненням до її пенсії.
Звідки взявся Леонід Ярославович, я достеменно не знаю. Із минулого, напевно. У кожного з нас є минуле. Колись вони працювали разом. "Щось у горлі деренчить - треба горло промочить", - любив казати він. Він приходив зазвичай за північ, без попередження, коли вона, помолившись і випивши снодійне (такої кінської сили, що не міг її збудити навіть наш верескливий дзвінок у двері), вже спала. Тоді я будив її сам – і починалося. Вона виставляла на стіл те, що було в холодильнику (там завжди лежало щось на цей випадок), наливала їм обом по чарці. Далі – цитата з моєї сильвети “Бонвіван”: – “Він веселився, але завжди турбувався про те, щоби весело було усім: співав, розповідав свої нескінченні історії, перестрибуючи з одного на інше (був невиправний), обіймав, примружував око, витримував павзу, не давав встромити ні слова, хвалив тебе, а коли вона виходила із кімнати, пропонував іти “до кицьок”, ще вихвалявся, як трахнув колись у лазні свою завкафедрою…” Словом, верз казна-що.
Під час цього Анастасія Миколаївна благально дивилася на мене, і я знав, що завтра, коли він піде, вона буде виправдовувати його, розповідаючи, який він був цінний працівник, не вбогий на розум, і як багато міг би досягти. Але не склалося, його здобутками скористалися інші. До речі про “кицьок” – це були не просто слова, судячи з того, що відбувалося за стіною, коли вони думали, що я вже заснув. Їхній сексуальний зв’язок був пристрастний з його боку, а для мене – сумний і терпкий, як останній осінній листок, що ще висить на дереві.
Згодом Леонід Ярославович навідувався до неї вже рідше, вона казала, що він хворіє, на очі. У міжчассі я отримав добре оплачувану роботу в Одеській області і розпрощався з Києвом, цією квартирою та її власницею. Повернувшись через рік до столиці, я знов потрапив у цей район і раптом на вулиці зустрів її. Вона розповіла, що квартиру забирають за борги, а вона переїжджає жити у напівпідвальне приміщення в іншому місці. Раптом вона простягнула руку та погладила мене по щоці. "Люблю я тебе, Сергійку... Ми так зріднилися за ті п'ять років", – тільки й сказала.
Не знаю, чи зрозумів я її тоді – це була вже частина якогось іншого життя. Але я пам’ятаю її очі, а також ранкове та вечірнє молитовне стояння та зніяковілий погляд, коли вона щось “шукала” навколішках. Вічно пам’ятатиму.
Вона жила сама. Я хотів би писати про неї, мою квартирохазяйку, яка вже померла, цю бабусю сімдесяти п’яти років, оскільки вона цікава по-своєму (і доля її – про яку я не можу зараз розповісти – теж), але її тендітну жіночу постать постійно притлумлює інша – постать її коханця, якому було шістдесят п’ять. Коли тобі, як мені тоді, ледь виповнилося двадцять п’ять, ти нечасто замислюєшся над сенсом свого буття. Мені “підкинула” це помешкання моя колишня колега Агнеса, яка й досі працює в одному із західних інформаґентств, які представлені в Києві. Довідавшись, що я невдоволений своїм тодішнім житлом на Печерську (теж – лише кімнатою), вона запропонувала мені переїхати до Анастасії Миколаївни, в Голосіїв, де плата була меншою. Я погодився.
Від самого початку власниця квартири попросила, щоб не зачиняв двері своєї кімнати, доки лягатиму спати – це було справедливо, адже її власна кімната залишалася завжди відчиненою, прохідною для мене. Втім, із першого ж дня я знехтував цим проханням, зачинивши двері, як потім і багатьма іншими застереженнями щодо неї. Вона покірливо зносила це. Лише під час однієї з наших розмов, коли ми пили чай разом, назвала мене “рафінованим еґоїстом”, посміхаючись та дивлячись мені прямо в очі своїми яскравими карими очима на зморшкуватому обличчі.
Загалом це була сором’язлива бабуся, у минулому – старший науковий співробітник одного із НДІ у Києві і завжди – православна християнка. Вранці вона читала вранішнє правило з Молитовника, а ввечері – вечірнє. Щодня. Одного разу вона розповіла мені, що молиться кожен день, із власного почину, починаючи з дитячого віку. Іноді, вийшовши із кімнати занадто рано вранці або надто пізно ввечері, я заставав її за молитвою навколішках. У таких випадках вона ніяково удавала, нібито щось шукає на підлозі. Це був пережиток радянського часу – мешкати у такій близькості двом нерідним людям.
Одягалася вона невиразно: ці її кофти, вічно обвислі та невідомого кольору, і спортивні штани. Коли на ній було щось із коротким рукавом, я бачив, що в неї замість біцепсів висять "фляки". "Я була пловчинею", – пояснювала вона. Сиве волосся підфарбовувала в голубий – їй подобався цей відтінок. Попри звичайну для її віку вагу Анастасія Миколаївна ходила повільно і дещо згорбленою, ніби щось пригнічувало її. Одного разу я почув, як вона, застеляючи вранці своє велике двоспальне ліжко (другий чоловік помер трьома роками раніше), мугикає собі щось під ніс. “Ви співаєте?” – запитав я в неї. У відповідь почув, що вона завжди любила та хотіла співати, але цю охоту раз і назавжди відбила в неї її матір-вчителька. “Коли я була ще малою, вона завжди була дуже строгою до мене. Настільки, що одного разу я навіть запитала в сусідки, чи справді це моя мама. Щоразу, коли мене хтось хвалив, вона казала: “Та не хваліть її, вона звичайна”. Очевидно, мої батьки не хотіли, щоб я запишалася, задерла носа. Такою я й виросла. Тільки не співаю”.
Зі свого боку я здогадувався про призначення тих символічних 50 доларів, які я віддавав їй за кімнату на початку кожного місяця. Її донька, яку я ніколи не бачив, мала одну хронічну хворобу, із якою можна жити, і водночас намагалася вести невеликий бізнес – торгувала жіночою білизною; однак справи не йшли, вона залізала в борги (квартира, у якій ми мешкали, декілька разів заставлялася), і Анастасія Миколаївна допомагала їй чим тільки могла, включно з моїм невеликим, але приємним доповненням до її пенсії.
Звідки взявся Леонід Ярославович, я достеменно не знаю. Із минулого, напевно. У кожного з нас є минуле. Колись вони працювали разом. "Щось у горлі деренчить - треба горло промочить", - любив казати він. Він приходив зазвичай за північ, без попередження, коли вона, помолившись і випивши снодійне (такої кінської сили, що не міг її збудити навіть наш верескливий дзвінок у двері), вже спала. Тоді я будив її сам – і починалося. Вона виставляла на стіл те, що було в холодильнику (там завжди лежало щось на цей випадок), наливала їм обом по чарці. Далі – цитата з моєї сильвети “Бонвіван”: – “Він веселився, але завжди турбувався про те, щоби весело було усім: співав, розповідав свої нескінченні історії, перестрибуючи з одного на інше (був невиправний), обіймав, примружував око, витримував павзу, не давав встромити ні слова, хвалив тебе, а коли вона виходила із кімнати, пропонував іти “до кицьок”, ще вихвалявся, як трахнув колись у лазні свою завкафедрою…” Словом, верз казна-що.
Під час цього Анастасія Миколаївна благально дивилася на мене, і я знав, що завтра, коли він піде, вона буде виправдовувати його, розповідаючи, який він був цінний працівник, не вбогий на розум, і як багато міг би досягти. Але не склалося, його здобутками скористалися інші. До речі про “кицьок” – це були не просто слова, судячи з того, що відбувалося за стіною, коли вони думали, що я вже заснув. Їхній сексуальний зв’язок був пристрастний з його боку, а для мене – сумний і терпкий, як останній осінній листок, що ще висить на дереві.
Згодом Леонід Ярославович навідувався до неї вже рідше, вона казала, що він хворіє, на очі. У міжчассі я отримав добре оплачувану роботу в Одеській області і розпрощався з Києвом, цією квартирою та її власницею. Повернувшись через рік до столиці, я знов потрапив у цей район і раптом на вулиці зустрів її. Вона розповіла, що квартиру забирають за борги, а вона переїжджає жити у напівпідвальне приміщення в іншому місці. Раптом вона простягнула руку та погладила мене по щоці. "Люблю я тебе, Сергійку... Ми так зріднилися за ті п'ять років", – тільки й сказала.
Не знаю, чи зрозумів я її тоді – це була вже частина якогось іншого життя. Але я пам’ятаю її очі, а також ранкове та вечірнє молитовне стояння та зніяковілий погляд, коли вона щось “шукала” навколішках. Вічно пам’ятатиму.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
