ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Кузін (1974) /
Проза
Старе й молоде
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Старе й молоде
(всі імена вигадані, будь-який збіг – випадковий)
Вона жила сама. Я хотів би писати про неї, мою квартирохазяйку, яка вже померла, цю бабусю сімдесяти п’яти років, оскільки вона цікава по-своєму (і доля її – про яку я не можу зараз розповісти – теж), але її тендітну жіночу постать постійно притлумлює інша – постать її коханця, якому було шістдесят п’ять. Коли тобі, як мені тоді, ледь виповнилося двадцять п’ять, ти нечасто замислюєшся над сенсом свого буття. Мені “підкинула” це помешкання моя колишня колега Агнеса, яка й досі працює в одному із західних інформаґентств, які представлені в Києві. Довідавшись, що я невдоволений своїм тодішнім житлом на Печерську (теж – лише кімнатою), вона запропонувала мені переїхати до Анастасії Миколаївни, в Голосіїв, де плата була меншою. Я погодився.
Від самого початку власниця квартири попросила, щоб не зачиняв двері своєї кімнати, доки лягатиму спати – це було справедливо, адже її власна кімната залишалася завжди відчиненою, прохідною для мене. Втім, із першого ж дня я знехтував цим проханням, зачинивши двері, як потім і багатьма іншими застереженнями щодо неї. Вона покірливо зносила це. Лише під час однієї з наших розмов, коли ми пили чай разом, назвала мене “рафінованим еґоїстом”, посміхаючись та дивлячись мені прямо в очі своїми яскравими карими очима на зморшкуватому обличчі.
Загалом це була сором’язлива бабуся, у минулому – старший науковий співробітник одного із НДІ у Києві і завжди – православна християнка. Вранці вона читала вранішнє правило з Молитовника, а ввечері – вечірнє. Щодня. Одного разу вона розповіла мені, що молиться кожен день, із власного почину, починаючи з дитячого віку. Іноді, вийшовши із кімнати занадто рано вранці або надто пізно ввечері, я заставав її за молитвою навколішках. У таких випадках вона ніяково удавала, нібито щось шукає на підлозі. Це був пережиток радянського часу – мешкати у такій близькості двом нерідним людям.
Одягалася вона невиразно: ці її кофти, вічно обвислі та невідомого кольору, і спортивні штани. Коли на ній було щось із коротким рукавом, я бачив, що в неї замість біцепсів висять "фляки". "Я була пловчинею", – пояснювала вона. Сиве волосся підфарбовувала в голубий – їй подобався цей відтінок. Попри звичайну для її віку вагу Анастасія Миколаївна ходила повільно і дещо згорбленою, ніби щось пригнічувало її. Одного разу я почув, як вона, застеляючи вранці своє велике двоспальне ліжко (другий чоловік помер трьома роками раніше), мугикає собі щось під ніс. “Ви співаєте?” – запитав я в неї. У відповідь почув, що вона завжди любила та хотіла співати, але цю охоту раз і назавжди відбила в неї її матір-вчителька. “Коли я була ще малою, вона завжди була дуже строгою до мене. Настільки, що одного разу я навіть запитала в сусідки, чи справді це моя мама. Щоразу, коли мене хтось хвалив, вона казала: “Та не хваліть її, вона звичайна”. Очевидно, мої батьки не хотіли, щоб я запишалася, задерла носа. Такою я й виросла. Тільки не співаю”.
Зі свого боку я здогадувався про призначення тих символічних 50 доларів, які я віддавав їй за кімнату на початку кожного місяця. Її донька, яку я ніколи не бачив, мала одну хронічну хворобу, із якою можна жити, і водночас намагалася вести невеликий бізнес – торгувала жіночою білизною; однак справи не йшли, вона залізала в борги (квартира, у якій ми мешкали, декілька разів заставлялася), і Анастасія Миколаївна допомагала їй чим тільки могла, включно з моїм невеликим, але приємним доповненням до її пенсії.
Звідки взявся Леонід Ярославович, я достеменно не знаю. Із минулого, напевно. У кожного з нас є минуле. Колись вони працювали разом. "Щось у горлі деренчить - треба горло промочить", - любив казати він. Він приходив зазвичай за північ, без попередження, коли вона, помолившись і випивши снодійне (такої кінської сили, що не міг її збудити навіть наш верескливий дзвінок у двері), вже спала. Тоді я будив її сам – і починалося. Вона виставляла на стіл те, що було в холодильнику (там завжди лежало щось на цей випадок), наливала їм обом по чарці. Далі – цитата з моєї сильвети “Бонвіван”: – “Він веселився, але завжди турбувався про те, щоби весело було усім: співав, розповідав свої нескінченні історії, перестрибуючи з одного на інше (був невиправний), обіймав, примружував око, витримував павзу, не давав встромити ні слова, хвалив тебе, а коли вона виходила із кімнати, пропонував іти “до кицьок”, ще вихвалявся, як трахнув колись у лазні свою завкафедрою…” Словом, верз казна-що.
Під час цього Анастасія Миколаївна благально дивилася на мене, і я знав, що завтра, коли він піде, вона буде виправдовувати його, розповідаючи, який він був цінний працівник, не вбогий на розум, і як багато міг би досягти. Але не склалося, його здобутками скористалися інші. До речі про “кицьок” – це були не просто слова, судячи з того, що відбувалося за стіною, коли вони думали, що я вже заснув. Їхній сексуальний зв’язок був пристрастний з його боку, а для мене – сумний і терпкий, як останній осінній листок, що ще висить на дереві.
Згодом Леонід Ярославович навідувався до неї вже рідше, вона казала, що він хворіє, на очі. У міжчассі я отримав добре оплачувану роботу в Одеській області і розпрощався з Києвом, цією квартирою та її власницею. Повернувшись через рік до столиці, я знов потрапив у цей район і раптом на вулиці зустрів її. Вона розповіла, що квартиру забирають за борги, а вона переїжджає жити у напівпідвальне приміщення в іншому місці. Раптом вона простягнула руку та погладила мене по щоці. "Люблю я тебе, Сергійку... Ми так зріднилися за ті п'ять років", – тільки й сказала.
Не знаю, чи зрозумів я її тоді – це була вже частина якогось іншого життя. Але я пам’ятаю її очі, а також ранкове та вечірнє молитовне стояння та зніяковілий погляд, коли вона щось “шукала” навколішках. Вічно пам’ятатиму.
Вона жила сама. Я хотів би писати про неї, мою квартирохазяйку, яка вже померла, цю бабусю сімдесяти п’яти років, оскільки вона цікава по-своєму (і доля її – про яку я не можу зараз розповісти – теж), але її тендітну жіночу постать постійно притлумлює інша – постать її коханця, якому було шістдесят п’ять. Коли тобі, як мені тоді, ледь виповнилося двадцять п’ять, ти нечасто замислюєшся над сенсом свого буття. Мені “підкинула” це помешкання моя колишня колега Агнеса, яка й досі працює в одному із західних інформаґентств, які представлені в Києві. Довідавшись, що я невдоволений своїм тодішнім житлом на Печерську (теж – лише кімнатою), вона запропонувала мені переїхати до Анастасії Миколаївни, в Голосіїв, де плата була меншою. Я погодився.
Від самого початку власниця квартири попросила, щоб не зачиняв двері своєї кімнати, доки лягатиму спати – це було справедливо, адже її власна кімната залишалася завжди відчиненою, прохідною для мене. Втім, із першого ж дня я знехтував цим проханням, зачинивши двері, як потім і багатьма іншими застереженнями щодо неї. Вона покірливо зносила це. Лише під час однієї з наших розмов, коли ми пили чай разом, назвала мене “рафінованим еґоїстом”, посміхаючись та дивлячись мені прямо в очі своїми яскравими карими очима на зморшкуватому обличчі.
Загалом це була сором’язлива бабуся, у минулому – старший науковий співробітник одного із НДІ у Києві і завжди – православна християнка. Вранці вона читала вранішнє правило з Молитовника, а ввечері – вечірнє. Щодня. Одного разу вона розповіла мені, що молиться кожен день, із власного почину, починаючи з дитячого віку. Іноді, вийшовши із кімнати занадто рано вранці або надто пізно ввечері, я заставав її за молитвою навколішках. У таких випадках вона ніяково удавала, нібито щось шукає на підлозі. Це був пережиток радянського часу – мешкати у такій близькості двом нерідним людям.
Одягалася вона невиразно: ці її кофти, вічно обвислі та невідомого кольору, і спортивні штани. Коли на ній було щось із коротким рукавом, я бачив, що в неї замість біцепсів висять "фляки". "Я була пловчинею", – пояснювала вона. Сиве волосся підфарбовувала в голубий – їй подобався цей відтінок. Попри звичайну для її віку вагу Анастасія Миколаївна ходила повільно і дещо згорбленою, ніби щось пригнічувало її. Одного разу я почув, як вона, застеляючи вранці своє велике двоспальне ліжко (другий чоловік помер трьома роками раніше), мугикає собі щось під ніс. “Ви співаєте?” – запитав я в неї. У відповідь почув, що вона завжди любила та хотіла співати, але цю охоту раз і назавжди відбила в неї її матір-вчителька. “Коли я була ще малою, вона завжди була дуже строгою до мене. Настільки, що одного разу я навіть запитала в сусідки, чи справді це моя мама. Щоразу, коли мене хтось хвалив, вона казала: “Та не хваліть її, вона звичайна”. Очевидно, мої батьки не хотіли, щоб я запишалася, задерла носа. Такою я й виросла. Тільки не співаю”.
Зі свого боку я здогадувався про призначення тих символічних 50 доларів, які я віддавав їй за кімнату на початку кожного місяця. Її донька, яку я ніколи не бачив, мала одну хронічну хворобу, із якою можна жити, і водночас намагалася вести невеликий бізнес – торгувала жіночою білизною; однак справи не йшли, вона залізала в борги (квартира, у якій ми мешкали, декілька разів заставлялася), і Анастасія Миколаївна допомагала їй чим тільки могла, включно з моїм невеликим, але приємним доповненням до її пенсії.
Звідки взявся Леонід Ярославович, я достеменно не знаю. Із минулого, напевно. У кожного з нас є минуле. Колись вони працювали разом. "Щось у горлі деренчить - треба горло промочить", - любив казати він. Він приходив зазвичай за північ, без попередження, коли вона, помолившись і випивши снодійне (такої кінської сили, що не міг її збудити навіть наш верескливий дзвінок у двері), вже спала. Тоді я будив її сам – і починалося. Вона виставляла на стіл те, що було в холодильнику (там завжди лежало щось на цей випадок), наливала їм обом по чарці. Далі – цитата з моєї сильвети “Бонвіван”: – “Він веселився, але завжди турбувався про те, щоби весело було усім: співав, розповідав свої нескінченні історії, перестрибуючи з одного на інше (був невиправний), обіймав, примружував око, витримував павзу, не давав встромити ні слова, хвалив тебе, а коли вона виходила із кімнати, пропонував іти “до кицьок”, ще вихвалявся, як трахнув колись у лазні свою завкафедрою…” Словом, верз казна-що.
Під час цього Анастасія Миколаївна благально дивилася на мене, і я знав, що завтра, коли він піде, вона буде виправдовувати його, розповідаючи, який він був цінний працівник, не вбогий на розум, і як багато міг би досягти. Але не склалося, його здобутками скористалися інші. До речі про “кицьок” – це були не просто слова, судячи з того, що відбувалося за стіною, коли вони думали, що я вже заснув. Їхній сексуальний зв’язок був пристрастний з його боку, а для мене – сумний і терпкий, як останній осінній листок, що ще висить на дереві.
Згодом Леонід Ярославович навідувався до неї вже рідше, вона казала, що він хворіє, на очі. У міжчассі я отримав добре оплачувану роботу в Одеській області і розпрощався з Києвом, цією квартирою та її власницею. Повернувшись через рік до столиці, я знов потрапив у цей район і раптом на вулиці зустрів її. Вона розповіла, що квартиру забирають за борги, а вона переїжджає жити у напівпідвальне приміщення в іншому місці. Раптом вона простягнула руку та погладила мене по щоці. "Люблю я тебе, Сергійку... Ми так зріднилися за ті п'ять років", – тільки й сказала.
Не знаю, чи зрозумів я її тоді – це була вже частина якогось іншого життя. Але я пам’ятаю її очі, а також ранкове та вечірнє молитовне стояння та зніяковілий погляд, коли вона щось “шукала” навколішках. Вічно пам’ятатиму.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію