«He quarrel of the sparrows in the eaves,
The full round moon and the star-laden sky,
And the loud song of the ever-singing leaves,
Had hid away earth's old and weary cry…»

(William Butler Yeats)

Я блукав серед натовпу
Людей, що не слухають
Цвірінькання горобців,
П’ють повітря настояне на шумі,
І не знають, що землі боляче,
Коли вони топчуть її – втомлену
Цвяхованими черевиками байдужості.
Я носив тягар смутку
У шкіряній торбі ірландського скрипаля:
Тягар, тисне донизу плечі,
Робить кроки нестерпними,
Примушує заплющувати очі –
Сірі від диму, сірі від безнадії.
Я блукав серед міста,
Що муроване кам’яними брилами минулого,
Яке закіптюжило Небо димом проклять,
Що зазирає в сумні очі коней
Сліпими вікнами втоми.
Я несу той тягар – тягар журби та печалі,
Ступаючи мокрою бруківкою,
Ковзаючись на слизьких її каменях,
Мрію донести оту важку торбу
До каламутної ріки Часу –
Отої, яку оспівав Данте,
Яка тече чомусь серед міста – так плинно
І так недоречно, ніби запрошує самогубця
Поринути в її обійми,
Ховаючись під ребра мостів,
Ніби то не притулки безхатьок,
А шляхи Колісниці Сонця.
Та чи наважусь отой тягар в річку кинути?
Навряд…