Переклав Василь Білоцерківський

Недавно відзначали в Німеччині п’ятдесятиріччя від дня смерті одного великого музиканта ХІХ сторіччя. Але справа не обмежилася Німеччиною. З’явилися послужливі люди і в нас, яким знадобилося заявити на публіці різні свої чесноти, взірцеву старанність, полум’яну любов до покійної великої людини, глибокі знання, непідкупне правдолюбство. На цій підставі ці люди найперше взялися соромити інших співвітчизників, нас – росіян, за нашу апатію, нешанування талантів, відсталість од решти Європи. І все це було б чудово, якби увінчалося успіхом. Але в тім-то і біда, що хотіти й гарцювати – це одне, а робити справу – зовсім інше.
Наші старальники лише розіграли одну сцену з байки Крилова:
«Хоча нам послуга в потребі дорога, але не всяк за неї може взятись…» [1] «В кімнату йшов, потрапив в іншу» [2], – сказано також у «Лисі з розуму».
А потрапити не в ту кімнату – це подеколи дуже кепсько. Саме так нині сталося в нас.
«Пустельником» із байки був великий, славетний композитор Шуман, друзі в нього тепер виявилися серед росіян, не один послужливий ведмідь, а цілих два: п. Іванов і п. Коптяєв. Обидва за професією – музичні критики, донині, на жаль, ще дуже мало славетні.
Обидва вони припасли не по одному каменю, як у байці, а по цілій дюжині для свого обожнюваного друга («для милого друга і вола з плуга») і бомбардували ними цього друга на відстані кількох шпальт «Нового времени» та ін., і з такою старанністю, що їм явно якнайнеобхіднішою потребою було – так почастувати приятеля, аби «Друг Мишка лежати довго там лишився» [3].
Один із друзів, утім, не головний, не сам Іванов, а його завсідній підручний, п. Коптяєв, для початку заявляє, що «безсумнівно, Шуман з’явився на світ без великих музикальних завдатків…» «Шуманові, – каже він, – був властивий дух вишуканого, але він проявився передусім у літературній царині. Чи не він писав драми з життя розбійників? А коли з’являється перший інтерес до музики, Шуман звертається не до композиції, а до фортепіано…» А патрон п. Коптяєва, п. Іванов, зауважує, що лише «маючи за плечима 29 років, Шуман починає займатися музикою спеціально…» Але ж усе це фальш і неправда. Бідні старанні друзі! Вони ще ніколи не чули, що Шуман вже з семи літ став виявляти ознаки великих музичних здібностей і що за небагато років його вчитель органіст Кунч оголосив батькам Шумана, що його учень вже тепер може займатися сам.
Згодом Шуман виповів Кунчеві в листі свою глибоку вдячність за те, що він ПЕРШИЙ побачив і вгадав музичні здібності його, Шумана, тоді ще маленького хлопчика. «Комедії з розбійниками» пішли в Шумана набагато пізніше за музику. Музику Шуман компонував тоді один, сам із собою, без усілякої чужої допомоги, пристрасно любив фантазувати на фортепіано, хоча ще не знав жодних музичних граматик. Маленькі темпи він компонував, ще маючи 7–8 років. Навіть у такий ранній час він пробував малювати в музиці характери, особистості, рухи й фізіономії своїх маленьких шкільних товаришів.
Дев’ятирічним Шуман захоплювався концертними творами знаменитого тоді піаніста Мошелеса; дванадцятирічним – він вже знав багато класичної музики й сам старанно компонував хори з оркестром, збуджуючи подив і симпатії знайомих і своїми молодими творами, і відмінною фортепіанною грою. Ось які добрі відомості «російських друзів».
Але їхня старанність іде чим далі, тим ліпше.
Клара Вік, славетна німецька піаністка, пізніше дружина Шумана, ще молодою дівчиною збуджувала його ентузіазм своїм талантом і надзвичайною музикальністю. «Друзі» оголошують, що вона була в художньому стосунку особистість абсолютно мізерна, грала на фортепіано, «як усіляка панночка», – це п. Іванов чув, як він розповідає, 30 років тому від одного старовинного фортепіанного вчителя в Москві, Дюбюка, а згодом – від самого Ліста. Що міг говорити або не говорити п. Іванову московський фортепіанний учитель, який, за словами п. Іванова, «взагалі занедбав фортепіано», того ми не знаємо; але щодо Ліста, то зовсім невідомо, кому належить вірити: п. Іванову чи самому Лісту? Вірити, звичайно, не хочеться нікому іншому, окрім п. Іванова, а все-таки ж був і Ліст на світі.
Ліст говорив, і багато разів, у пресі, як поважав і цінував талант Клари Шуман. Він присвятив їй 1855 року цілу окрему статтю, повну ентузіазму і подиву; він називає її «великою мисткинею» і каже, що літописи музики завжди-завжди згадуватимуть ці два музичні таланти неподільно – так багато вони створили разом і одне для другого; над їхніми головами, цієї «безсмертної пари», повинна виблискувати ОДНА зоря.
Шуман сильно брав участь у художній освіті своєї дружини, а вона, за висловом музичного історика Наумана, «непорівнянно» виконувала фортепіанні твори свого чоловіка, укупі з композиціями Бетговена, Баха, Шопена та ін. Мендельсон, сам знаменитий піаніст, часто грав з нею в концертах на чотири руки. Яка була техніка Клари Шуман, про це можна судити за тим фактом, що Ліст присвятив їй свої колосальні «Етюди Паґаніні», які в ті часи могли виконати хіба що 4–5 піаністів в усій Європі. Усі німецькі газети були повні в 40-і роки минулого сторіччя нескінченними похвалами таланту Клари Шуман. Коли вона зі своїм чоловіком 1844 року приїхала до Петербурга, російська публіка попрямувала на концерти Клари Шуман, і певний час вона мала в нас навіть більше успіху, аніж сам Ліст у другий його приїзд. Один із тодішніх музичних петербурзьких письменників Арнольд розповідає про те «величезне» враження, яке вона справила в Петербурзі; при цьому він дивувався її великій художності, енергії, тонкому жіночому інстинктові. Сєров згадує також із захватом її концерти в нашій столиці. Але для «російських друзів» та їхніх приятелів, які «занедбали фортепіано», Клара Шуман грала – «як усіляка панночка».
Продовжуючи свій цікавий похід супроти талановитої жінки саме за те, що вона була високоталановита, підручний п. Іванова пробував запевнити своїх читачів, що «у духовному вимірі Клара Шуман мала на свого чоловіка лише достеменно шкідливий вплив».
Вона зробила його філістером! «З 1840 року, коли він одружився з нею, Шуман якось принишк, і ви б не впізнали бурхливого Флорестана (псевдонім Шумана) у цьому бюргері в халаті й з люлькою в руках…»
Яка смішна і дурна обмова. Кожен, хто трохи вивчав твори Шумана, знає, яким він залишався до кінця життя (звичайно, окрім останньої хвороби – страшного психічного розладу) – яким залишався полум’яним, пристрасним, глибоко поетичним, чудовим і юним. Його листи, повні грації, доброти, турботи, нескінченної любові до мистецтва, обурення буржуазністю маленьких міст і дрібнотою інтересів більшості публіки й музичних писак, – наповнюють у нього незліченні сторінки.
Але всього цього не знають «петербурзькі друзі», і п. Коптяєв запевняє, що «Клара Шуман була музична синя панчоха, сентиментальна й обмежена…» «Жаль, – каже він, – що Шуман не втік від Клари Вік…» Яке надзвичайне тупацтво! Це про Шумана, котрий тисячу разів повторював усім, кому тільки можна було, що він усіма найліпшими хвилинами життя завдячує своїй дорогій, непорівнянній Кларі. Це вона завжди була достеменним, найпоетичнішим джерелом його найкращих натхнень! А помічник п. Іванова мило і безглуздо жаліє, навіщо Шуман «не втік» від своєї обожнюваної істоти, незамінної для нього нічим на світі!
Ще за небагато місяців до своєї страшної, останньої хвороби Шуман писав про непорівнянну, чудову гру своєї дружини при виконанні тоді його творів у Німеччині й Голландії; і тут-таки розповідав у своїх листах друзям, як його дорога Клара прямує все вперед і вперед у мистецтві.
Урешті, «друзі» настільки зовсім нічого не розуміють у Шумані, що навіть визнають значними лише ті його твори, які він написав до свого весілля, себто до 40-го року. «У 40-му році, – каже п. Коптяєв, – він вже був безсмертним: якби він помер тоді, залишилося б враження чогось цільного і досконалого!..» Отже, Шуман мав нещастя скомпонувати ще багато великих, достеменно геніальних творів після 40-го року, але нам заборонено визнавати їх великими! Його симфонії, які навіть через багато десятиріч по смерті Шумана сам Чайковський, високоталановитий симфоніст, визнавав творіннями великими, укупі з усією музичною Європою на чолі з Лістом, – його чудесні увертюри (особливо до «Манфреда»), його дивовижні сцени з «Фауста» (особливо сцена в соборі при трагічно похмурих словах злого духа до змученої душею Ґретхен), його непорівнянний «Містичний хор» у тому ж «Фаусті», зрештою його уособлення кельнського собору в четвертій картині «Рейнської симфонії», що перевершує величчю і гігантською могуттю все найбільше і найграндіозніше, що створив Шуман за ціле життя, – усе це речі, які негідні давнього, молодого Шумана, речі, які заважають йому бути «цільним і досконалим»!
У невситимому бажанні вкусити Шумана (і все, втім, при безлічі похвал, які рівно нічого не варті) його «російські друзі» вдаються не лише до найрізноманітніших дурниць, але й просто до обмов. Підручний, п. Коптяєв, на доказ містицизму і дивного чудернацтва великого композитора вказує, як на щось незвичайне, на прізвища й імена, які він виразив у музичних темах (ASCH, ABEGG тощо). Але ж чому тут дивуватися? Кожен, хто бодай скільки-небудь знає історію музики, пам’ятає, як ще у XVIII сторіччі великий Бах у нотах виражав своє прізвище (B-A-C-H), як те саме робили багато його сучасників, як у ХІХ сторіччі те саме чинили з прізвищем Баха і Ліст, і Шуман, як у нас Глазунов писав чарівну сюїту на літери S-A-S-C-H-A (Саша), а Кюї – скерцо на літери дівочого прізвища своєї дружини: B-A-B-E-G (Bamberg) та на літери свого власного імені й прізвища C-C (Cesar Cui). Невже в усіх цих випадках неодмінно потрібно бачити «містицизм», чудернацтво і щось дивно-безглузде?
Але у принципала «друзів», у самого п. Іванова, трапляються речі, ще набагато красивіші. Він цілковито розв’язно запевняє, що в 40-х роках ХІХ сторіччя тогочасні авторитети й світила цінували Шумана не більше за просту публіку. «Вони зверталися до нього тоді, коли мали потребу в його критичній підтримці. Так робили Шопен, Мендельсон, Берліоз, Гіллер, взагалі всі. Вони дивилися на нього як на критика, судження котрого при нагоді підтримають їх своєю вагою… Як композитора вони цінували його небагато…» Прочитавши це, можливо, дехто скаже: «Яка зухвалість!» А я скажу: яка мерзота! Як це п. критик «Нового времени» насмілюється промовляти таку чорну обмову на цілу масу високо визначних людей і талантів Європи!.. Та ще обмову на Ліста, який щиро обожнював Шумана, усупереч усіляким гидким вигадкам п. Іванова! Як це він сміє звинувачувати і Шумана як підкупленого і Лістів, Берліозів, Мендельсонів і ВЗАГАЛІ ВСІХ (за його словами) як підкуповувачів! Де факти, де докази? У якому смердючому болоті, певно, мешкає п. Іванов, звідки переносить ганебні звички на чужі землі, на чужі часи, на чужих людей, великих не лише талантом, але й душею? І навіщо це знадобився Шуман? Власне для прояву всього невігластва, усього безглуздя і всієї злоби кількох парій та ницих духом!
Чудові, чудові «поминки»! Якби їх зовсім не було – було б менше ганебного смороду в повітрі.
Якби знадобилося, я готовий представити читачам ще багато інших гарнот нинішніх статей пп. Іванова і Коптяєва.

1. Початковий рядок байки І. Крилова «Пустельник і Ведмідь». – Прим. перекл.
2. Слова Софії, адресовані батькові (на виправдання присутності Молчаліна) з І акту комедії «Лихо з розуму» О. Грибоєдова. – Прим. перекл.
3. Останній рядок зі згаданої байки. – Прим. перекл.


Коментар (автор – Марія Блінова)
Першодрук – газета «Страна», 1906, 28 вересня, № 172. Стасов написав статтю того самого дня, 30-го читав членам своєї родини, у ніч на 1 жовтня втратив свідомість; 10 жовтня його не стало (крововилив у мозок). Отже, стаття набуває значення останнього виступу Стасова на захист поступу і достеменного мистецтва.
Нова російська музична школа, у тім числі Стасов, високо цінувала творчість пари Шуманів (див. статтю Стасова «Ліст, Шуман і Берліоз у Росії»).
Музикою Р. Шумана Стасов захопився змолоду; 1859 року він почув чудову гру Клари Шуман, тоді ж познайомився і потоваришував з нею. І коли в газетах з’явилися обурливі статті реакційних музичних критиків Іванова і Коптяєва, незмінних огудників усього передового в мистецтві, які навалилися на Роберта і Клару Шуманів, – Стасов, попри вік і хворобу, виступив в обороні справжнього мистецтва так само палко, як і в перших статтях 60 років тому.
30 вересня 1906 року він писав московському музичному критикові Кругликову: «…Я надіслав Вам свою статтю… про ЖИРАФА-ІВАНОВА та про його підручного Сльоту-Коптяєва. Ці дурники надумали написати всіляку свою погань про Шумана і про його любу жіночку. Я трішки потягав їх за волосся! Будь ласка, напишіть, як Вам подобаються ці новочасівці-бовванісімуси» («Советская музыка», 1949, № 12, с. 99).
«Дружні поминки» мовби закінчують увесь творчий шлях Стасова, даючи змогу, через охоплення мисленим зором усього, що зробив він із 1847 року, судити про те, що він до кінця свого життя залишався вірний ідеям передового мистецтва.
У статті відсутні біографічні довідки.
Клара-Жозефіна Шуман (Вік) (1819–1896), дружина композитора Роберта Шумана (1810–1856), – видатна піаністка, яка концертувала на Заході та в Росії; була пропагандисткою і найкращою виконавицею творів свого чоловіка; славилася виконанням творів Бетговена, Шопена, Ліста. Відвідавши Росію, 1844 року, Клара Шуман дала кілька концертів, під час яких грала твори й російських композиторів.
Іванов Михайло Михайлович (1849–1927) – музичний критик, публіцист, композитор, диригент (див. про нього статтю «Сміховинний музичний критикан» і коментарі до неї).
Коптяєв Олександр Петрович (1868–1941) – музичний письменник і композитор, виступав у виданнях: «С.-Петербургские ведомости», «Новое время», газета «Русь», «Северный вестник», «Русская музыкальная газета», «Ежегодник императорских театров», «Мир искусств» та ін.
Стаття Ліста про Клару Шуман: «Clаra Schumann» – див. у «Gesammelte Schriften», IV, Ляйпциґ, 1910, с. 243--259; там само стаття Ліста «Robert Schumann», с. 166–243.
Говорячи про висловлювання Ю. Арнольда, Стасов має на увазі його «Воспоминания», вип. VIII, М., 1892, с. 123; говорячи про О. Сєрова – його статтю «Малоизвестное произведение М. И. Глинки»: «Критические статьи», т. II, СПб., 1892, с. 829.