Переклав Василь Білоцерківський

Пан Іванов доволі давно вже вправляється в нас у музичній критиці. Але ця давність анітрохи не йде йому на користь. Він, точнісінько як найпершого дня своєї появи у пресі, виказує лише одне і те саме: свою крайню нездатність до розуміння музики, до її оцінки, до вловлювання позитивних і негативних сторін певного твору. Жодна практика слухання, жодне ходіння по театрах і концертах не зсунули його з того місця, яке він посів від самого початку і продовжує, вже багато років, усе одну й ту саму нитку: видавати біле за чорне, чорне за біле, а загалом – випускати на світ якусь свою сіреньку павутинку.
Найбільше сміховинності зазвичай п. Іванов справляє тим, що, крім своїх глибоких міркувань про музику вкрив і вкіс, він ще з дуже серйозним і глибоко поважним виглядом викладає талановитим композиторам, яким не доріс навіть до мізинця на лівій нозі, – неймовірні поради, щó саме їм би треба було зробити у своїй музиці, і тоді вже б напевне вийшло щось дуже добре! Приклади цього останнього гумористичного заняття ми бачимо також і в тій його музичній статті, яка є зараз останнім проявом його дотепного, цікавого і блискучого пера.
Пан Іванов надрукував свій розбір «Садка» Римського-Корсакова. Але який же цей розбір ганебний, просто жах! Само собою зрозуміло, він нічого не збагнув у високоталановитій новій опері, яка приносить такий блиск і славу новому музичному мистецтву, російському мистецтву, і яка, без сумніву, має посісти одну з найбільших сторінок в історії нашої музики. Куди йому! З нього доволі й того, що він займеться ґрунтовними розборами всіляких європейських дурниць останнього часу, погано розуміючи все, що в Європі робилося і робиться достеменно великого і талановитого. Ну, хай він і продовжує собі вдосталь своє жалюгідне ремесло. Я не стану вдаватися в розбір його сумного розбору «Садка», твору, який, можливо, більше від будь-якого іншого не припадає йому до снаги. Не стану. Хай йому дивуються і самі з нього сміються на повне горло всі ті наші російські читачі, які справді люблять твори нової російської школи, розуміють і цінують їх. Але хочу виставити на загальний огляд кілька роздумів п. Іванова, які, на мою думку, заслуговують особливої уваги.
Вироки п. Іванова, за звичаєм багатьох не лише критиканів, але навіть інколи й справжніх критиків, доволі лукаві. Такі панове спочатку похвалять вам те-то і те-то, але відразу за кожним схваленням, навіть найпомірнішим, ставлять: «але…», «але…», «але…», і в результаті вже не виходить жодного ПЛЮСА, а лише попросту МІНУС, якого розбиральник мовби й зовсім не мав на увазі. Здавалося б, набагато ліпше б було прямо говорити: «А увесь цей твір, як на мене, нікуди не годиться, немає в ньому ані обдарування, ані пуття, ані сенсу». Та ні ж бо: лукаві так не хочуть. Вони і похвалять, і огудять, так, аби врешті-решт вийшов просто нуль, а коли можна – ще й з мінусом. Оцього ж бо, мені здається, не треба терпіти й треба розвінчувати всі кротові ходи й коридори письменника-ненависника.
Повторюю ще раз: не розбиратиму всієї статті п. Іванова про «Садка», але вкажу тільки те, що мені там особливо ОСОРУЖНЕ. Можливо, і на читачів (які подеколи читають газету занадто швидко) ці місцини критики п. Іванова справлять таке саме враження, як на мене.
Найперше, п. Іванов пробує відлупцювати Римського-Корсакова – Ріхардом Ваґнером. І це з погляду навіть самого лише лібрето. «Лібрето Ваґнера (по лінії його легендарних опер) повне захопливого інтересу і, безсумнівно, славить Німеччину…» Як же не славити! Адже це надруковано у ста німецьких лжепатріотичних книжках, і їхнє число додається щодня. Ще б цим «захопливим інтересом» і цим «славленням Німеччини» не вбити наповал Римського-Корсакова! У нього, само собою зрозуміло, немає в «Садку» жодного захопливого інтересу, жодного славлення вітчизни. Ще б пак! Куди йому! Але бідний п. Іванов о цій порі ще не чував, що в Німеччині є чимало світлих голів, які, скільки не визнають талановитості й значущості Ріхарда Ваґнера, бо вони справді є, а все-таки бачать також безліч великих вад, на жаль, притаманних багатьом сторонам його творчості – часто і оригінальної, і могутньої, а головне – вважають просто недоладними (у більшості випадків), антилогічними, нестерпно нудними й надутими його лібрето, їхню неприродну і натягнуту мову, його дійових осіб – безхарактерними й лише нестерпно балакучими, незмірно велемовними. Сподіваюся, що скоро ми прочитаємо докладне потвердження всьому цьому в нашій пресі. Але, раніше за те, мені вже нині видається, кожен читач, який мислить своєю головою, а не за книжками німецьких фанатиків-ваґнеристів, вже й тепер легко зрозуміє, що Римському-Корсакову годі докоряти «лібретами Ріхарда Ваґнера» і що жодному композиторові, зокрема нашому, вони не можуть слугувати за приклад, вказівку, закон. Римський-Корсаков написав свою оперу-билину цілковито оригінально, самостійно, не потребуючи довідок ні в кого і ні в чого, бо він оригінальний талант, і притому талант самобутньо-російський, який слухається лише складу і художнього такту своєї вітчизни. А якщо говорити хоча б лише про сам «рух» і лібрето «Садка», то, звичайно, тут руху і цікавості, і інтересу вдесятеро більше, аніж в усіх ваґнерівських «Нібелунґах», укупі складених. Музики тут не чіпаю. Вона вимагає свого власного розгляду. Але і талановитість, і оригінальність її (де вона дійсно є) також нікому не можуть і не повинні слугувати за приклад і за предмет порівняння. Кожному народові й кожному таланту – своє.
Римський-Корсаков задумав написати російську оперу-билину, себто дещо, чого ще ніхто не пробував і не писав; отже, у нього зараз з’явилися свої власні форми, склад, вираження. У тім числі він задумав, у певних випадках, дати своїм дійовим особам говорити по-своєму, по-особливому, по-билинному. Але ж ні: п. Іванову все це не годиться, не подобається. Він кричить: Стоп, машино! Стій! Не сміти так! «П’єса на театрі ПОВИННА БУТИ вільнішою, не зв’язаною нічим…» Римський-Корсаков міг би заперечити: «Та навіщо мені вас слухати, п. Іванове. Пишіть самі, як хочете, свої опери, зі свободою чи без свободи, зв’язані або незв’язані вашим достеменним, належним талантом. А мені треба зовсім інше!» Але п. Іванов упертий і твердий. Він напевне знає, що і як слід робити.
Римський-Корсаков, у числі інших власне СВОЇХ нових форм, використовує незвичайний розмір 11/4. Пан Іванов залишається цим сильно невдоволений. Каже: Не треба! Не сміти! «Цей ритм більше дивний, аніж логічний! Він веде до важкості…» Римський-Корсаков теж міг би заперечити: «Та яке мені діло до того, важкий вам мій ритм чи ні? Мені треба було зобразити збуджену, сильно схвильовану мову новгородців, які мовби стають дибки від обурення, розпалюються від гніву. А ви мені – важко…» Але Римський-Корсаков напевне нічого не відповість премудрому п. Іванову, хіба зневажливо зітне плечима.
Римському-Корсакову треба було зобразити новгородську учту, про яку говорить билина. Пан Іванов знову невдоволений, знову докоряє авторові: «Учта настільки вже відома нам за іншими операми! І невже російське життя тільки й минало, що в учтах і танцях, брязканні, піснях?..» Таж у цю мить мова йшла не про «російське життя», а про «новгородську учту», яку неодмінно-неодмінно треба було тут зобразити. Опера велика: у ній, окрім цієї, ще шість інших картин, і там, здається, доволі всілякого російського життя. Цих шести картин п. Іванов мовби й не помітив. Але, окрім цього, він не помітив навіть і того, що в першій картині «Садка» тепер зображено таку учту, якої не було і не могло бути в жодній з попередніх російських опер: учту без князя, без головного; учту, де люди постійно, на сто ладів, виражають свою вільність, свою незалежність, пишаються і славляться нею, а тоді поділяються на дві ворожі, неприятельські партії. У якій-бо ще іншій опері він бачив подібну, цілковито особливу учту? Слона ж бо він і не помітив! Ох, бідний!
Римський-Корсаков представив таку дружину Садка, яку змальовано в автентичній билині: ніжна, глибоко віддана чоловікові, вона пристрасно кохає його і знемагає від його байдужості й своєї набридливості. Але п. Іванов не бажає цього, знову докоряючи автору. Він запевняє, що так не треба і що автор «міг би обдарувати Садка дружиною-красунею, кохання якої безсиле втримати співака від його пристрасті до мандрів…» А що якби Римський-Корсаков відповів раптом: «Чудово-чудово, тільки ви вже, будь ласка, це у своїй власній опері. А мені цієї всієї італійщини на пів двору не потрібно…»
Пан Іванов запевняє, що Садко, та і взагалі новгородці, їздили морями «через любов до мандрів». Він, жалюгідний studiosus, ще не чував зроду, що новгородці були купці, які розбагатіли на торгівлі та їздили для того на своїх кораблях ледве не навкруги всього світу, він не помітив, не прочитав, не побачив, не почув, що і Садко в билині та в опері для того самого збирає товаришів і з ними їде вдалину!
Пан Іванов запевняє, що в четвертій картині відбувається якесь змагання співаків (наче мова йде про «Тангойзера»). Але він не зауважив, що три іноземці й не думали «змагатися», а співають кожен про свою вітчизну, про її дива лише тому, що Садко, від’їжджаючи в далекі краї, просить кожного з них розповісти що-небудь про свою вітчизну!
При цьому чудесну, могутню за силою, мальовничістю, колоритом і енергією пісню варяга він називає «простенькою піснею». Ох, який глухар! Звичайно, вишукана, мила пісня індійського купця не варта і чверті варязької!
Пан Іванов навіть поринає в історію: запевняє, що скандинавів не треба називати варягами. Можливо, але тільки тоді треба б було перевчити по-новому всіх давніх російських людей. Тільки от біда: мабуть, вони б так і порснули в обличчя новоявленому вчителеві!
Пан Іванов оголошує, що «це ще питання, чи існували в добу Садка скоморохи?» Можна відповісти п. Іванову: жодного питання тут немає, окрім хіба в тих, хто, не спитавши броду, поліз у воду. Були, були скоморохи в часи Садка, п. Іванове: підіть, відвідайте, можливо, дізнаєтеся, що є на доказ пам’ятки і писані, і мальовані.
Можна б було відразу навести багато іншого зі статті високоповажного п. критика, та годі, здається, і того, що я виписав. Музичні, історичні, художні, літературні й усілякі інші поняття і знання п. Іванова як на долоні.
Проте, він може тішитися тим, що в нас є, по музичній лінії, письменники ще набагато гірші й менш освічені за нього.
Найблискучіші їхні якості зазвичай постають найсильніше в ті хвилини, коли з’являється на світ який-небудь високий, талановитий, могутній художній твір. Тут-то їм зовсім надходить кінець. Вони лише безпорадно шкірять зуби й хрипло гавкають, ніби шакали, або помахують китичками на голові, немов комічні жирафи.

Коментар (автор – Марія Блінова)
Першодрук – «Новости и биржевая газета», 1898, 3 березня, № 61.
Статтю скеровано проти реакційного музичного критика і публіциста, нездарного композитора і диригента Іванова, одного з головних ворогів молодої російської музичної школи.
Михайло Михайлович Іванов (1849–1927) завідував музичним відділом чорносотенної газети «Новое время» і літературним відділом часопису «Нувеллист», окрім того писав у виданнях: «Пчела», «Новь», «Музыкальный листок», «Музыкальный свет», «Всемирная иллюстрация» та ін. У своїх фейлетонах виступав проти нової російської музичної школи; у тритомній «Історії музичного розвитку Росії» дав перекручену картину розвитку російської музики.
Лицемірство Іванова-критика, замасковане у форму гаданої безсторонності, його вдавана різнобічність і вміння проникати в різноманітні періодичні органи робили його, незважаючи на всю його мізерність, шкідливою і небезпечною людиною для нового російського мистецтва. Звідси й те «увага», яку приділяв Стасов Іванову і яка виразилася в написанні низки присвячених йому статей.
Стасов глибоко зневажав Іванова як композитора і музичного письменника. Свої статті про нього він супроводжував дошкульними назвами: «Куряча сліпота» («Новости», 1898, 31 березня, № 89), «Мазії» (про Іванова і Кравченка) («Новости», 1898, 3 листопада, № 300), «Виверти й переверти п. Іванова» («Новости», 1899, 14 листопада, № 314), «Жебракові гріш» («Россия», 1901, № 750), «Хоробрий дойда» («Новости», 1902, 14 грудня, № 344), «Цей бідний, жалюгідний п. Іванов» («Новости», 1902, 31 грудня, № 359) та ін.
У статті «Сміховинний музичний критикан» Стасов навалюється на Іванова за його «Музичні начерки», присвячені опері Римського-Корсакова «Садко» («Новое время», 1898, 2 березня, № 7906).
Опера «Садко» була мовби дитиною Стасова. Він брав активну участь у розробці її плану-сценарію; саме він підказав Римському-Корсакову ввести образ Любави, Садкової дружини, і наполягав на тому, аби розпочати оперу з картини «демократично-республіканської» учти; не без впливу Стасова Римський-Корсаков і наголосив у «Садкові» теми вольності й патріотизму (див. листи Стасова до Римського-Корсакова за 7 липня, 12 серпня, 30 грудня 1894 року, 8 квітня 1897-го року і 21 вересня 1906-го в часопису «Русская мысль», 1910, серпень, книга ІХ, с. 110–115, 116–117, 119–120, 122–125, 146 і листи-відповіді Римського-Корсакова, зокрема за 5 липня 1906 року, там само, с. 142, а також листи Стасова до московського музичного критика Кругликова за 20 вересня 1895-го та інші в часопису «Советская музыка», 1949, № 12, с. 94–96, 99).
Стаття «Сміховинний музичний критикан» цікава і як взірець музично-полемічного стилю Стасова. Нападаючи на своїх ворогів – Іванових, Соловйових, Зинов’євих, Галелрів, Коптяєвих і тому подібних дрібнорозрядних критиканів-шкідників, він не боявся, що «вся ватага нездарних… ретроградів» нападе на нього у пресі, а продовжував сміятися з тупацтва і курячої сліпоти всього їхнього «пришелепуватого табору», обіцяючи всю «цю шваль мазнути по губах так, що багато залишиться задоволених»; свої обіцянки Стасов виконав (листи до Кругликова за 13 жовтня 1883 року, 18 квітня і 24 листопада 1885-го в часопису «Советская музыка», 1949, № 8, с. 57, 59, 61). З притаманним йому полемічним вогнем «і колов, і рубав, і стріляв» у своїх ворогів» (лист Стасова за 24 листопада 1889 року, адресата не вказано, див. книгу Волод. Кареніна «Владимир Стасов. Очерк его жизни и деятельности», частина друга, с. 455, - Л., 1927), нагадуючи «казкового вершника, який мчить удалину зі списом у руці на вогняному коні. Ніколи він не писав: завжди він або приймав виклики, або кидав іншим рукавички, б’ючись там і тут із непідробною мужністю, із залізною стійкістю та з якимось приголомшливим і нищівним азартом. Він рубав на відсіч, цілував душевно і лаявся щиросердно» («Петербурзькі начерки» І. Ф. Василевського (за підписом «Буква») в «Русских ведомостях», 1894, 16 січня, № 16).