В день мого Ангела - Віри, Надії, Любові і їх матері Софії хочу поділитися своїми роздумами. Можливо комусь пригодяться, будуть до душі. Кожний ранок у мене починається з молитви. Після них я прошу Божої милості і допомоги для України, для моєї родини, на усі мої хороші і гідні справи і на усю ту роботу, яку я задумала переробити в цей день. Не завжди встигаю усе переробити, що задумала, бо плани у мене, як в Наполеона, а вік дає про себе знати і все ж багато задумів втілюється в життя. Не люблю говорити про хвороби, бо не люблю щоб мене жаліли. У випадку хвороби перше, що спливає у голові це вислів Арістотеля, що якщо ти до сорока років не навчився себе лікувати сам, то ти або безнадійно хворий, або дурний. Чомусь ні тим, ні іншим себе відчувати не хочу.
Якщо тим, хто стверджує, що Бога немає, мої молитви можуть видатися смішними і несучасними, то відповім їм так, що присутність Бога відчуває той, хто в нього вірує. Це людям невіруючим пояснити важко, а в більшості випадків і неможливо. Кожен шукає свою дорогу до храму, я її також шукала і не один рік, і переосмислення життя, і переоцінка цінностей також відбувалися не один рік.
Щоранку, як молитву, я повторюю ці слова:
- Боже, не дай мені збагатіти,
- Боже, не дай мені збідніти,
- Боже, не дай мені дітей своїх хоронити,
- Боже. не дай мені бути немічною,
- Боже, не дай мені зрадити Землю.
Людині, по-суті, потрібно зовсім небагато, щоб почуватися щасливою. Ми змінилися за останні десятиліття до невпізнання в гонитві за життєвими благами, а чи блага це для нас насправді, а можливо навпаки???