ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2020.11.01 01:50
Сьогодні там,
А завтра тут
Дістав
Конституційний суд.
І на рахунок
«Три-чотири»
Його замочать
У сортирі.

Тетяна Левицька
2020.10.31 22:59
Уже птахів не чути голоси,
довкіл сапфіровий туман розлігся.
В мені, пшеничним зерням прорости
і я залишу справи всі на після.

І прилечу на крилах мрій, бо ти
човном потонеш у морській безодні
без весел і розправлених вітрил -

Микола Дудар
2020.10.31 19:54
Микола Дудар. Твоєї усмішки... 2020). Література - примхлива пані, норовиста. Від неї ніколи не знаєш, чого чекати. Тому краще йти собі й не оглядатися, але завжди бути готовим. Аж раптом хтось услід тобі кричить: "Огов, хлопче! Як сє маєш?" Коли від

Євген Федчук
2020.10.31 19:28
Хвилю вітер гонить, синє море грає
Отаман Сулима у похід рушає.
У похід рушає, чайки споряджає,
До турка у гості усіх припрошає.
А козаки й раді – що його сидіти
На Січі журитись та горілку пити?
Краще з товариством у похід податись
І розвеселит

Борис Костиря
2020.10.31 16:21
Де я і де мої личини?
Я загубився в небесах.
Шукаю я першопричини
Подій, мов перелітний птах.

Сміється Всесвіт над бажанням
Спинити доленосний біг.
І б’ється свіжо, первозданно

Петро Скоропис
2020.10.31 12:45
Він мав таке зухвальство, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
погодившись, що трудність поляга
не

Вікторія Лимарівна
2020.10.31 11:05
Листопад є завершальним
для осінньої пори.
Хід розмірений,нагальний.
Листя падає згори.
Позбуваються дерева
дивовижного вбрання.
Осінь – вогняна пантера!
Часом діє навмання.

Сергій Губерначук
2020.10.31 07:34
Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:

Микола Соболь
2020.10.31 07:07
Я на сповідь піду у поля,
де волошки співають пісні
(для маленьких іще янголят)
і молочні тумани рясні.
Там бджола над нектаром дзумить
і стривожений охкає грім…
Відчуваю нутром кожну мить
злуки тіла із Духом Святим…

Олександр Панін
2020.10.31 01:35
Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Олена Багрянцева
2020.10.30 22:48
Це всього лише крапля дощу, а ти думав, що злива.
Липне листя вологе до щік, до нічного вікна.
І наступна зупинка вагону така особлива:
Там чекає вона…

Це безгучний гудок сповіщає про тишу перону.
Не важливо, що станеться потім, як буде зима.
Ха

Борис Костиря
2020.10.30 21:22
Я шукаю інформацію в Інтернеті,
Ніби в морі, сповненому піску.
Таке море нагадує безмежну пустелю,
У якій неможливо нічого впіймати.
Голос волаючого у такій пустелі
Може бути страхітливим,
Але нечутним.
Навіщо закидати невід

Олександр Сушко
2020.10.30 21:11
Кошлате мудромисліє отруює творчий спадок митців. Казав про це Йвану, моєму сусідові. А той пише і пише, пише і пише. Спочатку про кохання, а потім копнув глибше: узявся за пейзажну лірику. А цьогоріч оглушив недопереляканих читачів роздумами про вічне:

Сергій Губерначук
2020.10.30 15:05
– Скажіть,
чому ви не приєднуєтесь до компанії?
чому ви тікаєте з балу на свій корабель?
Ви чините, як громадянка
консервативної Анґлії, чи то Британії,
або як міністр,
у якого поцупили портфель.
Я, власне, перейняв її,

Марія Дем'янюк
2020.10.30 14:30
Крутить вітер золоті педалі
Та спокійно їде собі далі.
Лист берізки, клена та тополі -
Накатався вітерець доволі.
Вже доїхав до своєї хатини,
Зайде й буде дути зсередини,
Щоб осінньо-жовте листовиння
Закружляло у таночку нині.

Микола Дудар
2020.10.30 09:51
Присядь. Не стій. Розмова буде
Не про кіно, не про театри
За Листопадом стрітим Грудень
Якщо світогляд не розтратим…
А там, дивись, проснемось в Січні
Ти що, ти проти снігопаду?
Дивись мені… не падай ввідчай
Якщо утримаєш пораду…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Антон Рубінштейн. Спогади (1829–1889)

Переклав Василь Білоцерківський


І.
Час народження. – Мати, перша моя наставниця. – Батько і наша родина. – Поселення в Москві. – Уроки музики. – В. Б. Грюнберг та її дочка Юлія Львівна. – О. І. Віллуан. – Перший концерт. – Від’їзд за кордон.
1829 – 1840.

Народився я 1829 року, 16 листопада, у сільці Вихватинець [1], на кордоні Подільської губернії та Бессарабії, на березі річки Дністра. Сільце Вихватинець розташоване верст за тридцять від міста Дубосар і верст за п’ятдесят від Балти.
Донині точно я не знав не тільки дня, але і року мого народження; у цьому погрішили покази моєї літньої матінки, яка забула час мого народження; та за останніми документальними довідками здається безсумнівно, що 16 листопада 1829 року суть день і рік мого народження, але оскільки я все життя святкував день народження 18-го числа, то вже на сьомому десятку своє родинне свято пересувати не випадає, хай воно вже і залишається на 18-му листопада.
Моя матінка, Калерія Христофорівна, уроджена Левенштейн, була за походженням із прусської Силезії, де отримала пристойну освіту, а головне – у музиці, що дало їй змогу згодом розпочати навчання своїх дітей цього мистецтва, і вельми багато чим їй завдячую, позаяк у ній я мав першу за часом наставницю в музиці.
Мій батько, Григорій Романович, російський підданий, родом із міста Бердичева, орендував у сільці Вихватинець ділянку землі. Нас було в нього багато: старшим сином був Микола, який доволі рано помер, другим Яків, згодом лікар, який помер 1863 року, третім був я – Антон, четвертим – знову Микола, згодом директор консерваторії в Москві, який народився 1835 року; сестер було дві: Любов – заміжня за присяжним повіреним Вейнбергом в Одесі, і дівиця Софія, котра мешкає з матір’ю там само, в Одесі.
Засоби до життя батька полягали в тому невеликому доході, який він отримував, спільно зі своїм братом і зятем, тобто чоловіком його сестри, з землі сільця Вихватинець.
Найбільш ранні мої спогади пов’язані з переїздом усіх трьох наших родин – тобто мого батька, його брата і зятя з усіма їхніми дітьми й домашніми, отже, цілим родом – у величезній хурі до Москви. В’їхавши в неї, ми попрямували за Покровський міст, за Яузу-ріку, і винайняли великий будинок якоїсь пані Познякової, поблизу ставка, обсадженого, як тепер його пам’ятаю, деревами. То було 1834 або 1835 року.
У Москві ми влаштувалися, на перший час, добре. На початку був певний матеріальний достаток. Усі три родини мешкали й працювали разом, але це тривало недовго. Батько відділився од брата і зятя і переїхав з дітьми й моєю матір’ю на Ординку, на Замоскворіччя, де і влаштував доволі велику фабрику олівцевого і булавочного виробництва.
Яка не була скромна наша обстава, але в ній завжди був музичний, на той час непоганий, інструмент, фортепіано чотирикутної форми, на подобу столу, як тоді їх робили. На шостому році мого віку матінка стала навчати мене музики, а тоді й інших моїх братів; зі мною вона займалася більше, можливо, тому, що скоро зауважила в мені схильність до музики або, принаймні, легкість її розуміння і засвоєння. Займалася вона зі мною серйозно, навіть дуже строго ставлячись до справи, як тоді це було у звичаї, але, як потім розповідала, без якоїсь зумисної думки, а просто тому стала навчати мене музики, що сама її знала. Репертуаром нашим були – Гуммель, Герц, Мошелес, Калькбренер, Черні, Діабеллі, Клементі та інші тодішні музичні світила; їх я й почав ще зовсім дитиною студіювати. Тимчасом до Москви приїхала наша знайома Варвара Богданівна Грюнберг (пом. 1869 р.), дружина лікаря, і привезла дочку Юлію, років десяти, яка настільки вже була сильна в музиці, що стала давати в Москві концерти. (Юлія Львівна Грюнберг пізніше вийшла заміж за сенатора Тюріна і мешкає в Петербурзі, близько від мене, у Троїцькому провулку, б. № 6.). В. Б. Грюнберг, по приїзді до Москви, відвідувала з дочкою нашу родину, і успіхи Юлії дали моїй матінці думку ще серйозніше поглянути на мою музичну освіту. Вона, одначе, почувалася вже недостатньо обізнаною для тієї музичної освіти, яку, на її думку, я мусив, за своїми здібностями, отримати, і стала розпитувати, хто в Москві найліпший викладач музики? В. Б Грюнберг вказала їй на Олександра Івановича Віллуана (Villoing), який у той час мав велику славу найкращого педагога-музиканта [2]. Запросили його до нас. Він, здається, був знайомий з нашою родиною ще тоді, коли ми мешкали за Покровським мостом; хай там як, але він приїхав і вельми уважно прослухав мою гру. Матінка тоді ж йому сказала, що вельми бажала б бачити в ньому викладача музики для мене, але, через брак своїх коштів, не може дорого платити за уроки.
Віллуан поспішив відповісти, що він не потребує грошей і вельми охоче візьметься керувати моєю музичною освітою – цілковито безкоштовно.
І от він став приїжджати до нас і давати мені уроки. Отож він був моїм єдиним учителем; окрім нього, за все своє життя інших учителів музики (проте за винятком теорії музики, як далі скажу) я не мав.
Восьмирічним розпочав я займатися під орудою Віллуана і тринадцятирічним закінчив мою музичну освіту; повторюю: окрім Віллуана, у мене вже не було жодного іншого вчителя.
Передусім Віллуан мав багато праці й клопотів, проте, цілком успішних, з правильною постановкою моїх рук; про це, та про добрий звук, він вельми дбав. Його музична школа добре відома: це був у той час, безперечно, один із найліпших, якщо не найліпший професор музики, але сам він грав мало. Йому, і нікому іншому, завдячую тим міцним фундаментом у музичному мистецтві, з якого мені вже було неможливо впасти. І треба сказати, що за все моє наступне життя я не зустрічав кращого керівника при навчанні музики; а втім, в останні роки життя Віллуан дійшов у своїх педагогічних вимогах при навчанні музики до крайності, впав у карикатуру, але в той час, коли я в нього навчався, це був, повторюю, чудовий, достеменно найліпший учитель у своєму ґатунку. Він установив певні вимоги й застосував їх до мене, і вони виявилися найкращими з тих, які могли бути при викладанні гри на фортепіано. Людина терпляча, хоча і сувора у своїх вимогах, – що взагалі зовсім непогано, – Віллуан скоро так зблизився зі мною, що був мені більше, ніж наставник, – він був мені другом, другим батьком [3]. З того часу, як ми переїхали на Ординку, Віллуан бував у нас сливе щодня і в заняттях зі мною був невтомний; він, певне, знаходив у цьому не лише для себе відпочинок, але насолоду; то не були уроки – було достеменно музичне виховання.
11 липня 1839 року, на десятому році життя, я дав, за бажанням Віллуана, перший публічний концерт; то було в Москві, у Петрівському парку [4]. Потім три роки – на одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому році мого віку – я об’їхав з моїм наставником усю Європу... Одначе перш ніж вирушити з Москви, скажу, що торгові справи мого батька йшли доволі погано, але я не пам’ятаю, аби батько через це був у тривозі; діти, втім, мало помічали та й мало розуміли справи й заняття батька. Щодо матінки, то увесь час моїх занять із Віллуаном вона зазвичай уважно за ними стежила і потім, за його відсутності, спостерігала мої репетиції й підготовку музичних уроків. Я вже казав, що, за звичаєм того часу, справа навчальна йшла суворо, з великою строгістю – у вжитку були лінійки, поштовхи й навіть ляпаси... Тепер і гадки собі не можуть учинити, як тоді було строго – і при громадському, і при домашньому вихованні... Не скажу, аби я особисто був за строгість, але я й ворог розпущеності, дисципліна волі мусить бути неодмінно... і раніше була справді дисципліна, а тепер її небагато, чи й зовсім немає...
Увесь поглинутий музикою, не пам’ятаю, коли і як я навчався грамоти. На 11-му році вже подорожую Європою. З’являвся я на естрадах усюди й завжди в тому віці без найменшої сором’язливості; я просто дививсь на мої концерти як на іграшку, як на забаву, тобто ставився до них як дитина, котрою й був. А проте і на мене так дивились. Як тепер пам’ятаю, коли 1843 року Віллуан привіз мене просто з-за кордону до С.-Петербурга, то після одного, з доброчинною метою даного, концерту мене, обласканого імператрицею Олександрою Федорівною, за її бажанням, поставили на стіл.

ІІ.
У Парижі. – Ліст, Шопен та ін. знаменитості. – У Голландії. – Діти-артисти. – У Лондоні. – Музична пам’ять. – Роздрібнена і єдина Німеччина. – У Зимовому палаці. – Імператор Микола та його найясніша родина.
1840–1843.

Моя поїздка за кордон, здається, у грудні 1840 року, відбулася таким чином. Матінка, дедалі більше переймаючись створенням із мене якомога ліпшого піаніста, висловила Віллуанові бажання неодмінно влаштувати мене в Парижі в тамтешню консерваторію. Віллуан схвалив це і зголосився особисто мене туди доправити. Виїхали з Москви в диліжансі, через Петербург. У Парижі, одначе, моє влаштування до консерваторії не відбулося – то вважали мене надто малим за віком, та надто просунутим у музичному мистецтві, а я думаю, що просто Віллуан, дивлячись на мене як на власне створіння, не бажав зі мною розстатися і поступитися моїм дальшим музичним вихованням будь-кому, хоч би паризькій консерваторії... Так чи інак, але мене туди не здали... Треба зазначити й те, що тоді в Європі була точно яка мода на «чудесних дітей», тобто на 10-ти – 12-річне юнацтво обох статей, обдарованих тими чи тими талантами, і їх показували, їхній грі дивувались як феноменальній... Так дивувались і мені... Цілий рік залишався я в Парижі, але жодних інших уроків, окрім занять музикою з Віллуаном, не мав; мій наставник немовби ревниво оберігав мене від інших: цього-бо учня ніхто не чіпай! Давав я кілька разів концерти, зазвичай у залах тої чи тої щонайславетнішої фортепіанної фабрики, напр. у Ерара та інших. На одному з таких концертів були присутні Ліст, Шопен, Леопольд фон Маєр та інші музичні знаменитості. Цей концерт було дано 1841 року, наприкінці року, при великому зібранні публіки, і не з доброчинною метою, а прямо на мою користь. Грав, утім, не я один, увесь вечір грали й співали... Я вже в той час грав зі скрипалем, бельгійцем В’єтаном... Не пригадаю програми концерту... Одна з програм моїх дитячих концертів 1841 р. збереглася дотепер і мені її показували ще в недавній час, коли я перебував у Голландії.
Моїми успіхами Віллуан був дуже задоволений; щодо мене, то я, повторюю, дивився на все це як на забаву й іграшку для себе. Треба при цьому сказати, що, незважаючи на те, що мій наставник був людина строга, я був страшенний пустун, шибайголова. І скільки людей я перебачив тоді, і яких визначних людей! Знайомств зробив купу, запрошували мене з родини в родину, але через мій ранній вік у пам’яті небагато збереглося; утім ясно пам’ятаю свій перший візит до Шопена; я про це ще недавно розповідав на моїх історичних лекціях... Років дев’ять по тому, як я бачив Шопена, він помер.
Рік перебування в Парижі пролетів для мене миттю і для мого розвитку не приніс мені зовсім нічого...
Голландський двір був першим, за часом, із дворів коронованих осіб, при якому я з’явився. Нідерландська королева Анна Павлівна – тоді ще не була глуха – любила і знала музику, і, на її запрошення, я грав у неї в палаці. Це збіглось якраз із перебуванням у королеви в гостях її найяснішого небожа, великого князя Костянтина Миколайовича, котрий, у супроводі свого наставника Літке, уперше подорожував тоді (13-ти чи 14-тирічним юнаком) по Європі й вже звертав на себе увагу розумом, люб’язністю і винахідливістю. Великий князь повівся зі мною надзвичай ласкаво і шанобливо...
Через Голландію Віллуан віз мене до Німеччини – за порадою Ліста. Цей піаніст був тоді в апогеї своєї слави й величі; у ділянці музики це був цар, бог, – його вироки й вказівки були святі й непорушні. Саме він і вказав Віллуанові везти мене, для довершення моєї музичної освіти, до Німеччини. І от ми здійснили поїздку через Голландію, Англію, Норвегію, Швецію до Німеччини, і всюди, куди тільки з’являлися, давали концерти. У той час, як я вже казав, панувала мода на дітей-віртуозів, їх було тоді доволі багато, така ж бо, видно, підійшла на них доба. Поміж іншими пригадую Софію Борер; романтична і навіть трагічна доля пов’язана з її життям; не знаю, чи вона померла, чи, як кажуть декотрі, ще жива; тоді ж були хлопчики-піаністи Фільч, англієць Пальмер, дівчатка – дві сестри – Марія і Тереза Міланоло, скрипальки, та інші. Їхньому успіхові сприяло і те, що тоді, саме до 1848 року, була якась манія на віртуозність. Ліст стояв на чолі цього напряму – вимагали саме віртуозності, надзвичайної чепуристості й блиску у виконанні; революція 1848 року, багато змінивши в політиці держав, внесла цілковито новий напрям і в музику: з’явилася вимога самої суті мистецтва, і от дійшли до чортиків – до Ваґнера!..
У Лондоні мене вельми привітно прийняла молода і вродлива тоді королева Вікторія, а слідом за нею і весь вищий світ... 12-річний хлопчик, я не ніяковів і серед манірних мас, леді й пихатих лордів – сором’язливості в мені зовсім не було. Моя музична пам’ять дійсно і тоді, і значно потому, до п’ятдесятирічного віку, була величезна, але з 50 років відчуваю, що вона не те, що починає слабнути, а з’явилась якась помисливість, щось викликає те почуття остраху, яке нерідко охоплює мене в тих випадках, коли перебуваю на естраді, за роялем, перед численною публікою... Важко уявити собі, яке тяжке це почуття остраху, що от-от, у той чи той момент, пам’ять мені зрадить і я забуду або перекручу те чи те місце у виконуваній п’єсі; а грати за нотами – справа для мене незвична, та й публіка не звикла бачити мене за нотами. Думати, що коли я забуду деякі місця у виконуваній п’єсі, то можу їх заповнити від себе, – не можна, позаяк у цю хвилину з’являється свідомість, що в середовищі слухачів, звичайно, безліч осіб, котрі відмінно знають виконувану п’єсу і всіляку неточність у її передачі легко помітять. Усе це, повторюю, вельми хворобливо діє на мене, і часто-густо відчутні за роялем такі муки, які лише інквізиція могла б вигадати, і це в той час, коли публіка, слухаючи, гадає, що я цілковито спокійний! Так, але цей острах зради пам’яті й ця тривога з’являються в мені лише з п’ятдесятирічного віку; до того, а тим більше в той ранній період, про який розповідаю, нічого подібного зі мною не було...
Я був, між іншим, весь у розпорядженні покійного Віллуана; він укладав програми концертів тримав мене у великій дисципліні; його веління я виконував беззастережно. А проте, я був найбільш пустотливий і здоровий хлопчик...
У Німеччині ми відвідали Пруссію, Австрію, Саксонію, були при найрізноманітніших дворах володарів тогочасної Німеччини... І треба визнати той беззаперечний факт, що тодішня роздрібненість Німеччини вчинила їй щонайбільшу службу в науці, у літературі і в мистецтвах. Тепер Німеччина – єдина, політично сильна, але вона вже не йде з такими величезними успіхами в царині літератури, мистецтва і науки, як ішла і розвивалася в той час!
1843 року з чотирилітньої закордонної поїздки ми з’явилися в С.-Петербурзі. Мене не забарилися прикликати в Зимовий палац і представили найяснішій фамілії. Імператор Микола Павлович від першої ж зустрічі поставився до мене з тією привітністю, яка в ньому, коли він того бажав, була така невимовно чарівлива. Він обійняв мене і жартівливо сказав:
– А, здрастуйте – ваша ясновельможносте!
При грі в той час я цілковито наслідував Ліста; я засвоїв з разючою точністю всі його манери, рухи тіла, рук, відкидання волосся, усі ті фантастичні прийоми, якими супроводжувалася його гра; це викликало, звичайно, усмішку в тих, хто бачив і чув Ліста, а можливо, посилювало й інтерес до хлопчика-віртуоза. Концерти для публіки я давав у будинку Енгельгардта, біля Казанського мосту. Їх супроводжував успіх. Мене осипали подарунками від двору, – підношення від публіки тоді ще не були в моді; з Німеччини я вивіз також багато подарунків, але, звичайно, щедріших і розкішніших за петербурзькі я ніде не бачив; особливо коли щось дарували відразу, після концерту, у палаці, то було цілком вишукане і нерідко вельми цінне; отримуване пізніше, вдома, через канцелярію, вже не становило такої цінності...
Я згадав про моє тогочасне наслідування Ліста. Чув я його перед тим у Парижі дуже часто; він був тоді, у 1839–1848 рр., як я вже казав, в апогеї своєї величі й слави, і можу просто сказати, що його гра вже в той час на мене, хлопчака, справила надзвичай сильне враження. В іншому ґатунку, але також не менш сильне, у музичному сенсі, враження справив на мене в той час Рубіні. Неможливо нині уявити собі, наскільки чарівні були голос цього співака і вся його манера виконання найтяжчих для артиста п’єс. Він цілковито опановував захопленими слухачами... Доволі сказати, що коли найкращі сили італійської опери було запрошено з Парижа до Петербурга, то спів Рубіні нерідко викликав сльози замилування і захвату – кого б ви думали – самого імператора Миколи Павловича! Уявіть собі Миколу Павловича плакучим! Рубіні справив таке на мене враження, що я у своїй грі на фортепіано старався навіть наслідувати його спів.
З почуттям глибокої вдячності згадую ті ласки, якими осипали мене тоді в найяснішій родині державця Миколи Павловича. Вел. князь Костянтин Миколайович вже попередив імператрицю-матір, сестер і братів про зустріч і знайомство зі мною в Голландії, багато сказав про мене хорошого і, від його найяснішої матінки й до всіх його сестер, усі були вельми прихильні до мене. Яка ж це була чудова родина! Юнаки-князі всі як дібрані молодці, їхні сестри одна за другу краща... Імператриця Олександра Федорівна любила музику. Імператор Микола, як відомо, сам був своєрідним музикантом і художником, взагалі любив мистецтва, через те й щиро ними опікувався. У ньому було музичне чуття і здатність до засвоєння почутого: одного разу, напр., я сам чув, як він виконав у себе цілу оперу – «Фенеллу» [5], насвистуючи її з ноти в ноту; музику балету «Катаріна, або Дочка розбійника» [6] (так, здається?) він знав усю напам’ять... Але про нього скажу далі...

ІІІ.
Повернення до Москви. – Від’їзд із матір’ю до Берліна. – Контрапунктист Ден. – Мендельсон і Меєрбер. – Батьків скін. – Брат Микола. – Мій перший мій твір у друці. – Відгук про нього Роберта Шумана. – Переїзд до Відня.
1843–1846.
Нарешті я знову в Москві у батьків. Грошей я їм не привіз: гроші, добуті під час подорожі з концертів, пішли на покриття витрат і взагалі на мій з Віллуаном прожиток; але привіз я кілька коштовних подарунків. Різні речі, всипані діамантами й алмазами такої цінності, якої нині, звичайно, вже не дарують артистам. Час тодішніх подарунків минув. Подарунки ті були від осіб найясніших фамілій, російської та іноземних, а також від окремих приватних осіб; від публіки ж підношень, як я вже сказав, не було. Не було моди й на лаврові вінки, зате тепер кому-кому тільки їх не підносять! Потреби родини були великі. Подарунки відправлено в заставу, у ломбард; узяті під них гроші прожито; речей, звичайно, ніколи не викупили.
Матінка, між тим, була не вповні задоволена моїми музичними успіхами: розумна і дбайлива моя наставниця, вона справедливо зазначила, що в сенсі музичного вдосконалення, у сенсі серйозної освіти я зробив небагато; що, коли продовжуватиму давати концерти, то далеко не піду, і що мені необхідно вельми серйозно повчитися. І от вона негайно наважується їхати до Берліна і везти туди мене, сестру Любу і брата, Миколу Григоровича, котрий, окрім доброї музичної техніки, вельми рано проявив себе як композитор: п’ятирічним брат Микола вже компонував.
1844 року ми облаштувалися в Берліні. З Віллуаном було, таким чином, усе скінчено і з 13-річного віку я вже був сам собі вчителем. Пробув я в Берліні до 1846 року. Увесь цей час я брав уроки теорії музики у славетного контрапунктиста Дена; там само, у Берліні, навчався я мов, які мені далися без особливого труду, навіть вельми легко; російської мови, тобто граматики, а також Закону Божого навчався я в той же час у священника православної церкви о. Дормидонта Соколова [7]; його дочка, у заміжжі О. Д. Кочетова, під псевдонімом – Александрова, стала згодом доволі відомою співачкою; потім вона була професором у московській консерваторії; для інших предметів загальноосвітнього курсу були в мене тоді й інші вчителі.
У Берліні, за концертами, які я давав там дитиною, мене багато людей знали, але в цей час (1844–1846 рр.) я концертів там не давав, а просто грав інколи у світі й у клубах. Коли в ті самі роки імператриця Олександра Федорівна відвідала Берлін, тоді я з братом були запрошені грати в її присутності й зустріли з боку державиці звичайну ласку і привітність. Дані нам коштовні подарунки тоді ж були продані й послугували підмогою в нашому житті у Берліні.
Щодо мого наставника в теорії музики Дена, у котрого, між іншим, брав згодом уроки й М. І. Глинка (Ден трохи його пережив, він помер на початку 1860-х років), то це був, безсумнівно, найліпший контрапунктист у Європі; інший був Маркс, але той поступався Денові.
Я став брати в нього уроки теорії музики за порадою Мендельсона і Меєрбера. Обидва ці світила музики були добрими знайомими матінки, яка відвідувала їх у Берліні й запитувала їхніх вказівок щодо моєї музичної освіти. Щонеділі я з братом пунктуально відвідували Мендельсона і Меєрбера. Ден був найвищою мірою обізнаний у своїй ділянці; він вмів передавати свої розлогі знання і мав у цьому стосунку багато такту.
Окрім Глинки, Ден мав багато славетних учнів, наприклад Фрідріха Кіля та ін. Загалом Ден був великий оригінал. Я, втім, узяв у нього уроків небагато, позаяк 1846 року вже поїхав до Відня сам, шістнадцятирічним юнаком. Від цього часу розпочинається моє цілковито самостійне життя, у якому горе і радість, достаток із найтяжчими злиднями, просто навіть із голодуванням, чергувалися точно так, як це було та нерідко і буде в житті інших громадських діячів.
Того ж 1846 року помер мій батько; матінка поїхала з Любою і Миколою в Москву, де Микола вступив до університету; але музичні уроки, яких він давав без ліку, і участь у численних концертах не давали йому ані дозвілля, ні змоги навчатися так, як би то належало студентові університету. До нього, втім, усі професори ставилися найвищою мірою добродушно і поблажливо; брат Микола, так чи інакше, але скінчив університетський курс дійс[ним] студентом або кандидатом, не пам’ятаю.
До часу мого перебування в Берліні належить перша поява друком мого музичного твору; його видав Шлезінґер, один із місцевих видавців музичних творів, 1843 року: то був маленький етюд, який я написав ще 1842 року для фортепіано, – п’єска на поетичну казку «Ундіна», одна з водяних богинь; п’єску, ймовірно, схвалив ще Віллуан, але по суті вона нічого собою не являла, – так, переливання з пустого в порожнє. Тоді ж у Кельні було видано дві мої музичні п’єски, одну навіть із моїм портретом.
Заледве треба говорити, що як тоді, так і в найближчі наступні роки мої твори або нічого не давали мені, і я вважав себе щасливим, якщо знаходив видавця, як то зазвичай буває з композиторами-початківцями, або – давали такі шеляги, що про них не варто і згадувати.

IV.
У Відні. – Ліст. – Рекомендаційні листи про мене. – Голодування і творчість. – Візит Ліста до мене. – Уроки. – Переїзд до Берліна.
1846–1848.

До Відня я вирушив 1846 року тому, що це місто було одним із головних тоді музичних центрів у Європі, притому там був цар музики Ліст, і я розраховував на його міцну підтримку і протекцію. Ці надії, одначе, на перший раз були сильно применшені сухим, стриманим прийомом Ліста. Він мені сказав, що людина повинна досягати всього сама, не розраховуючи на жодну підтримку. Це мене од нього на якийсь час відхитнуло. Я зробив кілька візитів. Зі мною був десяток чи півтора рекомендаційних листів від N. N., тогочасного російського посланника в Берліні, та його дружини. Роблячи візити, я залишав ці листи... Чекаю за ними відповідей або запрошень; мені одна відповідь: мовчання. Так було на перший, другий, третій, четвертий лист, які я залишив. Яка ж бо пригода! Це мене приголомшило. Дай, думаю, погляну, що про мене писано на тих рекомендаційних листах, яких ще пристойна купка лежала переді мною: відкриваю один, і що ж виявляється! Посланник або його люб’язна дружина рекомендують мене в таких висловах, що, мовляв, «Наймиліша графине така-то! З тим званням і становищем, які ми, посланник і його дружина, посідаємо, сполучений пренудний обов’язок надавати протекцію і рекомендувати різних осіб із наших співвітчизників, на задоволення їхніх, нерідко наполегливих, прохань щодо цього предмета; а тому, мовляв, рекомендується вам подавач цього певний Рубінштейн». От тобі й на! Для мене тоді стало зрозумілим те мовчання, яким відповідали мені на ці листи, і от уся решта грамоток негайно полетіла у мене в піч.
У Відні мав я уроки; більшість були копійчані; я мешкав на самій горі величезного будинку, ледве не на горищі; нерідко бувало, що днів по два, по три я не мав чим сплатити за обід у найближчому ресторані й тому залишався без обіду; обстави в квартирі майже не було ніякої, зате всі кутки й підлога кімнати всіяні були моїми творами! І як багато тоді я писав, і чого-чого тільки не писав! Так і лягало все з-під пера на папір, коли жилося буквально надголодь! Тут були всілякі п’єси: ораторії, симфонії, опери, романси; при цьому не самі лише музичні твори – тут були й літературні, критичні, ледве навіть не філософські статті; я навіть складав у своїй мансарді щось на подобу газети для єдиного читача – самого себе... А голод часом так і прохоплював. Таке життя тривало років півтора... Бідував я інколи, повторюю – саме в цей час, щонайсильніше. Словом, зі мною повторилося все те саме, що було до мене, та, ймовірно, буде і після мене для людей, які пробивають собі дорогу без підтримки... До Ліста я так вже і не зазирав – місяців два поспіль.
Моя тривала відсутність, одначе, нагадала про мене Лісту. Він раптом надумався зробити мені візит і піднявся до мене зі звичною свитою. То були його наближені, його двір, без якого він нікуди не з’являвся: якийсь князь, граф, якийсь лікар, артист – усі його захоплені шанувальники й виконавці його велінь. Коли Ліст і його свита ввійшли до мене, усі вони, і найбільше сам маестро, були, певне, приголомшені тією обставою, серед якої я мешкав: певне, вона була для нього зовсім несподівана! Він, тим більше, гадав, що я живу цілковито забезпеченим, бо у своє перебування в Москві відвідав моїх батьків і бачив, як живе вся наша родина. І раптом перед ним непролазна бідність! Треба віддати повну справедливість його тактові й добродушності: Ліст повівся зі мною щонайбільш дружнім чином і передусім поспішив запросити мене того ж дня до себе обідати, що було якнайдоречніше, оскільки голод давався вже мені взнаки.
Відтоді я дедалі більше зближався з Лістом і згодом був у щиро дружніх стосунках із ним до самого його скону... Щодо мого композиторства у Відні, то з тодішніх моїх творінь мало з’явилося друком; видавців у Відні завжди було багато, але в ті роки, 1846–1847 рр., моїх творів було надруковано лише до десяти опусів (випусків), причому деякі були вельми маленькі п’єси. Якщо за декотрі з них я отримував по кілька гульденів, то це було вже багато, оскільки музиканти, принаймні на початку своєї творчості, зазвичай отримують вельми мало за свої твори.

V.
Перебування в Берліні. – Віяння революції. – На вулицях Берліна. – Ден. – Фантастич[на] затія. – Флейтист Гайндель і барон Фуль.
1848.

1848 рік застав мене в Берліні. Я туди переїхав (1847 р.) з Відня задля тієї ж мети, задля якої й там мешкав, а саме бути в середовищі музичного світу, давати уроки, грати й писати в царині музики.
Потрапив я до Берліна в самий потік революційних ідей. Усе було схвильоване, усе й усі були в якомусь напруженому, нервовому стані... Я мав купу знайомих серед літераторів, журналістів, газетярів, артистів і взагалі людей вільних професій... Усе це хвилювалося, усе це було збуджене, немовби все було охоплене гарячкою; чекали сигналу для вибуху... Поштовх було дано з Відня, і він, зі швидкістю блискавки, відбився в Берліні. Спалахнула революція... Мене потягло на вулицю, і не дивно: мені минав усього лише дев’ятнадцятий рік... Я зовсім не усвідомлював, що мені зовсім нерозумно пхатися не у свою справу; усі їхні жадання мусили б бути мені зовсім чужі. Якнайдобродушніші мої господині, одначе, оберігали мене: вони не випустили свого мешканця-артиста в день найгарячішого звалища. Вони мене просто замкнули. Я лише бачив з вікон своєї квартири, на Bernstrasse, як споруджували барикади; але другого дня, коли народ почав зносити до палацу і вкладати перед ним трупи вбитих громадян, я вже був у юрбі на майдані й бачив потім усі сцени народної революції... Бачив я тоді й свого професора Дена... Літній чоловік, знаний контрапунктист, з рушницею в руках, походжав, як солдат народної гвардії, вартовим перед якоюсь державною будівлею...
І не думав я тоді, який великий злам здійснюється тоді з революційним рухом 1848 року – не тільки в політиці держав і народів, але і в мистецтві!.. Моє життя, таким чином, поєднує в собі дві епохи: до і після 1848 року – дві епохи цілковито різні; ось чому воно може становити згодом певний інтерес...
Я згадав про Дена. Тоді ж, у Берліні, він врятував мене від здійснення фантастичної затії, яка могла скінчитися для мене доволі сумно. Перебуваючи ще у Відні, 1847 року, я познайомився з одним доволі добрим музикантом-флейтистом Гайнделем, з яким я тоді ж зробив концертну поїздку Угорщиною. І от ми обидва, молоді ще люди, та один також наш знайомий барон Фуль, змовилися їхати шукати щастя до Америки. Дорога лежала на Берлін, потім до Бремена або Гамбурґа – і на корабель, у Новий Світ! Сказали – зробили. Я – до Дена, розповідаю йому: так, мовляв, і так, їду шукати щастя до Америки.
- «Що ви, ошаліли, чи що! – вигукує Ден. – Невже в Європі ви не знайдете, що робити; та ви ще такі молоді, ви в ній нічого ще не бачили й раптом кидаєтеся сторчма до Америки – на всілякі біди й випадковості!»
Ну, словом, Ден так гаряче і наполегливо вмовляв мене відмовитися од моєї затії, що я, нарешті, побачив її безглуздя і зрадив своїм супутникам, не поїхав з ними. Ті, звісно, обурилися на мене. Гайндель, флейтист, невдовзі потому заручився й одного разу, коли їхав до своєї нареченої, потрапив на місце стрілянини, надумав його переїхати й поліг жертвою фатальної випадковості: у нього влучила куля якогось стрільця, і він помер; щодо барона Фуля, той вирушив-таки до Америки та – що б ви думали! – здобув собі добре становище і велике багатство; але почав він, як сам мені потім розповідав, прямо з того, що, як простий робітник, розбивав на щебінь каміння для шосе. Я бачив його в Америці 1872 року під час мого там артистичного об’їзду; він був одружений, мав дочок і виглядав людиною цілком задоволеною і щасливою.
Залишившись, за порадою Дена, у Берліні, я продовжував давати уроки й відвідував Мендельсона, Меєрбера... Декотрі уроки були вельми добрі, тобто платили дуже пристойно, але як тоді в Берліні, так і пізніше в Петербурзі, я жив, як артист, доволі безладно: є гроші – бенкетую, немає грошей – живу надголодь. Часом, бувало, безгрошів’я настільки притисне, що повертаю білети-квитанції за уроки й пишу, що оскільки «через безліч занять не можу продовжувати уроки в цій родині, то і прошу сплатити достроково або до певної кількості білетів за тими, які при цьому-бо повертаю». Надсилають гроші й інколи, буває, настільки розсердяться, що розстаються, вже не беруть більше в мене уроків і не запрошують їх продовжувати.
Ну, звичайно, коли вибухнула революція, тут вже було не до музики! Уроки припинилися, концертів ніхто не давав, взагалі музика і музиканти мусили покласти зуби на полицю, і мені нічого не залишалося робити, як щонайшвидше забиратися додому... Я й вирушив до Петербурга.

VI.
На кордоні вітчизни. – Приїзд до С.-Петербурга. – Три історії.
1849.
То було, здається, вже 1849 року або ж наприкінці 1848-го, не пам’ятаю. Уклав я свій вбогий багаж, набив велику скриню нотами, то була купа моїх ще не видрукуваних творів – плоди праці юного композитора, і з повною простодушністю людини, ні в чому не винної, вирушив до Росії.
На кордоні зупиняють:
– Будь ласка, паспорт, – запитує співвітчизник.
– Який паспорт?
– Як який? Відомо який. Невже ви не знаєте, що кожен, хто в’їжджає до нас, у Росію, повинен мати паспорт?
А я й справді цілковито забув про це, радше, навіть зовсім цього не знав. Річ у тім, що коли до Берліна привезла мене матінка, я був тоді ще дитиною (1844 р.); я, брат і сестра – усі ми значилися у спільному з матінкою паспорті. Потім я поїхав до Відня, матінка з моїми сестрою і братом і зі своїм спільним паспортом – до Москви, а я так і залишився «без усілякої посвідки», у котрій усі три роки, 1847–1848–1849, не виявилося потреби ані в Берліні, ані у Відні, ані в інших містах Німеччини. Але щойно я ступив на рідну землю (скільки пам’ятаю, то було в Масловицях [8]), мене й ошелешили вимогою: «Паспорт, паспорт, будь ласка, паспорт!»
Пояснюю. Насилу вірять моїй наївності. «Будь ласка, ваш багаж, це у вас із чим скриня? Ноти? Що за ноти, це якісь рукописи. Ми це запечатаємо, там розберуть. Ось вам квитанція. Ви куди їдете? До Петербурга, але на Варшаву; пред’явіть там квитанцію, скриню вам видадуть».
Як вже мене потім пропустили, не пам’ятаю, але у Варшаві я своєї скрині не отримав, мені було сказано з’явитися в Петербурзі до якогось Фревіля, мовляв, «там він вам видасть ваші речі».
Нарешті я в Петербурзі, після шестирічної відсутності в ньому; але 1843 року я був у ньому балуваною дитиною, а тепер в’їхав у нього якнайпростодушнішим, зовсім не знайомим із рідними порядками молодим чоловіком! Ну і довелося ж мені відчути о першій порі всю красу цих порядків, довелося випити найгіркішу чашу! Слухайте.
Вирушив я в Петербурзі до готелю. О першій порі не пригадав – хто мої знайомі. Один – як у лісі – 20-річний юнак. Ранесенько – до мене приходять.
– Будь ласка, паспорт.
– Який паспорт? У мене його немає.
– Як немає! Ми вас тримати не можемо, будьте ласкаві забиратися!
Ну ж бо й кепський жарт! Згадую я про свого знайомого, майже мого товариша змалку, Шарля Леві – любителя-музиканта, маленького на зріст чоловічка (він помер років п’ять тому). Біжу, розшукую його десь у Графському провулку. Так і так – не хочуть тримати в готелі, женуть, вимагають паспорт. «Заночуй у мене, – каже, – там подумаємо, що робити». Уранці двірник: «Будь ласка, паспорт!» Ну чорт-віть що – здався їм цей паспорт! Я піду, кажу, до обер-поліцмейстера. Був тоді ним певний генерал Галахов. Приходжу і кажу якомусь чиновникові в приймальні – що от-бо приїхав я з-за кордону, нічогісінько не знаю про паспорт, з мене його вимагають... Той оглянув мене з величезним подивом. «Почекайте», – каже. Приїжджає Галахов. Чиновник доповідає: «Прийшов якийсь Рубінштейн, приїхав з-за кордону, і ніякого паспорта в нього немає, ось він!» – «Як, що, що таке!» – заревів на мене Галахов і налетів: «Де, де він мешкає, де був, звідки?! Дізнатись, послати, зараз дізнатись! У чиєму домі, у кого? Як смів! Оштрафувати!»...
Та що ж це таке, думаю я, здався їм цей паспорт. Таж мене знають тут багато людей – знають князь Львов, граф Строганов, граф Вієльгорський... піду до них, що ж це зі мною тут роблять! Не знаю, як Галахов мене випустив, поспішаю до графа Матвія Вієльгорського. Так, мовляв, і так. Тóму навіть обличчя витяглося. Таж не забудьте, який був тоді час – 1849 рік!
– Це справа серйозна, – каже граф, – дайте, я напишу листа до Галахова, що знаю вас, а тимчасом напишіть скоріше до матінки, клопочіть про паспорт.
Написав я до матінки; вона мусила писати в Бердичів, аби там від ратуші видали мені особливу посвідку на проживання; допоки йде листування – вирушаю знову до Галахова. Представляю йому листа графа Вієльгорського. Прочитав...
– Нікуди й ні до чого це не годиться, – каже, – цей лист нічогісінько не означає, – як без паспорта сміти сюди з’явитися!!! – І все це на мене окриком: «Щоб за два тижні був у тебе паспорт!! Чуєш!»
Чую і думаю: та чого ж ти так гарячкуєш, адже тут є начальство і вище за тебе. Іду до генерал-губернатора, був тоді ним Шульгін. Приходжу, щойно я роззявив рота перед його ясновельможністю, а він як гаркне:
– У кайдани! У кайдани тебе закую! У Сибір, етапом зашлю (тоді в нас, у Росії, генерали людям у моєму стані завжди говорили «ти»).
Я аж умлів. Двадцятирічний молодий чоловік – прямо з європейських центрів цивілізації, зі світу мистецтв, творчості й науки – прибуває на батьківщину, і ось що його тут зустрічає.
Не пам’ятаю, як я вийшов од Шульгіна; як і чому він не привів у виконання своєї погрози – не знаю... Але що міг виконати, це зрозуміло само собою... Пам’ятаю лишень, що мені страшенно тяжко було на душі.
Дні минали – паспорта немає; я у знайомих, такі виявилися, де день, де ніч. Усюди розповідаю про те, що сталося зі мною. Між тим був при дворі бал чи концерт, не знаю, але були збори, з’їзд. Усі мої панове, кому тільки я розповів про Шульгіна і Галахова, усі на них напустилися. «Що ви робите з Рубінштейном? Ми його всі знаємо, він був прийнятий при дворі, давав концерти в царській родині. Як же ви з ним чините!» – Ну, словом, притиснули їх... Приходжу на другий день до Галахова. Чекаю в приймальній годину, дві, три... і все ж бо це стоячи, сісти не маю права, та й не я один, усі, хто чекали на його ясновельможність, тоді зазвичай стояли! Так, годі й казати, була годинонька! Нарешті, кличуть у кабінет.
– Ну, братику, про тебе мені говорили там, у палаці, розповідали, що ти такий і такий музикант, – не дуже-то я цьому вірю; то піди зараз до начальника моєї канцелярії Чеснокова (так, здається?), і зіграй йому що-небудь, аби ми знали, що ти й справді музикант! А він, Чесноков, у мене розуміє музику!» – і все це п. обер-поліцмейстер мовив у несказанно зневажливому тоні.
Привели мене до Чеснокова (боюся, чи не плутаю цього прізвища). Знайшлося в нього якесь жалюгідне фортепіано. Сів він, сів і я, і все, що було в моєму серці гіркого, усю злобу й обурення на все, що зі мною відбувається, вилив у тому, що став відбивати на клавішах цього інструмента! Я настільки гримів, що фортепіано ледве не танцювало під моїми ударами, і здавалося, що воно от-от розвалиться на двадцять чотири шматки; інструмент був, утім, наймізерніший, і моя лють не мала меж. Чесноков, однак, терпляче прослухав – і пішов зі мною до обер-поліцмейстера.
– Точно так, ваша ясновельможносте, – доповів начальник його канцелярії, – Рубінштейн справді музикант, тому грає...
– Ну, дай йому відтермінування на три тижні! – проревів Галахов.
Я вийшов з відтермінуванням...
Так, повторюю, мали ми годиноньку, і особливо 1849 року!
Паспорт, одначе, за ці тижні з Бердичева надіслали; я був, нарешті, людиною «з посвідкою»...
Це була перша історія зі мною в рідній стороні;, ну, друга була не менш курйозна.
Їду по свій єдиний музичний скарб, по скриню з нотами... Як я вже сказав, то були мої рукописні музичні твори, ними була напхана ціла скриня, – то була моя праця за трирічне перебування у Відні й Берліні. Не можу пригадати – чому я пішов до якогось Фревіля і що то була за людина? Чи був у митниці, у цензурі, у таємній або явній поліції?.. Тільки моєї скрині він мені не видав...
– Бачте, – пояснив мені він, – хоча всі ці рукописи – ноти, але уряду відомо, що анархісти й революціонери пишуть свої відозви та інші їхні папери умовними значками, схожими й на ноти... Можливо, це який-небудь політичний шрифт?! Зачекайте місяців п’ять-шість; можливо, вам і видадуть назад ваші ноти...
Нічого не вдію, мусив піти, а потім я став писати з пам’яті те, що хотів відновити з моїх композиторських творів, а про злощасну скриню й забув.
Аби скінчити з нею, одначе, договорю його долю. Минуло кілька років. Приходжу якось до музичної крамниці Бернарда. Там мені кажуть:
– А ми днями купили ваші автографи, декотрі уривки з ваших музичних п’єс – вашого компонування, які ви власноруч написали.
– Де ж то ви їх купили?
– А ми купили з аукціону, продавалась, як непотрібний папір, велика купа нот.
– Пошліть, будь ласка, – кажу, – купіть і для мене.
– Ні, вже пізно, усю купу розібрали на потребу – добрий нотний папір.
Що ж виявилося? Чи митниця, чи цензура, – направду не пам’ятаю, – бачачи, що ніхто по скриню не приходить, викликала – ймовірно, через публікацію в «Поліцейських відомостях» – власника скрині; власник скрині, тобто я, цих відомостей не читав, по скриню не прийшов, і весь їх вміст було продано з аукціону на вагу. Кілька років потому, коли я в канцелярії обер-поліцмейстера брав закордонний паспорт, чиновник-паспортист теж мені похвастав, що він у якогось продавця старого паперу купив кілька уривків з моїх рукописних творів. Це все було з тієї ж моєї закордонної скрині.
А ось і ще історія з того ж злощасного 1849 року.
Приїхала до Петербурга Софія Борер (Sophie Bohrer), та сама славетна піаністка, яка ще в дитячому віці успішно давала концерти. Давно з нею знайомий, я став її відвідувати й у перший же візит зустрів у неї якогось пана в студентському костюмі. Не назву його прізвища, можливо, він ще живий і, в такому випадку, звичайно, давно генерал, а можливо, і помер. Він поспішив зі мною познайомитись; поставився до мене з великою увагою, розшукав моє помешкання і, певне, почав входити в мою довіру. Висловлювався він у такому дусі, що от, мовляв, «ви приїхали з найбільш інтелігентних країн, приїхали до Росії, де нічого втішного не знайти навіть в інтелігенції; з країн руху і поступу ви прибули просто в глушину, але що, втім, і тут, якщо вам те бажано, я готовий вас ввести в такий гурток, де ви розважите душу в бесідах про предмети, які вас цікавлять...»
Я, нічого не підозрюючи, відповідаю, що дуже буду радий познайомитися з освіченими людьми. «Ну й чудово, їдьмо цієї суботи». Приїжджає він у призначений час, везе мене кудись на кінець Великої Садової вулиці, за церкву Покрови; вводить у якесь помешкання, і там ми знаходимо велике зібрання чоловіків, молодих і літніх, військових і цивільних; з військових пам’ятаю одного, то був Пальм, – але все не бачу господаря. Запитую про нього, мені відповідають: «Почекайте, побачите, нас усіх покличуть». Нарешті лунає дзвінок, розчиняються двері, і ми входимо у велику кімнату, де перед естрадою стоїть ряд стільців, як на концерті. На естраду виходить вродливий чоловік із бородою і починає читати щось на подобу соціалістичного і комуністичного трактату, – наскільки пам’ятаю, друковане. Усе це мене надзвичай здивувало, і я не приховав свого подиву від сусідів. «От не очікував, – кажу, – зустріти щось подібне тут, у Росії! Я розумію, що такі читання і такі думки й принципи висловлюються за кордоном, там є для цього ґрунт, умови побуту і суспільний лад цілковито інший; але в нас, у Росії, усім цим принципам не може бути місця! І лад нашого життя і наші установи ані трохи не підходять до того, аби в нас розвивалися ідеї, подібні тим, які нам тут читають!»
Висловив я це, не задумуючись, усім, хто хотів мене слухати на цьому вечорі в Михайла Васильовича Буташевича-Петрашевського, – то був він, – і, можете уявити, тільки ця обставина мене, як слід думати, і врятувала згодом! А втім, Петрашевський бував у мене потім, у помешканні Лурі, на Великій Морській, у тому помешканні він давав мені читати різні ліберальні книжки іноземними мовами, ми з ним розмовляли про конституцію, про парламенти тощо.
Я невдовзі поїхав до Москви, і тут матінка одного разу каже мені: «Чував ти, що коїться в Петербурзі? Арештовано якогось Петрашевського і з ним багато різних осіб, котрі його відвідували. Ці панове утворили якесь таємне товариство, і от засаджені у фортецю». Можете уявити собі, як трусонула мене ця звістка! Не без остраху я тоді повернувся з Москви й тривожно чекав, що от-от мене арештують. Зустрічаю свого знайомого, тоді самого студента, який возив мене до Петрашевського; бачу, він гуляє по Невському, не арештований, так само до мене уважний, але я вже був з ним обережніший... Певно, що мене врятував мій відгук про почуте читання, і ІІІ-тє відділення, яке мало тоді в Росії страшенне значення, не зачепило мене.

VII.
У Петербурзі. – Симфонічні концерти в університеті. – О. І. Фіцтум. – К. Б. Шуберт. – Російська опера. – Велика княгиня Олена Павлівна. – Державець Микола Павлович і його ставлення до музикантів і художників. – Лаблаш. – Опери «Дмитро Донський» і «Фомка-дурник». – Олекс. Мих. Гедеонов і співак Булахов. – Мої три одноактові опери.
1849–1854.
Став я жити в Петербурзі, як жив у Берліні... Давав уроки... Бували уроки й на рубль, бували й на двадцять п’ять рублів... Писав опери, писав по-італійському, писав по-німецькому, позаяк російських композиторів, за винятком М. І. Глинки, не було... Були лише любителі музики, але то все були дилетанти-поміщики, дилетанти-чиновники; артистів-музикантів, котрі дивилися на мистецтво як на всю суть свого життя, зовсім не було... Найпалкіші любителі музики сходилися лише на симфонічних концертах в університеті під егідою знаного інспектора студентів Олександра Івановича Фіцтума. Студенти утворили там зі свого середовища оркестр, до них прилучилися декотрі любителі, наприклад доктор Берс, прилучився я, – і от без усіляких репетицій грали ми по неділях, брали за вхід по рублю, і публіка ломилася до актової зали університету... Тепер, як згадаю, не можу не надивуватись – як-то йшли на ці концерти, але ж ішли, нерідко буквально пішки, містками, через Неву – цілі натовпи. Місця брали навперейми. Диригував на цих концертах Карл Богданович Шуберт, а кілька разів, за його відсутності, диригував я. І чи вірите – незважаючи на те, що грав наш оркестр без репетицій, справа якось ішла сама собою: вже багато любові й старання вкладали любителі в ці симфонічні концерти в С.-Петербурзі! Треба пригадати, що до цих симфонічних концертів украй рідко бували симфонічні зібрання: бувало три або чотири симфонічні концерти на рік у залі Співацької придворної капели, – от і все.
При капелі, з дозволу уряду, давно існував гурток любителів музики. Були в цьому гуртку всі генерали-любителі, і цивільні і військові; грали в ньому і великі князі, напр., великий князь Костянтин Миколайович добре грав на віолончелі... Російська опера майже не існувала: кажу про трупу. У ній був славний один лише О. О. Петров, інші співаки й співачки були погані, напр., про тогочасну примадонну NN*** гр. В. О. Сологуб, не безпідставно, пожартував, що «в неї не голос, а наскрізний вітер!..» І от, при такому-то сумному стані музики й співу, зароджується нова ера для мистецтва в стінах Михайлівського палацу – у великої княгині Олени Павлівни.
Чудова була ця жінка! Іншої, рівної їй, я ні раніше, ані потому, в її становищі, не знав. З авторитетністю, суто великокнязівською, вона поєднувала нескінченні такт і вміння ввійти у становище, у думку абсолютно кожного, хто до неї наближався. З ученим, військовим, артистом, державним діячем, письменником, поетом, романістом – з кожним вона вміла говорити, на кожного вміла справити найприємніше враження. Імператор Микола Павлович виявляв до неї щиро дружню прихильність, вельми її цінував і, певне, глибоко поважав... Це у великої княгині Олени Павлівни, на одному з її раутів, зародилася Кримська війна. У неї, поблизу ватрана, відбулася між імператором Миколою і Гамільтоном, представником Англії, та історична розмова про «хвору людину» – про Туреччину, – яка спричинила російсько-турецьку війну 1853–1855 рр. У салонах великої княгині зародилася ера реформ Олександра ІІ: тут між державними людьми нового царювання й освіченою господинею обговорювали велику справу визволення селян. Так, це була чудова, просто кажучи, надзвичайна жінка, і не без упливу на напрям внутрішньої й зовнішньої політики Росії... Треба і те сказати, що обставлена була вона відмінно; при великій княгині Олені Павлівні була баронеса Раден, одна з найрозумніших жінок нашого часу, і їй вельми багато чим завдячує велика княгиня.
Я бував запрошуваний у салони вел. кн. Олени Павлівни ще за життя великого князя Михайла Павловича; це під час мого перебування в салоні великої княгині, одного вечора, великий князь увійшов до зали з сигарою в роті й з величезним собакою; за звичкою, Михайло Павлович багато жартував і кепкував, попрощався з дружиною і з усіма її гостями й вирушив до Варшави: то був його передсмертний від’їзд, його привезли назад до Петербурга вже у труні.
Після скону великого князя палац Олени Павлівни став осередком усього інтелігентного світу; державиця Олександра Федорівна була в той час хвора, і все імените і що виокремлювалося у світі, з’їжджалося, головно, до Олени Павлівни.
З 1852 р. велика княгиня запросила мене перебувати в неї постійним акомпаніатором тих співачок, яких кілька завжди в неї мешкало в палаці [9]; взагалі я був постійним «підігрівачем», «топильником» музики при дворі вел. кн. Олени Павлівни, як сам себе називав... Повторюю, це була високо інтелігентна, просто кажучи, надзвичайна жінка, іншої такої я не знав і не знаю. Вказують на імператрицю Авґусту, також вельми освічену особистість, але наша велика княгиня Олена Павлівна, за розумом і освітою, стояла вище. Бувало, спитаєш про неї Ауербаха або іншу яку-небудь європейську знаменитість – і завжди почуєш найзахопленіші відгуки про неї. Приїжджає, бувало, велика княгиня за кордон і запрошує до себе на тиждень, місяць ту чи ту знаменитість: письменника або артиста... і той живе при ній, бачить княгиню щодня, бесідує з нею постійно і залишається цілковито зачарований її надзвичайним розумом, найбільш різнобічною освітою, тактом і люб’язністю...
Музично-артистичні вечори у великої княгині Олени Павлівни були надзвичай цікаві: тут збиралися достеменно найліпші артисти, які опинялися в Петербурзі. Часто серед гостей з’являлася велична постать імператора Миколи Павловича. До мене державець був завжди прихильний; ця прихильність виражалася увагою, кількома ласкавими словами, але одного разу у великої княгині державець Микола Павлович просидів зі мною коло рояля дуже довго і напрочуд майстерно насвистував цілу оперу. Найясніша родина його надзвичайно любила. Але також і боялася, особливо коли Микола Павлович бував не в гуморі... Тим не менше, сини й дочки обожнювали батька... Як тепер пам’ятаю два вечори. У великої княгині Марії Миколаївни ставили живі картини. Державиця Олександра Федорівна лежала напівхвора на кушетці; великі князі, княжни, фрейліни бавилися... Біганина і галас були надзвичайні; веселощі, сміх... Я, звичайно, сидів за роялем, розігрував ті п’єси, якими треба було супроводжувати ті чи ті живі картини, йшла репетиція цих картин. Раптом на порозі зали з’являється мармурова постать велета, то був Микола Павлович... Усе захололо. Гробове мовчання замінило величезний галас... Державець був чимось стурбований і сильно не в гуморі (то був час східної війни). Раптом Микола Павлович звернувся з неймовірним гнівом до декоратора Роллера і щонайсильніше насварив його за декорацію, яку той недоладно поставив чи обрав. Ну, себто, мало сказати «насварив» – просто розніс нещасного декоратора: можна було подумати, що від нього не залишиться і пилинки!
Пориви гніву державця, мов розкоти грому, оглушили всіх... Можете уявити собі становище молодого фортепіаніста... На мене, звичайно, гнівний державець не звернув ані найменшої уваги... Перелякані й збентежені, зібралися другого дня на виставу і живі картини всі учасники; усівся скромненько і я, акомпаніатор цих картин. Усі зі страхом чекали на державця, пам’ятаючи вибухи його гніву напередодні. І що ж бо? Він з’явився і вніс стільки ласки, доброти, уваги, стільки чарівливої простоти в поводженні з усіма, не виключаючи й Роллера, що не лише всіх оживив і розлив навколо себе найнеповторніші веселощі, отож про цей вечір багато місяців потому згадували при дворі як про найбільш вдалий і веселий... Між іншим, протягом цього вечора, державець усівся позаду мене, котрий сидів перед роялем, і в антрактах жартуючи й балагурячи, запитував мене, чи пам’ятаю ту або ту арію, і відразу мені її премайстерно насвистував.
Ці вечори – то у вел. княгині Олени Павлівни, то у вел. княгині Марії Миколаївни – були в 1853–1854 роках...
З епізодів тієї ж зими згадую інший випадок, що доводить, яке сильне враження справляли на кожного голос, постать, усе поводження Миколи Павловича. Було вечірнє музичне зібрання у великої княгині Олени Павлівни. Приїжджає до Петербурга, після довгого очікування, славетний Лаблаш. Цей добродушний і відмінний артист був, як відомо, вельми товстий. Через свій веселий характер і дотепність він був загальний улюбленець і тримався абсолютно перед усіма і з усіма вельми вільно при дворах принцес, княгинь, королев; сама імператриця Олександра Федорівна не дозволяла Лаблашеві стояти перед собою; наша державиця, бувало, обидві руки покладе на плечі цього товстуна і змусить його сісти перед нею... Що ж бо ви думаєте? Якраз цього вечора приїжджає імператор Микола Павлович; увійшов; Лаблаш, звичайно, випростався, – це вже само собою зрозуміло, що про сидіння не могло бути й мови; а коли державець підійшов до нього, узяв його обома руками за руку і сказав кілька найпривітніших слів, артист, зазвичай напрочуд винахідливий і дотепний, котрий жартував, напр., з англійською королевою Вікторією, наче з малою дитиною, настільки зніяковів перед Миколою Павловичем, що не лише не знайшов що відповісти, але і його голос і губи затремтіли... І це був, зауважте, Лаблаш – людина, яка доти нікого не боялася, цілком незалежна, – сам, так би мовити, король... Державець, одначе, тоді ж його підбадьорив і обласкав так, як тільки один Микола Павлович вмів говорити й поводитися з артистами й художниками. Розповідав мені якось архітектор Кузьмін: мав він, Кузьмін, звичку говорити: «розумієте, розумієте»; от одного разу він і доповідає державцеві Миколі Павловичу про якусь побудову і так сипле «розумієте» та «розумієте»... «Ну та розумію, братику, Господи Боже мій, розумію. Як цього не зрозуміти?», – мовив, нарешті, імператор оторопілому архітекторові.
Пригадую ще один оригінальний випадок: йшов у Великому театрі, на сцені Італійської опери, уперше «Пророк» Меєрбера. Після четвертого акту Микола Павлович приходить на сцену, наближається до Маріо, каже йому кілька слів похвал за виконання і в розмові просить того зняти корону... Маріо знімає і подає; державець, продовжуючи розмову, відламує з корони хрест і повертає вінець артистові...
Жив я в Петербурзі в 1852–1854 роки звичайним життям: давав уроки й дорогі, й дешеві, часто-густо бував у такому безгрошів’ї, що вирушаю на уроки з Кам’яного острова, де мешкає влітку в палаці, на запрошення великої княгині Олени Павлівни, і нерідко йду в місто пішки, оскільки заплатити за візника було нічим... Але в ці ж роки здійснилася в моєму житті важлива для мене справа: я виступив перед публікою як композитор. Сюжетом для першої своєї опери я взяв історію Дмитра Донського. Два акти лібрето написав мені граф Сологуб, один акт – Зотов Володимир Рафаїлович; йому належить друга дія, а саме сцени в татарів, схід. Директором театру був тоді Олександр Михайлович Гедеонов. Оперу він прийняв і поставив на сцені...
Російська опера була тоді, та й значний час потому, в цілковитому загоні; я й писав потім опери по-італійському і по-німецькому саме через те, що на російському театрі не сприяли російській опері... Їй лише трохи співчували Павло Степанович Федоров, а згодом – п. Лукашевич... Один із наступників О. М. Гедеонова – Степан Олександрович Гедеонов, який був також директором театрів, не приховуючи казав, що він не може збагнути, «як це наважуються писати російські опери»; мовляв, «російська опера не може і не повинна існувати»... Хай там як, одначе, але оперу «Дмитро Донський, або Куликова битва» я написав, її прийняли на сцену, дирекція пошила нові костюми... І от 1852 року (18 квітня) йшла її перша вистава...
Пам’ятаю репетиції цієї опери; я диригував оркестром; пам’ятаю грубе поводження О. М. Гедеонова з артистами: він усім, у тім числі й мені, говорив не інакше, як «ти»... На виставу зібралася публіка найдобірніша; я вже був відомий, мав багато знайомих, усі вони були присутні... Музика, наскільки пам’ятаю, не сподобалася, ну та й спів був прегидкий; єдине, що мало успіх, то це арія дервіша, яку чудово виконав молодий артист Булахов, перший дебют котрого був саме в цій моїй опері... Його викликали, йому оплескували, змусили повторити... Завіса впала; я поспішаю на сцену, шукаю Булахова, аби йому подякувати, і насилу знаходжу молодого чоловіка десь за кулісами, забитого в куток... Він тремтить, збентежений – плаче... «Що з вами?» – «Щойно мене вилаяв директор Гедеонов, і вилаяв так, як не лається останній п’яний візник!!» – «За що?» – «Навіщо на виклик публіки я зняв ковпак дервіша? Уклонятися, мовляв, дервіш не повинен, та й шапка-бо нова – можу, мовляв, її зіпсувати! Позаяк смів уклонятися!! Отже-бо, і працюй тут!!» – І найгрубіша лайка посипалася на молодого артиста, який вийшов на сцену з задатками таланту і з добрим голосом... Обірваний, облаяний директором на першому ж дебюті, Булахов цілковито занепав духом, став бавитися горілочкою і вже все життя не виділявся з ряду другорядних, хоча й корисних, артистів...
Певний успіх, одначе, «Дмитро Донський» мав. Принаймні після першої вистави саме цієї опери велика княгиня Олена Павлівна запросила мене бути акомпаніатором співачок на її музичних зібраннях; а в одній з бесід зі мною велика княгиня запропонувала мені написати низку маленьких одноактових опер, у яких було б послідовно виведено всі народності, що населяють нашу неосяжну вітчизну. Я й узявся до здійснення цього завдання і написав три такі одноактові опери: одну кавказьку, на текст вірша Лермонтова, «Хаджі-Абрек»; другу сибірську – «Сибірські мисливці», лібрето написав Андрій Жеребцов, одружений із сестрою графині Адлерберг (Полтавцевої), брат Михайла Жеребцова, одруженого з княгинею Гагаріною; третя опера з цієї серії була «Фомка-дурник», текст написав відомий поет М. Л. Михайлов, згодом (1861 р.) засланий до Сибіру, там невдовзі помер. Ця остання опера була з великоросійського життя; вона йшла (1853 р.) на сцені, але настільки кепсько, – та й голоси були настільки огидні, – що я буквально втік із театру, а на другий день пішов у контору театрів і наполегливо зажадав повернення мені партитури цієї опери... Проте, як казали мені потім, публіка поставилася до «Фомки-дурника» вельми поблажливо... Дехто Семенов, котрий був тоді в театральній конторі невеликим чиновником, на мої вимоги повернути партитуру опери став мене заспокоювати й урезонювати... Він був тоді ледве не один із театральної дирекції, котрий трохи цікавився російською оперою, але я й чути не хотів його втішань.
Невдовзі потому, саме 1854 року, я поїхав за кордон...

VIII.
Перебування за кордоном. – У Москві на коронації імператора Олександра ІІ. – У Ніцці у свиті великої княгині Олени Павлівни. – Думка про заснування «Російського музичного товариства».
1854–1858.
Чотири роки, саме з 1854 по 1858 рік, я провів за кордоном; здійснив артистичну подорож Німеччиною, Францією й Англією, причому побував в усіх найголовніших музичних центрах цих країн... З цієї подорожі я лише на короткий час повертався до Росії, саме на коронацію імператора Олександра Миколайовича, бо мене викликала до Москви велика княгиня Олена Павлівна; але до самого дня коронації не встиг, а прибув у Москву на другий день урочистості.
Перебуваючи за кордоном 1854 р., я провів місяців п’ять-шість у Ваймарі... Передусім скажу, що в часі Кримської війни вся Європа була проти Росії чи, краще сказати, проти її зовнішньої та внутрішньої політики. До росіянина і Росії виказували повну холодність, навіть явну неприхильність; Пруссія не була винятком: кілька офіцерів, генералів, прикрашених російськими орденами, – от усе, що хоч якось виявляло симпатію до нашої батьківщини, усі інші були налаштовані далеко не привітно... У царину музики, одначе, ця неприхильність не поширювалася... хоча, втім, у Росії мене вважали за німця, а в Німеччині за росіянина... Щодо Ваймара, то там було царство образотворчості, літератури й мистецтв... Ліст мешкав там і царював... До нього стікалися на поклон... Поети, письменники, артисти, музиканти – усе це з’їжджалося туди й подовгу гостювало при дворі герцога Ваймарського, брата німецької імператриці Авґусти, нині вдови... Сам герцог, вельми манірний, розігрував роль ніби великого монарха зі своєї маленької юнкерської висоти, а тому трішки й був смішний; та це була, в кожному разі, людина, щиро прихильна до мистецтв, театру і літератури, особливо до музики. Те, що колись було у Ваймарі стосовно до Ґете, коли про тамтешнього герцога можна було сказати: «Ми, милістю Ґете, герцог такий-то...», те нині герцогові вельми бажалося встановити стосовно до Ліста... І він, віртуоз-артист, був богом... Тоді ж у Ваймарі мешкала княгиня Вітґенштайн, дружина російського флігель-ад’ютанта, мати нинішньої княгині Гогенлое, уроджена полька Івановська, жінка розумна, освічена до чортиків, до нудоти, отож розмова з нею була просто мука... Це не була синя панчоха, це було щось набагато більше за синю панчоху... Вона не була гарна, але її вплив на Ліста був величезний... Це вона відволікла його од надмірної віртуозності, од зовнішнього хизування в мистецтві, вона його скерувала на поважніше ставлення до музики, у царину композиторства, і от вони обоє, заглиблюючись у саму її суть, дійшли до винайдення музики майбутнього, до Ваґнера (M-me Ваґнер і M-me Олів’є, дочки Ліста). Це з Ваймара пішла «музика майбутнього»... [10] Я провів місяців п’ять-шість у Ваймарі, увесь цей час мешкав у Ліста й обідав у княгині Вітґенштайн... Ліст був, справді, найвищою мірою чудова особистість. Власне, свою віртуозну кар’єру він скінчив близько сорокарічним; потім, близько сімдесятирічним він ізнову взявся до віртуозності, але вже тут справляли враження більше його духовний сан, спадні пасма сивого волосся, його старість... Здається, 1871 року Ліст, на запрошення, прибув до Відня... Я був там і диригував у одному з концертів, даних із нагоди його приїзду. Ми зустрілись як найстаріші друзі, щиро прихильні одне до одного. Я знав його вади, певну пихатість, але завжди цінував у ньому найбільшого виконавця, – так, віртуоза-виконавця, не творця, не композитора... Мене, втім, з’їдять за цю думку...
Приїхав я тоді до Європи, аби виявити себе як творець, як композитор… У Німеччині, у той час, при її мало не чотирьох десятках дворів, було добре для розвитку інтелігенції… Кожен двір суперничав один з одним у покровительстві наукам і мистецтвам… Університети різних німецьких держав суперничали в залученні до себе світил у царині науки. Взагалі інтелігенція, її зміцнення і розвиток непорівнянно вище стояли в роздрібненій Німеччині, аніж тепер, коли Німеччину стягнуто залізним кільцем в одну велику державу… І наскільки смішна була політично роздрібнена до 1871 року Німеччина, з її пишномовними мріями, настільки високо вона стояла в царині розвитку духу, а розвиток узагалі йде непорівнянно сильніше в державах маленьких. Щó була Італія до об’єднання і щó вона нині? А це, втім, підготувало політичну силу Німеччини та її теперішню єдність, котра, одначе, вже тяжко притиснула дальше зростання її інтелігенції.
За кордоном, у 1854–1855 роках, я відвідав не тільки Німеччину, але і Лондон, і Париж; скрізь концертував…
Перебуваючи у Відні, 1855 р., я написав в одному музичному часопису статтю про становище музики в Росії; у цій статті я з побожністю говорив про М. І. Глинку, підніс його до небес, порівняв його з Бетговеном та ін., але іншим від мене дісталося – дісталося тому нікчемному дилетантизмові, поміщицькому і чиновницькому, який єдино тоді панував у російській музиці, за винятком великого творця російської опери М. І. Глинки… А втім, написання цієї статті з мого боку було неабиякою дурницею, хоча я в цьому не каюсь, як узагалі не маю звички каятися в тих дурницях, котрі, бувало, робив… І дісталося ж мені за цю статтю на батьківщині. Цілі лавини лайки впали на мене: усі ці російські дилетанти-композитори й любителі (за винятком Глинки), яких я не визнав, настільки озлобилися на мене, що хотіли мене переслідувати ледве навіть не в судовому чи в поліційному порядку. Вже не пам’ятаю, хто мене тоді врятував; здається, велика княгиня Олена Павлівна за мене заступилася… Але що було мені дивно, це те, що на мене розсердився М. І. Глинка. Я був знайомий з ним із Петербурга, завжди його високо шанував і він до мене ставився вельми люб’язно… Але цього разу він був у Берліні, хворий, дратівливий; я його відвідав там… Прийняв він мене сухо й обсипав докорами й настановами саме за ту статтю, в якій про його творчість і обдарування я говорив не лише з великою повагою, але і захоплено… Так я його і залишив у неприхильності до мене, сказавши перед відходом, що «я найменше очікував від нього докорів, позаяк його я завжди шанував і шаную, і його творчості віддаю повну справедливість».
Згодом мені вдалося довести мою симпатію до творця «Життя за царя» – не на словах, а на ділі – за моїм почином було розпочато підписку на пам’ятник йому: я дав на користь цієї чудової справи концерт, і збір із нього ліг в основу підписки; можу не хвалячись сказати, що без мене бозна-коли й здійснилася б ця справа [11]. Це, втім, не завадило розпорядникам при відкритті пам’ятника запросити мене лише загальним повідомленням.
У Москві, 1856 року, у серпні й вересні пробув я тижнів три. У низці загальних святкувань, з нагоди коронації імператора Олександра ІІ, було кілька концертів у великої княгині Олени Павлівни… На них бував імператор Олександр ІІ… Проте покійний державець не виявляв великої прихильності до музики; на домашніх, так би мовити, концертах у палаці або у великих княгинь Олени Павлівни чи Марії Миколаївни Олександр Миколайович зазвичай у сусідніх кімнатах грав свою звичну партію в карти, і його поява в концертній кімнаті, через яку він звичайно проходив, майже завжди означала час закінчення концерту… вельми рідко скаже він кілька похвал тому чи тому виконавцеві або сценічному артисту… Треба і те сказати, що покійний державець був заклопотаний питаннями щонайбільшої ваги на благо всієї нашої дорогої вітчизни, йому було не до музики; тим не менше і щодо неї його царювання було блискучою ерою: загальний режим його урядування викликав до самостійної діяльності російське суспільство, вдихнув у нього життя звільненням його від кріпацьких і всіляких інших пут, які доти його зв’язували, зробило те, що і для музичного мистецтва в Росії панування Олександра ІІ було цілковито світлою добою…
Після коронаційних днів удова імператриця Олександра Федорівна і велика княгиня Олена Павлівна вирушили до Ніцци. Я також отримав запрошення від великої княгині провести там певний час із її двором. Я надалі був при ній, як сам себе жартома називав, «музикантом-топильником…»
Гарний то був час – зима 1855–1856 років, проведена в Ніцці! Імператриця Олександра Федорівна, розбита втратою чоловіка і всім тягарем розв’язки Кримської війни, тим не менше, любила, аби довкола неї веселилася молодь, і навідувало її багато членів найяснішої родини: до Ніцци приїжджав в. к. Костянтин Миколайович; тут проводили тижні вел. кн. Микола і Михайло Миколайовичі, була велика свита, пригадую в її складі гр. Матвія Вієльгорського, ад’ютанта Апраксіна та інших. Одного разу, напр., надумали влаштувати жартівливу серенаду, аби розважити імператрицю. Усі вбралися в маски і явилися з тими музичними інструментами, на яких саме не грали, напр. Вієльгорський з контрабасом, я з литаврами, великі князі також розібрали щонайчудніші інструменти – і такий оркестр, усі в масках, прибув у кімнати державиці… при перших звуках дикої музики імператриця трохи злякалася, але потім багато сміялася і жартувала щодо цієї затії… Державиця Олександра Федорівна була взагалі дуже добра і в поводженні чарівлива… Грошей у Ніцці двір не шкодував; сам король сардинський Віктор-Еммануїл приїжджав сюди неодноразово і робив усе можливе, аби його найясніші гості не нудьгували; учасник Кримської війни, у спілці з ворогами Росії, він тепер, по закінченні війни, всіляко намагався затерти погані спогади про себе в серці найяснішої вдови імператора Миколи Павловича… Тоді ж випало мені побачити й познайомитися з Кавуром, творцем єдиної Італії… Узагалі наше перебування в Ніцці в сезон 1856–1857 років було надзвичай приємне. Відвідувачі з Росії так і не переводилися тут; велика княгиня Олена Павлівна навіть купила віллу… Багато грали, співали, музики взагалі було більш ніж достатньо; багато і часто бесідували про її становище в нашій вітчизні. Велика княгиня Олена Павлівна, із звичайною для неї чуйністю, жваво цікавилася цим питанням; учасниками цієї бесіди були гр. Матвій Вієльгорський, я та інші, котрі тоді належали до її товариства… Розмовляли багато. Усі ми визнавали, що становище музичного мистецтва в Росії вельми сумне; усі ми, і більш за всіх велика княгиня Олена Павлівна, одностайно вважали, що треба що-небудь зробити, по поверненні до Петербурга, для музичної освіти російського суспільства, і от тоді, під чудесним небом Італії, у Ніцці, визріла думка про заснування в Петербурзі Російського Музичного Товариства… 1857 року велика княгиня повернулася до Петербурга; я, відвідавши Париж і Лондон, також повернувся до Росії.

IX.
Вас. Олексійович Кологривов. – Заснування в С.-Петербурзі «Російського Музичного Товариства», нині «Імператорського». – Що навело мене на думку про встановлення звання «вільного художника» в царині музики. – Прихильники й противники Російського Музичного Товариства. – О. М. Сєров. – Перші концерти Російського Музичного Товариства. – Новий напрям музичної освіти в Росії.
1858–1859.
У Петербурзі енергійним діячем при здійсненні нашої думки про заснування Музичного товариства став Кологривов, добре мені знаний ще з 1852 року; тульський поміщик, певний час цивільний чиновник у якомусь відомстві, потім жив у відставці, Вас. Олексійов. Кологривов добре грав на віолончелі й був пристрасний прихильник мистецтва в царині музики… Спочатку він спробував був прикликати до життя російську оперну трупу. Приєднався якось до театру, але Павло Степанович Федоров одного разу урвав його при всіх, і Кологривов махнув рукою на театрі й полишив свою спробу… Чудова, в усіх вимірах благородна особистість Кологривова мало висвітлена в нашій пресі, мало відома і тепер майже зовсім забута. Скажу більше: Кологривов і за життя мало був поцінований… Сповнений незламної енергії, людина почину, ініціативи, він віддався справі заснування й організації музичного товариства з усім запалом своєї душі, з фанатизмом, який доходив до грубості… Він вербував у товариство все і всіх; він захоплював ледве не на вулицях; розмовляв, пояснював, залучав; відшукував кошти, – словом, працював для Товариства як при його заснуванні, так і в перші роки потому для його зміцнення і розвитку. Кологривов працював з повною самовідданістю, забуваючи особисті інтереси, жертвуючи свої матеріальні кошти; вклав у цю справу все і помер повним бідарем. Його вдова, цілком гідна жінка, ще й нині працею заробляє шматок хліба, служачи музичною дамою в інституті в Києві… [12] Узагалі, повторюю, пам’ять Кологривова заслуговує на глибоку вдячність за працю, яку він поклав при заснуванні й зміцненні Музичного Товариства і потім Консерваторії, як у С.-Петербурзі, так і в Москві й у Києві… Ворогів народжуваної справи, як не дивно, було безліч: вороги траплялися ледве не на кожній вулиці столиці; озброювалися проти музичного товариства, говорили, кричали, писали і друкували. Нападали в новій справі на все, нападали навіть на нашу зухвалість: як, мовляв, посміли йменувати Музичне товариство «російським»?.. І якби не освічений захист великої княгині Олени Павлівни й енергія Кологривова, справа не могла б постати так швидко і міцно… Треба, втім, сказати, що ми діяли обережно. Так, наприклад, добре знаючи, яка тяганина всілякими канцеляріями була б попереду, якби ми надумали сунутися по дозвіл і домагатися затвердження нового статуту Товариства, – оскільки в повітрі ще живі були віяння Миколаївської доби, коли заснування будь-яких товариств було до краю утруднене, ми згадали, що при Придворній співацькій капелі, з 1840-х років, існував дозволений урядом гурток любителів музики й давалися симфонічні концерти; там у давні роки бував пристойний оркестр, яким диригував старий Луї Маурер. Діяльність цього гуртка вже кілька років як цілковито припинилася. І от ми надумали гурток воскресити й скористатися готовим його статутом… Отже, ми просили не більше, як продовжити справу, колись вже дозволену: співати й грати і для цього збиратися… «Ну, що ж бо, хочете співати й грати – співайте і грайте, на це вже вам було дано дозвіл», – так відповідали нам; так і виникло на старих нібито засадах і під виглядом буцімто лише відродженого гуртка любителів-симфоністів цілковито нове «Російське Музичне Товариство», яке нині носить титул «Імператорського».
У стінах Михайлівського палацу виникли музичні класи, які й були предтечею с.-петербурзької консерваторії, що з’явилася 1862 року. У тому ж палаці швидко утворився цілком добрий хор із любителів і любительок… В усіх музичних класах читали лекції: Лешетицький був професором гри на фортепіано, Ніссен-Саломон – співу, Венявський – скрипки та ін.; я себе призначив директором народжуваної консерваторії; концерти давали безперервно, ледве не щодня, і всі для збирання коштів на цей заклад, наснаження і змагання були всезагальні…
Але народження нових музичних закладів було тяжке, вельми тяжке… Музичне мистецтво було в нас у сумному стані: російських артистів-музикантів, сказати б, артистів цехових, зовсім не було; були, як я вже казав, любителі, були меценати музики, – була маса любителів італійської опери, були поміщики й чиновники-меломани, але музикантів-артистів, повторюю, люду, цехового в цьому плані, зовсім не було… І от ми – перші зачинателі й заводії – Кологривов і ваш найпокірніший слуга, зупинилися на думці неодмінно створити на Русі такий заклад, із якого б виходили музиканти з дипломом вільного художника – музиканта, подібно як академія мистецтв випускає зі своїх надр «вільних художників» – живописців, скульпторів, архітекторів та ін.
До речі, розповім вам із цього приводу, який цілковито, вочевидь, мізерний випадок збудив у мені вперше думку прикликати до життя і дати становище в російському суспільстві званню музичного художника, артиста, власне, аби це звання само по собі, без додачі звання поміщика, чиновника, купця і т. п., давало становище в суспільстві й могло б наповнювати всю суть життя митця-музиканта.
Ось що зі мною сталося.
Якось (у 1850-х роках) я говів і пішов сповідатися до Казанського собору. Після сповіді підходжу до столу для запису свого прізвища у сповідальну книгу. Диякон мене питає:
– Ваше прізвище, чин і звання?
– Рубінштейн, артист.
– Що ж це ви, в театрі служите?
Я кажу – ні.
– А! Можливо, ви в якому інституті навчаєте?
Я кажу – ні.
Диякон здивований, та і я здивований, помовчали обидва.
– Та я артист-музикант.
– Так, розумію; то ви на службі? – допитується диякон.
– Я повторюю вам, що ні, не служу.
– Та хто ж ви такий? Як же записати вас?
І цей допит тривав кілька хвилин. Не знаю, чим би він скінчився, тільки дияконові спало на думку спитати мене:
– Та хто ж, дозвольте дізнатися, буде ваш батько, батько хто буде?
Я кажу: купець другої гільдії.
– Ну от тепер і знаємо, хто ви, – зрадів отець-диякон, – ви, отже, син купця другої гільдії, так це ми й запишемо.
Цей настирливий допит і це визначення мого суспільного становища справили на мене сильне і незнищенне враження: було очевидно, що в Росії не існувало митця-музиканта, артиста, як звання усіма визнаного, що окреслює його професію, усе становище в суспільстві людини, яка працювала і нерідко все життя присвятила своєму мистецтву, музиці, і нею підтримує і себе і свою родину… Були архітектори, живописці, актори-артисти, скульптори, але не було артистів-музикантів… І справді: хто був тоді на Русі М. І. Глинка? Поміщик, дворянин Смоленської губернії. О.М. Сєров – чиновник поштамтного відомства.., словом, усі, хто займався музикою, не тільки як виконавці музиканти, але й ті, котрі були творцями в цьому мистецтві, були або дворяни, або чиновники на службі, чи при театрі, чи на педагогічній ниві, у державних і приватних навчальних закладах тощо.
Невже ж бо на Русі неможливе самостійне становище музиканта-артиста, митця-музиканта – як звання людини?
Диякон Казанського собору викликав у мені думку з цього приводу, задав мені задачу, і от кілька років потому Кологривов і я – ми розв’язали цю задачу. Консерваторії в Росії створили зі своїх вихованців і вихованок цілий новий прошарок російських громадян і громадянок, які носять звання «вільних митців» (у царині музики)… Те, що понад сто років тому було зроблено для художників-живописців та ін., а ще раніше, за думкою і почином Сумарокова, засновника російського театру, зроблено для російських акторів і акторок, – постало в 1860-х роках для російських артистів-музикантів – обох статей…
Так, Вас. Олексіїв. Кологривов був велика, виняткова у своєму ґатунку особистість і за енергією і за тією пристрастю почину і любові до музичної справи, яка його надихала… Таких людей взагалі мало в російському суспільстві, людей з почином, ініціаторів, які штовхають усе й усіх до своєї єдиної наміченої мети – тепер я їх зовсім-бо не бачу… Відмінний музикант, людина вельми освічена, яка чудово знала Європу та її музичні сфери, Кологривов, між іншим, висунув і підтримав І. Х. Піколя та І. А. Вейкмана – цих нині славних старих, що є стовпами оркестру… Ці всі, рівно як і Карл Богданович Шуберт, незабутній О. І. Фіцтум (інспектор студентів в університеті), Лавоніус, Скордулі (його дочка – відома свого часу співачка), Шустов, син архітектора, – усі були з гуртка Кологривова... Увесь цей гурток складався з людей, які дихали музикою, вона для них була альфою й омегою їхнього існування… Тепер таких людей немає!
Теперішній час, звичайно, багато в чому ліпший (кажу про музичний світ) від часу 1859–1860 років; мистецтво розлилося вельми широко в суспільстві, освітило і втягло у свою царину безліч осіб, але тієї теплої любові до мистецтва, яка проникала в нас, на жаль, тепер немає…
Вище я вже говорив про ту загальну наснагу, яка охопила всіх, хто, під покровительством великої княгині Олени Павлівни, брав палку участь у заснуванні російського музичного товариства і перших музичних класів у її палаці… Найліпші музичні сили того часу, які були в Петербурзі, віддали тоді свою працю і час майже даром, аби тільки покласти підвалину прекрасної справи: Мик. Ів. Заремба, Лешетицький, Ніссен-Саломон, Венявський та ін., бувало, брали (в 1858–1860 роках) у наших музичних класах у Михайлівському палаці лише по рублю за урок. Просто неймовірна річ! Юрби учнів і учениць усілякого стану, кошту і віку швидко наповнили ці класи… Усе це жадало музики, музичної вищої освіти… Утворювалися оркестри, хори… Велика княгиня цікавилася справою щонайжвавіше, відвідувала класи, давала необхідні кошти, словом, виявляла покровительство не самою ласкою і платонічною увагою, але й речово, матеріально… Так, після того часу меценатство вже не простирається до підтримки справи грошима, а гроші, на жаль, – головний нерв усієї справи…
На чолі музичного товариства стали я, гр. Матвій Вієльгорський, В. О. Кологривов, Дм. Вас. Стасов, Д. В. Каншин… Останній збирався утворити якесь особливе товариство любителів музики в Петербурзі, але ми, аби не подрібнювати сили, маючи на меті єднання в діях, запросили його до нашого товариства; він увійшов у нього, обіцяючи залучити до сотні осіб із коштами; цього зробити йому не вдалося, але він особисто був усе-таки цілком корисним нашим співчленом…
Усі ми, ватажки й наші прихильники, відвідали кількох багатих людей у Петербурзі, запрошуючи їх допомогти нашій справі, і першого ж року було зібрано не бозна-що, але все ж кілька тисяч руб. Ми неначе славили Христа, роз’їжджаючи по домівках і збираючи гроші; були у кн. Юсупова, Бенардакі, Василя Федуловича Громова і кількох інших; хто давав 100, 300, навіть по 500 руб. Декотрі з пань вищого світу особливо палко попрацювали при заснуванні нашої консерваторії. Софія Яківна Веригіна (дружина члена державної ради О. І. Веригіна) зібрала одного разу за підписним листом до 3000 руб.; Юлія Федорівна Абаза, уроджена Штуббе, завідувала скромною касою наших музичних класів; княгиня Єлизавета уроджена Ейлер, по рублях, бувало, збирала гроші на нашу справу. Словом, наснаги й енергії було багато, але чимало було і спротиву… Він гніздився в багатьох офіційних сферах. Напр., розповідали, що директор капели Олексій Федорович Л*** погрожував підлеглим йому півчим відставкою, якщо хтось із них насмілиться в піст брати участь у наших концертах; виникла «безкоштовна школа», також із метою протесту проти нас, з метою протидії: у вас, мовляв, беруть за навчання гроші, ласкаво просимо до нас, ми ж це робимо безкоштовно! О. М. Сєров громив нас усюди, на всіх перехрестях і в пресі… не соромлячись нічого. «Це, мовляв, цеховий педантизм, це, мовляв, усе німці!» – декламував він усюди, де тільки міг, – і все це через те, що його не запросили до російського музичного товариства бути директором і взагалі не дали жодної посади... Феофіл Толстой (який писав під псевдонімом Ростислав) також був у величезному гніві; усі хотіли відігравати ролі, але звідки їх було взяти для них? Згодом, коли ми зрозуміли підкладку їхніх нападок, ми стали створювати для противників нашої справи ролі: засновували в російському музичному товаристві різні комітети, напр. із розгляду музичних творів, з укладання програм тощо. Крикунів запрошували у члени цих комітетів і так поступово утихомирювали пристрасті й особисте самолюбство…
До речі, про Сєрова. Це була, безсумнівно, обдарована особистість, особливо в ньому було дуже багато розуміння сцени й усіх сценічних умов; було якесь чуття, і у справі створення опери він міг би піти вельми далеко; але, на жаль, брак естетичної освіти позначався в ньому вельми помітно; у ньому мало було чуття вишуканого, у його творіннях було багато грубого… Не знаю, яких цілей він домагався в мистецтві, принаймні замолоду, але слушне те, що його поїдало цілком хворобливе самолюбство і честолюбство… Йому хотілося всюди вести перед – і під гнітом цього почуття бозна-чого тільки він не писав у своїх статтях про музику, до чого тільки не договорювався на своїх лекціях про мистецтво. Доходило до того, що він повставав супроти музичних шкіл… З величезної маси його писань я вельми мало що читав, але і ті небагато речей вражали мене своїми абсурдами… Ця визначна людина нерідко просто доходила до крайності, вона зовсім не знала інколи, що робить – договорювалася бозна до чого, заперечуючи, напр., користь консерваторій і взагалі музичної освіти у школах…
Концерти в першій три роки існування Російського Музичного товариства давали в будинку Єлисеєва, біля Поліцейського мосту, де нині Благородне зібрання. Публіки збиралося багато, себто близько 900 люд., зала не вміщувала більше. Концерти мали повний успіх. Одну з їхніх особливостей становили програми, друковані з біографічними подробицями про тих композиторів, твори яких виконувалися на наших концертах…
Усе пішло добре, але все це було мізерне супроти надзвичай важливих наслідків: поступово виникло, під упливом діяльності російського музичного товариства, повне перетворення в навчанні музики в усьому російському суспільстві, в усіх інститутах, громадських закладах, у родинах… Музика, яка доти для молоді в більшості випадків обмежувалася бреньканням на фортепіано для поздоровлення мамусі з татусем або на честь якої-небудь начальниці, поступилася місцем поважному ставленню до справи музичної освіти… Тепер, як відомо, в усіх школах та інститутах цілком серйозно дивляться на цю важливу справу в загальному перебігу розвитку учнів; вихованці петербурзької консерваторії й закладів, які з’явилися за її зразком, у кількох містах нашої вітчизни здійснили повний переворот у справі музичної освіти в Росії… Багато зроблено в Москві, під орудою покійного Миколи Григоровича та його гідних наступників. Там при початку справи дотримувалися моєї поради, яку я дав М. Г.: «Хутчіше, хутчіше, збери якомога більше членів, організуй відділення музичного товариства і дій бадьоро та енергійно». І він діяв з тим більшим успіхом, що в Москві не було конкуренції й багато людей вельми добре відгукувалися на його заклик у справі зміцнення музичної освіти.

Х.
Музичні класи в Михайлівському палаці. – Учителі та учні. – Музична школа. – Консерваторія. – Її перші, за часом, професори й перші випуски її учнів та учениць. – Ставлення суспільства до консерваторії та його вимоги. – Заслуги консерваторії перед Росією.
1859–1868.
Тимчасом у Петербурзі «музичні класи» Михайлівського палацу стали перероджуватися в консерваторію… З’явився статут, з’явився заклад… Тут стався один смішний випадок… Був час квасного патріотизму… Пишемо статут, треба уникати іноземних слів, ну як консерваторію назвати консерваторією! Ніяк не можливо! Слово цілковито іноземне. Назвали Музичною школою. Професори – знову слово іноземне, назвімо – викладачами. Назвали. Статут представлено, статут затверджено (1862 р.). Що ж вийшло? Професор на Русі – це своєрідний чин, посада доволі висока, значна; викладач – це вже набагато дрібніша. Отже, ми самі себе підрізали, женучись на російськими виразами. Вже набагато пізніше, після скону великої княгині Олени Павлівни (1873), коли справу консерваторії та музичного товариства прийняв під своє покровительство великий князь Костянтин Миколайович, було переглянуто статут «Музичної школи»: вона стала і по імені консерваторією, з професорами.
Я був її першим директором (з 1862 по 1 вересня 1867 року); А. А. Герке, Ф. О. Лешетицький, Дрейшок, К. Ю. Давидов, пані Генрієта Ніссен-Саломон, Г. Ф. Венявський, К. Б. Шуберт, І. А. Вейкман, Альберт Цабель, Чарді, М. І. Заремба, О. І. Віллуан, Луфт, Мецдорф, І. К. Воячек, Каваліні, Фереро, Репетто, К. К. фан-Арк, Г. Г. Кросс (з 1867 р.), Зейферт, О. І. Рубець (з 1867 р.), Йогансен (теж), Черні та ін. славні діячі в царині музичного мистецтва ввійшли до першої за часом у Росії консерваторії як професори, а декотрі з них як ад’юнкти.
І які відмінні, які обдаровані артисти-музиканти й знавці музичного мистецтва з’явилися в перших випускниках нашої консерваторії: П. І. Чайковський, Ів. Осип. Рибасов (†), Ларош (1866), Є. А. Лавровська, А. Н. Єсипова, М. В. Термінська, С. О. Малоземова (нині викладачка в консерваторії), Н. О. Ірицька, О. Ф. Мінквиць, В. В. Тиманова (хоча короткий час, але вона також була в петербурзькій консерваторії та з неї переїхала до Берліна), Луї Альбрехт, А. Л. Спаська (засновниця музичної школи у Вільні, також добра музикантка), Конст. Пушилов, Василь Салін (скрипки), Луї Гомміліус (органіст), Ів. Макаров, Г. Г. Кросс (†) (Кросс і Чайковський – першого випуску 1865 року, здобули медалі), М. А. Губерт, пані Щетиніна, пан Альтані, пані Логінова, Тарновська, Клемм, А. О. Хвостова, Соколовська, Турчанинова, Скордулі, О. І. Рубець, Соловйов, І. Дм. Панов та багато інших (випуски 1865–1868 рр.). Звичайно, ця ряснота талантів у лавах перших випусків пояснюється і тим, що російське суспільство надіслало, на початку 1860-х рр., зі свого середовища найліпші назрілі сили в число учнів і учениць консерваторії, заснування котрої так довго воно чекало… А число учнів консерваторії, справді, усе зростало та зростало… Наприкінці мого першого в ній директорства учнів і учениць налічувалося в ній до 200; пізніше воно дійшло до 700 осіб обох статей, і це, на мою думку, було вже великою помилкою! Консерваторія мусила, сказати б, вирости у вишину, а вона розійшлася в шир і стала музичною фабрикою. І тепер, коли я, після довгого ряду років, знову є директором, усі сили вкладаю, аби з фабрики її перетворити на художню майстерню, і не втрачаю надії на успіх…
Звертаючись до часу заснування в Петербурзі консерваторії, перекажу кілька рис, які характеризують ставлення тогочасного суспільства до небувалого на Русі закладу. Багато з наших пань були вражені передусім тим, що ця установа для музичної освіти є повністю російською…
– M-r Рубінштейн, – говорить мені, бувало, великосвітська дама, і говорить, звісно, по-французькому, – я вам привела свою дочку, сподіваюся, що вона тут засвоїть собі музичну освіту і не забуде іноземних мов…
– Таж у нас усе викладання йде мовою російською…
– Як, – дивується пані, – музика мовою російською… Оце оригінально!
І справді, напр., було оригінально, що в нас у консерваторії вперше в Росії розпочалося викладання теорії музики російською мовою. Професор М. І. Заремба, протестант, почасти фанатик у справі релігійній, але відмінний професор теорії музики, викладав її російською мовою. Перед ним, хто бажав ознайомитися з теорією музики, мусив звертатися до іноземців або їхати в Німеччину… Заремба був золота людина для консерваторії й чудово знав свою справу…
Багато людей з публіки дивилися на виниклий наш заклад як на місце особливо зручне для недоумкуватих дітей.
– Пане директоре, – казали мені декотрі жалісливі мамусі, приводячи своїх напівідіотів-синів, – цього хлопчика звільнили з такого-то і такого-то закладу через слабке здоров’я (розумілися, нерідко, нездібність і малоуспішність). Куди мені його подіти? Я й придумала віддати його до вас, у консерваторію; у вас і легше йому буде, і наук навчиться, та й до музики, можливо, виявиться здібним!
Ну от, що, бувало, накажете робити з такими панями! Насилу, бувало, втовкмачиш їм, що і в консерваторії потрібні учні й учениці здібні, старанні, здорові фізично і душевно…
Запровадження у нас викладання наукових предметів, рівнобіжно з музикою, також подавало привід декотрим розважливим батькам влаштовувати до нас своїх пташенят тільки тому, що вони одночасно навчаються і того і того, – що, мовляв, це й обійдеться набагато дешевше… Згодом, коли консерваторії дали пільгу першого розряду щодо військової повинності, подібно як дано академії мистецтв, бували молоді люди, котрі зовсім не через покликання до мистецтва, а єдино аби вихопити з дипломом пільгу першого розряду (служба в таких випадках була всього однорічна – замість чотирирічної), ховалися в гостинній тіні консерваторії. Звичайно, це були випадки нечасті, але бували… і в усьому цьому вельми мало було музикального! Швидке зростання числа учнів обох статей у консерваторії мало також свої суттєві вади; консерваторія розходилася в ширину, особливо під час моєї відсутності в цьому закладі… За М. І. Заремби, Мих. Пав. Азанчевського та ін. було зроблено вельми багато доброго, але й було чимало промахів… хоч би, напр., відносна легкість отримання дипломів учнями, з яких – кажу про чоловіків – декотрі не були наснажені любов’ю до мистецтва, а просто домагалися диплома, маючи на меті звільнення або полегшення для себе відбування військової повинності… Повторюю, в усьому цьому було мало музикального… Запровадження викладання наукових предметів у консерваторії було також, можна сказати, помилкою: консерваторія повинна бути цілковито музичним університетом, сюди повинні вступати особи з належною науковою підготовкою, тут не повинно бути підготовчих класів…
У кожному разі, консерваторії в нашій вітчизні послужили відмінну службу: вони розлили по всьому обличчю Росії світло музичної освіти; при цьому одна вже петербурзька консерваторія, не говорячи про московську і про музичні школи Києва, Харкова, Саратова, Тифліса, Одеси, – нині навіть в Омську така є, – одна петербурзька консерваторія дала Росії цілу низку надзвичай сильних талантів у царині музичного мистецтва; назву бодай таких: колишнього правознавця Чайковського – за музичними творами геніального митця, який досягнув свого апогею і став, як художник-письменник у царині музики, надбанням усієї Європи, між тим як він заледве ще має 50 років [13]; пані Лавровську – зі співу, пані Єсипову – піаністку, покійного Губерта – з теорії музики (він був наступник Миколи Григоровича Рубінштейна у званні директора московської консерваторії), Кросса – піаніста, який був професором у спб. консерваторії; Герман Августович Ларош, людина вельми освічена, котра чудово володіє пером як музичний критик і знає теорію музики так досконало, як вельми небагато професорів її знають, притому відмінний викладач – він був професором у московській консерваторії; п. Альтані – чудовий капельмейстер, і багато інших; відмінних викладачів і викладачок, яких випустила консерваторія, можна налічити, за 25 років її існування, кілька десятків… Проте, щодо співу, хто ліпший, хто гірший учитель співу – сказати тяжко: це як лікарі: найліпший може погубити; так достеменно й у співі – найліпша викладачка або професор можуть зіпсувати, а не вдосконалити свою ученицю…

ХІ.
Залишення консерваторії. – Мої концерти. – Артистична подорож Америкою. – Венявський. – Ступінь музикальності в різних народів.
1867–1872.
У вересні 1867 року я залишив консерваторію, позаяк розійшовся в поглядах із декотрими її професорами на саму суть і мету викладання; притому я, справді, людина палкого темпераменту, та й крутий; я гаряче все беру до серця, тому що гаряче люблю саму справу…
Як перебуваючи в консерваторії, так і потому все життя я продовжував давати приватні концерти. Давав їх усюди в Європі, в усіх найголовніших центрах цивілізації; не довелося бути тільки в Румунії та в Греції й, звичайно, в Туреччині… Стосовно доброчинних концертів, їх довелося також давати чимало [14]; але тут зауважу одну особливість нашого російського товариства. Тут, себто в Росії, узагалі часто мені доводилося давати концерти на користь учнів і притому всіляких вищих, спеціальних, навіть середніх навчальних закладів, тимчасом ані одного разу не випало цього робити за межами Росії, і не довелося тому, що з такими проханнями до мене не зверталися… Там, за кордоном, коли я давав концерти з доброчинною метою, то це зазвичай було на користь бідних мешканців того чи того міста, або через якесь місцеве лихо, на користь потерпілих від нього, або на користь фонду артистів тощо, але на користь учнів ані в Німеччині, ані в інших країнах, окрім Росії, ніде і ніколи мене не просили грати. Це тим більш дивовижно, що, наприклад, університетська освіта за кордоном обходиться вельми дорого… Цієї відсутності за кордоном концертів на користь учнів я собі ніяк не можу пояснити, тимчасом у нас на батьківщині мені доводилося часто брати участь у концертах або навіть давати їх саме з цією доброю метою…
1872 року я вкупі з покійним скрипалем Генриком Венявським прийняв запрошення одного антрепренера зробити артистичну мандрівку Сполученими Штатами Північної Америки [15]. До мене в Америці з російських музикантів були тільки кн. Юрій Голицин і Слов’янський-Агренев. Договір американця зі мною було укладено у Відні, за посередництвом адвоката Жака. На мою користь було обумовлено 200 000 франків винагороди, половину суми антрепренер тоді ж поклав у банк…
За договором антрепренер не мав права везти мене у південні штати, узагалі всі маршрути були точно передбачені договором, цілком юридично оформленим. На певний час я перебував у повному розпорядженні антрепренера… Ну ж бо і не дай Боже ніколи перебувати в такій кабалі! Тут уже немає місця мистецтву, – це суто фабрична робота, перетворюєшся на якийсь автоматичний інструмент; артист утрачає свою гідність, він пропадає…
Протягом восьми місяців мого побиту в Америці, – причому ми об’їхали Сполучені Штати аж до Нового Орлеана, далі не були, – я 215 разів виходив на естраду… Бувало, та й нерідко, два-три рази ми давали концерти, і все в різних містах… Успіх і збори завжди були повні, але все це настільки тяжко, що я просто став зневажати і себе і мистецтво; увесь час був собою невдоволений, отож коли, через кілька років, мені було зроблено пропозицію повторити мій об’їзд Америки, причому пропонували гонорар у пів мільйона марок за цю музичну мандрівку, я рішуче відмовився… Як курйоз відзначу: контракт виконували так суворо і точно, що покійний Венявський, людина взагалі нервова, і коли перебував в оркестрі Великого театру в Петербурзі, та й коли був професором у консерваторії, він часто не приходив через слабке здоров’я, тут, в Америці, хоч-не-хоч він знайшов у собі стільки сили, що ані одного разу злегковажив і постійно з’являвся зі своєю чарівною скрипкою на естраді, та й недивно: за неявку, за контрактом, на нього падав штраф у 1000 франків!
Заробіток в Америці поклав підґрунтя моєму матеріальному забезпеченню. До того часу його не було; тільки після Америки я поспішив придбати власну нерухомість – дачу в Петергофі… З 1865 року я одружений, але робив свої мандрівки завше сам.
Під час моїх мандрівок усе дозвілля, яке випадало, я присвячував або читанню, або композиторській діяльності; часто писав по-німецькому або по-французькому (оперу «Нерон»), а тому іноземними мовами, що насилу діставав російського лібретиста, та й постановка на вітчизняній сцені нових опер узагалі буває значно пізніше, аніж на іноземних сценах; для лібрето «Демона» я звернувся до професора Дерптського університету П. О. Вісковатова… лібрето для опери «Горюша» написав мені Дмитро Вас. Аверкієв…
До речі, щодо музикальності тих або тих народів, що хоча всюди в Німеччині переважає нині патріотизм особливого ґатунку, що, мовляв, і дідько не брат німцеві, а заразом існує в них якийсь чи то пієтизм, чи то містицизм, та й уся могутність і сила германців нині, на жаль, у багнетах і єдності, що для культури – гострий ніж, тим не менше Німеччина все-таки, на мою думку, залишається найбільш «музикальною» у світі нацією. А ось як: якщо взяти лічбу тямущих у музиці за 100%, то число німців дорівнює 50%, французів – 16%, англійців (найбільш немузикальна частина всього людського роду) – 2%. Навіть американці набагато більше за англійців розуміють і люблять музику… Кажу це з повною безсторонністю, бо в Англії я особисто завжди знаходив для себе найбільш гостинний прийом… При всій їхній гостинності до мене мушу відверто сказати, що в музиці вони нічого не відчувають і нічого в ній не розуміють… Цього, одначе, не пишіть, а то сини Альбіону вельми на мене розгніваються… В Америці все-таки трішечки більше музики, аніж в Англії… А власне музика існує тільки в Німеччині – саме музика висока; у Франції є лише один відділ у царині музики, який іде чудово і вельми цінується, але все це не те, що в Німеччині, – як можна! Істинного розуміння найвищих музичних творів немає ніде, окрім як у Німеччині. Росіяни зі своїми прекрасними народними мелодіями стоять осібно… Російська мелодія, дійсно, дивовижна! Тільки Швеція і Норвегія мають такі чарівливі мелодії; проте я не говоритиму про музикальність російського народу, оскільки мене, як росіянина, запідозрять у мимовільній упередженості до своєї вітчизни.
А взагалі при нинішньому переважанні в Європі бісмарківщини з одного боку, ваґнерівщини – з другого, коли всі ідеали стали догори дриґом, для музики, – кажу про музичну творчість – безумовно, настав критичний момент! Знання техніки зробило велетенські кроки, але власне музична творчість, повторюю, скінчилася… З останніми дивовижними звуками Шопена вона померла або обмерла, – чи надовго, не знаю! Нині в царині музичної творчості, на мою думку, повторюється те саме явище, що було в мистецтві живопису: у XV, XVI, навіть у XVII сторіччях воно стояло надзвичай високо; у XVIII-му живопис став падати, дійшов до нікчемності і от лише тепер починає відроджуватися… Цей тимчасовий застій з’явився в музичній творчості… Коли вона вийде з нього і в якому вигляді вийде – цього ніхто не знає, але слушно те, що все, чим ми в ній захоплювалися, що любили, поважали, перед чим схилялися і чому дивувалися, – те скінчилося з Шопеном…

ХІІ
Мої статті про музику і музичні твори в різних видах. – Історичні концерти у столицях головних міст Європи. – Другий вступ директором до консерваторії. – Записки й проєкти. – Питання реформи в організації музичної справи в Росії як одного з сильних засобів для освіти народу
1852–1889.
Звертаючись до моєї діяльності як письменника в царині музики, згадую, що в № 1 газети «Век», яку започаткували 1860 р. В. П. Безобразов, О. В. Дружинін і К. Д. Кавелін, а також нині живий П. І. Вейнберг, я помістив статтю «Про музику в Росії», а саме про дилетантизм у музиці; при цьому я різко повставав проти цих любителів-дилетантів, у яких, окрім шкоди для музичної справи в Росії, нічого не бачив… Стаття знову викликала бурю супроти мене, нова лавина причіпок упала на мене, але й тепер, 30 років потому, залишаюся при тих самих поглядах, які висловив у тій статті. Треба, утім, сказати,що дилетантизм, супроти якого я виступив до заснування консерваторії, тепер вже не має давнього шкідливого значення в російському суспільстві, але тоді він був на першому плані. У кожному разі, стаття 1860 р. тепер вже не має жодного значення.
Одначе за перо для написання статей про мистецтво я брався вельми рідко: так, кілька років тому написав по-німецькому статтю (вона є і в російському перекладі) щодо духовних опер або ораторій [16], а іншу (у ляйпцизькому часопису «Signal») – щодо зробленої мені пропозиції взяти на себе редакцію видання музичних класиків; таке видання вельми важливе вже тому, що воно лягло б в основу справи загального засвоєння тих або тих музичних термінів і понять… В останні роки мені належить проєкт нового статуту консерваторії й усі ті записки, які стосуються її та музичного мистецтва в Росії й з яких одна, сподіваюся, отримає встановлений хід… Ось те нечисленне, що я писав; мій майбутній біограф не отримає і моєї кореспонденції, оскільки її майже не було: листуватися терпіти не можу, позаяк я ворог усілякого письма.
Часу написання тих або тих моїх опер цілком точно я не пам’ятаю, а судити про час написання за тими роками, коли їх ставили на сцені, не можна, оскільки нерідко вистава йшла значно пізніше від час їхнього написання. Тим не менше, пам’ятаю, що оперу «Фомка-дурник» я написав 1852 р., «Демона» – 1871 р.; кілька років тому ця остання опера вже перейшла за соту виставу, але відтоді чи йшла п’ять разів – не знаю; зі свого боку, я до дирекції ніколи не звертався та й не звертаюся з проханнями чи бодай нагадуваннями про постановку того або того з моїх творів. Нехай роблять, як хочуть. Чому, наприклад, знімали з репертуару мою оперу «Купець Калашников» – зовсім не знаю; мені вельми приємно, що ця опера вельми сподобалася і була схвалена згори й, за бажанням найвищої влади, знову була поставлена на сцені; але чому, усупереч цьому схваленню, після двох-трьох вистав знову знята – зовсім не розумію; тимчасом як збори ця опера давала повні, отже, публіці, очевидно, вона вельми подобалася…
Оперу «Маккавеї» писав я в 1873–1875 рр., а на сцені вона йшла в Петербурзі вперше тільки 1877 року…Набагато раніше було поставлено мого «Нерона» в Гамбурґу. Далі йдуть мої комічні опери «У Розбійників», «Папуга» – 1885 року…
Не можу похвалитися, аби мої опери зустрічали гостинність від дирекції вітчизняного театру; доволі часто бувало, що дирекція взагалі ігнорувала мої твори, тоді як за межами рідної землі прийом був дуже-дуже гостинний… Та й в останні роки в нас «Демона» дають вельми рідко, «Маккавея» не дають [17], «Калашникова» взагалі зняли… Якщо виявляється найдобріша увага до моїх творів в офіційному світі, то це лише згори… Можливо, я помиляюся, але в основі неприхильності дирекції до моїх опер лежить неприхильність не до мене особисто, а до консерваторії… Проте, я ніколи не мав з’ясувань стосунків з директорами театрів, оскільки ці особи все-таки змінюються; в особистих взаєминах вони вельми люб’язні… Треба і те сказати, що становище директора театрів не лише в Росії, але і всюди дуже-дуже тяжке, і якщо мене спитають: який пост, на мою думку тяжчий – міністра закордонних справ чи директора театрів, я скажу: останній пост непорівнянно тяжчий…
Ораторії або духовні опери «Втрачений рай» і «Вавилонська вежа» написані вельми давно, а саме перша з цих ораторій вже 1854 року була готова, а друга, за часом написання, відноситься до 1870 року. До цього роду творів належить «Мойсей» – на чотири картини.
Більша частина моїх симфоній без назв, найвідоміші з них – «Океан», «Драматична», № 5 «Російська», усього, здається, до шести симфоній. Музичні картини: «Іван Грозний», «Дон Кіхот» і «Фауст»; балада «Леонора»… «Ероїка», присвячена пам’яті М. Д. Скобелева, рукопис я подарував музеєві Боголюбова, у Саратові… До моїх ранніх творів належать музичні ілюстрації байок Крилова: «Віслюк і Соловей», «Зозуля і Орел», «Бабка і Мураха», «Ґава і Лисиця», «Парнас», «Квартет» тощо. До останніх, за часом написання, належать опери «Суламіта» і от тепер – «Горюша»… Романсів на тексти наших найліпших поетів написано багато, а скільки і які – не пам’ятаю, усі вони перейменовані в каталогах…
У сезоні 1885–1886 рр. я привів у виконання думку, яку давно леліяв: мені хотілося, як закінчення моєї артистичної кар’єри, представити в ряді концертів у найголовніших центрах Європи, так би мовити, наочну історію поступового розвитку фортепіанної музики. І мені вдалося цілковито здійснити цю думку; до мене бували лекції з історії музики, але історичних концертів, принаймні в таких розмірах, як я вчинив, справді не було.
Я дав по сім історичних концертів у Петербурзі, Москві, Відні, Берліні, Лондоні, Парижі й Ляйпциґу; по три таких самих концертів у Дрездені й Брюсселі; при цьому в перших семи містах кожен історичний концерт я давав подвійно, тобто кожен концертний вечір повторював, власне, одного дня для публіки й другого дня – той самий концерт для учнів у царині музичного мистецтва; на ті й ті концерти слухачів набиралася маса… Справа здавалася, дійсно, неймовірною: наприклад, два вечори я граю в Петербурзі, тоді відразу ж два вечори в Москві, повертаюся до Петербурга і знову даю поспіль два концертні вечори тощо, усього по 14 концертів у кожному з цих міст. Прийомом публіки й узагалі успіхом усюди я був цілком задоволений; на фізичну втому ніяк не можу скаржитися, я її не відчував [18]; не можу скаржитися і на мою пам’ять – багато з того, що грав на цих концертах, я вивчав з самого свого дитинства… На вивчення решти, що я грав уперше, і доволі багато, мені виявилося достатньо одного літа… Жодного суфлера на моїх концертах не було, не буває, та й такий заледве можливий… Щодо матеріального боку справи, то все влаштування цих концертів узяв на себе спеціальний агент із Берліна п. Вольф, за певний % із чистого збору. Я, так би мовити, приїжджав просто на естраду, не знаючи аніяких турбот і клопотів… Це надзвичай зручно. У Росії в нас лише тепер улаштовуються агентства для музичної справи. У Петербурзі Павло Леонтійович Петерсен, у Москві п. Юргенсон нині беруть на себе всі клопоти, аби звільнити від них артистів при влаштуванні концертів. До речі зауважу: виключно Павлові Леонтійовичу належить чудова фортепіанна фабрика Беккера. Усі чутки про те, буцімто я вклав у цю фабрику свої заощадження, цілковито безпідставні…
На початку 1887 року я знову став на чолі Петербурзької консерваторії й тоді ж, у березні, вніс до Російського Музичного Товариства записку про влаштування загальнодоступних вистав і концертів, аби дати змогу, з одного боку, творчим силам нових російських митців виступати зі своїми творами, а з другого – публіці користуватися і насолоджуватися тими музичними обдаруваннями, які висуваються з наших консерваторій… До того ж 1887 року належить мій проєкт нового статуту консерваторії… Він отримав належний рух…
Становище музичного мистецтва в Росії та якнайліпше влаштування музичного виховання в ній мене вельми турбують. Щодо цього я склав доволі розлогу записку…
Цілковито необхідно, аби наші консерваторії були прийняті в безпосереднє відання уряду. Подібно як університети, різні спеціальні академії (наприклад художня) й узагалі всі вищі навчальні заклади веде уряд, так і консерваторії повинні ввійти до розряду безпосередньо урядових установ… Для їх заснування й організації були вельми корисні почин і енергія приватних товариств; але після тридцятирічного існування консерваторій немає підстав, аби ці вищі розсадники музичної освіти залишалися б поза прямим віданням уряду. Від такого переходу з приватних рук, хоч би й з громадських, у відання уряду можна очікувати тільки ліпшого для зміцнення і для розвитку консерваторій… Потім усі музичні школи без винятку повинні, через дію закону, бути поставлені в тісний зв'язок і в підлеглість консерваторіям, вони повинні готувати для них контингент учнів. Консерваторії бажані в усіх найголовніших центрах Росії, якими є Петербург, Москва, Тифліс, Рига, Варшава, Київ, Одеса, навіть Омськ, – чим їх буде більше, тим буде ліпше, але вкрай бажано, аби уряд неодмінно утримував, у ряду державних установ, не менше двох консерваторій – одну на півночі, другу на півдні; на півночі для музики, на півдні для співу; треба ж користуватися і кліматичними умовами нашого півдня для вищої освіти співаків і співачок…
Уряд, прийнявши у своє безпосереднє відання розвиток музичного мистецтва в Росії – справу найвищою мірою важливу в загальному розвитку народу, – як мені видається, повинен подбати, аби, якомога, у кожному губернському місті була опера. За матеріальної й моральної підтримки уряду через, наприклад, начальника в губернії та взагалі як місцевої, так і вищої центральної влади це далеко не так важко, як здається з першого погляду; а щодо музичних виконавців, то протягом понад чверті сторіччя консерваторії в столицях і музичні школи в декотрих із губернських міст (Харків, Київ, Саратов, Тифліс та ін.) підготували їх у настільки значному числі, що вже тепер їм нíде застосувати те мистецтво, яке засвоїли вихованці цих музичних закладів – нерідко довголітньою і старанною працею; а при розвитку консерваторій, під егідою уряду, число музичних виконавців швидко збільшуватиметься… Отже, артистичних сил для кількох десятків провінційних оперних труп буде цілком достатньо…
Наш провінційний світ, як усім відомо, потопає в картярській грі, нижчий клас потонув у пияцтві, усі верстви населення – у невігластві; одначе не треба бути пророком, аби передбачити високою мірою добрий вплив, який справлять оперні вистави, дбайливо, раз і назавжди твердо, поставлені у провінції… Який, з плином часу, проявиться значний підйом моральних сил усього російського суспільства, а тоді й народних мас, чого уряд не може не бажати, адже всіма своїми заходами веде або мусить вести до цієї ж мети… З другого боку, існування у провінції оперних театрів дасть вихід і застосування тим артистично-музичним силам країни, які готують і готуватимуть наші консерваторії (урядові) й музичні (приватні) школи… Ми, врешті, вийдемо з жалюгідного сьогодення, коли на всю Росію є лише дві опери – у Петербурзі та в Москві, а якщо з’являються приватні оперні антрепризи у провінції, то вони зазвичай вельми швидко лускають, – безсумнівно вийдемо, якщо уряд візьме всю цю справу у свої руки.
Дивна річ, навіть у столицях хоча і є в нас оперні театри, але всього лише по одному. Чи мислимо при одному театрі задовольняти і справедливі вимоги вітчизняного мистецтва, тобто ставити опери російської творчості, і водночас, на догоду публіці, повторювати одні й ті самі іноземні опери та ще ставити балети! Та й для іноземних опер – але першокласних старовинних майстрів – при одному театрі теж майже ніколи не знайдеться ані місця, ані часу… і от Моцарт, Меєрбер та інші великі композитори залишаються в нас цілими роками поза репертуаром…
Усе це, очевидно, явище ненормальне…
Звертаючись до провінції, скажу, що в число обов’язків начальників губерній і областей неодмінно повинні бути включені турботи про влаштування місцевих театрів, про зміцнення і розвиток оперних вистав, загальнодоступних концертів, про музичний розвиток мас… І я вірю: якби уряд на це звернув увагу, дав належні вказівки губернаторам, провідникам дворянства, міським головам, заохотив їхню старанність – справа піде, неодмінно піде… У монархічній державі, де режим і авторитет влади, як у нас, вельми сильні, де на уряді лежить не лише право, але і святий обов’язок, у справі розвитку культури мас, іти попереду народу, – уряд не може не звернути найсерйознішої уваги на зміцнення і розвиток музичних закладів і музичної освіти в Росії.
Далі. В усій масі вищих, середніх, нижчих навчальних закладів у нас, на Русі, якого б типу і відомства вони не були, неодмінно повинні бути введені музичні класи, і не те, аби дітлахи чи дорослі юнаки й дівчата вміли б розспівувати світські чи духовні мелодії, але аби вони знали основні правила музичного мистецтва, знали б як предмет обов’язковий, що надзвичайно важливо… Нехай подивляться, як це йде в Німеччині або в Америці… Не вимагаю зайвих затій, не вважаю, наприклад, за потрібне, аби зі школярів-недолітків складалися цілі оркестри, як-от я це бачив в одному з навчальних закладів у Петербурзі; участь у таких оркестрах вимагає від дітей багато часу, але нехай навчають в усіх навчальних закладах – у ряду обов’язкових предметів – елементарної теорії музики, аби кожен і кожна з учнів і учениць досконало вивчили, ще у стінах навчального закладу, так би мовити, абетку музичної справи. Повірте, це дасть найкращі плоди. Консерваторії повинні стояти високо, і тільки їм мусить належати право – після вчинення суворих, серйозних іспитів – видавати належні дипломи, подібно як це роблять університети й різні вищі спеціальні навчальні заклади… Оце буде правильна постановка справи! Та й весь штат викладачів і викладачок музики (в усіх її різноманітних галузях) повинен буде мати від консерваторій належні атестати на право учіння музики в навчальних закладах і в родинах, подібно як від учителів загальноосвітніх предметів, як у публічних школах, так і від домашніх наставників і наставниць вимагають належних дипломів.
Звертаючись до театрів, до сюжетів опер, зовсім не поділяю думки тих, котрі вимагають, аби ті й ті були народними й беруть це поняття в найвужчому сенсі. Замість сказань та безглуздих фарсів, давайте в народному театрі п’єси Пушкіна, Гоголя, Ґете, Шекспіра та інших великих письменників – і вітчизняних, і іноземних! Нехай театр іде не у хвості невігластва і дурної забави; яка охота мужикові платити бодай і 15 коп., аби йти дивитися того ж п’яницю в жупані, котрого він бачить у шинку, але нехай театр стоїть вище від народу і веде його за собою. О першій порі народ, можливо, вважатиме такі п’єси для себе нудними, незрозумілими, але, будьте певні, скоро оцінить їхні вартості, попрямує до театрів, і тоді театр стане справді високим освітнім засобом народних мас… У нас охоче говорять і пишуть про все це, але небагато людей хочуть щиро збагнути важливість цього предмета, а тим більше – сприяти здійсненню сказаного.
Діячі 1860-х років багато вчинили для музичної освіти в Росії. До них майже нічого не було для музики; російська опера – попри творіння геніального Глинки – була в повному загоні; від часу заснування «Російського музичного товариства» у столиці нашої вітчизни й заснування там само консерваторії по Росії розкинулася мережа, принаймні до двадцяти відділень, музичного товариства, як і музичних шкіл… Отже, уряд вже має перед собою великі музичні сили й розсадники для їхньої освіти; йому залишається тільки серйозно прийти їм на допомогу й узяти музичну справу в Росії до числа своїх державних турбот, а консерваторії й музичні школи поставити в ті самі умови, у які поставлено стосовно міністерства народної просвіти університети й гімназії…
А втім, про все вищевикладене говорю тут лише побіжно; усі мої думки про правильну постановку музичних закладів і взагалі музичної освіти в Росії, – про все, що необхідно зробити для цього, – докладно і систематично викладаю в окремій записці, яку я склав і представив…
Твердо вірю, що при тому жвавому інтересі, який нині виявляють у вищих керівних сферах до високого завдання уряду відволікати народ од невігластва і пороків, у яких він потонув, і вести його шляхом морального розвитку за сприяння мистецтв – з-поміж інших музики, яка підносить моральні сили мас, – багато з моїх пропозицій буде прийнято і буде дано сили й засоби для проведення їх у життя на благо нашої Вітчизни й для всезагального успіху багатомільйонного російського народу!
Дай Боже! Я, принаймні, сумлінно сказав з цього предмета своє слово, винесене з багаторічного досвіду, з вивчення справи та з чистого бажання вчинити нашій дорогій Вітчизні, у міру моїх сил і знань, цілком добру службу.

СПб. Вересень-жовтень 1889 р.






Додаток

Записка А. Г. Рубінштейна в дирекцію Імператорського Російського музичного товариства
22 березня 1887 р.
Протягом більш як 25-річного свого існування Імператорське російське музичне товариство успішно виконало одне з головних своїх завдань – поширення музичної освіти в Росії, заснування консерваторій у С.-Петербурзі та в Москві, музичних шкіл – у Києві, Харкові, Тифлісі й інших містах, улаштування симфонічних концертів тощо. Залишається ще виконати велике завдання, а саме дати змогу вітчизняним композиторам ознайомити публіку зі своїми творами, а вітчизняним виконавцям - відкрити ниву для показу перед публікою своїх знань.
У програмах десяти симфонічних і стількох само камерних концертів, у яких необхідно знайомити публіку з класичними творами всіх країн і всіх шкіл і дати можливість публіці чути ці твори в якомога ліпшому виконанні та, окрім того, запрошувати славетних виконавців-іноземців, залишається надто мало місця для виконання справедливих вимог вітчизняних композиторів і виконавців.
Те саме можна сказати і про театри дирекції Імператорських театрів, яких існує всього два в Імперії (окрім трьох або чотирьох приватних провінційних, які ґрунтуються на вельми хистких підвалинах); раз склад трупи повний, виконавцям (співакам і співачкам та оркестровим музикантам) нíкуди подітися, і вони здебільшого мусять іти в опереткові й садові театри, – кар’єра, яка зовсім не відповідає ані прагненням, ані честолюбству тих, хто витратив стільки сил і запалу на вищу музичну освіту в консерваторіях.
Ще гірше становище композиторів опер; перед ними дирекція завжди відмовляється репертуаром, і не без підстав: вона мусить виділяти більшу частину вистав улюбленим публікою операм, окрім того – операм закордонного репертуару, отож для молодих вітчизняних композиторів немає ані місця, ані часу на вивчення їхніх творів. Для виходу з цього сумного становища пропоную таке:
1) Російське музичне товариство в Петербурзі орендує театр на чотири вечори на тиждень (згодом, можливо, і більше) та влаштовує в ньому оперні вистави й концерти, а саме (окрім звичайних десяти симфонічних концертів) три оперні вистави й один концерт на тиждень, причому за місця призначається загальнодоступна плата.
2) І оперні вистави, і концерти складаються виключно з творів російських підданих минулого і сьогодення.
3) Оперна трупа, хор із 60 чоловік і оркестр із 40 чоловік утворюються з нині не ангажованих артистів Імператорських театрів і доповнюються колишніми консерватористами й тими, хто щороку закінчує курс у консерваторіях.
4) Оперні вистави й концерти мають бути цілий рік (узимку і влітку), за винятком часу і днів, по яких вистави взагалі заборонені.
5) Під час Великого посту, при забороні оперних вистав, мають бути концерти чотири рази на тиждень, і на цих концертах великопісного часу виконуються також і класичні й новітні твори з інших країн.
6) Опери співаються тільки російською мовою, а в концертах вокальні номери можуть бути виконані всіма мовами народностей, які входять до складу Російської імперії.
7) Усі представлені вокальні й інструментальні твори виконуються в міру можливості, якщо тільки вони зручні для виконання і не написані супроти правил теорії музики.
У разі несхвалення розпорядниками оперних вистав і концертів згаданих творів, їх передають на суд музичного комітету, склад якого заздалегідь обирає дирекція с.-петербурзького відділення. Комітет остаточно вирішує, чи підлягають виконанню ці твори.
8) До програми входять усі галузі вокальної та інструментальної музики, себто народні пісні (хором або соло), танцювальна музика, військова музика, симфонічна музика, камерна, оперна і т. п., за винятком церковної музики, але без винятку музики духовного змісту.
9) Ціни за місця повинні бути доступні всім, також і простолюдові, тобто від 15 коп. за місце і вище, але не перевищувати 3 рублів за місце.
10) За винятком бельетажу і 1-го ярусу лож, увесь театр облаштовується на одиночні місця, без лож (або в ложах інших ярусів, окремі місця нумеруються).
Ложі бельетажу і 1-го ярусу пропонуються публіці в абонемент.
Середня і бічна ложі бельетажу пропонуються Найвищому дворові й заразом за них запитується найвища плата у вигляді субсидії.
Бічна ложа бельетажу з правого боку є власністю покровителя на тих самих умовах, а бічна ложа 1-го ярусу з правого боку є власністю дирекції російського музичного товариства.
Для остаточного виконання викладеного вище завдання російського музичного товариства, дирекція С.-Петербурзького відділення постійно дбатиме про придбання або побудову власної споруди театру, у якому буде запропоновано публіці місця (ложі й крісла) у довічну власність.
А. Г. Рубінштейн

Примітка (редакції часопису «Русская старина»). На зібранні членів музичного товариства, про яке йде мова, записку А. Г. Рубінштейна в принципі було ухвалено 19-ма голосами проти одного. А пропозицію «Російського музичного товариства» внести на здійснення заходу 50 тисяч зі свого капіталу ухвалено 13-ма голосами проти семи.


[1] Теперішня назва – Вихватинці (молд. Офатінць) (Молдова). – Прим. перекладача.
[2] 1. У «Journal de St. Pétersbourg», 1889 р., № 192, червня 21-го, вміщено лист Ю. Л. Тюріної, уродженої Грюнберг, про цей момент у житті нашого великого композитора і піаніста: «Антон Рубінштейн вже був учнем своєї матері, коли в Москві ми його побачили вперше.
«Він мав вісім років і був чарівною дитиною, яка вражала весь світ скороспілістю свого таланту. Пані Рубінштейн мала всі підстави пишатися своїм сином, але, маючи кількох дітей, вона не могла присвятити всієї своєї музично-виховної роботи юному Антонові. Та мати спостерігала його і наполягла, аби його віддали Віллуанові, що справді й сталося»... (Наш переклад із французької. – Прим. перекладача.).
Ю. Л. Тюріна, уроджена Грюнберг, учениця відомого Henselt’а і сина Mozart’а, увесь час мала славу чудової піаністки. Вона давала концерти при петербурзькому і віденському дворах і взагалі брала участь у концертах, які завжди мали значний успіх. Її покійна сестра Іза Грюнберг, у заміжжі Ласкос, була чудова співачка і знана в російській літературі як романістка; одна з її п’єс для театру була грана в Петербурзі, за участю В. В. Самойлова. – Примітка редакції часопису «Русская старина» (далі: Прим. ред.)
[3] Багато років потому, вже літньою людиною, Віллуан одружився з сестрою знаного Бахметєва, колишнього директора придворної капели, і був вельми нещасливий у шлюбі. Помер він десь 70-річним, у Лісному, і після його скону, окрім кількох скрипок і чистої дрібнички грошей, нічого не залишилося; помер, як артист, – бідарем. – Прим. автора.
[4] Зі статті, тоді ж 1839 р. вміщеної в московському часопису «Ґалатея», видно, що в цьому першому своєму публічному концерті А. Г. Рубінштейн виконав: алегро з концерту Гуммеля, з акомпанементом оркестру п. Теплова, анданте Тальберґа і чотири маленькі п’єси: Фільда, Ліста, Гензельта... Див.: «Русская Старина», вид. 1888 р., т. LVII, березень, с. 812. У тій самій «Ґалатеї» 1839 р., раніше од відгуку про А. Г. Рубінштейна, передрукованого в часопису «Русская Старина», ще було вміщено відгук про цього «хлопчика-артиста»; ми передрукували його далі, у цій книзі, у додатку № 1. – Прим. ред.

[5] «Фенелла, або Німа з Портічі» (пост. 1828, Париж) – опера Д. Обера, перший класичний взірець французької великої опери. Уперше поставлена в Росії в січні 1834 р., вона зажила великої слави. – Прим. перекладача.
[6] «Катаріна, або Дочка розбійника (пост. 1846, Лондон) – балет Ц. Пуні. Уперше поставлений в Росії в лютому 1849 р., він набув популярності. – Прим. перекладача.
[7] Син його, відомий нині професор і директор «Училища цивільних інженерів у С.-Петербурзі, гласний Думи, Д. Д. Соколов. – Прим. ред.
[8] Нині – на території Лодзького воєводства в Польщі. – Прим. перекладача.
[9] Серед решти тут були пані А. К. Лешетицька-Фрідебург, Ю. Ф. Штуббе, у заміжжі Абаза, та інші. – Прим. автора.

[10] Справжнім родоначальником «музики майбутнього» був Бехер у Відні, вельми відомий свого часу музичний критик, але такий композитор, що про нього думали, що він компонує у припадках божевілля; там само, у Відні, він і загинув: Бехер був розстріляний під час революції 1849 року. – Прим. автора.

[11] Див. про цей концерт нашу нотатку в: «Русская Старина», 1883, е. XXXVIII, 484. – Прим. ред.

[12] «Чоловік мій, – пише нам із Києва пані Кологривова в листі за 10 жовтня 1889 року, – зносив протягом своєї діяльності безліч неприємностей і боротьби; ці неприємності були як у моральному, так і в матеріальному вимірах… Успіхи діставалися тяжко, і треба було мати його добрий і всепрощальний характер, аби знести все те, що він зніс. Принаймні він мав наприкінці життя втіху, що його петербурзьке дитя стоїть твердо, а київське училище, яке достеменно більше не могло існувати через відсутність коштів, він підняв і також поставив на твердий ґрунт… Матеріали до біографії мого чоловіка є в Андроніка Михайловича Климченка, який дуже любив чоловіка і знав усе, що стосується його діяльності».
Зі свого боку зауважимо, що «Русская Старина» з особливим задоволенням готова буде помістити все, що послугує до характеристики особистості й діяльності покійного В. О. Кологривова, який добре прислужився зміцненню і розвиткові музичної освіти в Росії і якого так справедливо поцінував А. Г. Рубінштейн. – Прим. ред.

[13] Петро Ілліч Чайковський нар. 25 квітня 1840 р., скінчив курс в Імператорському училищі правознавства в СПб., 1859 р., і певний час перебував на службі в департаменті Мін. Юстиції. – Прим. ред.

[14] Декотрі з друзів А. Г. Рубінштейна повідомили нам цікаву довідку: за приблизним, але доволі правильним розрахунком, Антон Григорович зібрав лише в Росії й лише від часу заснування консерваторії, тобто менш ніж за 28 років, 300 000 руб. зі своїх благодійних концертів і віддав їх на добрі цілі й установи або на користь бідних. Також багато попрацював для доброго чину і його брат Микола Григорович (пом. 1881): протягом, наприклад, однієї зими 1877–1878 рр. його суботніми й недільними концертами в Москві й околичних містах М. Г. виручив 32 000 руб. на користь Червоного Хреста. – Прим. ред.
[15] Генрик Венявський був, безперечно, перший скрипаль у ті роки, – нічого подібного ніде не було; його гра справляла величезний ефект; він був людиною дотепною, потішною, але хворобливою… В Америці, одначе, зовсім не хворів; за свій артистичний вояж до Нового світу він отримав 100 тисяч франків; помер від водянки, у Москві. – Прим. автора.
[16] Лист А. Г. Рубінштейна про «духовну оперу» («Geistliche Oper»). Збірник Левинського, виданий у Берліні під назвою «Vor den Kulissen» («З-за куліс»). – Прим. ред.
[17] Цікавий факт: коли одного разу, за представленням п. Лукашевича, покійний п. А-г погодився, нарешті, дозволити постановку «Маккавеїв», то його ясновельможність наклав таку резолюцію: «дати можна, але на нові декорації й костюми зовсім нічого не витрачати». – Прим. автора.
[18] Наш великий піаніст і композитор, – скажемо від себе, – не виказав при цій гігантській справі, яку він здійснив, ані найменшої втоми чи послаблення музичної пам’яті, а тому і його нарікання на буцімто ослаблення музичної пам’яті, яке проявлялося в нього з 50-ти років, слава Богу, абсолютно передчасне. Див. розділ ІІ цієї автобіографії. – Прим. ред.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-10-09 12:35:45
Переглядів сторінки твору 33
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2020.10.31 08:29
Автор у цю хвилину відсутній