Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:52
Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Гав!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гав!
Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному?
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
