ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Гав!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гав!
Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному?
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію