Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.03
01:32
Тополя - високе дерево
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.
Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.
Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
2026.09.02
23:39
Я нікуди не хочу йти,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.
Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.
Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
2026.09.02
22:01
деякий текст на початку
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
2026.09.02
21:47
Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
2026.09.02
19:44
І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
2026.09.02
16:01
Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
2026.09.02
15:32
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
2026.09.02
14:52
Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
2026.09.02
13:21
Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
2026.09.02
12:34
Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
2026.09.02
07:00
Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
2026.09.01
22:13
Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Гав!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гав!
Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному?
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
