Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
2026.11.14
08:39
Сиротливо слову на папері,
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
2026.11.13
20:39
Я втішена тобою, я втишена тобою,
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
2026.11.13
13:49
Недремні очі у сліпої власті
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
2026.11.13
10:23
Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Гав!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гав!
Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному?
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
