Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
2025.12.11
20:24
Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
2025.12.11
13:19
Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
2025.12.11
11:25
Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
2025.12.11
07:14
Десь отам за видноколом
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
2025.12.10
23:47
Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Гав!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гав!
Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному?
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
