ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2021.12.06 11:32
Тиша...ні звуку .. скрута в кишенях свище -
Вклала останній гріш у свою державу.
А на печерськім троні сидить небіжчик,
мертва вода обціловує лик блідавий.

Кинувши хрестика, йду цілувати руку

Віктор Михайлович Насипаний
2021.12.06 08:57
Урок останній. Сил немає.
Петрусь на фізиці дрімає.
Хапає сон обох із другом.
Аж тут як гаркне хтось над вухом.
Підняв учитель друзів сонних,
Питає фізики закони.
Малий встає ліниво й кволо,
Бурмоче щось, бо стисло горло.

Олександр Сушко
2021.12.06 08:36
Смерть - сурйозна справа, а не блаж,
Опинився, раптом на межі я.
Буду брати рай на абордаж,
Бо із пекла вигнали втришиї.

А виною те, що я святий,
Согрішив раз тищу (це дрібниці).
В королев опуклі животи...

Микола Соболь
2021.12.06 05:51
А, що приховують сніги?
Не розбереш крізь морок ночі.
Комусь можливо до снаги
дивитись, повня як регоче
і проливає світ без меж,
і витоки стають ясніші…
Було я любувався теж
красою місяця у тиші.

Віктор Кучерук
2021.12.06 05:24
Моє життя – це дар за доброту,
Передчуття, турботу і тривогу, –
За суєту невтомну і круту
Мою дорогу сходження до Бога.
Моє життя – це в серці вічний щем
І на душі таємності покрови, –
Моє життя заквітчане іще
Яскравими сузір’ями любові.

Володимир Бойко
2021.12.05 22:30
Кожне яйце мріє стати куркою. Когось тішить своє щастя, а когось – чуже нещастя. Вирішуючи чужі проблеми, створюєш свої. Усяк дуднить у свою дуду. І вважає, що всі інші грають неправильно. . Живи так, аби хотілося ще. Якщо ніхто тебе не люби

Тетяна Левицька
2021.12.05 21:58
Розпочинався весело роман,
Скінчився безутішно— драмою.
Необережне слово і вулкан,
З глибин душі назовні магмою.

Від любощів до ненависті — крок.
Давно не дарував лілеї ти.
Порвався швидко щастя ланцюжок,

Юрій Лазірко
2021.12.05 21:10
троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче

Юрій Лазірко
2021.12.05 21:10
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук

Ярослав Чорногуз
2021.12.05 21:07
Землю вкрив сніжечок де-не-де,
Залишивши острівки зелені,
І зима розпатлана бреде,
Оголившись майже дерзновенно.

Усміхаються собі з-під вій
І берези лагідні усюди,
Виставили разом голі груди,

Євген Федчук
2021.12.05 19:54
Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.

Олександр Сушко
2021.12.05 19:25
То шо, колеги? Здрастє! Прозит!
Є в мене плавки із начосом.
Знайшов у баби їх, на возі,
Коли стояв в похилій позі.
А кум-глитай жує кокоси,
Ще трохи - і почине в бозі...
А в хаті, прямо на підлозі
Вляглася гола й боса осінь.

Юлія Івченко
2021.12.05 18:56
І коли ковід торкається її голубої зими,
ця жінка читає книгу « Галя без голови».
Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
що в неї замість канапи — повно сухої трави,
що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

Що, б’є, чи лає, чи, хто досконал

Сергій Губерначук
2021.12.05 12:11
Бог наш по крихті з хаосу ночі світло і світ цей створив. * * * Синє небо глибше океану. * * * Царства земного вічний неспокій скоєний тільки людьми. То у гордині, то у зневірі ми. * * * Десь існує інша паралель для бездоганних життів, наших

Тетяна Левицька
2021.12.05 11:07
ОДИНАДЦЯТИЙ ВІНОК


ЧАРІВНА КАНТАТА

І (XI)

До серця серцем щемно притулись,

Віктор Кучерук
2021.12.05 07:49
До різних витівок зими
Заздалегідь були готові, –
Самі в собі сховались ми,
Пойняті холодом раптовим.
Кінця і ліку вже нема
Різноманітним перешкодам, –
Нагнала холоду зима
В серця, стосунки і природу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Калюжний
2021.11.15

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Олександр Вампілов. Оповідання

Переклав і приміткував Василь Білоцерківський


Збіг обставин

Випадок, дріб’язок, збіг обставин інколи стають найдраматичнішими моментами в житті людини. Якщо хочете знати, який заповітний жарт зіграв збіг обставин на найзаповітнішому почутті Катрусі Іголкіної, то сідайте у центрі міста в автобус, зійдіть на третій зупинці, поверніть на тиху безавтобусну вуличку. Здається, праворуч ви побачите промтоварну крамницю і будиночок із двома вікнами, який затишно притулився до неї; в одному з вікон ви, можливо, і зауважите Катрусю, яку тепер гіркі роздуми раз по раз відволікають од її буденних занять і женуть до вікна в позу сумної й ніжної дівиці зі старовинних балад. Набагато далі ви знайдете перукарню, зайдіть туди, розговоріться з перукарем, на чию комунікабельність завжди можна покластися, і він розповість вам якщо не цю, то якусь схожу на неї історію. Катруся Іголкіна – особа тієї щасливої зовнішності й тієї молодості, коли вже хочеться бути ще трішки молодшою. Катруся від повних поетичного сенсу слів «де мої сімнадцять літ!», які нічого не дають, перейшла до діла, в якому швидко досягла успіху і яке так заповнило її душу і час. Того ранку вона поверталася з парфумерної крамниці, де придбала сезонний еліксир молодості. Дорогою Катруся думала про те, що їй не таланить, і мріяла про щастя. У цих мріях вона залітала не вище від вигíдного помешкання у споруджуваному чотириповерховому будинку, повз який вона проходила. Їй потрібно було вдало вийти заміж. Невдало вона виходила вже двічі. Раз вона пробувала працювати, але теж невдало. Біля свого будинку, коли думки про самоту стали вже нестерпно понурими, вона раптово зіткнулася з чоловіком, для якого це зіткнення теж виявилося несподіваним. Катруся кокетливо охнула і, спіткнувшись, застрибала з хідника, але чоловік зі смаком підтримав її за лікоть, вибачився, усміхнувся і пішов далі. Катруся встигла глянути йому в очі тривалим відвертим поглядом. Заходячи у свій двір, вона озирнулася, чоловік озирнувся теж, але імітував байдужість, удаючи, що роздивляється щось у вікнах магазину. Він був надзвичайно вродливий, високий, непогано вдягнений. Катруся зайшла додому і, схвильована, присіла до вікна. Зо чверть години вона зосереджено і мрійливо оглядала всіх перехожих чоловіків і вже хотіла була відійти до свого робочого столика, де на неї чекав знову придбаний еліксир з багатообіцяльною назвою «Троянди на щоках», як раптом зауважила винуватця свого збудження. Він рухався по другий бік вулиці граціозним прогулянковим кроком і лише ковзнув («хитрун!») поглядом по Катрусиному вікну, затримавши його на вітрині магазину. Порівнявшись із крамницею, він уповільнив крок. Метикувата Катруся зрозуміла це як запрошення вийти на вулицю. Але через делікатність і дівочу гордість, які з’явилися в ній, певне, унаслідок дії омолоджувальних косметичних засобів, вона не вийшла, вирішивши, що він ще повернеться. «Такий чоловік даремно під вікнами не блукатиме», – подумала вона й обмежилася тим, що закоханим поглядом простежила зникнення з поля зору його драпової постаті. Вона не помилилася. Був час обідніх перерв, коли він з’явився знову. «Забігав», – подумала Катруся, зловтішаючись. Цього разу він ішов з іншого боку, зупинився, трохи не доходячи до Катрусиного вікна і, також непрямо поглянувши в його бік, обережно ввійшов до крамниці. «Це вже наївно», – подумала Катруся. Потім у ній, перебиваючи одне одного, заворушилися складні людські почуття. Після нерівної й короткої боротьби жіноча розсудливість узяла гору над дівочою жорстокістю, і Катруся вирішила вийти. Не гаючи часу, вона всілася за свій столик, і розпочався захопливий процес. Незнайомець був смаглявий, вона вирішила стати білявкою. Та коли за пів години вона випурхнула з дому, смаглявого незнайомця не вулиці не було, а магазин, куди він заходив, було зачинено на обідню перерву. Катруся в розпачі повернулася і зайняла вихідну позицію біля вікна. Непомітно для сумлінних нічних сторожів скінчився повний життя, яскравий, сонячний день, і вулиці, просіяні від малих дітей і старих, зажили вечірнім життям містян у віці від 17 до 30 років. Катруся багато знесла за цей час. Супроти звички вона провела безсонний день. Окрім того, вона провела другу його половину, не відриваючись од вікна. Вона здивувалася усидливості цариці Тамари, якій випало провести біля вікна свого замку найліпшу частину свого життя. Катруся була людиною зовсім іншого характеру. Вона потребувала рухатися бодай од вікна до дзеркала і назад. Вже було безнадійно пізно, коли в небі раптово спалахнула і замерехтіла, інтимно підморгуючи, маленька зірочка Катрусиного щастя. Тінь кіоску, розташованого навпроти Катрусиного вікна, роздвоїлася, і хтось легкими кроками став перетинати вулицю. Катруся з задоволенням упізнала свого незнайомця і, думаючи про те, що вона вже багато страждала, що годі страждати, що вона вибіжить зараз і кинеться йому на шию і повисне на ній, швидко почала вдягатися. За три хвилини, знемагаючи від ніжності, зі сльозами щастя на очах, вона відчинила свої двері, але незнайомця не побачила, а почула в сусідньому дворі шум і чийсь пристрасний крик: «Не підеш!», на який солов’їними трелями відгукнувся міліційний свисток. Керована стривоженим люблячим серцем і гнана допитливістю, Катруся ввійшла до сусіднього двору. У його глибині, біля складів промтоварної крамниці, вже зібралося невелике товариство з кількох міліціонерів і двох-трьох допитливих громадян. У центрі цього обраного кола Катруся побачила свого незнайомця в обіймах нічого сторожа Степана Христофоровича. Той обіймав його несамовито ніжно і міцно, і Катруся зрозуміла, що вона безсила перед цією вірною і тривкою прив’язаністю.



Залізнична інтермедія

Пасажирський потяг прибув на станцію Сачки неприродно точно, мов пунктуальний закоханий на побачення, – ані на хвилину раніше, ані на хвилину пізніше. Був серпень, і перон за мить перетворився на філіал міського ринку. Потяг атакували торговці смаженою рибою, огірками, помідорами й просто цибулею. Потяг стояв тут лише десять хвилин. Отже, позбавлені професійної насолоди поторгуватися, продавці холодної закуски сердито викрикували вже готові ціни. Пасажири, навпаки, виходили веселі й бадьорі. Їм подобалося після нескінченного лежання і сидіння прогулюватися на свіжому повітрі й купувати свіжі овочі. Одначе двоє молодих чоловіків зійшли на перон без усіляких ознак задоволення. На їхніх обличчях змінювалися невеселкові кольори досади, жалю і хвилювання. Тісний і накурений вагон мав одну перевагу над пероном, багатим на сонце, свіже повітря і холодну закуску: вагон рухався зі швидкістю тридцять п’ять кілометрів на годину, перон залишався на місці. Молодих людей супроводжував залізничний службовець Іван Карпович Піших, який люб’язно вказував їм дорогу до невеликого будиночка жовтого залізничного кольору навпроти перших вагонів стоячого потяга.
- Влипли? – співчутливо спитала їх жінка з кошиком дозріваючих помідорів і відразу порадила: – Купіть помідорчиків. – Молоді люди залишилися відсутньо-байдужі до цього, як і до всього, що відбувалося навкруги. До програми їхньої поїздки, як видно, зовсім не входило придбання помідорів і відвідання залізничної адміністрації на станції Сачки… До вагона Е10 ревізор увійшов перед станцією Сачки. Він був веселий, чемний і люб’язний. Здавалося, його робота полягала не в тому, аби виловлювати безквиткових, а в тому, аби переконуватися, що всі пасажири їдуть у цьому потязі з квитками. Такий поворот збентежив, спантеличив і з лишком виказав двох квітучих молодих людей з горішньої полиці. Швидко з’ясувалося, що вони їдуть без квитка вперше, що на сплату штрафу, через недосвідченість, не захопили грошей і що, коли товариш ревізор так наполягає, вони можуть зійти через три зупинки. Стриманий ревізор не став питати, чому саме через три; він висадив молодих людей при першій нагоді, доручивши представити їх станційній адміністрації Іванові Карповичу Піших, який виявився в цьому потязі і який сам їхав на станцію Сачки. Це не входило до обов’язків Івана Карповича Піших – кур’єра з обласного управління залізниці, але він погодився. Іван Карпович вже був вельми старий і міг працювати лише кур’єром. Був він дуже добрий. І можна було подумати, що два дужі хлопці, яких він вів пероном, не втечуть від нього тільки з поваги до його сивин.
- Хочете залізницю перетворити на трамвайну лінію? – суворо почав він. – Нічого не вийде. Тут штраф солідніший. – Молоді люди помітно змарніли. Іван Карпович зауважив тяжкий стан їхнього духу і змінив тональність: – Що ж це ви? Такі статечні й… без квитка. Соромно вам! То хлопчисько, шибеник, ума свого нема чи неподобства самі на умі, ну той – гаразд. А ви? Соромно вам!
- Соромно, – погодився один із юнаків, опустивши очі.
- Ще добре, – вів далі Іван Карпович захоплено, – ще добре, що не стали теліпатися на підніжках і бігати вагонами, а то ж бо… От розказував мені Петро Петрович, був випадок недавно. Хлопець, теж молодий, на подобу вас, теж вагонами бігав і… нема його. І все через якийсь квиток. Та найбільш непутяще життя дорожче за квиток хоч на край землі! – Іван Карпович значущо оглянув аудиторію і лишився задоволений враженням, яке справили його слова. Обидва обличчя виражали скорботу за людським життям, яка в багато разів дорожче за будь-які залізничні тарифи, каяття у власній легковажності й урочисту обіцянку більше не піддавати себе небезпекам і штрафам.
- Нам грошей не жаль, – твердо мовив один із молодих людей.
- Ми їх не маємо, – скорботно додав інший. Щирість інтонацій вразила доброго старого. Знову він подивився на мученицькі обличчя своїх невольників. Ці, ще недавно квітучі, юнаки, в’янули на його очах. Йому раптово спало на гадку, що і сам він – висохла до невпізнання квітка, і йому лише занила гомілкова кістка, і до горла підступила тепла хвиля сентиментальності.
- Діти! – видихнув старий. – Бережіть, діти, свою молодість передусім! Я от… – Іван Карпович мовив, що він не якийсь деспот або формаліст, що він бачить: вони славні хлопці, що вийшло недобре, але що все може вийти, що молодості багато чого вибачається… Урешті Іван Карпович запропонував їм грошей для телеграми, запросив пообідати з ними в буфеті, «де не гріх узяти по маленькій» або «гріх не взяти».
- Людей треба розуміти й жаліти, – скінчив він, – люди завжди це оцінять.
Усі троє, розчулені й затуманені живильними парами добра і вдячності, стояли біля входу до станційного буфету. І в цей час пролунав паровозний сигнал. Компанія завмерла. Потім усі троє перезирнулися, і… молоді люди мовчком кинулися до потяга, який відходив. Вони устигли.



На лавці

Ніхто не візьме на себе сміливості стверджувати, що сварки між закоханими необхідні. Але з тим, що ці сварки неминучі, погодиться кожен. Закохані сваряться рідко і часто, на мить і надовго, неочікувано і заздалегідь обдумано. Часто, затіваючи сварку, закохані вже передчувають солодкість примирення. Один мій приятель розповідав, що найліпший вечір у його житті йшов за днем, коли він жорстоко посварився зі своєю коханою. Вони роздмухали сварку до бурі, яка вириває з їхніх душ любов, і, аби не образити одне одного, попрощалися назавжди й розійшлися по домівках однаково горді й схвильовані. Пізно ввечері вони зустрілися. Вона йшла до нього, аби сказати, що ненавидить його. З тим самим поспішав до неї й він. Але все, про що тут буде розказано, відбулося в той час, коли закохані сваряться неохоче і ненадовго. Весна не любить розходитися з радістю. А був травень – чудовий і гідний вінець найкращої пори року. Прибравши з землі сніг, розбурхавши заснулу річку, весна звільнила людей від теплого одягу, розкидала під ноги зелені килими, розвішала всюди зелені портьєри й занавіски, знизила ціни на живі квіти й мертві усмішки, – словом, розпорядилася так добре, так вправно і так дбайливо, що не цінувати всього цього неможливо. Коли ласкавий травневий день змінюється на ніжний травневий вечір, коли повітря, приправлене гострим вечірнім запахом тополь, робиться чистішим і чутнішою стає музика з найближчого парку, коли так приємно сидіти біля відчиненого вікна, тоді не шукайте ваших молодих знайомих удома. Ідіть у парк – туди, де такими вечорами б’ється пульс міського життя. Знайомих, можливо, там ви не знайдете, зате до кінця вечора не втратите надії зустріти їх серед численного зібрання поціновувачів травневих вечорів. Саме такого вечора в парку вчасно з’явилися Вірусов і Штучкін – дві людини, однаково цікаві й молоді. Вони мають приємні обличчя, а з одягу можна скласти один могутній франтівський костюм. Це була підхожа компанія. Вірусов любив жартувати. Штучкін любив сміятися. Вірусов мусив подобатися гордою і трохи зарозумілою поставою. Штучкін підкупав добродушністю і смішливістю. З його обличчя не сходив рум’янець людини, яка відпочиває. Трималися вони з тією свободою, яку, придивившись, можна назвати самовпевненістю. Скам’янівши в найбільш академічних і серйозних позах, ці молоді люди являли б собою скульптурну групу «Два шалапути». На танцмайданчику вони побули тільки для того, аби оживити тисняву при вході й виході у вузьку хвіртку; жартували з незнайомими людьми й вільно, без усіляких передмов, заговорювали про кохання зі скромними й беззахисними дівчатами. Жвавість, із якою приятелі провели початок вечора, врешті втомила їх, і вони вирішили відпочити й попалити в якомусь тихому місці. Повернули на безлюдну алею, від самого вигляду якої віяло шляхетською романтикою. Здавалося, пройди цю алею до кінця – і вийдеш тихим, суворим і мрійливим, як дівчина без подруг. Молоді люди смиренно потупали піщаною доріжкою. Вірусов раптом запав у нескандальний елегійний настрій і, покопавшись у своїх знаннях зі шкільних хрестоматій з літератури, зарозуміло процитував:
- Житло задумливих дріад! [1]
Штучкін хихикнув, але був названий пошляком і неуком. Викривши приятеля в незнанні грецької міфології, Вірусов перейшов на невігластво Штучкіна взагалі – тему більш доступну і вільну, але раптом замовк. На дальній лавці сиділа дівчина. Милуватися можна було здалеку, жоден художник не відмовився б од цього сюжету: потемніла зелень алеї, захід сонця, який де-не-де просвічує крізь неї, й на лавці – дівчина у світлому. Усе це й здавалося б творінням художника-романтика, якби не легкий вітерець, який існує лише для того, аби пожвавлювати картину ледве помітним рухом листя. Вірусов був особливо розчулений нескладністю композиції – дівчина сиділа сама. Щоправда, на наступній лавці розташувався якийсь молодий чоловік, але він не вміщувався в рамку цього полотна. Молоді люди наблизилися, і Штучкін відразу поставив завідомо ідіотичне питання:
- Отож сидите?
- Мені тяжко вам щось заперечити, – відповіла дівчина.
Вірусов на це тонко усміхнувся і спитав обережно:
- Нудьгуєте?
Дівчина не відповіла, а лише поглянула на Вірусова, і він зрозумів, що мав до цього невиразне уявлення про красу і виразність людських очей. Незбагненно вродливі, вони красномовно виражали тепер байдужість. Вона перевела свій погляд на молодого чоловіка з сусідньої лавки, тоді швидко поглянула на Вірусова і Штучкіна вкупі та ледь помітно усміхнулася:
- Така холодна усмішка в такій теплій компанії, – зауважив Вірусов, пожвавлюючись і сідаючи на лавку. Дівчина розсміялася чистим і рівним сміхом. Тут-таки по-блюзнірському пролунав немелодійний сміх Штучкіна. Молодий чоловік із сусідньої лавки здригнувся, підвівся і швидко пішов у глибину алеї. Дівчина сміялася ненастанно, дедалі гучніше. Потім раптово зразу змовкла і спитала, котра година. Добродушний Штучкін поменшив настання травневої ночі рівно на годину і заявив, що в такий час із парку йдуть лише телепні, як їхній сусід по лавці. Вірусов, якого спочатку дещо стривожило таке сусідство, сказав, що цей тип, проходячи мимо, поглянув, здається, нескромно на дівчину і що, коли вона бажає, його можна повернути, аби змусити вибачитися французькою мовою, зняти напівчеревики й піти безшумно навшпиньки. Штучкін зауважив, що потому він цих напівчеревиків може не надівати, а викинути в кущі, де їм найбільш підхоже місце. Потім Вірусов, як умів, заговорив про гарноти травневих вечорів, причому в особливо білому світлі старався представити пізній темний час. Дівчина заперечувала, сміялася, піднімала одну брову вище за другу, та коли Вірусов дійшов до грайливого питання: «Як вас звуть?», згадала раптово, що на неї десь чекає подруга,с пурхнула з лавки й застрибала вподовж алеї. Приятелі розгубилися. Бігти за нею було б безглуздо, у чому Штучкін хотів усе-таки переконатися, але Вірусов ухопив його за жакет і крикнув їй услід:
- Ви буваєте тут?
- Інколи! – легковажно відгукнулася вона і розчинилася в сутінках. Додому вони поверталися мовчки, ніби не помічаючи одне одного. Але якби вони схотіли усамітнитися, то не змогли б. вони мешкали на одній вулиці, в одному будинку, в одній кімнаті. Наближення наступного вечора застало приятелів за клопітливими зборами. Вірусов вирішив навідати свого дядька, в якого, за його припущенням, саме цього вечора мав розпочатися приступ малярії. За Штучкіним стужилася його добра тітка, про чиє існування він досі так ганебно забував. Між малярійним дядьком і тужливою тіткою було спільне те, що вони однаково любили модні краватки й бездоганні зачіски небожів, які їх відвідували. Зібравшись, молоді люди вийшли на вулицю і розійшлися в протилежні боки. Роздумуючи про те, що найпростіше ошукувати свого друга, Вірусов повернув до парку. Скоро він був там і, причіпливо озирнувши себе в темному склі кіоску «Пиво-води», пішов у глибину вчорашньої алеї. Вечір був анітрохи не гірший від учорашнього, декорації також чудові. На дальній лавці Вірусов помітив світлу пляму і, раптово втративши свою зарозумілість, попрямував до цієї плями, наче нерозсудливий метелик до джерела світла. Пляма збільшувалася і набувала гарних обрисів, але тут Вірусов виявив, що дівчина сидить не сама. З другого боку виглядали чиїсь плечі й видніли напівчеревики, за якими Вірусов раптом упізнав учорашнього сусіда по лавці. Удар був несподіваний і жорстокий. Вірусов почувся так, неначе його облили чимось холодним і липким. «Чорт забирай! – подумав він. – Непристойно показуватися… ще засміють…» І, мучений жорстоким приступом самобичування, Вірусов згадав Штучкіна, і йому навіть стало соромно за те, що так безсовісно ошукав свого наївного друга. До лавки було вже не більше десяти кроків, і Вірусову залишалося тільки пройти мимо, що він намагався зробити якнайбільш безшумно, сподіваючись, що його не помітять. Свій погляд він соромливо скерував у глибину алеї й… посміхнувся. З другого боку йшов Штучкін. Той почувався так само кепсько, одначе, за звичкою, яка в ньому завжди брала гору над настроєм, хотів був розсміятися, але, розгледівши вираз гидливості на обличчі свого друга, усе-таки роздумав. Приятелі зустрілися майже навпроти пари, яка була тепер уособленням кохання, згоди й вірності. Закохані сиділи обличчям одне до одного і ледве нахиливши одне до одного голови. Молодий чоловік перебирав у своїх руках її пальчики. Ніхто не зміг би запідозрити їх у тому, що вони сварилися вчора і можуть посваритися завтра. Природно, вони були неуважними, а тому Вірусову і Штучкіну поталанило – пішли непоміченими.



Стоматологічний роман

Якщо ви безмежно щасливі, – од того, що вам таланить у коханні, й до того, що вам не тиснуть ваші туфлі, – і якщо хтось скаже вам, що страждання прикрашають і підносять людину, не слухайте і не вірте. Ходіть із коханою людиною доріжками, залитими місячним світлом, купуйте взуття, на розмір більше. І не застужуйтеся, бо вам можуть заболіти зуби. Зубний біль – найжорстокіше з людських страждань. Пекла немає, але в кожній лікарні є двері з табличкою «Зубний лікар». Миколку Ванечкіна привела до цих дверей лише жорстока необхідність. Миколка – в усіх вимірах цікавий молодий чоловік і цілком міг би бути героєм серйозного роману. Однієї з недавно минулих неділь Миколка прокинувся і зрадів своєму пробудженню. Він був наповнений усіма мажорними сполученнями свого віку, і, здавалося, ніщо не могло його занепокоїти. Він був переконаний у цьому сам, а коли відчув, що йому злегка ниє якийсь зуб, то не повірив цьому і не звернув на це уваги. Та минула година, і зуб категорично заявив Колі про кінець його фізичного добробуту. Юнак ніколи не хворів. Він навіть не хворів на кір у дитинстві й був переляканий новизною відчуттів. Він погано і мало спав, а назавтра був другим у черзі до зубного лікаря в найближчій поліклініці. Першим був похилий старенький, для котрого лікувати що-небудь уже стало професією, і він ніколи не спізнювався на прийом. Старенький увійшов до кабінету, і його зморшки лягли складними вигинами подиву і недовіри. За столом замість літнього, добре знайомого лікаря сиділа дівчина. Старий занепокоївся. Він був молодим дуже давно и лише пам’ятав, що замолоду був героєм. Тепер у його уявленні всі дівчата були обов’язково легковажні. Але Віронька заспокоїла його чемним поводженням, а тривалим вивченням його кусальних органів навіть навіяла йому повагу. Прийомом він лишився задоволений і зі свідомістю виконаного обов’язку покинув кабінет. Якби зубний біль не затьмарив Миколці Ванечкінові усіх світлих барв життя, то він побачив би, що Віронька була молода і гарна, що має дивовижні очі й ніжні обриси губ і підборіддя. Але Миколка поглянув на неї як на засіб, котрий повинен припинити його муки, і квапливо всівся на стілець, нетерпляче очікуючи дії цього засобу. Зате Віронька дивилася на Миколку довго і зовсім по-іншому. Миколка був молодий і цікавий. Віронька теж була молода і ще нікого не кохала. І сталося те, що, безсумнівно, могло б статися в цьому випадку. У вільному серці Віроньки Бєсєдкіної Миколка вмістився зразу й увесь – від волосся, незачесаного цього ранку, і до туфель, нечищених цього ранку. Віронька почервоніла і стала поводитися так, мовби не він, а вона прийшла до нього в кабінет і соромливо чекає, коли він зверне на неї увагу. А Миколка нічого не зауважив, окрім того, що «дівчисько чомусь тягне», і сказав нетерпляче:
- Погляньте-но! Ось цей зуб. – Віронька стрепенулася і, затамувавши подих, оглянула хворий зуб. Цього зуба потрібно було видалити, але він займав таке видне місце, що його відсутність була б великою прогалиною в Миколчиній усмішці. І так схвильована, Віронька прийшла в сум’яття. «Вирвати – найпростіше, – закрутилося в її голові, – от якби вилікувати й зберегти йому цей зуб, а вирвати… Він піде… і не повернеться». Цієї останньої своєї думки вона страшенно застидалася, знайшла її огидною, але зуб… «зуб усе-таки вилікувати». І вона почала лікувати. Лікувати зуби – це означає заподіювати біль. Скінчивши, Віронька тремтливою рукою написала рецепт і слабким голосом попросила зайти завтра. Миколка пішов, але біль не минав. Прописані порошки були більше психологічним засобом, аніж медичним, і за кілька годин Миколка повернувся.
- Видалити! – заявив він категорично.
- Навіщо ж видаляти? – спитала Віронька налякано. – Його лікувати треба. Завтра можна продовжити.
- Якщо всі дні будуть подібними до сьогоднішнього, то я не хотів би, аби їх було багато, – по-занепадницькому мовив Миколка, але погодився терпіти до завтра і, не попрощавшись, пішов.
Увесь вечір він метався кімнатою, а вночі тихенько підвивав сусідній собаці, якій зуби боліли, мабуть, невиліковно, бо вона вила щоночі.
- Потрібно всього три дні, – думала Віронька, замість спати, – адже ж я вилікую.
Уранці вона, бентежачись, зробила святкову зачіску. Ріденький комплімент, який прошамкав з цього приводу висихаючий старенький пацієнт, не був їй приємний. Коля знову був другим. Віронька, страшенно ніяковіючи, приступила до продовження рятівної процедури. Інквізиторські звуки бормашини гострим болем відлунювали в серцях обох.
- Завтра скінчимо, напевне, – сказала Віронька несподівано для самої себе з жалем і сумом.
- «Напевне»? – злобно перекосив Миколка і вийшов, знову не попрощавшись.
Швидко, майже бігма, він рухався вулицею, неначе хотів утекти від зубного болю.
- Куди ти так? – спитав його стрічний приятель.
- До бісової матері! – відповів Миколка енергійно.
Наступного ранку прийом до зубного лікаря розпочався трохи раніше, аніж зазвичай. У дверях клініки Миколка обійшов пунктуального старенького і першим, без виклик і без стуку, увійшов до кабінету.
- Доброго ранку, – ніяковіючи, проказала Віронька.
- Здрастуйте, – грубо відповів Миколка і, покосившись на бузок, який стояв на столі у стрункій вазі, спитав недобрим голосом:
- Квіточки?
Віронька незручно усміхнулася, трохи відкривши виклично здорові й красиві зуби.
- З чого смієтеся? – заговорив Миколка, дратуючись. – Не маєте серця?
Віронька здригнулася і, відвернувшись до вікна, невиразно забурчала про те, що вона має серце і що воно ниє сильніше за тридцять два хворі зуби, що вилікувати зуб – дріб’язок, вирвати, наприклад, і все, а…
- Що? – моторошним шепотом спитав Миколка, пильно вдивляючись у потилицю Віроньки.
- Що? – повторив він голосом, розрахованим на залякування двох нічних грабіжників.
- Хіба ви не помітили? – прошепотіла Віронька, повернувшись і блиснувши вже вологими очима.
- А-а-а… – видав Миколка звук, який означав приступ зубного болю і те, що він раптово знайшов причину своїх мук. Три дні мовчазних страждань кепсько позначилися на його манері розмовляти, і він почав кричати голосно і з почуттям:
- Ви збожеволіли! Ви жартуєте! Як ви могли! – І, судомно чіпляючись за край столу, він закричав повним голосом: – Кат! Чудовисько!
«Чудовисько», бліде і нещасне, зробила два кроки і нестямно опустилося на диван. Миколка зловтішно зареготав і, супроводжуваний гарматними хлопками дверних пружин, вискочив на вулицю і кинувся тікати в довільному напрямку. Віронька отямилася від зомління, Миколчин зуб видалили в кустарний спосіб, решта вже була в царині лікарів психіатрів і невропатологів.



Сумка на ребро

Робочий день літературного консультанта Володимира Павловича Смирнова розпочинається з читання рукописів. Розбір декотрих із них вимагає неабияких криміналістичних навичок. В інших – відхилення од граматики заважає додуматися до сенсу написаного. Інколи написане взагалі не має жодного сенсу. Володимир Павлович хмуриться і трохи нервує. Години з десятої починають з’являтися автори. Уранці полюбляє приходити поет-початківець Світанковий. Він роздягається і сідає навпроти Володимира Павловича. Світанковий страшенно інтелігентний, але ходить завжди непристойно кошлатий. Жахливий скептик. Навіть власні вірші він читає зневажливо. Пише про поля і про дерева, але більше про почуття. Пише погано. Спочатку Світанковий надсилав вірші поштою і був неприємний Володимирові Павловичу як автор, але от він почав приносити вірші сам і став неприємний ще і як людина.
- Дрібнотематизм, товаришу Світанковий, і форма ваша не блискуча, – стримано говорить Володимир Павлович, намагаючись повернути Світанковому вірш.
- Дрібних тем нема. Є дрібні автори, – зарозуміло каже Світанковий.
Володимирові Павловичу хочеться сказати Світанковому, що він-бо є автор найдрібніший, що йому треба кинути писання і зайнятися підніманням ваги, але цього робити не можна, і Володимир Павлович докладно розбирає вірш, радить, сперечається, читає лекцію з літературознавства і дуже чемно дає зрозуміти, що вірш не може бути видрукуваний. Світанковий насуплюється і йде створювати художні цінності. Наступний – молодцюватий стрижений хлопець, недавно демобілізований солдат, автор роману «Три роки в шерезі». Автор вимагає надрукувати «бодай розділи». Роман лежить у Володимира Павловича в найдальшому кутку стола вкупі зі склянкою настоянки з конвалії.
- Прочитали? – дзвінко питає стрижений хлопець.
- Читаю, – хмуро говорить Володимир Павлович. – Зайдіть днів за два.
- Скільки можна ходити! – нахабно каже хлопець. – Не потерплю бюрократичного підходу до моєї творчості!
Володимир Павлович тупо дивиться на відвідувача, на його богатирські груди, прикрашені чотирма автоматичними ручками, і йому страшенно хочеться дістати зі столу роман, рвати його на очах автора і викрикувати при цьому образливі відгуки, але Володимир Павлович сперечається, переконує, радить читати Тургенєва і граматику. Приходить майстер короткого газетного жанру Миколка Гонорар’єв. Цей довго не затримується, але все-таки залишає неприємне враження. Потім ідуть інші – молоді, старі, увічливі, чванькуваті, сердиті й уразливі. Трапляються нервові. Якось по роботі Володимир Павлович дістав зі столу два нові листи й хотів уже пихнути їх у папку для того, аби прочитати вдома, але машинально розірвав один конверт і вийняв звідти напрочуд маленький папірець. Цього дня Володимир Павлович аналізував поему Світанкового про глід і був чималенько втомлений. Окрім того, демобілізований романіст назвав його Бенкендорфом. До кінця дня його нерви перебували, здається, поза всілякою системою. Володимир Павлович розгорнув папірець. Незнаний автор запропонував вірш, який розпочинався так:
Із підворіття вибрів пес кудлатий, завияв враз, немов не на добро. І підкрадався присмерк бородатий, підв’язуючи сумку на ребро.
«Що це? – подумав Володимир Павлович, відчуваючи, що йому стає незручно. – Яку сумку?! До якого ребра?!» Володимир Павлович прочитав це ще раз, спробував хихикнути, але сміх вийшов таким, що він сам його злякався. Він швидко вдягнувся і спішно залишив порожній кабінет. Дорогою додому Володимир Павлович тримався велелюдних і освітлених місць. Дивний чотиривірш не давав спокою. Темний коридор він пройшов швидко і з таким відчуттям, що його от-от ударять по голові чимось жорстким і важким. Увійшовши до свого помешкання, замкнув за собою двері. Дружина сиділа на дивані й вишивала щось болгарським хрестом. Володимир Павлович заговорив пошепки:
- Марійко, у нас нікого немає?
- Нікого. А що?
- Ось! – Володимир Павлович вийняв з папки конверт і обережно, мовби то був бутель із негашеним вапном, передав його дружині. – Прочитай. Тільки… Дитина спить? Спить? Тоді прочитай… Ні-ні, не треба вголос.
- Нічого особливого, – сказала холоднокровна дружина, прочитавши. – «Присмерк бородатий» – добре, а взагалі трохи каламутно…
- Трохи? – перебив Володимир Павлович, нервово здригаючись. – Це казна-що: «Завияв!» – яке пекельне слово. Усе траплялося: поетичні вольності, мисливські оповіді, шаманські могили, але таке… Ні-ні! Це щось моторошне… Гадаю, Едґар По зблід би. А я все-таки людина пересічна, з обмеженою уявою, маю дитину, ще можу мати дітей… Ні, не можу! Піду з цієї роботи. Завтра ж. Сьогодні ж! Займуся чимось іншим… Мінятиму власну тінь на шагреневу шкіру – спокійніше…
Дружина кинула шитво й уважно поглянула на чоловіка. Лише зараз вона помітила, що Володимир Павлович блідий і незвичайно метушливий.
- Послухай, Марійко, – мовив Володимир Павлович скрадливо, – тобі ніколи не здавалося, що на тіні ти схожа на Бенкендорфа? Так-так. Я увесь час думав – на кого, і от зараз…
Перелякана дружина повела Володимира Павловича у спальню й уклала в ліжко. Потім вона повернулася в кімнату, підійшла до телефону і набрала потрібний номер... За тиждень поет-початківець Світанковий, прогулюючись вулицею з дівчиною, зустрів Володимира Павловича, який проти звички не повернув убік і не відвів очей, а пішов просто назустріч Світанковому так. що той мусив зупинитися.
- Ось що, молодий чоловіче, – сказав Володимир Павлович, не привітавшись… – Не ходіть ви, заради Бога, редакціями й не пишіть віршів. Аби подобатися дівчатам, не обов’язково писати вірші. Я це вам давно хотів сказати, але не міг. А тепер можу. У вас не те що талант, у вас здоровий глузд відсутній.
- Ошалів! – мовив осоромлений поет, дивлячись услід Володимирові Павловичу.
Він не мав рації. Володимир Павлович перейшов на іншу роботу і був цілковито здоровий.



Фінський ніж і перський бузок

Переповнений, шматований чварами автобус нарешті зупинився там, де висаджується більша частина пасажирів. Усі відпочивальники сонячної літньої неділі за містом знають, скільки зухвалості, скільки грубої енергії потрібно для того, аби поїхати до місця відпочинку автобусом. Та ось із автобуса виходять зніяковілі закохані, виходять родини, чиє щастя, здавалося, могло бути затьмарене лише поїздкою за місто автобусом, і невеликі групи приятелів-колег, які приїхали сюди випити й закусити. Громадянин років дев’ятнадцяти зійшов останнім, але зробив це не з чемності, а випадково. Зате ніхто не міг би заперечити його вроди. Обличчя мужнє, але зі слідами якихось подій і з надто зухвалим поглядом. Одягнений явно недбало, що повністю гармоніює з його вільними манерами й розв’язною ходою. Вигляд найбільш незалежний, але водночас помітно, що ця людина постійно очікує чогось недоброго. І справді, він постійно повинен підозрювати, побоюватися, бути насторожі. Цього вимагає його нервова професія. Своєю професією він завдячує виключним збігам життєвих обставин і рідкісному вихованню. П’ятирічним він втратив обох батьків, і його всиновив дядько, який, самотній, прийняв небожа неохоче. Самота найбільше йому личила при його трибі життя і способах добування коштів для цього життя. Він, наприклад, завжди мав підстави раптово залишити насиджене місце – аби не повертатися туди навіть по свої речі. А втім, ці речі не були його власністю, а потрапляли до його рук без відома їхніх справжніх власників. Він провадив п’яне існування, і поважати його можна було тільки за похилий вік. До своєї свободи ставився ревниво, але врешті так скомпрометував себе перед суспільством, що міг жити лише далеко, у суворому, мало залюдненому краю. На жаль, цей дядько мав педагогічну жилку. Особистим прикладом і безпосередніми повчаннями він виховував небожа за своєю подобою. Звичайно, люди вирвали б чутливого хлопчика з лап цього вихователя, та хлопчик, через виняткові здібності, які в ньому відкрив і розвинув дядько, вже встиг потрапити в дитячу трудову колонію, звідки кілька разів тікав. Розтягнувши ці втечі до повноліття, він потрапив на два роки у в’язницю і вийшов звідти досвідченим і енергійним порушником законності. Звісно, він не був щасливим. Ця людина могла мати удачі, але не могла мати щастя. Чим більше він замислювався над своїм життям, тим частіше йому здавалося, що не любить своєї професії. Він почав зауважувати, що краде і грабує без усілякого захоплення, без любові до справи. До чесних людей почав приглядатися з заздрістю і роздратуванням. Особливо дратували його студенти. Він має вже дев’ятнадцять років, а його життєва перспектива тяглася довгою вервечкою пляшок і упиралася у щось темне і безнадійне. Гроші, тимчасом, мали для нього ціну лише тоді, коли він їх не мав. Останнім часом він їх не мав. Красти він не любив – йому більше подобалося грабувати. Пограбувавши кого-небудь, він отримував усвідомлення того, що сильніший за пограбованого, яким би чесним і розумним не був останній. А все-таки він заздрив пограбованому, і, можливо, для нього бути щасливим означало бути чесним. Але він вважав чесне життя чимось йому вкрай невластивим і непідхожим. Його тіло було обписане епітафіями й ліричними одкровеннями, які мали засвідчувати душевну приреченість і безнадійність. Була неділя, громадяни їхали за місто відпочити, але його каторжна професія, як видно, не передбачала вихідних днів. В одній місцині ліс із містом поєднував занедбаний сад, який колись оточував чиюсь дачу і був огороджений. Тепер паркана не було, сад заріс, але залишився садом, бо там траплялися акації, черемха, бузок і кущі не прищеплених яблунь. Поринувши в понурі грабіжницькі думки, молодий чоловік непомітно для себе опинився у найглухішому куточку саду, де траплявся бузок, якого ще не пошматували любителі живих квітів. Цей куточок пахтів. Але з молодого чоловіка вже формувався алкоголік, отож запахи він відчував невиразно. Байдуже поглянувши на пишний кущ перського бузку, він вже хотів повернути назад, як раптом помітив по той бік куща білу сукню. «Зняти годинничок», – упала йому в голову звична думка. Олюня Білянина любила самоту. Цей занедбаний сад вабив її всім: і тим, що занедбаний, і тишею, і запахами, і ще багато чим, що знаходила в цьому саду вона одна. Забравшись у зарості, вона читала письменників-романістів, любила Тургенєва, і в ній самій була чарівність Лізи Калитиної. Олюня пройшла тихою рівною дорогою через шкільні класи до студентської аудиторії. Її юність світла і спокійна, і всі несподіванки були в неї попереду. Це була ніжна, чуйна, відмінно вихована дівчина, і найтяжче вона сприймала будь-які відхилення од нормального. Думка бути пограбованою ніколи не впадала їй у голову. Молодий чоловік тимчасом підійшов, зупинився за два кроки й почав орієнтуватися. Годинник йому сподобався з першого погляду, але його власницю він знайшов принизливо безпорадною. «Одразу ж віддасть і плакатиме», – подумав він.
- Котра година? – спитав він, укладаючи у свою інтонацію велику дозу грабіжницького сарказму, за яким чутно, що господині годинника, яка не має високорозвиненого чуття часу, надано змогу відповісти на це запитання востаннє. Але це зловісне запитання, яке насторожувало, приводило в розгубленість, змушувало боятися кожного, кому він ставив його на самоті, на Олюню Білянину не справило жодного враження. Це видалося йому дивним. Між іншим, Олюня мала ту зовнішність, повз якої не можна пройти без заздрості чи без цікавості, і молодий чоловік неясно усвідомив, що йому було б неприємно мати такого блакитноокого ворога.
- За десять п’ята, – люб’язно відповіла вона.
- Бреше ваш годинник, – рішуче сказав молодий чоловік. – Знімайте його, будемо лагодити. І він зробив до неї крок, але тільки крок. Його зупинив її погляд. В очах людей, яких пограбував, він звик бачити страх, осуд, зневагу. Але дівчина дивилася на нього весело і допитливо. Це було нове і несподіване і таке не передбачене практикою, що молодий чоловік розгубився.
- Ви що – мандрівний агент годинникової майстерні? – спитала вона, усміхнувшись.
- Так, я… мандрівний… – пробурчав він і незграбно опустився на траву.
Вони мовчали. Олюня зацікавлено продовжувала його розглядати. Цей молодий чоловік мав трохи незвичайний вигляд. Сліди якихось подій на обличчі надавали йому в її очах романтичного відтінку.
- Невже ви не знайшли іншого приводу, аби заговорити зі мною? – мовила вона, продовжуючи усміхатися, і він нарешті зрозумів, що пропозицію зняти годинник вона сприймає за жарт, а його вважає чесною людиною, і раптом почувся під владою якогось складного незбагненного стану, що робив його спробу зняти годинник із цієї дівчини спробою страшенно безглуздою і неможливою. Вона щось говорила, щось питала, але минула хвилина, перш ніж він почав розуміти її та відповідати на її питання. Безпосередність була природною рисою Олюні Біляниної. І вони розговорилися. Це була звичайна для двох незнайомих молодих людей розмова, яка складається з жартів і відгадувань імен і роду занять співбесідників. Звісно, ця розмова не могла бути приємною для молодого чоловіка. Що Олюня студентка, стало відомо швидко і легко, а він…
- І звичайно ж, ви не артист, – вгадувала Олюня. – Ви щойно так грубо і так неталановито намагалися зобразити розбійника.
- Розбійника… – повторив він, – ви бачили його коли-небудь?
- Не бачила, – самовпевнено відповіла вона, – але уявляю його ліпше за вас.
Він поглянув їй в очі й усміхнувся. Можливо, тому, що в житті йому рідко випадало усміхатися, і безневинна усмішка добре збереглася в ньому змалку, у грабіжника виявилася дитяча усмішка. Це було зворушливо, як сумне кохання веселого гумориста, і Олюню така усмішка не могла не схвилювати. Окрім того, вона невиразно відчула, що десь близько біля цієї розмови б’ється найважливіше, найпотаємніше в цій людині. Вони відвели очі, і обоє, кожен на свій лад, зніяковіли.
- Яка це книжка? – порушив він паузу і простягнув свою руку по книжку, що лежала коло її ніг. Обшлаг сорочки ковзнув до плеча, і тут Олюня побачила на його руці невимушено накреслену якимось опальним художником Венеру й одну з епітафій – яскраве грубе татуювання.
- Що це? – усмішка миттєво відлетіла з її обличчя.
- А це, – сказав молодий чоловік чужим голосом, – наколка. Я, між іншим, і є розбійник.
У горлі пересохло, а йому раптово схотілося говорити й говорити. Він поглянув їй в очі. У них був страх, осуд, зневага.
- Вам потрібен годинник? – проказала вона сухо. Він мовчав.
За кілька хвильок почулося шелестіння трави під її ногами. Йшла вона чи бігла, він не бачив. Він сидів на землі, опустивши голову і безпорадно розставивши руки, наче зранена ворона – крила.



Дівоча пам’ять

Альберт Дринов, жвавий, модно вдягнений юнак, пів вечора прокрутившись навколо Надійки Накидкиної й протанцювавши з нею два швидкі танці, зумів провести її додому. Танцюючи з Дриновим і приймаючи з його рук своє пальто, Надійка мовчала і лише кілька разів непевно усміхнулася, що чутливий Дринов витлумачив так: «Ви мені подобаєтеся, та я вас ще зовсім не знаю». Дорогою він виказував усі ознаки передчасної закоханості: намагався зазирнути Надійці в очі, вправляв свої легені глибокими зітханнями й говорив без упину:
- Взагалі я проти танців нічого не маю. Коли так пішло, то і Ромео з Джульєттою на танцях познайомилися. Це-бо так заведено… Ви знаєте, мені здається, я вас десь бачив. Серйозно. Ви, напевне, десь навчаєтеся? В інституті? Дівчина з вашою зовнішністю може дивитися на життя з легкою усмішкою. Особисто я все зробив би для вас… Ви, звичайно, ще й двадцяти не маєте. Можна сказати, вік кохання… Не біжіть так. Послухайте, ви мені серйозно подобаєтеся. Мене вразили ваші очі. Мені здається, я вже бачив ці очі… Знаєте, таке приємне і… піднесене відчуття, навіть мороз по шкурі йде. Я чутливий – і одружитися можу. Ось до цього в мені не було жодних почуттів: ані кохати, ані радіти – недобре навіть. А зараз у моїй душі щось на подобу епохи Відродження, як це… е… Росінант. Так, Росінант! Сам себе не впізнаю. Ви не подумайте, що я це все так тільки кажу. Я набагато серйозніший, аніж вам видається. Це я лише з виду безтурботний, а насправді мені, можливо, туга серце крає. Відчуваю, що я й можу всіляких справ наробити, але знаєте, мені бракувало стимулу, е… предмета, який надихав би мене на щось таке… Одне слово, я страшенно радий, що зустрів вас. Мені вас бракувало. Певне, тому мені й увижалися ваші очі. Мені зараз навіть дивно – чому це доля так зволікала з нашою зустріччю… От ми йдемо з вами вперше, а мені здається, що я вже сто років тут із вами ходив. Ваше ім’я… Але тут Дринов згадав, що не знає ще імені цієї дівчини.
- Йолоп! – вигукнув він, каючись. – Я досі не знаю вашого імені! Але це від хвилювання. Вибачте… як вас звуть?
- Ми з вами знайомі, – мовила дівчина.
Увесь монолог вона непевно усміхалася, але тепер по її обличчю ковзнула вбивча насмішка.
- Я-ак знайомі? – здивувався Дринов.
- А так. Ви проводили мене з танців два місяці тому. За цей час ви добре збереглися, коли не лічити, що вам відбило пам'ять. Прощавайте. і запам’ятайте – Ренесанс, а не Росінант. Я й цього разу вас виправляла, – проказала вона холодно і раптово повернула у велику кам’яну браму.



Шерехи (Оповідь нічного сторожа)

- Вам сірників? Будь ласка. Чим я тут займаюся?.. Та от: кому сірники знадобляться, кому час, кому, може, поговорити… Сідайте, вам, бачу, не потрібен точний час. Бачите навпроти крамничку? Отож я в ній працюю. Себто не в ній, а коло неї. Я – нічний сторож. Для цього маю всі дані: вік 64 роки, бороду 15 сантиметрів, рушницю 16-го калібру. Колись я працював у цій крамниці продавцем, а тепер от вартую… Та що це за робота! Мені навіть трохи соромно гроші отримувати. Ще ані разу не було нічого такого… Крадуть-бо вдень! За п’ять років змінилося сім продавців. От нині знову новий. Молодий, вертлявий такий. Усе ходить крамницею, насвистує. Недарма насвистує! Я його наскрізь бачу. Нахабний. Такі мало не беруть. Не можу його терпіти. Бачу, що шахрай, але не маю повноважень. З мене, падлюка, ще знущається. «Вартуєш, – каже. – Ну вартуй-вартуй…» Мовляв, даремна праця. А в мене здають нерви і курок на рушниці балується. Усе може бути. Питаю його: «Ти-бо навіщо, голубчику, в торгівлю подався?» А він: «Я, каже, став продавцем тому, що не хочу погубити молодість у чергах». Я йому: «Скоро тебе поведуть? І чи надовго?» Відповідає: «Нічого, повернуся – буду сторожем». Бачили такого? Візьми з нього! От… А вночі що ж бо… уночі тихо. Навіть нудно якось. Я-бо ходжу дивитися кінофільми, є потішні. От «Нічний патруль…» [2], ну й інші. Ходжу ще до суду слухати, та там усе одне: розтрати, розлучення і бешкет. А щодо розбою, то це лише розказують. Олжа, усна, так би мовити, творчість. Усе, що тут було такого за п’ять років, то всі ці протоколи зібрали й випустили недавно книжку. Як же – читав-читав… цікаво… Еге! Вже перша ночі… Цим годинничком мене недавно преміювали… То, мабуть, зараз ляжу. Завтра рано вставати. Лавка зручна і кожух добрий – не скаржуся. А щодо шерехів – я шерехів не боюся. У них нема нічого надприродного. А сон на свіжому повітрі, скажу вам, найміцніший і найздоровіший.



Другого дня

Біля маленького дерев’яного будиночка на лавці в позі хворого художника з відомої картини Карнаухова сидів молодий чоловік. Піднятий комір пальта наполовину приховував його бліде обличчя, яке виражало крайнє нетерпіння і нескінченний розпач. У його очах була зосереджена журба цілого об’єднання ліричних поетів-початківців. І якби ви поглянули в цю хвилину йому в душу, то вам би стало неприємно. Тремтливими руками молодий чоловік поліз у кишеню, закурив, але тут-таки одразливо відкинув цигарку. «Навіть палити не можу!» – гірко зауважив він. Нічого світлого його настроєві не міг протиставити понурий осінній ранок. Майже зачіпаючи скелети тополь, небом повзли брудні клаптики хмар. У калюжках схлипував дрібний і нудний дощик. «Декорації для самогубства, – думав молодий чоловік. – Ось люди квапляться у своїх справах, мають відмінний настрій – вони добре поснідали, їм усе легке і просте. А я? Учора й мені було весело та легко. А сьогодні – жахливо! Тисне груди, ніби мене пихнули під гідравлічний прес. Нестерпно! Але ж я міг себе вчасно стримати! Не стримав! Ну й по заслузі – здихай тепер!.. То що ж це?» Молодий чоловік усоте поглянув на годинник. «Де ж вона? Хіба можна так мучити людину? Тільки жінка може бути такою жорстокою і такою недбалою. Чи знає вона, щó є депресія душі й тіла? Ні. Жінкам це не доступно. Аби зрозуміти мене, треба все це відчути. Звичайно, її це не зворушує, їй однаково… Жінки байдужі до страждань інших, вони ніколи нічого не зроблять, аби бодай трішечки полегшити їх, і навіть навпаки – полюбляють зловтішатися… Вона не квапиться, їй плювати на те, що мені рябіє в очах і трясуться руки. Але вона ще мене згадає! І їй ще буде неприємно! Проте, можливо, їй вже все байдуже. Ні! Це справжня інквізиція! Хто дав їй право так знущатися! О, як тяжко! Як жахливо… Що ж бо, йду. Ще хвилина…» Але тут його обличчя просвітліло: він побачив ту, на яку чекав з таким нетерпінням. Підвівся, полегшено зітхнув і швидко увійшов у двері під вивіскою «Пиво-води», які щойно відчинила гладка літня жінка. «Три пива!» – викрикнув він на ходу.



Комунальна послуга

Працівник комунального відділу Валеріан Едуардович повертався з засідання о дванадцятій годині ночі. Він ішов затихлою вулицею і причіпливим поглядом людини, яка облаштовує місто, помічав, що вночі майже не видно табличок і плакатів, які закликають до чистоти, що сміттєві тумби розташовані несиметрично, що паркан, побілений вапном, має непристойний вигляд. Біля перехрестя Валеріан Едуардович покосив на зорі, але його раптом відволік шум, який створила автівка, що вивернула з-за повороту. Він метнувся вбік, туди ж повернуло авто. Валеріан Едуардович кинувся назад – автівка, верескнувши, повернула за ним. Він позадкував… Одна з вулиць уже кілька місяців була розтята вподовж глибокою канавою. Непідготовлений до цього, Валеріан Едуардович пережив не лише гостре відчуття несподіваності. Приємно, звалившись у чотириметрову яму, почутися живим і неушкодженим. Легкі забої тільки доповнюють щасливе відчуття буття. Від вогких мурів пахло вогкістю. Валеріан Едуардович живо уявив себе померлим у цій ямі, спина йому похолоділа, він бадьоро підскочив і потюпав довгим необлаштованим коридором.
- Там не вилізти, – несподівано почув Валеріан Едуардович хриплий голос. Назустріч йому йшла жива людина. Вона наближалася, і Валеріан Едуардович при місячному світлі розгледів високого чоловіка, худого і незграбного, як кінь Дон Кіхота. Запах, що супроводжував цього чоловіка, і запах сирої землі вкупі склали аромат винної пивнички.
- Здрастуйте! – тепло привітав він довготелесого чоловіка. – Ви давно тут?
- Точно не знаю, – відповів чоловік. – Котра година?
Валеріан Едуардович злякався.
- Уже дванадцята? Ого! Я подрімав трохи… – пояснив чоловік.
Незнаний громадянин наблизився на чотири метри до рівня моря тим самим шляхом, що й Валеріан Едуардович, але без стороннього впливу.
- Чорт забирай! – казав він. – Зламав би тут шию бодай один із комунальних працівників! Пів року стоїть ця пастка відкритою… Навіщо вони її викопали? Ну, тепер є матеріальчик… Я цього так не залишу! Я їх рознесу!
- Як ви їх рознесете? – обережно спитав розпалений працівник комунального відділу.
- Відомо, як. Для цього є періодична преса, – мовив той.
- От ви ж бо й раді старатися… – пробурчав занепокоєний Валеріан Едуардович.
- Старатись я ніколи не радий, – відповів незнайомець. – Ну постояла би ця траншея місяць, ну другий, а то ж немовби чекають на жертви…
- Але ж ми з вами цілі й неушкоджені? Але ж ви цілі? – мовив Валеріан Едуардович роздратовано.
- Це що означає: падайте на здоров’я, ласкаво просимо, так, чи що? – зловісно спитав невідомий.
- А що… Радикальний спосіб боротьби з алкоголіками… Хи-хи. Витверезник певною мірою…
- Ну-ну! Ти! Називаймо одне одного на «ти», тим більше я бачу, що ми одне одного не поважаємо, – розсердився співрозмовник.
Спільне нещастя робить друзями людей різних професій, різних характерів, різних ступенів користування комунальними послугами. Валеріан Едуардович і невідомий не стали друзям. Вони страшенно одне одному не сподобалися, смертельно полаялися. Коли вони вибралися з цієї ями, була глупа ніч. Численними неінвентаризованими ліхтариками мерехтіли зорі. Валеріан Едуардович озирнувся навкруги й раптом відчув, що життя чудове. Він бадьорою ходою попрямував додому, обдумуючи на ходу, як ліпше поставити завтра питання про траншеї та ями в міському відділі комунального господарства, аби не псувати настрою містянам.



Справжній студент

Старший викладач Лев Борисович Феніксов помисливо ставився до аудиторії, перед якою виступав з курсом лекцій про нову, відкриту давню мову. Йому здавалося, що більшість студентів надто молоді й несерйозні для того, аби вивчати цей якнайнеобхідніший предмет. Сам Феніксов – чоловік років тридцяти, сухорлявий, серйозний, неодружений – належав науці. А аудиторія на його лекціях належала самій собі. З перших же лекцій Феніксов обрав собі серед фізіономій, які видавалися йому байдужими й безтурботними, одне суворе, вдумливе обличчя і став читати після цього, дивлячись на це обличчя і звертаючись лише до нього. Студент Потішний своєю чергою кожної лекції не зводив очей з викладача. Коли випадало, що Потішного на заняттях не виявлялося, Феніксов неспокійним і підозрілим поглядом ковзав рядами й, збиваючись та нервуючи, усю лекцію читав, звертаючись до проходу між лавками. Але Потішний ходив на його лекції часто, і Феніксов говорив про нього багато доброго там, де розподіляють стипендії й назрівають скандали.
- Що не кажіть, на першому курсі, як на мене, розхристаний люд. Жартики, неувага… і, знаєте, навіть неповага до предмета і викладача, а я, знаєте, за це каратиму… Уявіть собі, бачу там лише одне уважне обличчя. Одразу видно – серйозний товариш. На нього навіть приємно дивитися. Відчутна справжня допитливість, повага… Повага цілковито необхідна. Ось він – справжній студент. Кажу про Потішного.
До сесії було ще далеко, і Феніксов довго б залишався при цій думці, якби не одна прикра вада Потішного. Цей студент був розсіяний. Він мав унікальну здібність, роблячи одну справу, думати про іншу. Так, купуючи цигарки, він думав про те, що треба кинути палити, або, відповідаючи на заліку, міркував про день і годину перескладання того ж заліку. Через розгубленість він, наприклад, усю зиму проходив у осінньому пальті й подеколи «забував» пообідати. Раз після лекції Феніксова, на якій викладач і студент удосталь намилувалися одне одним, Потішний, відчуваючи, що апетит долає в ньому розсіяність, пішов до студентської їдальні. У їдальні з тацею в руках туди-сюди сновигали молоді самообслуговувальники. Потішний накрив стіл, несвідомо схиляючись при цьому до вегетаріанства і думаючи про те, що цей обід неминуче потягне за собою вечерю. Хвилини зо дві чекав він біля віконця на тарілку з хлібом, потім отримав її та в задумі всівся… до чужого столу. Навіть навчене око старого екзаменатора, який приймав іспити в різні часи й при різних освітленнях, міг би сплутати ці два стола – однакові, з рівною кількістю страв. Накриті на одну персону й однаково сервіровані, ці столи відрізнялися лише тим, що повинно бути з’їдене. Отже, студентові Потішному випала нагода познайомитися зі смаком викладача Феніксова, до чого він, не зволікаючи, приступив. Сам Феніксов здивовано зупинився за спиною Потішного, ледве не випустивши з рук своєї тарілки з хлібом. До Потішного тимчасом підсів знайомий студент з іншого факультету – високий довговолосий дженджик із тих, які лазять через ґрати в сад пити пиво. Феніксов пішов би, якби між приятелями раптово не почалася розмова, яка настільки приголомшила Феніксова, що той машинально опустився на ближній стілець. Розмова була про нього, і не існувало на світі сил, які б могли завадити йому все вислухати. Аби це не занадто нагадувало підслуховування, Феніксов узяв ложку і почав сьорбати щі Потішного.
- …Розумієш, від першої ж лекції витріщився на мене, – казав Потішний, – і так увесь час. А я маю, ти знаєш, звичку дивитися в одну точку…
- Я теж, – зізнався приятель.
- Ну то я на нього і гляджу. Не слухаю, звичайно, а так, очі замилити… Хоч там як у мою заліковку потрібен його автограф…
Феніксов ледве не поперхнувся. Щі, які замовив студент, не припали йому до смаку. Вони віддавали окозамилюванням.
- Він читає таку нісенітницю, – вів далі Потішний, не зауважуючи того, що шніцель трохи пересмажений. – «Рцы черноокая, любишь ли мя?..» Сміх! Кому це треба? Уся ця наука складається з приміток і обмовок. Це, мовляв, ще не остаточно так, ще може бути й по-іншому, я, мовляв, ще про це парочку томів приготую. А про що? Дрібниця якась, нісенітниця!.. Феніксов побагровів, але продовжував займатися смаженими макаронами. «Немислимо! – думав він. – Який нахаба! Їсть мій обід і говорить такі речі. Почекай…»
- Та ось-бо – треба складати, – зітхнув Потішний, – узяв я в дівчат лекції, читаю сорок разів по одному місцю – нічого не розумію. Він сам теж ні бельмеса не розуміє.
Феніксову потемніло в очах, він залпом випив склянку чаю і скочив зі стільця… Наступні лекції він читав, потупивши погляд у свої конспекти: цілковито належав науці.



Дурниці

Де і коли зустрілися ці молоді люди, вам зовсім не обов’язково знати. Важливо лише знати, що зустрілися вони зовсім недавно і йшли тепер обіч тихою міською вулицею. Вересневий вечір був надзвичайно хороший. Увесь день ішов дощ, і сонце визирнуло лише перед самим заходом – забігло попрощатися, – і тепер над низькими парканами крізь лискуче листя мелькав його рожевий слід. По мокрому асфальту ковзали недавно запалені ліхтарі.
- Який вечір! Яке повітря! Навіть не знаю… Мені хочеться зробити зараз якусь дурість! – Дівчина зупинилася і, повернувшись до молодого чоловіка, продовжувала жартівливо і капризно: – Чому ви мовчите? Такого вечора негоже мовчати. Такого вечора треба говорити красиві й піднесені речі.
Справді-бо, настрій вона мала якщо не піднесений, то збуджений, через що, і так гарненька, ставала ще привабливішою. Нікітін, так звали її співрозмовника, усміхнувшись і зніяковівши, проказав:
- Я не поет, Лілю… Та коли ви хочете…
Обличчям Лілі ковзнула невловима усмішка. Так може говорити лише закоханий, і, певне, Нікітін вже був серйозно, непроглядно закоханий. Нікітін – студент, веселий, жвавий юнак, світловолосий і блакитноокий. Безтурботний власник безцінних скарбів молодості, він ще не ганявся за щастям сам, а наступив йому на п’яти ненавмисне. Зустріч із Лілею він вважав першою удачею свого життя, другою удачею для нього було б її поцілувати. Нікітіна легко зрозуміти, варто лише побачити цю дівчину. Її волосся могло розчулити, очі могли схвилювати, усмішка – оживити камінь і справити враження навіть на похмурого працівника відділу розлучень. Вулицю перетинала інша – велелюдна, галаслива, з трамвайною лінією та з вервечкою легкових автівок. Нікітін повернув був на неї, але Ліля раптом мовила:
- Не хочу сюди. Знаєте що? Сідаймо зараз у трамвай і поїдьмо кудись на околицю, у незнайоме місце, там зійдемо і повернемося пішки. Що, легковажно?!
- Не дуже, – відповів Нікітін. – Пропоную на край світу.
Але на трамвайній зупинці зібралася юрма, яка чисельністю нагадує скупчення поган під давнім Києвом, і Нікітін зупинив таксі, за що Ліля зупинила на ньому свій погляд, повний вдячності й уваги. Шофер, літній чоловік в учнівському кашкеті й з сигаретою в зубах, спитав не обертаючись:
- Куди?
- До Дерибасівської, – сказав щасливий Нікітін.
Дерибасівської в цьому місті ніколи не було. Шофер повернувся, поглянув на Нікітіна, роздивився усміхнену Лілю, але нічого не сказав і поїхав.
- Гайда за місто! – пояснив Нікітін.
Автівка прилаштувалася до ланцюжка «Москвичів» і «Перемог», повільно минула два перехрестя, повернула на третьому і стала набирати швидкість. На вулицях світла ставало дедалі менше, мимо ковзнув останній вогник якоїсь сторожки, і автівка вискочила на порожнє і рівне шосе, що розтинає темний нічний ліс. Нікітін невідривно дивився Ліді в обличчя. Місяць, невідь коли з’явившись, стрімко стрибав верхів’ями поближніх дерев, різав їхні темні силуети або летів у повітрі. Ліля стежила за ним, широко розплющивши очі, з якоюсь наївною увагою, і по її обличчю раз по раз несамовито струменіли тіні. Шосе ледве повернуло вбік, місяць почав відставати. Ліля, аби його побачити, мимоволі потяглася вбік Нікітіна, і той, більше не в змозі витримати, узяв її за плечі й двічі поцілував у губи.
- Розверніть автівку! – дзвінким голосом, який зривався від обурення й образи, скомандувала Ліля.
Шофер посміхнувся і збавив хід.
- Ви чули? – повторила Ліля.
- Лілю, послухайте… – тихо повторив Нікітін.
- Я з вами більше не розмовляю, – швидко перебила вона, – я вас більше не знаю.
Шофер зупинив автівку, повернувся і, нахабно підморгнувши Нікітіну, заговорив:
- Мав я кілька таких випадків, то декотрі дівчатка пішки звідси, перепрошую за вислів, тупали…
- Ах, он як! Відчиніть дверцята!
І Ліля, раптово схлипнувши, спробувала відчинити замкнені з її боку дверцята.
- Розвертайся! – грубо наказав Нікітін.
- Пропустіть мене. Я зійду, – мовила Ліля, звертаючись до Нікітіна.
Хоча в її очах світилися сльози, вона сказала це гордо і пихато. Але автівка вже розверталася, а Нікітін сидів не ворушачись і дивився просто перед собою. На зворотному шляху весь екіпаж витримував понуре мовчання, коли не лічити того, що Нікітін указував дорогу до Лілиного будинку. Вийшовши з автівки, Ліля мовчки попрямувала у двір. Нікітін кинувся за нею.
- Гей, хлопче! А заплатити! – налякано залопотів шофер.
- Чекай тут! – крикнув Нікітін.
Він наздогнав Лілю й опинився у класичній позиції закоханого – між коханою і дверима.
- Пустіть мене, – суворо мовила Ліля. – Ви жахлива людина. Ми ще ледве знайомі, а ви… Пустіть мене, я не хочу вас бачити.
- Не пущу, – заявив Нікітін розпачливо, – не пущу до того часу, поки ви не скажете, що не сердитеся.
- Йдіть, на вас чекає шофер, – сухо відповіла Ліля.
- Він чекатиме до того часу, поки ви не скажете, що не сердитеся на мене, – з опалу мовив Нікітін.
- У такому разі ви будете розорені…
Діалог затягнувся на півтори години. Нікітін говорив про те, що не хотів образити Лілю, що все вийшло попри його волю, освідчився, між іншим, у коханні й продовжував «облогу фортеці» з розпачем і впертістю, відповідними випадку. Ліля говорила про те, що ніхто в житті з нею ще так не поводився і що вона, напевне, ніколи не вибачить Нікітіну цієї грубості, а собі – дурості й легковажності, з якими вона сіла в автівку. Двічі у брамі з’являвся шофер, кричав: «Гей, хлопче!» – і, нечутно лаючись, зникав. З’явившись утретє, він крикнув: «Не менше пів бумаги!» – і пригрозив пальцем.
- Йдіть-ідіть, – усе ще глузливо мовила Ліля. – Ви пустите себе з торбами, а тоді звинувачуватимете мене.
- Вам не набридло? – скипав Нікітін. – До чого тут шофер і його таксі? Я можу оплатити в такому разі літак. Ясно це вам? Ви мерзнете – це інша річ. Скажіть, що ви мені пробачили… і я піду.
- Добре. Усе скажу завтра ввечері.
І глузливо додала:
- Тільки не приїжджайте, будь ласка, на таксі.
Таким чином можна вирвати навіть освідчення в коханні.
- До побачення!
- До побачення! – почулося вже за дверима.
Шофер нетерпляче походжав уподовж автівки.
- Їдьмо до мене… чи ліпше до моїх друзів. Там розрахуємося, – весело сказав Нікітін і, сильно брязнувши дверцятами, додав: – Жени!
Назавтра була неділя, і Ліля зранку пішла гостювати до своєї тітки, яка мешкала на околиці міста. Там, допомагаючи поливати капустяні грядки, Ліля з усіма подробицями описала вчорашній вечір.
- Нахаба, – виснувала добродушна Надія Іванівна, – найнатуральніший нахаба. Тиждень як знайомий з дівчиною – і вже такі жарти…
Надія Іванівна була жінка літня, самотня і добра. Найбільше на світі вона любила небогу, чай з малиновим варенням і розмови про моральність.
- Таких, люба, гнати треба, – вела вона далі. – Він часом не Едик? Мені чомусь здається, що всі Едики ходять у вузьких штанях і всі – негідники. Ти, Лілю, будь насторожі, ти ще зовсім дитина. Можеш наробити купу дурниць…
По обіді Ліля заснула на великому, наче стіл для гри у пінг-понг, ліжку Надії Іванівни. Їй наснився вчорашній водій таксі. Він прийшов до ґанку її будинку з букетом квітів і, знічено усміхаючись, пробурчав якісь ніжності. Ліля прокинулася і розсміялася. Зразу до спальні ввійшла Надія Іванівна.
- Ти вже не спиш? Нумо пити чай. І запросимо хлопця…
- Якого ще хлопця?
- А ген у дворі рубає дрова. Тут недалеко мешкає студент. По обіді приходить і каже: «Це вам, здається, потрібний дроворуб?» Як-то: мені давно потрібен – привезли два кубометри цурок, кому в мене їх рубати? Хлопець скромний, хороший, не який-небудь Едик. Скільки, питаю, за роботу? Не знаю, каже, скільки дасте. Я людина гуманна, мені б, каже, побавитися. І от вже три години бавиться.
Вони вийшли до іншої кімнати, вікна якої виходили у двір. Посеред двору без сорочки стояв Нікітін і махав важким колуном. На його широких засмаглих плечах вигравали сонячні зайчики. Ліля спалахнула і сховалася за Надію Іванівну.
- Ось хлопець! Не те що катаються там усілякі на таксі, – не вгавала стара.
- Не треба його кликати пити чай, – ледве мовила Ліля.
- Як хочеш, – проказала Надія Іванівна і пішла в кухню. Притулившись до підвіконня, Ліля продовжувала дивитися у двір…
Увечері Нікітін і Ліля знову блукали красивими й тихими вулицями міста. Про вчорашнє вони чомусь не розмовляли, і лише, прощаючись, Нікітін запитав:
- Ви пробачили мені вчорашнє?
- Я пробачила тобі, – тихо мовила Ліля, – і боюся, що, коли це повториться, пробачу ще…



Ревнощі

Вона невродлива. Знаю це ліпше за інших. Не відразу знайдеш інше таке ж округле обличчя і такі безбарвні очі. Коротка зачіска на її голові має вигляд тяжкого каліцтва. Вона нерозумна. Про це говорять її постійний перелякано-питальний погляд і могутня відраза до грубих книжок і серйозних розмов. Жарти ображають її, а сміється вона зазвичай без усілякої причини. Найщиріші її думки – це думки, які вона висловлює мимоволі. При всьому цьому вона зарозуміла. Упевнена, що по життю її повинні пронести на руках. Вона капризна, дріб’язкова, злопам’ятна тощо і тощо. І те, що я ходжу з нею під руку, дарую квіти й не можу прожити без неї жодного вечора, – жорстоке сумне безглуздя. Маю двадцять чотири роки, я справжнісінький інженер-електрик, не пишу віршів, не штовхаюся по квитки на концерти заїжджих тенорів, – скажіть, чому мені дісталася така жалюгідна, хлопчача роль? Наше знайомство, це фатальне непорозуміння, відбулося тільки тому, що одного разу, бажаючи насолити своєму ворогові, я провів її з театру замість нього. Дорогою вона без кінця тріщала про нього, і я вирішив провести її ще раз. Не знаю, як це сталося, але непомітно для себе я з голови до ніг був обплутаний ревнощами. Щонайбільш, як кажуть, глухими й сліпими. Коли ми залишаємося самі, мені з нею нудно. Ми мовчимо або робимо кожен свою справу. Я читаю або палю і думаю, вона годинами сидить на кушетці та, я певен, годинами ні про що не думає. І мовчить – мовчить. А коли щось скаже, то це буде така дурниця, що мені стає незручно, хочеться піти. Але от вона підводиться з кушетки й, трусонувши своєю чоловічою зачіскою, каже:
- Як я хочу танцювати! Ходімо сьогодні на вечір.
І з цього моменту вона в моїх очах перетворюється. Її слова стають розумними й значущими, очі – темними й бездонними, голос стає дивовижним.
- Не підемо, нізащо не підемо, – тверджу я.
Але ми йдемо, і я кажу їй найніжніші слова, на які здатен. У залі ловлю кожен її погляд, кожне слово, стежу за кожним її рухом. «Кого вона побачила? Кому всміхнулася? Хто цей вродливий хлопець? Невже він підійде сюди?» Буває, він підходить, і вона, усміхаючись найпрекраснішою усмішкою на світі, просить у мене дозволу потанцювати, і найненависніша мені людина опускає свою руку на її талію, і вони зникають у юрмі. І тоді мені паморочиться голова, палає обличчя, серце от-от вибухне. Мені хочеться розкидати танцювальників, вирвати її з рук партнера, схопити її й бігти з нею кудись далеко, від цієї безлічі очей, усмішок і облич…



Кінець роману

Вокзалу жодного немає, бо ще немає міста. Є звичайна станція – маленька, дерев’яна, пофарбована в жовтий колір. У залі очікування всього три лавки. На одній з них влаштувалися дві моторні старі з кошиками, на другій спить, звісивши ноги й однією рукою торкаючись підлоги, величезний дядько в тілогрійці. На третій лавці сидить дівчина в сірому плащі, гарненька, з великими серйозними очима. У цих очах – неспокій і навіть страждання. Нічого дивного, якщо вона от-от заплаче. Обіч сидить, розвалившись і закинувши ногу на ногу, широкоплечий хлопець. Насунуте на чоло сіре кепі кидає тінь на його очі. Добре видно лише великого правильного носа і чималі розслаблені губи. Важкі руки кинуті на лавку. Така поза існує спеціально для вираження втомленості, недбалості й байдужості. Біля його ніг стоїть важелезна чорна валіза.
- Миколо, ти не поїдеш сьогодні. Чуєш, не поїдеш, – шепоче дівчина, боязко торкаючись його руки.
- Чому маю їхати завтра?
- Ані завтра, ані післязавтра не маєш їхати.
У її голосі і прохання, і вимога, і надія. Він піднімає комір, устає, бере валізу.
- Вийдімо звідси.
Під ногами похрустує листя облетілих тополь, з рейок бризкають холодні місячні іскри, далі, за платформами й чагарником, чорніє зубчатий обрій лісистої сопки. І вся тиха голуба осіння ніч повна очікування і неспокою.
- Можливо, ти все-таки поїдеш зі мною?
- Ні, не можу. І ти не повинен їхати… Я перестану тебе кохати. Кохаю тебе тут… розумного, сильного. А ти… Якщо ти поїдеш, я не зможу тебе кохати.
Він посміхається.
- Яка ти ще дівчинка… Що ж бо, залишайся. Звичайно, залишайся. І от що… Поговорімо відверто. Хочу, аби ти зрозуміла, що нічого не втрачаєш. Для тебе навіть добре, що я чухраю… Ми з тобою різні, як сосна і береза. Ти вся якась блакитна, рожева і… дурна. Поговорімо відверто. Я з тобою ніколи не говорив відверто. Я ошукував тебе. Винен, звичайно… а втім, усі ми одне перед одним винні. Зараз, на прощання, хочу признатися тобі в тому, що я кохаю себе. Кохаю самого себе – і це найщиріша моя прив’язаність. Мені подобається дбати про себе, оточувати себе увагою, вигóдами. Тут мені заважають це робити. І мені набридло. Мене не влаштовує це ваше дурнувате «буде». Помешкання буде, театр буде, місто буде. Коли, питаю? Я зараз молодий, розумієш, мені все це потрібне зараз.
- Ти кажеш неправду… Ти так не думаєш. Адже ти приїхав сюди…
- Сюди я приїхав заробити, ну й… через цікавість. Грошей тут пристойних немає, мою цікавість задоволено. Магнітна гора мене більше не притягує. Щасти вам залишатися, фанатики, романтики! Мошку, грязюку і морози залишаю у ваше розпорядження. З собою везу лише ніжну пам'ять про них.
Мимо тягнуться дві старі з кошиками. Гучно позіхаючи, проходить дядько в тілогрійці. Надійшов потяг.
- Ну от, карету подано. Прощавай, і як назавжди, то назавжди прощавай, як мовив один кульгавий старий. Він писав занепадницькі вірші, багато їздив, але ніде не прописувався.
Він робить до неї крок і замовкає. Місяць не в змозі приховати її блідоти, тремтять губи, вологі очі блищать… Усе вкупі це – біль, горе, сум’яття. Він бере її за плечі й швидко, ласкаво, наполегливо каже:
- Ти поїдеш зі мною! Негайно! Будь розумницею… Якщо кохаєш мене – поїдеш. І не треба більше дурниць про повітряний замок біля Магнітної гори. Подумай, аби бути щасливим, необов’язково будувати нове місто. Є багато готових міст. Ну?..
Потяг здригається і повільно повзе вподовж перону.
- Ні… не можу, – шепоче вона.
Його обличчя стає жорстким і зарозумілим.
- Тоді прощавай, – каже він і встрибує в тамбур. Розчинені двері тамбура одразу ж затягує гладка фігура жінки-провідниці.
- Покотив соколик, – вискнула провідниця, – шукай, дівко, іншого.
Швидко прогорів червоний вогник останнього вагона, і от вже завмирає стукіт коліс. І відразу стає нестерпно тихо. Чутно, як б’ється серце. До місяця скрадається важка чорна хмара. Сутеніє. Дівчина йде від станції вгору, туди, де світяться вікна селища. Кроки сиротливо шурхають по сухій траві. У розплющених очах – сльози, і крізь їхню пелену ростуть і заповнюють увесь погляд суцільною неясною загравою вогні майбутнього міста.



Успіх

Цього разу я мав зіграти негідника. По ходу дії мусив відмовитися од матері, спекулювати шикарною білизною, обмовляти, дворушничати, зламати два сейфи й ошукати кількох дівчат. Наприкінці п’єси по мене приходило відразу три міліціонери. Мій герой був такий мерзотник, що я сам сумнівався в його правдоподібності. Але мене мар’яжили [3] на епізодичних ролях, а тут нарешті дали солідну роль. Режисер довго придивлявся до мене і раптом мовив: «З вас, як на мене, вийде неабиякий падлюка». І от – роль моя! Кому не потрібен успіх? Артистам він потрібен особливо. Без нього артист чахне, стає заздрісником та інтриганом. А мені, молодому, початківцеві, успіх потрібен як повітря. За два дні до прем’єри я ходив кімнатою й твердив свою роль. О дванадцятій годині прийшла Марієчка, наш декоратор. Вона слухала мене за дверима і вбігла до моєї кімнати, сміючись і оплескуючи.
- Браво! Браво! Ти неповторний! Ти страшний! Браво… Тільки знаєш, надто ж бо… Твій герой – таке чудовисько, що якось… Чи бувають такі в житті? Вічно тобі дають казна-що! То проїжджий, то перехожий, то бешкетник, то дженджик, а тепер – щось запаморочливе… Але годі. Збирайся, тобі треба провітритись.
Дивлячись на Марієчку, на її блискотливі очі, веселе променисте волосся, слухаючи її щебетання, забуваю всі клопоти й думаю лише про те, який я щасливий. Марієчка – моя наречена.
- І от що! Приїхала мама. Не виляй. Ти з нею мусиш познайомитися. Вона хоче тебе бачити. Отож – гайда!
Я не противився. Був відмінний день, і мені самому хотілося прогулятись містом. Я надів краватку, прихопив пальто, капелюха, і ми вибігли надвір. Уночі падав сніг, але до обіду почорнів і підтанув. Було тепло, і, хоча стояв листопад, усе дуже нагадувало весну. Я дбайливо тримав Марієччин лікоть, і чи не однаково – осінь була чи весна – я був щасливий. Хотілося утнути щось легковажне і веселе.
- Ти будеш увічливий, – казала Марієчка, – старайся видатись солідним, розсудливим. Тобі це нічого не вартує – ти артист. Що-небудь збреши.
- Як! Ще одна роль? І, здається, роль скромної, заздалегідь позитивної молодої людини. Марієчко, пожалій мене, я цього не репетирував.
Я вже уявляв собі всі неминучі незручні моменти, заминки, паузи, як раптом мене осяяло. «Зіграю-но перед мамунею свого негідника, – подумав я, – а тоді поясню. Буде весело, невимушено, заразом прорепетирую і погляну, як воно – на свіжу людину». Я був задоволений своєю вигадкою, і мені стало смішно завчасу. У такому настрої я постав перед Марійчиною мамунею. І от я та Варвара Семенівна сидимо одне перед одним у світлій кімнатці, завішаній і заставленій етюдами.
- Гляди-бо, – шепнула мені Марусенька, – я хочу, аби ти їй сподобався.
І втекла на кухню. Мамуня – ще нестара миловидна жінка, схожа, втім, на гуску. Довга шия, вузькі плечі, біла блузка і суворий, навіть пихатий вираз обличчя. Хвилину ми мовчали. Я б давно вже зніяковів, але не такий мій герой.
- Я дуже рада, що ми познайомилися, – мовила врешті мамуня.
- Так, – відповідаю, – це не зайве.
І знову мовчання. Чути лише, як Марусенька бриньчить на кухні каструлями. «Почну, – вирішив я, – ошелешу зразу. Я відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу і почав:
- Ми, Варваро Семенівно, люди розумні й не гратимемо в темну. Я одружуся з вашою дочкою. Не треба істерик, сліз, захватів теж не треба. Обійдімося без вигуків, окликів та інших виявів почуттів. Бережіть нерви… Питань ви мені теж не ставте. Сам усе поясню. Ви хочете знати, хто я такий. Ви, звичайно, чули, що мене вважають тут… як би це вам сказати… непорядною людиною. Це дурниці. Мені заздрять. Заздрять моєму вмінню жити.
- Артистам завжди заздрять, – сказала раптом мамуня.
На мій подив, на її обличчі не було збентеження. Суворість раптово сповзла з її губ, а трохи підняті брови лише означали легкий подив і цікавість.
- Так, я артист, – вів я далі, – чому б мені не бути артистом, якщо за це непогано платять? Але можу бути і бухгалтером, і швейцаром у ресторані, і директором лазні – тільки заплатіть мені більше… Звичайно, отримувати й дурень може. Я така людина, що мені ніколи ніхто не дасть, якщо сам не візьму. Але сам візьму обов’язково. Навіщо я одружуся з вашою дочкою? Ваша дочка мені, звичайно, подобається. Вона… нівроку… шик, екстра, прима. Але річ не в цім…
Я нахабно позіхнув і скоса глянув на мамуню. Та сиділа сумирно. Вона не збиралася зомлівати, учиняти істерику і навіть не перебивала мене. Мені здалося, що вона дивиться на мене уважно, з теплотою. Такі очі бувають у доброго вчителя, коли він дивиться на здібного малюка. «Дивно, – подумав я, – її, певне, нічим не пробити».
- Річ, звісно, не в тім, що я не можу жити без вашої дочки. Можу без неї жити. Ми знайомі всього два тижні, але цього цілком достатньо для того, аби відчути взаємну вигоду. Марусенька житиме розкішно, модою заправлятиме. З другого боку, мені необхідний зв’язок із культурними людьми… із запитами. Нині я й сам артист, але, щойно ми одружимося, піду з театру. У театрі не розвернутися. Перейду в яку-небудь солідну установу з дебетом-кредитом. Наприклад, до комісійної крамниці – на простір.
«Чому вона мене не прожене?» – дивувавсь я.
- Я викладаю вам усе щиросердно, бо певен, що ви розумна жінка і любите свою дочку. Подобаюся вам чи не подобаюся – це не має жодного значення. Марусенька від мене нікуди не подінеться. Я хотів би, аби ви зрозуміли, що ваша дочка перебуває в міцних руках.
Я помовчав, пройшовся кімнатою і сказав, гидко посміхаючись:
- Між іншим, у нас із Марусенькою все зайшло дуже далеко… Ви можете нас привітати суто формально… постфактум, так би мовити, – ви мене розумієте…
Мамуня не зблідла, не скочила, не затупала ногами, а, дивна річ, вона усміхалася. «Колода – не жінка. Ну, я тебе доконаю!» – розізливсь я.
- Мені зараз потрібні гроші, – я продовжував якомога нахабніше, – для однієї справенції. І ви мені їх дасте… Якщо ви мені відмовите, я не можу одружитися з вашою дочкою. Дуже вільно… Я-бо все можу.
По цих словах я чекав чого завгодно, тільки не того, що сталося. Я не повірив своїм вухам. Мамуня спитала мене голосом, повним уваги й люб’язності.
- Скільки вам треба?
- Тисяча, – мовив я спантеличений: більше грати не міг.
- Звичайно, я вас виручу, – усміхнено сказала вона і подріботіла до іншої кімнати.
Увійшла Марусенька.
- Обід готовий… Що таке ти їй говорив? Вона в захваті від тебе. «Це, каже, те, що тобі треба. З таким чоловіком, каже, сто років жити можна. Він – чудовий. Але скажи йому, аби був обережніший. Він, каже, молодий, гарячий. Тож чим ти її зачарував?
У глибокій задумі я опустився на стілець.
«Так, це успіх», – думав я, з тривогою вдивляючись у безневинні очі Марусеньки.



На п’єдесталі

Наприкінці Пригорської вулиці – подія. На високому кам’яному мурі будинку, який споруджується, стоїть людина, жестикулюючи і щось говорячи. Перехожі зупиняються і хоч-не-хоч побільшують уже зібрану біля муру юрму.
- Що там?
- Напевне, хлопець.
Та це не хлопець. Це Семен Васильович Жучкін, різнороб, якого звільняють із різних робіт за пияцтво. На п’ятнадцятиметрову стіну його загнав п’яний кураж. Тверезий Жучкін – хмура, замкнена людина, яка заговорює лише для того, аби лаятися і грубіянити. Лаючись багато й охоче, він згадує чужих матерів частіше, аніж того бажають самі чужі. Усю решту часу Жучкін зловісно мовчить. І, мабуть, аби не гнітити суспільство своїм тяжким характером, він уникає бути тверезим. Хмеліє він швидко, і вкупі зі сп’янінням до нього приходять невимушеність і якась маніакальна комунікабельність. Інстинкт самозбереження тягне його до незнайомих людей; тоді він із меншим ризиком може нав’язуватися у друзі, наживати ворогів і викликати співчуття до своєї оплакуваної п’яними слізьми долі. Йому однаково: жалітися, плакати, дорікати чи погрожувати – аби лише бути увесь час на очах у людей. Ця хвороблива потреба товариства настільки велика, що, здається, така людина кинула б пити, якби щоразу після випивки залишати її саму. Але цього разу він у сназі. При його фантазії кам’яний мур у людному місці – для нього сьоме небо. Він усвідомлює, що це кульмінація, що йому вже ніколи не зібрати стільки людей, зацікавлених його долею. Стоїть він, з п’яною грацією та претензією на монументальність, притримуючись однією рукою за залізний прут, який стирчить зі стіни.
- Чого зібралися? – каже він пихато. – Не бачили п’яного пролетаря? Дивіться!
І злегка надриває сорочку на своїх грудях.
- Чого іржете, курчата жовтороті? – звертається він до двох молодих людей. – Що, смішно?
- Ти навіщо туди заліз? Адже п’яний, звалишся. Злізай! – каже товстий дядько з портфелем.
- Сміються! – вів далі Жучкін. – Я їх боронив, коли… коли їх ще не було. Воював… хворобу отримав, а вони зуби щирять… е-ех!
Насправді Жучкін ніколи не воював, коли не рахувати, що його колись повоювали пляшкою по голові. Дружина дядька з портфелем, повна чутлива жінка, метушиться і тараторить:
- Що ж таке, він може впасти, він-бо п’яненький. Чоловіки, що ж ви стоїте, чоловіки!
- Злізай, чуєш, злізь! Звалишся, дурню, – басують чоловіки.
- Звалюся, – тремтливим голосом говорить Жучкін.
На молодих людей, які були знову зібралися розсміятись, шикають і докоряють: «Усе б зуби шкірили, тут, можливо, трагедія…»
- Звалюся! – урочисто і плаксиво повторює Жучкін. – Що мені! Боровся, нічого не шкодував… сміються… звалюся… Ану, розступіться!
Унизу сум’яття. Жінки розбігаються.
- Тікайте! – упивається Жучкін. – Свідками не хочете!
- Довели людину! – лунає з юрми глухий анонімний голос.
- Чоловіки! – вигукує дружина дядька з портфелем. Подія так захопила її, що вона зашарілася, погарнішала і, можливо, навіть помолоділа. – Людина може загинути!
Молоді люди підходять до муру, до дерев’яного трапа. Але Жучкін кричить:
- Куди повзете? Не підходь – зразу стрибну!
Молоді люди відступають.
- Ану, спускайся! – суворо командує міліціонер, прийшовши. – Спускайся хутко, а то…
- Послухайте, так не можна, – накидається на міліціонера дружина дядька з портфелем. – Адже він кинеться… так не можна. Треба зважати на стан… Ви не людяні. Його треба переконати.
- Треба переконати, – нахабно повторює Жучкін. – Вони звикли тут…
Міліціонер, молодий, ще недавно сором’язливий хлопець, розгублюється і не розуміє. І Жучкіна переконують. А він кілька разів поривається впасти долу, дориває на собі сорочку, хникає, виє, гарчить… У цей час до стіни наближається старшина міліції Василь Васильович Милих. Жучкіна він знає давно і добре знайомий з його звичками.
- Стрибай! Давай стрибай! Ну! – кричить Милих.
Жучків утягує голову в плечі, закутується в сорочку, щулиться і зникає з авансцени.
- Та хіба він стрибне! – каже Милих із жалем.
За хвилину Жучкін унизу. Тепер його можна добре розгледіти. Зблизька має вигляд жалюгідний, боягузливий, як вигляд кота-шкідника, котрого господиня не годує, а лише б’є. Він буркоче:
- Я, Василю Васильовичу, нічого такого… це я так… провітритися.
- Ми тебе провентилюємо, – обіцяє Милих і раптово звертається до дружини дядька з портфелем: – Громадянко, пройдіть , будь ласка… для засвідчення акту бешкетування.
- Нам, знаєте, нíколи… вибачте, візьміть когось іншого, – намагається ухилитись жінка.
- Нічого. Це ненадовго. Пройдімо-пройдімо, – наполягає Милих і, звертаючись до Жучкіна, цідить крізь зуби: – Зверни увагу, порядним людям неприємно з тобою йти.
Дружина дядька з портфелем морщиться, знизує плечима і – нічого не вдіяти – йде услід за Жучкіним та міліціонером. До неї прилаштовується її невдоволений чоловік.
- Бешкетників ведуть, – каже хтось на вулиці.



Замети

Ані куща, ні пригорка, навіть телеграфних стовпів немає поруч. Лише море снігу; тужливо рівне, мертве море. Вузька синя дорога заціпеніла, і здається, нікуди не приведе. Дорогу освітлює маленький тьмяний місяць. Змерзлий, жалюгідний, він, здається, чекає не дочекається кінця свого чергування. А там, де зливаються небо і сніг, – пітьма. Потрапте в таке місце, пройдіться цією дорогою вночі, і ви зрозумієте, щó є самота. Різке, неприродно гучне скрипіння власних кроків мовби підганяє Віроньку Фролову, учительку, вона йде швидко, майже біжить. Час від часу озирається, дорога грузне в імлі, і Віроньці здається моторошним припущення повернутися, опинитися там, де вона щойно пройшла. Але і мороз, і вовки, і три кілометри попереду – усе це дурниці… У Віри Андріївни горе. Її ошукали. Вона довго не вірила, що її обманювали, але сьогодні на станції, куди приходила його зустрічати, усе зрозуміла. У кожному листі він обіцяв приїхати на Новий рік. Щоправда, листів не було вже давно, але хто міг заборонити Віроньці сподіватися. Тепер усе скінчено. «Дурненька-дурненька, – лаяла вона себе, – давно треба було зрозуміти: таких, як ти, багато, і вони там, поруч… Навіщо йому кудись їздити?» Особливо кривдно їй ставало, коли згадувала, як він пів року тому проводжав її сюди, до Степанівки. Сварка, ніжності, умовляння – усе, що було тоді на пероні, усе те, виявляється, ошуканство. Ніжних почуттів вистачило лише на три листи… Десь осторонь почулося собаче гавкання і тріщання двигунця колгоспної електростанції, дорога повернула туди, і за пів години Віронька йшла вже повз перші оселі Степанівки. Ніхто в селі не спить, усюди горить світло, але на вулиці безлюдно. З великого будинку з тополею-маною над дахом хтось вийшов. У двері вирвалися недоладні голоси, над якими звився один пронизливо-радісний, жіночий: «Парней так многа халастых…» [4] – і знову тихо. Віронька згадала, що в цьому будинку мешкає її учень Коля Лохов, смішний, великоголовий хлопчик, який другу чверть має двійку з арифметики. Від ґанку клубу, оздобленого ялиновими гілками, яскраво освітленого, відокремилася постать. Гучно скриплячи бурками, постать наблизилася, і Віронька впізнала рахівника Федю. Розгледівши, що Віронька проходить мимо, Федя заступив їй дорогу.
- От, будь ласка, щойно вийшов, стою, палю – і ви… Це, можна сказати, доля. Зайдіть, Віро Андріївно. Що характерно, танці почалися, музика, товариство культурне.
Федя – модник. Недавно він їздив до міста і купив там чорну папаху. В усьому колгоспі існує лише дві пари бурок – у голові й у Феді. Він це усвідомлює і носить їх гідно – тільки по святах і вихідних днях.
- Зайдімо, чесне слово, – чіпляється Федя.
- Ні-ні, Федю, йди веселитися. Я додому.
- Мої дружки вже всі понапивалися, а я от… увесь вечір шукав вас. Коли не секрет, де ви були, Віро Андріївно?
- Ходила на побачення. Прощавай, Федю.
Через оселю від клубу – невелика дерев’яна школа. Світиться лише одне вікно. То не спить Михайло Зарипович, шкільний сторож, сумно-старий, давно самотній. Віронька мешкає тут-таки, у шкільній прибудові. У своїй кімнатці, не роздягаючись, вона сідає біля теплої голландки й довго дивиться у срібні вікна. На столі пляшка вина, дві променисті чарки. Дванадцята година. «Напевне, він зараз у білій сорочці, у красивій краватці когось слухає, комусь усміхається. Де він тепер? Та мало де… Місто велике… а я маленька… Покликати кого-небудь… Зарипича покликати?» Віронька збігала і запросила сторожа.
- Ви сам, і я сама, – мовила вона, – привітаймо Новий рік разом.
- Кому новий, а кому, може, останній, – сказав старий, але, звичайно, погодився.
За п’ять хвилин він з’явився, статечно роздягнувся, пригладив бороду і сів просто до столу.
- Чого ж ти сама? – спитав старий, спостерігаючи за Віронькою ласкавим цікавим поглядом. – До клубу тобі треба. Федір тут ціленький вечір крутився. Усе цікавився.
- Причому тут Федір? Ошукали мене, Михайле Зариповичу. Обіцяли приїхати сьогодні й ошукали.
- Як-то
- Отак-то…
Зарипич співчутливо насупився. Віронька не витримала: перериваючись і схлипуючи, вона розповіла старому про своє нещастя. Той слухав, перепитував, випив чарку, налив другу.
- То, може, приїхати неможливо було, – мовив він.
- Не вірю, що неможливо було. Не втішайте мене, і вам не вірю.
Віронька відвернулася од столу, поклала руку на спинку стільця, зронила на руки голову і стихла. Зарипичу стало жаль її. Як заспокоїти людину, він добре знав, бо сам потребував утіхи.
- Чого побиватися? – розпочав він суворо. – З кожним буває. Буває і минає. І в тебе мине. Ще, гляди… побачитеся… А куди ви подінетеся? Зірки, наприклад, візьмімо, над нами одні й ті самі… Куди подінетеся. – Старий захопився і став оповідати своє життя. Коли він поглянув на годинник, була вже за дві хвилини дванадцята. Віронька мовчала. Зарипич занепокоївся.
- Андріївно! – покликав він.
Вона не відповіла. Зарипич підвівся і зазирнув їй в обличчя.
- От тобі на! Спить-бо дівка… Господи, цокнутися буде ні з ким!
Вона справді спала. Світле пасмо ворушилося на щоці від рівного подиху. Невідомо, що снилося Віроньці, – вона усміхалася. Старий хотів розбудити її, але передумав.
- Ач ти яка… – пробурчав він, – намаялася… Нехай спить, що ж бо…
Старий довго дивився Віроньці в обличчя, потім, наче спохватившись, випив чарку, покосив на годинник, одягнувся і тихо вийшов. Імла розсіялася, місяць, у матовому віночку, пронизливо яскравий, висів майже над головою, з’явилися зірки. Біля хвіртки маячив уже підхмелений Федя.
- А, лунатику! Усе крутишся тут… Ну-ну. Ач, вирядився… А не мерзнеш ти в цьому ковпаку, га? Не холодно тобі?..
- Ви, Михайле Зариповичу, стара людина, а то б я з вас за такі слова зробив щось таке… Жоден інженер за кресленнями не зібрав би. Але я не щодо цього… Віра Андріївна нині чим займається?
- Дурень ти, Федьку. Спить вона.
- Як то – спить? Дівчина сумує, а вам усе – «спить». Жодних ви тонкощів не розумієте.
- Спить, кажу…Спить, і лишень.
Старий зітхнув, загорнувся в кожух і пішов геть.



Ендшпіль

Над територією відпочинкового будинку висить несамовите пообіднє сонце. Спекота. Сосни потьмяніли, їхня зелень не лощиться здоровим, молодим блиском. Гілки беріз зовсім поникли, згорнулися і схожі тепер на потріпані віники. Відпочивальники, напівроздягнені, прикриваючи голови газетними ковпаками, рятуються від задухи й спеки втечею на озеро, до гаю. Будь-яка кімната дерев’яного корпусу являє собою пекло, душогубку, знаряддя катувань. Нікому не спаде на гадку в цей час шукати когось у кімнатах. Тим не менше корпус не порожній. У дев’ятій кімнаті бухгалтер Козьмін і столяр Крикунов розпивають пляшку «ялівцевої», у сімнадцятій кімнаті, здається, хтось спить, а в коридорі на підвіконні грають у шахи адміністратор Ільїн і студент Сомов. «Ялівцева» і сон у цьому випадку слабкість, пристрасть, потреба організмів. Інша річ шахи. Можна з шаховою дошкою піти на повітря, кудись у тінь, до води. Але Ільїн і Сомов надумали грати саме тут і, знемагаючи від спеки, щохвилини прикладаючись до бачка з водою, який стоїть у коридорі, тягнуть свою партію.
- Федоре Якимичу, бачу, вам жарко. Ви плюньте – ідіть купатися. На нічию я згоден. Ідіть, чесне слово, мені навіть соромно…
- А ви?
- Ви на мене уваги не звертайте. Зганяю вагу… І взагалі не люблю себе розпускати. Гноблю, вибачте, своє тіло.
Сомов хлопець із манерами, з недбалістю в голосі й рухах. Він то застібає, то розстібає свою темно-червону сорочку. Вона модна, вже поношена, трохи залита дорогим вином. Його партнер чоловік років тридцяти п’яти, високий, з помітною зовнішністю. Має красивий, закрадливий баритон.
- Скупатися б не завадило. Але таскатися до озера… Ліньки. Убийте мене, ліньки!
Студент, перегграючи Ільїна, який з настільних ігор найбільше просунувся у преферансі, делікатно позіхнув і спитав:
- Ну як, Федоре Якимичу, ви ще не шкодуєте, що приїхали сюди? Нудно ж бо, га?
Ільїн співчутливо поморщився.
- Та, мабуть, нудно… Але нічого. Усі ми маємо тут заняття: розлінуватися, погладшати кілограмів на п’ять і років на два помолодіти.
- Е! Мені все це ні до чого…
- От вам і нудно.
- Вам шах, Федоре Якимичу… Так, огряднішати-бо у відпочинкових будинках прийнято. Сливе кожен уважає за свій обов’язок честі погладшати. Повертається потім додому – хизується. Навіть непристойно – буцімто люди приїжджають зумисне від’їдатися. Ще туди-сюди літнім і відповідальним. Але ж дівчатам! Запливуть, зледащіють… Неподобство, як хочете! Он та… як її… Вербова, гадаю, має таку тенденцію… До речі, як вам вона, Федоре Якимичу?
Ільїн відповідав неохоче, намагаючись не відривати думок од дошки.
- Вербова… Вербова. Ах так! Вербова! Ця білява, усе в ситцях викрашається? Та як вам сказати… Гарненька. Навіть колоритна… так би мовити, у певному жанрі. Але нічого особливого не бачу. Вона якось занадто, знаєте… Мені здається, у ній є щось не дуже… щось відразливе… а втім, не знаю. Ви, звичайно, маєте щодо цього свою думку.
- Так-так, – зрадів Сомов, – саме щось відразливе. Я теж одразу це помітив. Але ж далеко не красуня, га? А зауважили, як тримається? Як прима-балерина. Розумієте? Уранці виходимо з їдальні, вона попереду йде. Ну жарти тут, звичайно, натяки, алегорії… зумисне. Вона, бачте, повела плечиком – отак… і повернула вбік. А їй треба було прямо йти. Розумієте? Терпіти не можу зарозумілих жінок. Адже це шкідливе явище. Парадокс. До того ж очі має, здається, зелені, ви помітили?
- Ні. Знаєте, мене такі мало цікавлять. Не люблю таких… Оголошую шах.
Сомов закинув ногу на ногу і заговорив знову:
- У зовнішності цієї самої Вербової все якось, я сказав би, перебільшене. Приємно, звичайно, коли ніс трохи кирпою. Трохи! Адже приємно, Федоре Якимичу? А в неї це занадто. Як у ляльки.
- А уявіть її за двадцять років! Старою уявіть. Жах. От-от сяде на мітлу – і… фіть! Або дерево гризти. Ха-ха-ха!
- Так! Учора, коли всі зібралися тут побалакати, вона дві години просиділа в бібліотеці! Скажіть, що там жінка так довго має робити!
- Навчатися. З її зовнішністю – навчатися. Це єдиний вихід…
Партія тимчасом добігала кінця. Партія виходила неблискуча. Але партнери були одне одним надзвичайно задоволені й мимоволі усміхалися, як роблять люди, котрі відчули взаємоповагу.
- Вона, я чув, дисертацію пише. І треба ж!
- Ну, для жінки це остання річ.
Цієї самої хвилини двері сімнадцятої кімнати відчинилися і в кімнаті з’явилася Вербова, весела і виклично гарненька. Партнери змінилася на виду і чомусь обидва скочили на ноги.
- От, будь ласка, – мовив студент, – погляньте… Підійду зараз до неї й скажу що-небудь, зухвале щось.
І він рушив до неї. Але Ільїн схопив його за руку.
- Ні, це я скажу їй щось зухвале.
Вербова тимчасом замкнула свою кімнату і побігла коридором. Помітивши Сомова й Ільїна, вона усміхнулася.
- Шахи! У таку погоду! Ви диваки.
- А ви… – почав Сомов.
- А я йду кататися на човні.
- Візьміть мене з собою, – раптово мовив Ільїн, – я веслую, наче пірат.
- О! Я взяла б вас, але на мене там чекають. – Вона поглянула на годинник. – Вже човен узято. Щасти! – І вона помахала сумочкою.
- Ви, Федоре Якимичу, шулер, – сказав Сомов, коли вона пішла.
- Хлопчисько! – прошипів Ільїн, збираючи шахи.
І вони розсталися, аби ніколи більше не зустрічатися.



Тополі

Я бачив її лише раз. Можливо, тому кохаю її все життя. Зовсім такий само, як зараз, був вечір. Таке само пронизливо-синє повітря, так само виблискували вмерзлі в калюжі вогні ліхтарів, ці ж самі тополі – кострубаті чорні велети, які назавжди загрузли в синяві. Старі садові ґрати й сам сад – темні плями сосон, сірі павутини беріз, непомітні акації, німа вуличка. І над усім цим – тополі. Тоді я був безтурботний студент, нині маю сорок три. А тополі все ті самі, й,здається, ніколи вони не могли бути тонкошкурими, блідо-зеленими саджанцями. Той самий від них запах – солодка, липкувата гіркота. Лише вітерець – і ніздрі роздуваються від цього запаху і незрозуміло сильно стукає серце. Я був безтурботний студент. Голова паморочилася від весни, від молодості, від удач. Я не ганявся тоді за щастям, а наступав йому на п’яти мимоволі, як наступаю зараз на ці калюжки. Того вечора я йшов до своєї нареченої. Ніщо не перешкоджало мені вважати себе щасливим. І лише в запаху тополь, у їхніх урочистих постатях було передчуття чогось надзвичайного. І надзвичайне сталося. Вона швидко йшла назустріч. Вона не зупинилася, не уповільнила кроку. Вона промайнула мимо. Але я побачив її усмішку! Побачив! І бачу зараз. Усмішка говорила: «Як дивно! Я передчувала, що зараз тебе зустріну… Як дивно. Але на мене чекають. Я поспішаю…» «Куди!» – закричав я беззвучно. «Куди!» – кричали тополі. Але вона не чула, і синь, ця дедалі каламутніша синь затягла її. А зараз під цими тополями я тупаю додому, до дружини, до десятирічного сина. Оженився я з любові, моя дружина розумна, вродлива, добра жінка. Я кохаю сина, кохаю дружину, не можу себе уявити без них. Але все летить до дідька, коли надходять ці моторошні весняні вечори. Скрадаючись, наче злодій, нездоланно, мов лунатик, я приходжу сюди й тиняюся тут, під цими тополями. Тут, саме тут, коли таким-от шалено-синім стало повітря і так урочисто застигли тополі, – вона швидко йшла назустріч. Я бачив її! Бачив схожі на цей вечір очі! Бачив її усмішку! Така туга! Така туга! Десь у грудях біль, гострий, страшний, вічний біль. Хочеться закричати, хочеться заплакати. Така туга! І тому хочеться закричати й заплакати, хочеться тому, що я її ніколи не бачив. Її не було. Були і є тільки тополі.



Студент

На вітрі молоде листя тріщить, металево блищить на сонці. На вікно повзе пишна білогруда хмара, вітер рве з неї прозорі, легкі, наче бабині косинки, жмутки й несе їх уперед. У бездонну блакитну прірву.
- Молодий чоловіче! Вам не здається, що ви присутні на лекції? Так-так, ви – біля вікна. Ви, саме ви! Треба встати. Я запитую: ви де перебуваєте?
- На лекції.
- Чи чули ви про що я тільки-но говорив?
- Ні.
- А коли-небудь ви про це чули? Товариші, скільки раз вам повторювати? Я на свої лекції ходити нікого не примушую. Невже це так тяжко засвоїти? Ви, молодий чоловіче, вільні… Ні-ні! Можете йти. Ідіть-ідіть! Не смію затримувати. До побачення!
Він збіг по сходах, швидко пройшов прохолодний тьмяний коридор, поштовхом розчинив двері й на мить осліпнув від різкого травневого сонця. День неспекотний, вітер рівний, бадьорий, з запахом річки й черемх, без кінця йдуть швидкі щільні тіні. Навпроти у сквері струменіє зелений потік березового листя, за ним гойдається срібний чубчик фонтану. Вітер кидає струмені води повз кам’яну чашу, далеко на асфальт стелеться білий водяний дим, під ним верещать, гасають голоногі дівчатка. Студент перейшов вулицю, у лотку в сонного неголеного дядька купив сигарет і побрів уподовж скверу, ліниво ступаючи на чорну візерунчасту тінь чавунної огорожі. Він вже забув про лекцію, про психуватого доцента. Від самого ранку в голові сиділо одне й те саме – рядки його вчорашнього листа: «…Шанувальників Ви маєте багато, але кохаю вас один я. Для того, аби Ви мені повірили, я зроблю все. Що далі – вирішуєте Ви, але це побачення неминуче». Він не поспішав. Доцент подбав про те, аби він не поспішав. Та ліпше б він квапився – тоді б не зникла та шалена самовпевненість, яка прийшла до нього на лекції, біля вікна. На набережній невелелюдно. Молоденька мати котить вулицею синю коляску. Біля води, наче лунатики, туди й назад ходять, тріщать рулетками рибалки. Він спустився до самої води, присів на бетонну сходинку. Річка несеться назустріч хмарам, темна біля того берега, тут, під ногами, неправдоподібно прозора. З того боку затишно-зелене передмістя, обросле садами й алеями, сповзає до річки жовтими стежками вулиць. «Кохаю Вас один я…» Це, певне, безглуздо і, здається, сентиментально. А що робити? Кохання – не моя затія… Вона – знаменитість, – ось у чому річ… Дідько звабив її бути артисткою, та ще знаменитою! Усе б було простіше. І ця записка не видавалася б безглуздою. А що робити? Треба зустрітися. Треба сказати слова, яких не скаже їй ніхто, крім мене. Річка сліпить сонцем, сяє блакиттю. І шумлять над головою молоді тополі. Але річка – сама собою, ти – сам собою… Вона прийшла. Вона спинилася за десять кроків, яскрава, нещадно вродлива. Вона не сама. Поруч високий у білому. Він байдужий, він зніяковілий. Він прикурює цигарку, дає зрозуміти, що прийшов сюди всупереч волі і йому все це ні до чого. Студент підвівся. Можливо, підводитися було рано. Можливо, належало почекати, коли вони підійдуть ближче.
- Це, звичайно, ви. Прийшли, значить. Дуже приємно.
Вона розглядає його упритул, докладно, з відвертою зневагою.
- Слава Богу, ви, бачу, людина доросла і дещо, певне, зрозумієте… Ви пишете, що готові на все. Ось що, молодий чоловіче. Зробіть мені дві послуги. По-перше, не ходіть більше в перший ряд – ви мене дратуєте. По-друге, не надсилайте мені ваших творів. Вони мені не потрібні. Написали одну записку – досить… Навіщо-бо чотири?
- Ну-ну, дрібниці. Навіщо ж так різко? Хто з нас не писав послань? – високий показав зуби, співчутливо підморгнув.
- Ні, з мене досить різних дурнуватих листів. Вони мені набридли! Молодому чоловікові треба дати зрозуміти, що його листи не призведуть ні до чого, крім скандалу.
- Ну, це зайве. Молодий чоловіче, не надавайте цьому великого значення. Вона акторка трагічна, нічого не вдіяти. До того ж сьогодні вона не в гуморі.
Треба крикнути, треба вилаятися, треба розбити цю фальшиву усмішку. Але руки скрутила осоружна, гіпнотична слабкість. У голові шум тополь. Він поглянув їй у вічі – ось вони, зовсім поруч, злі, чарівні, –і дерев’яним, принизливо чужим голосом вимовив:
- Усе це потішно… Але ви мене з кимось плутаєте. Я вам листів не писав… Усе це дуже потішно…
Він бачив лише, як здригнулися її брови. Чув уже за спиною її голос… Потім ходив гарячими пилюжними хідниками, перетинав веселі сквери, стояв на мості й знову крокував сірими вулицями, заворожений тугою, соромом і розпачем. «…Що робити? Усе змінилося. Усе зовсім змінилося…» Щось треба робити, якась сила наполегливо і зухвало стукала у скронях: щось треба робити. Увечері, знову опинившись біля річки, він почувся незрозуміло. На тому березі вже була темрява. Дерева і дахи стирчали суцільним чорним частоколом. Над ним, поміж рваними синіми хмарами, оперезаними малиновими стрічками, зяяли блідо-зелені просвіти, приголомшливо звичайні, тисячу раз бачені при сході сонця, хвилинні й вічні сліди минулих днів. Унизу в затоці плескалися три човни. Хлопці безнастанно махали веслами, чувся щасливий вереск. Один із човнів наткнувся на малинову доріжку призахідного сонця, доріжка урвалася, по всій ній пройшов осяйний дрож. І все це йому несподівано здалося невіддільним од його туги. Раптово налетіла жага пережити такі ж марні верескливі радощі, хотілося без кінця бачити це хвилинне малинове світло, опинитися на тому березі, у темряві, легко і швидко крокувати вгору мимо саду, зачіпаючи скронями прохолодне чорне гілля. Він жадібно вдивлявся у вогні, які спалахували на тому березі, щулився від холодку річки й думав і відчував. За годину він увійшов до маленької кімнати на околиці. Глянув у вікно, у глибоку невимовлену ніч, сів до столу і, не відриваючись, черкаючи, мнучи й викидаючи аркуші, писав. Скінчив уранці. Устав, розчинив вікно, з болісною насолодою вдихнув пахучу ранкову вогкість, зробив кімнатою два кроки й, не роздягаючись, упав на жорстке вузьке ліжко. Вітер тихо постукував розчиненими віконницями й змахнув зі столу кілька писаних енергійним почерком коштовних аркушів.



Моє кохання

П’ять років тому на пероні великої станції я прощався з коханою дівчиною. Мав тоді я вісімнадцять років і їхав до міста навчатися. Єдиний пасажирський потяг зупинявся на цій станції глупої ночі. І це було так доречно. Ми сиділи на моїй величезній валізі й говорили про майбутнє. Про те, що ми кохатимемо одне одного все життя, що я приїжджатиму, що в розлуці писатимемо листи, а за п’ять років, скінчивши інститут, я повернуся до нашого села і ми житимемо разом. Повторюю, мав я тоді вісімнадцять років, і все те, що ми одне одному обіцяли, здавалося мені нашим майбутнім. Зі шкільного віку я постійно був у кого-небудь закоханий. Коли з шостого класу раптово поїхала моя сусідка по парті, я впав у задуму і залишився в шостому класі на другий рік. Потім я послідовно був закоханий у викладачку історію, піонервожату й у двох своїх однокласниць. По-справжньому я закохався відразу, як надійшов час. Це була Віра, та сама дівчина, яка, не спитавшись удома, уночі пішла на станцію проводжати мене. Їй залишалося вчитись у школі ще рік, вона збиралася стати вчителькою і через п’ять років неодмінно працювати у своїй школі. Про те, що кохаємо одне одного, ми говорили тоді вперше і говорили тому, що розставалися. Прийшов потяг. Ми поцілувалися, і Віра заплакала, увіткнувшись головою в моє плече і схлипуючи зовсім як моя десятирічна сестричка. Я взяв її за плечі, підняв голову і довго дивився в її обличчя. Пряме світле волосся, трохи великий і весь у веснянках ніс, мокрі сірі очі, убога усмішка… Я не знав тоді, чи вона вродлива. Потяг рушив. Я поцілував Віру ще раз, ускочив у тамбур, увійшов до вагона, сів обличчям до вікна і просидів так усю ніч. «Ти не забудеш мене!» – пригадувалися мені її слова й обличчя. Вона повторила це кілька разів, і важко було зрозуміти, кого вона переконувала в тому, що я не забуду її, – себе чи мене. «Хіба можна забути!» – думав я в розпачі… І забув. Забув легко і швидко. Я потрапив у компанію веселу, галасливу і непутящу. Інститут мені видався великим скупченням жвавих молодих людей і легковажних дівчат, мені запаморочилося в голові, і вже за два тижні було призначено побачення з певною Лідою. Ліда справді виявилася такою легковажною, що в неї тяжко було як слід закохатися. За місяць ми розійшлися врізнобіч, жартуючи й кепкуючи. Потім була Еля, потім її подруга Катя. Я змінився. Завів собі вуса-шнурочки, вивчився танцювати й, вибиваючись зі своїх студентських можливостей, волочився за модою. Одне слово, зовні я став тим, що зветься «стиляга». Узагалі-то я певен, що жодних стиляг немає. Є модники, байди, шахраї, нахаби, є хлопчики, яким не терпиться бути дорослими й бути чоловіками, а стиляг немає. Заперечення авторитетів, бажання пожити у своє задоволення, перепродаж модних речей – усе це, звичайно, не оригінальне, не нове і зводиться врешті до дрібного бешкетування. А всі ці поціновувачі й колекціонери поганої естрадної музики, різні Боби Бондаренки й Джони Сапожникови – це ж лише смішне і вульгарне. Проте багато шанувальників мерзенного саксофона в захваті від цієї музики й не визнають жодної іншої тільки тому, що спекулюють нею недільними днями на товкучках. Звичайно, я був далекий від захоплення нагадувати собою lovelace, але мене все це тоді потішало, а головне, це подобалося дівчатам, яким хотів подобатись я. Жартуючи й кепкуючи, я знайомився і забував свої знайомства чотири роки. Бувало, сиджу де-небудь у саду, чекаю на дівчину і нудьгую. І мені подобалося, що нудьгую, що можу встати й піти, не дочекавшись цієї дівчини, і завтра тут само призначити побачення комусь іншому. Мені подобалося інтригувати, морочити, пускатися в ризиковані пригоди й виходити з води сухим і з вільним серцем. Скінчилося моє навчання в інституті. Товариші мої майже всі переженилися і стали вже мені не товариші. Я далі балансував між фліртом і низькопробними романами й був задоволений собою. І раптом мені зробилося сумно і неспокійно. Я став задумливим, усе частіше ухилявся від випивок і почав усамітнюватися. Якось я згадав Віру, але згадав з сумною усмішкою, як щось зворушливе, смішне і безповоротне. Нудьга взялася за мене ґрунтовно, і я вирішив одружитися. Покинув свої ловеласівські звички й став залицятися до Лізи, суворої, розумної й милої дівчини, з якою познайомився в театрі. Ліза була вродлива, я звик до неї, і подеколи мені здавалося, що кохаю її, але я відчував, що водночас готовий до чогось нового. За пів року в нас було все вирішено: я скінчу інститут і ми одружимося. Ліза закінчувала музичне училище, але зі мною збиралася їхати куди завгодно. І от я отримав диплом агронома і призначення, звісно, в село. Направлення виявилося саме до того села, звідки я поїхав п’ять років тому. Ліза ще складала іспити, і я поїхав улаштовуватися сам. Уночі у вагоні мені не спалося. За вікном набігали й зникали вогні станцій і мелькали зустрічні потяги. І сів біля вікна і роздумався. На вокзалі мене проводжала Ліза, але мені не було сумно через те, що ми розстаємося. «Не кохаю її», – подумав я. Тоді згадав своїх давніх знайомих, і, дивна річ, ані одної з них не міг згадати як належить, не міг ясно уявити жодного обличчя, жодного значного слова, жодної пам’ятної дрібниці. І я зрозумів, що моя молодість проходить повз щастя – повз ті радощі й печалі, котрі дає людині одне кохання. «Як відомо, – подумав я, – для душі й серця минули ці п’ять років…» І я раптом ясно згадав свій від’їзд до міста, маленьку станцію, Віру та її миле заплакане обличчя. «Як було добре і яке все це нині далеке від мене… Де тепер Віра? Якби люди виконували всі свої обіцянки й клятви, то вона повинна чекати на мене в тому селі», – я посміхнувся й, опустивши голову, став засинати. Був дзвінкий травневий полудень. Я спустився з залізничного насипу і пішов до села маленькою чорною стежкою. Навкруги було стільки світла, повітря і зелені, було так добре, що хотілося впасти у високу пахучу траву і пролежати в ній якомога довше, ні про що не думаючи, нічого не згадуючи. Я пройшов половину довгої вулиці села, ніхто мені не траплявся. І лише біля іншого кінця вулиці двері нового двоповерхового будинку раптово розчахнулися, і звідти вирвався цілий струмок білоголових дітлахів. Я зупинився і дивився на них, допоки вони не вибігли зі школи всі і їхній радісний гомін не віддалився по обидва боки вулиці. Потім зі школи вийшла дівчина, легко збігла білими сходинками й швидко пішла в мій бік. Несподіваність, розгубленість, радість – усе, що я відчував у цю хвилину, можна лише відчути й зовсім неможливо уявити. Це була Віра. Вона зупинилася переді мною, довго на мене дивилася і, промовивши: «Ти не забув мене…», – кинулася мені на груди. От і все. Потім ми блукали за селом по луці, пили шампанське в її помешканні, й, коли вона була на уроках, я чекав її нетерпляче в галасливій учительській. Я дивився на неї, слухав її голос, і мені здавалося безглуздим і диким те, що міг її забувати. Я зрозумів, що не зміг покохати ані Лізи, ані всіх інших, котрі наче привиділися мені в поганому сні, лише тому, що всі вони не схожі на Віру, і тому, що я кохав завжди тільки її одну. Не заперечую ані досвіду, ані мудрості, ані правоти тих, хто стверджує, що кохання до однієї людини не може бути безперервним і безмежним, але я твердо переконаний, що мого єдиного кохання вистачить на все моє життя. Мені соромно. Я так винен перед Вірою, перед своїм коханням. Але нічого не розповідаю Вірі. Боюся скривдити наше кохання і прощаю собі це боягузтво. Моє кохання спокутує мою провину. Я ледве зміг поїхати в місто, аби поговорити з Лізою, яка вже збиралася приїхати до мене. Заходячи до її будинку, я почув фортепіано. Ліза грала Шопена. Я увійшов до кімнати. Вона сиділа до мене спиною і не помітила мого приходу. Я тихо всівся біля дверей і почав слухати. Раніше я не любив Шопена, вважав його музику надто складною і сентиментальною. Але нині був заворожений… І тут, слухаючи Лізу, я думав про Віру і своє кохання. І мені здавалося, що це тонке і глибоке почуття, яким жила і входила в душу музика, – моє почуття, і мені раптово схотілося бачити Віру і говорити їй щось красиве і ніжне… Ліза скінчила, ми привіталися, і я все пояснив; того самого дня поїхав. Ліза кохала мене, і я залишив її в жахливому стані. Не знаю, чи маю рацію. Знаю лише, що я щасливий.



Аркуш з альбому

- Чим би вас зайняти? – сказав мій новий знайомий Євген Сергійович Потерін, морщачи лоба й обшарюючи свою кімнату зневажливим поглядом. – Ось бодай це, – він сунув мені в руки недбало висмикнуту з етажерки штукенцію в оксамитовій палітурці й пішов до дверей. – Погляньте поки. Найбезглуздіша річ, жіноча література. Сам ніколи до кінця не дивився. Зараз повернуся.
Євген Сергійович пішов по пиво. Його дружина Таїсія Григорівна поралася на кухні. Таїсія Григорівна має років тридцять п’ять, але її врода ще очевидна. Та мене здивували її сумні очі – рідкість і несподіванка в гарненькій жінці. У моїх руках опинився альбом із віршами. Як належить, він був напханий ніжною лірикою – від палкого Катулла і до Степана Щипачова. Я неохоче погортав. Останньою сторінкою альбому виявився вклеєний у нього невеликий аркуш, списаний дрібним почерком. Колись пом’ятий, тепер ретельно вирівняний, склеєний з двох частин, вицвілий, цей аркуш зацікавив мене своєю інтимністю. «Не можу більше кохати так болісно і так принижено. Мені тяжко бачити тебе і чекати від тебе щохвилини освідчення, що ти не кохаєш мене. Прощавай. Будь щаслива – ти маєш для цього все і більше не маєш того злидаря, при якому незручно дарувати своє кохання комусь іншому. Прощавай! Наприкінці травня піди за місто, туди, де ми були рік тому і де ще були з тобою твої сумніви, а зі мною – мої сподівання. Поглянь, як тануть білі квіти, зітхни й забудь усе». Я допитливо перечитав усе це ще раз.
- Ха-ха. Не повірите – це я написав, – раптово пролунав за моєю спиною голос Потеріна, який повернувся.
Я поглянув на нього здивовано. Завжди насмішкуватий, далекий від різних ніжностей, Потерін уособлював здоровий глузд.
- Що, я не схожий на Вертера? Ха-ха-ха!.. Але ж було – було… – продовжував Потерін, розливаючи пиво. – Хочете розкажу? Обід ще нескоро. Гей, жвавіше там! – крикнув він дружині, яка на кухні приємно побрязкувала посудом.
- Пийте поки пиво. Свіже, з персональної, можна сказати, бочки… Так от… Послухайте: повчально, а головне – безприкладно нерозумно… Розпочався цей водевіль, коли я мав дев’ятнадцять років. Звичайно, дев’ятнадцятирічним усім належить кохати й страждати, але я кохав і страждав не як усі. Дивився на всіх своїх знайомих закоханих критично, з такою демонічною посмішкою. Мені здавалося, що вони кохають не так, як треба, вульгаризують кохання, роблять із цього свята людських почуттів сірі, нудні будні й усе в такому дусі. Подумки я склав щось на подобу ідеалу кохання і вирішив його здійснити. А хто, ви скажете мені, має ясне уявлення про те, який у цьому повинен бути ідеал? Узагалі, хто може правильно і категорично судити про кохання? Скільки тямущих людей, стільки й поглядів, і думок. І про кохання судять особливо необ’єктивно. Ну а моє уявлення про кохання складалося, звичайно, суціль з ілюзій. І от з’явилася «вона». Я був страшенно прискіпливий, але вона сподобалася мені відразу. Вродлива, юна, ніжна. Чиста, як сніг за сім кілометрів від міста. Про свою зовнішність я мав найбільш непевну думку, а тимчасом був нівроку. Окрім того, щебечучи солов’єм, оригінальничав, жартував, – одне слово, був здатний подобатися. Почався, як звичайно, час нібито випадкових зустрічей, сумнівів, здогадів, бажання бачити одне одного вві сні й відразу після сну… Ми познайомилися, і я став думати про неї від побачення до побачення. Звісно, на побаченні я теж думав про неї. Коли я сказав, що кохаю її, це вже було так очевидно, що моє освідчення виявилося лише формальністю. А вона була романтиком і, звичайно, нічого не знала і нічого не могла мені сказати. Проте вона говорила щось про товариське ставлення, але до чого тут товариське ставлення? Кохати тоді для мене означало говорити ніжності й робити дурниці. Мало того, я обожнював її, підносив до степеня, тюпав навколо неї дрібним бісом і розсипався перед нею дрібним бісером. А це-бо й згубно. Я їй подобався, але тільки-но вона переконалася в тому, що кохаю її й достоту постійний, вона почала ставитися до мене недбаліше. Сердитись на неї я не міг – лише псувався мій настрій. Спочатку вона сварилася охоче і весело, знаходячи в цьому задоволення ситої кішки, яка заграє з зацькованою мишею, але потім сварки стали жорсткими й злими, тривали довше і насилу припинялися моїми зусиллями. Я увесь, мої справи, мої переконання залежали від її настрою. Сама вона не мала ні переконань, ані думок – один лише характер. Характер кепський. У її голові нічого цікавого, крім капризів, не було; щоправда, ці капризи завжди вражали своєю віртуозністю. Виконання будь-якого її бажання – це те, що неминуче мусило бути, – як узимку сніг. Навіть коли вона кохала мене, вона могла б мене зміняти на льодяник, якби дуже цього схотіла. І найдурніше те, що мене всі ці каприччози захоплювали, приводили в якесь ідіотичне тріпотіння. Я так захлинався від захвату, так млів від обожнювання, що й досі соромно. Понад рік вона водила мене за кирпу, потім їй це набридло, і вона прогнала мене. Я втовкмачив собі, що вкрай нещасливий, писав ніжні й сумні вірші, став худнути й подумувати про самогубство. Кілька разів зустрічався з нею під різними приводами, писав принизливі листи на подобу цього аркушика й остаточно їй набрид. В останню з таких зустрічей вона сказала мені: «Усе скінчено. На наступне побачення запрошу міліціонера». Ніколи не забуду цього вечора. Розмова відбувалася у дворі її будинку. Я плазував і просив її вислухати мене. Якщо ви колись були ідіотом, то знаєте, як може жінка принизити людину. Вона уявила собі, що їй осоружно перебувати зі мною зайву хвилину, і грюкнула дверима. Осоружно! Відразу ж я почув за дверима сміх. Сміялися вона та її подруга. Цей сміх страшенно різонув по моїй психіці, і тут я відчув, що в мене з душі раптом випала якась велика деталь. Не пам’ятаю, як я пішов з двору. Неокреслений час я просидів на лавці в порожньому сквері, а коли підвівся, то відчув, що моє кохання скінчилося. Вона витравила в мені «увесь пал, усі пристрасті душі» [5] та інші дурниці. Вона виховала в мені гумористичне ставлення до жінки. Наступного дня я написав їй: «Якщо подобається бути жорстокою – вішайте собак або розподіляйте стипендію», – щось у такому дусі. Сам собі я сказав: «У твоєму коханні не було радощів – у твоєму житті не повинно бути нудьги. Нудьга неприпустима». І зажив весело і безтурботно, як це можливо студентові середньої забезпеченості. Замелькали різні обличчя, але в них я вже не вдивлявся. Я кохав і мав взаємність, але кохав без усіляких ідеалів, без завмирань у серці й усього такого іншого. І от…
У кімнату ввійшла Таїсія Григорівна, послала обрус і почала накривати на стіл. Потерін, мовби не помічаючи її, вів далі, поважно відпиваючи з кухля, який я періодично наповнював:
- Ви ніколи не бачили підручника жіночої логіки? Немає такого? А чому? Такий підручник міг би написати будь-який бухгалтер у перерві межи складанням двох звітів. Нічого немає простішого: усе навпаки – і лишень. Жінки самі поширюють чутку про те, що їхня логіка незбагненна. Насправді їхні вчинки й думки прямолінійні, як телеграфний стовп. Отож, коли я вже відверто глузував з піднесених почуттів, вірності й голубиного щастя, вона раптово прийшла до мене і принесла мені свої кохання, каяття, покору, сльози й бажання не розлучатися. І ви знаєте… Я одружився з нею. Так-так, не дивуйтеся – це Таїсія Григорівна. Як це вийшло, не знаю, але тільки добре усвідомлював і усвідомлюю, що тоді я не кохав її… Так… Одружився, можливо, через помсту, а можливо, через повагу до своїх юнацьких оман. Страшенно безглуздо. Вона, здається, кохає мене й тепер. Мені байдуже, скандалів я не влаштовую, і лише обмежую її в увазі до мене. Її характер змінився до непізнаваності, і знаєте, вона відмінно готує обід. Зараз ви в цьому переконаєтеся.
За обідом він раптово спитав Таїсію Григорівну:
- Усе якось забуваю поцікавитися… Ти щаслива зі мною?
Таїсія Григорівна здригнулася і, дивлячись на мене і незграбно усміхаючись, промовила:
- Євген Сергійович завжди жартує так несподівано…
- Щаслива, питаю тебе, чи ні? – безсоромно запитав Потерін. Таїсія Григорівна перестала усміхатися й опустила очі.
- Звісно, я щаслива, – сказала вона.



Останнє прохання

Микола Миколайович Смирнов був певний, що до наступної весни він не доживе.
- Скоро помру, – казав він, зітхаючи й винувато позираючи на свою дочку Лідію Миколаївну, яка прибирала його кімнату.
- Чого ти! Живи до ста років, – машинально відгукувалася Лідія Миколаївна, стираючи пилюку з книжкової шафи.
До ста років залишалося не так-то багато. На початку осені Микола Миколайович відчув, що ходити він вже взагалі не може. Тільки крайня безпорадність і цілковита безнадія породжують бажання померти. Украй постарілий, зовсім безсилий, Микола Миколайович мав і надію, і палке, як у юнака бажання, аби ця надія виправдалася. Йому хотілося дожити до весни. Хотілося ще раз побачити на столі квітучий бузок, почути весняних птахів, йому хотілося до зеленого раю – у березовий гай, який розпочинався майже відразу з вікна його кімнати. Але за вікном берези прогоріли блідим полум’ям осіннього західного сонця, а скоро надійшов і відразу оскаженів несамовитий зимовий місяць грудень. Чиєюсь самотньою покинутою душею злетіли ошалілі хуртовини, навіюючи серцю тугу за ласкавими весняними днями. Микола Миколайович і його дочка мешкали вкупі. Чоловік Лідії Миколаївни помер, а діти, які всі вже були дорослі, жили різними родинами й у різних місцях. Микола Миколайович знав, що, коли він помре, Лідія Миколаївна поїде до свого старшого сина. Вечорами вона сідала край ліжка і запитувала, чи не хоче чого батько. Микола Миколайович відповідав, що нічого не треба, що треба б давно померти, казав, що він її змучив, але що терпіти їй залишилося вже зовсім небагато. Лідія Миколаївна сердилася і схлипувала. Тоді Микола Миколайович робив слабкий рух своїми майже знекровленими руками. Лідія Миколаївна обережно опускала голову до його грудей і тихо плакала, і в Миколи Миколайовича розбігалися по зморшках дві-три пісні старечі сльози. Навідували лікарі, але Микола Миколайович був певен, що вони не лікують його, а лише вдають, що лікують. «Ви знаєте, і я знаю: старість невиліковна», – говорив він їм. Раз до нього заходив син Сергій. Сергій Миколайович був дуже серйозна і дуже зайнята людина. Часто приходити він не міг. Прийшов пізно ввечері, з папкою під пахвою, не роздягнувся, а лише зняв капелюха і зім’яв його у своїх сильних руках. Перед його відходом Микола Миколайович наважився на жарт, який, по суті, був зовсім не жарт.
- Не хочу помирати взимку, – сказав він. – Хочеться покинути цей світ у цвітінні, аби залишити про нього добре враження.
- Ти ще зух. Ми з тобою ще на качок підемо, – усміхнувшись, мовив Сергій, але Миколі Миколайовичу здалося, що говорив він це в’яло і нечуло…
Микола Миколайович зненавидів зиму за те, що взимку добре лише здоровим і сильним, за те, що взимку не можна відчинити вікнá, за те, врешті, що зима так довго тягнеться. Йому почало здаватися, що не старість, а зима забрала в нього все і залишила самі тільки спогади, які теж забирають сили, але від яких стає сумно і добре. Одначе Микола Миколайович так і не міг звикнути жити самими лише спогадами. Він чекав весни. І весна прийшла. Микола Миколайович давно вже стежив за великою сосновою гілкою, яка зазирала у вікно його кімнати. І от сонячного березневого полудня гілка скинула з себе білу, чудову, але, щоправда, давно вже діряву шапку. Микола Миколайович попросив улаштовувати його у кріслі й подовгу просиджував тепер біля вікна. За вікном зима одну за одною здавала свої позиції. Спочатку почорніли натоптані перехожими стежки через гай, потім почали з’являтися жовті плями проталин, і врешті вся земля постала перед очима такою, якою застигнув її перший сніг…
- Як добре! – сказала Лідія Миколаївна, уперше відчиняючи вікно, коли гай вже трохи повеселів ще здалека непомітною зеленню.
Але в душі Миколи Миколайовича не було тієї радості, якої він очікував з приходом весни. Те, на що він чекав, прийшло, але виявилося не тим, чого він хотів. Він хотів жити. «Мине весна, – думав він, – висохнуть квіти, а життя триватиме. І воно добре завжди й усюди: і у квітучому саду, і на заметеній хуртовиною дорозі, і навіть коло вікна у кріслі, з якого не можна підвестися…» Біля великої старої берези майже щовечора зустрічалися дівчина і молодий чоловік, очевидно, закохані. Микола Миколайович полюбляв спостерігати ці зустрічі, звик до них, думав про них. Майже щовечора він говорив Лідії Миколаївні: «Лідо, посади мене до вікна, спізнююся на побачення», – і дивився в гай до того часу, поки сутінки не поглинали і гаю, і двох постатей біля старої берези. Вони йому інколи так і снилися: дівчина сиділа, притулившись до стовбура берези, а молодий чоловік стояв, упершись головою в товсту гілляку і тримаючись за неї обіруч, і дивився на дівчину. Але якось Микола Миколайович зауважив, що молоді люди раптом почали відвідувати гай у різний час. За всіма ознаками то була сварка. «Які дурні і які щасливі, – думав Микола Миколайович. – Вони страждають, ходять у різний час в один і той самий гай, але вони молоді, і… зорі над ними одні й ті самі». Першого задушливого дня, перед першою грозою, старість і хвороби обступили ліжко Миколи Миколайовича, простягаючи до нього свої кістляві руки. Він задихався.
- Лідо, – сказав він, насилу знайшовши серед тяжких видінь бліде обличчя дочки, – поклич Сергійка… Негайно… востаннє…
Ударив грім, і за вікнами розпочався скажений танець стихій. Пориви вітру лунко розбивали об шибки важкі струмені води. Гай стогнав, вив, схлипував. Миколі Миколайовичу стукало у скронях, але дихати стало легше. А коли гроза скінчилася, він почувся так добре, так легко, що раптово сів у ліжку і бадьорим голосом зажадав:
- До вікна!
Перелякана Лідія Миколаївна запротестувала.
- У крісло! – твердо повторив Микола Миколайович. – І відчини вікно навстіж. Я здоровий, і мені здається, що я молодий.
Він сидів біля вікна усміхнений, і справді, на душі йому було так радісно і спокійно, неначе мав двадцять літ і щойно помирився з коханою дівчиною. Минула гроза – свято всього зеленого світу. Сонце ще не закотилося, і необсохлий гай радів у промінні, яке пронизувало його. Микола Миколайович бачив, як на близьких деревах здригалися нижні листочки від крапель, що падали з мокрого листя. Біля старої берези стояв молодий чоловік. Микола Миколайович поглянув на годинник, який давно вже велів поставити на підвіконня. Молодий чоловік мав скоро піти, а за пів години має прийти дівчина. Скоро увійшов захеканий і розтривожений Сергій.
- Батьку! Ну як ти? – спитав він, швидко наближаючись до крісла.
Батько і син поцілувалися.
- Я кликав тебе, Сергійку… – спокійно заговорив Микола Миколайович. – Мені здається, я… – Микола Миколайович замовк, повернувся обличчям до вікна і кілька хвильок дивився в гай. Коли він ізнову поглянув на сина, Сергія Миколайовича здивував незвичайний, живий і веселий батьків погляд, який давно вже не з’являвся. Микола Миколайович тихо сказав: –Сергійку, ти бачиш он там, у гаю, хлопця? Біля великої берези. Іди й скажи йому, аби він затримався там на пів години… – І, дивлячись на здивоване обличчя Сергія Миколайовича, вів далі: – Так-так. Піди й скажи йому, що це дуже важливо. Нехай почекає.
- Батьку… – почав занепокоєний Сергій Миколайович.
- Ні-ні… Я при своєму глузді, – перебив Микола Миколайович. – Піди… прошу тебе… іди-йди…
Знизуючи плечима й озираючись, Сергій Миколайович вийшов з кімнати. Вікно було відчинене навстіж, і кімнату заповнював неповторний запах оновленого грозою березового гаю. Микола Миколайович сидів у кріслі, злегка схилившись набік. Риси його обличчя застигли у спокійному, осмисленому русі. Повернувшись, Сергій не відразу зрозумів, що Микола Миколайович помер.



Чужий чоловік

Понад дванадцять годин на добу не вдається поспати навіть пасажирам. Петро Васильович досадливо плеснув по матрацу і сів біля вікна. За вікном один за одним змінювалися краєвиди, але Петро Васильович був не хлопчиком, який їде залізницею вперше. Він ізнову ліг, закинув руки за голову і ненависно поглянув на стелю. «Бодай би сів до мене хтось у купе, чи як», – подумав він.
Петро Васильович Голубєв повертався до свого міста після двомісячного відрядження. У відрядження він мусив їздити часто, але особливо любив зворотну дорогу. Додому повертався завжди веселий, свіжий, віз із собою подарунок дружині й пару старих анекдотів і жартів, почутих від старих знайомих. Нові знайомі завжди розповідали старі анекдоти. Подарунок і анекдоти були й цього разу, але настрій був такий мерзенний, неначе з його кишені щойно вийняли двісті рублів. Петро Васильович занедужав на хворобу доволі рідкісну і здебільшого легко терпиму – докори сумління. Він не виснажував себе цією недугою через дрібниці, це потребувало якоїсь поважної причини. Така причина була. У цій поїздці Петро Васильович уперше зрадив своїй дружині. Одружився він п’ять років тому, коли був студентом і був закоханим. Спокійний і трохи замкнений, він був ці п’ять років вірний і тихий, і от раптом несподівано схибнувся. «Зрадив найпідлішим чином. Зрадив кому? Вірі, моїй Вірі. Такій чудовій жінці, такій люблячій дружині. Ловелас! Гусар! – думав Голубєв, люто розкурюючи цигарку. – Як я дивитимуся їй в очі? Обманюватиму її… Це єдина людина, якій я не міг… не смів брехати, і от… Як же це? Адже я їй тепер, по суті, зовсім… абсолютно чужий чоловік». «Чужий чоловік… – повторив Петро Васильович уголос, скочив і почав дивитися у вікно, нічого в ньому не бачачи. – Мабуть, признаюся їй в усьому. Вона розумна і ніжна. Пробачить мені».
Тут Голубєв зауважив, нарешті, що потяг зупинився в невеликому новому містечку, що йшло на вечір і додому залишалося три години їзди. За вікном уподовж вагона поспішали нав’ючені багажем люди з переляканими обличчями. «Навіщо вони біжать? Адже однаково всі сядуть. Особливо метушаться жінки», – подумав Петро Васильович і почав стежити за гарненькою дівчиною, якій швидко бігти заважала вузька спідниця. Спостерігати за нею було смішно і вельми цікаво. У цей час двері в купе Петра Васильовича відчинилися легким і рішучим рухом. Голубєв повернувся. Перед ним стояв незнайомець із невеликою валізкою в руці й плащем, закинутим, через плече. Він, як і Петро Васильович, мав років тридцять із лишком, але був набагато вищий і ставніший. Під жакетом на ньому була сорочка-«дикунка», на голові поступальну лисину значно прикривало темне волосся, зачесане з лоба назад, щоки гладенько виголені, штиблети ще зовсім не старі й добре начищені. «Ось, нарешті, й попутник! Та, здається, цікавий». Петро Васильович усміхнувся і зробив крок назустріч. Незнайомець поставив валізу, кинув на полицю плащ і, подаючи руку, теж усміхнувся.
- Добридень! Скороходов.
- Голубєв.
- Дуже приємно, – мовив Скороходов, усідаючись біля вікна. – За три години будемо в Н-ську. Вам туди само?
- Так, – відповів Петро Васильович, підсідаючи до довгоочікуваного співрозмовника, – їду до дружини.
- До своєї? – весело спитав Скороходов.
- До… своєї. А чому ви питаєте? – занепокоївся Голубєв. Скороходов ударив по найхиткішій струні його душі. – Хіба схоже, що я можу їхати до чужої дружини?
- Та ні ж бо! – відповів Скороходов, знімаючи жакета. – Це я, певне, пожартував. До чужої, до своєї – однаково. До чужої приємніше. Ліпше закусімо.
Він поліз у свою валізу і дістав звідти шинку, хліб і пляшку вина.
- Ще давні філософи говорили, що людина живе для того, аби пити й закусювати, – казав Скороходов, розливаючи вино, – ця блискуча думка не втратила своєї актуальності й донині. Випиймо! «Знову я п’яний – знову я щасливий!» – казав мій знайомий поет.
«Гадаю, він інтелігентніший за мене», – з повагою подумав Петро Васильович. Він повеселішав, але думка про скоєну зраду ніяк не відлітала з голови. «Цікаво, як поставиться до цього, наприклад, оцей чоловік?» – думав Голубєв під час розмови про ціни на вино і залізничні квитки. Попутники допили пляшку, закусили, закурили, і Петро Васильович, пустивши перед своїм обличчям великий клуб диму, раптово спитав:
- Скажіть… Ви ніколи не зраджували своїй дружині?
Скороходов підвів брови, зупинив руку з цигаркою повітрі й, здивовано вглядаючись Голубєву в очі, проказав:
- Що?
- Ви ніколи не зраджували своїй дружині? – нервово повторив Петро Васильович.
Тоді Скороходов розслаблено махнув рукою, відкинувся до стінки й раптово розсміявся гучно і розкотисто, заглушуючи стукіт коліс:
- Що це… ха-ха-ха… що це вам наверзлося? – ледве зміг запитати він між приступами сміху.
Скороходов, як кажуть, «іржав» та «іржав» так, що Петро Васильович, дивлячись на нього і не розуміючи себе, теж засміявся, спочатку глухо й уривчасто, потім гучніше і сміливіше. Раптом йому стало зовсім весело.
- Ото насмішили! – проказав Скороходов, нарешті вгаваючи й протираючи обличчя хусткою. – …Своїй дружині! Ха-ха! Ви страшенний фаталіст!
- Та я пожартував, – збрехав Голубєв.
- Ви, напевне, відкриваєте музей моральності й не маєте кого експонувати, – вів далі Скороходов, – співчуваю вам, але нічим допомогти не можу. Умію видавати себе за вірного чоловіка тільки своїй дружині. Ви однаково мені не повірите.
- А дружина вам вірить? – спитав Петро Васильович.
- Звичайно. Це один з її подружніх обов’язків.
- Але…
- Жодних «але». «Кохання і зітхання на лавчині». У коханні, як і всюди, треба вміти користуватися правами й ухилятися від обов’язків.
«Але ж він набагато інтелігентніший за мене», – знову подумав Петро Васильович.
- Одружитися мусимо тільки для того, аби мати законних дітей, – для жінки тяжко зберігати вірність, для чоловіка – смішно…
І Скороходов недбало і цинічно став говорити про жінок, викладаючи при цьому погляди пропащого аліментника. Розвеселений Петро Васильович вторував, підтакував, розповів непристойний анекдот і між іншим із насмішкою та зневагою проказав:
- Але ж декотрі все-таки залишаються вірними чоловіками.
- Фантасти, мій друже, фантасти, – відповів Скороходов, підводячись і надіваючи жакета.
Вже посутеніло, за вікном застрибали вогні близького міста. Скороходов, спираючись руками об столик, нахилився до вікна і мовив:
- У цьому місті близько пів мільйона мешканців, зміркуйте, скільки з них самотніх і тимчасово самотніх жінок. Усім їм хочеться бути коханими, усі вони жадають ласки. Кохайте-но їх! І не кохайте довго однієї й тої самої, інакше подасть на вас до суду за неувагу до її слабкостей.
У вікно ввірвалися великі і яскраві вогні вокзалу, і потяг зупинився. Шумів, радів, сумував і сентиментальничав перон – місце безкарних поцілунків, які нічого не означають. Голубєв і Скороходов вибралися на привокзальну площу.
- Ну, я поспішаю, – мовив Скороходов, подаючи руку. – Де-небудь зустрінемося.
Голубєв довго і вдячно трусив його руку. Потім Скороходов відійшов убік – ловити таксі. Петро Васильович випалив цигарку, сів у автобус і вже за п'ятнадцять хвилин під’їжджав до будинку. У його голові плавали легкі й безтурботні думки. «Велика річ, зрадив! Скороходов розумніший за мене, а дивиться на ці речі просто. Так було, так буде. Не я так улаштовував, не мушу й переробляти». У грайливому настрої, насвистуючи. Голубєв увійшов до свого помешкання. У вітальні він побачив… Скороходова, який знімає на його вішаку свого жакета. Хвильки заціпеніння, у якому спершу перебував Петро Васильович, Скороходову було цілком достатньо. Він з артистичною вправністю одягнувся, узяв свою валізу і, чомусь пробурчавши «вибачте», майнув за двері.



У заметах

Петро Васильович відсуває од себе купу зошитів, устає зі стільця, підходить до вікна і клацає вимикачем. У кімнаті тепло, але Петро Васильович щулиться, дивлячись на мертвий місяць, на скуту холодними тінями вулицю і на застиглий за блискучими заметами ліс. Замети й ліс нескінченні, а село маленьке, хоча і районний центр. До залізниці шістдесят кілометрів, до великого міста – двісті. У селі школа, лікарня, клуб, пекарня, лазня – усе в однині й на одній вулиці. Центр села – нова кам’яна чайна, біля якої завжди багато автівок, підвід і бувають пригоди. Макаров приїхав сюди два з половиною роки тому. Тепер тут його люблять, цінують, і директор школи, буркотлива, прискіплива людина, називаючи його досі студентом і погрожуючи з кимось одружити «для поважності», теж його шанує. Біля вікна Макаров стоїть довго і незворушно. Постійна задума робить його обличчя суворим, до того ж він короткозорий і майже не знімає окулярів, що також надає суворості його поглядові. Насправді його очі трохи сумні й красиві. Петро Васильович швидко повертається і запалює світло. Скриплять двері, і до кімнати входить його новий товариш Володимир Миколайович Лісковський – єдиний у селі адвокат. Лісковський у цьому селі не перший рік і, кажуть, приїхав сюди услід за Зінаїдою Олександрівною Теніною, учителькою географії, з якою знайомий давно-давно. У Зінаїду Олександрівну тут закохано багато людей – від літнього, сімейного і дивакуватого фізика Дуніна, який на учительських вечорах тенором співає чарівний романс Глинки «Не спокушай», і до учня десятого класу сімнадцятирічного Лоскутникова. Лісковський мовчки роздягається і починає ходити кімнатою. Він похмурий і, як це з ним буває, трохи п’яний.
- Нудно аж дивно, – каже він, зупиняючись біля вікна поруч Макарова, – людині шкідливе дозвілля. Божевілля і пияцтво починаються через надлишок дозвілля. М-так… Філософія, певно, теж.
- Занив! – каже Петро Васильович добродушно.
- Ні, мені цікаво, – далі веде Лісковський, глузливо примружуючись, – мені цікаво, де ти збираєшся провести сьогоднішній вечір. На чому зупинишся: до кав’ярні, в оперетку, до ресторану?
- Ну, тобі скаржитися нíчого. Напитися, думаю, всюди можна.
Лісковський нетерпляче повертається до Макарова і роздратовано:
- Так! Я пропоную напитися і ламати стільці!
Макаров знизує плечима і відвертається до вікна.
- Ми невдахи, чуєш, Макарове, ми з тобою злісні, закінчені невдахи. Успіхи не приводять людей у такі нетрі. Сюди приїжджають хіба лише стріляти глухарів та збирати гриби… Я молодий, чорт забирай, не можу щовечора грати в шахи, дивитися в одну точку чи плювати у стелю. Ні. Я ж бо навесні неодмінно даю драла. Помирати, можливо, приїду сюди, а поки… ну ні!.. Ось ти, Макарове, молодий і недурний. Невже ти не маєш більше жодних прагнень, поривів там, бажань, ну й перспектив? Невже не маєш ти жодних претензій до фортуни, жодних намірів на власне щастя? Дивуюся…
Макаров каже задумливо:
- Що ти знаєш про щастя? Мені тут добре, я на місці – ясно? Кожна людина повинна бути щасливою на свій лад. Я щасливий, як умію. Маю свою справу, яку люблю, сили – робити цю справу, – з мене досить. А чого хочеш ти? Хочеш поїхати – гайда, але не кричи про це так голосно – це непристойно…
- Ну-ну… годі, – байдуже говорить Лісковський, – притиснеш-притиснеш… Ти маєш принципи, ідеали… А я людина, по суті, безпринципна. Заблукана, безпритульна душа. А звідси все-таки поїду. Відразу, як розтане сніг… Послухай, випити б, га?
- Чаю – будь ласка.
- Ну давай чаю, – каже Лісковський, зітхаючи, і опускається на стілець. З нього вже вивітрюється хміль, погляд тьмяніє, і його вродливе обличчя стає нудним, очі зупиняються на власних валянках.
- Ти посидь, я сходжу до Михалича по окріп. Хвилин зо п’ять.
Макаров бере з охололої плити чайник, дивиться на притихлого Лісковського, щось хоче сказати, але махає рукою й виходить із кімнати. Лісковський здригається, коли за дверима чує стук і жіночий голос:
- Можна увійти?
- Увійдіть.
У двері ввалюються клуби морозу, з яких видніє темна шубка. Це Зінаїда Олександрівна Теніна. Хустка в білих торочках, шубка іскриться. Рум’янець на її обличчі обпалює і приводить у хвилювання.
- Добривечір, – каже Лісковський, підводячись.
- Ви?
- Усього лишень. Не думали зустріти? Здивовані?
- Та ні. Ви з’являєтеся всюди, наче розгулюєте в кількох примірниках. Петра Васильовича немає?
- Зараз прийде. Роздягайтеся, зігрійтеся.
Теніна сідає біля столу. Лісковський ходить, потім, заклавши руки назад і притулившись до холодної печі, зупиняється перед Теніною. Запановує мовчання, під час якого виразно чути скрипіння саней, які проїхали повз будинок.
- Що ж бо, – вимовляє нарешті Лісковський, – поговорімо. Ми хоча й зустрічаємося інколи – у цій клітці неможливо не зустрічатися, – але давно вже не говорили… Ви змінюєтеся, а якщо змінитеся, то, напевне, станете ще вродливішою.
- Припиніть, – каже Зінаїда Олександрівна, хмурніючи.
- Ви погарнішаєте, напевне, коли покохаєте кого-небудь, – далі веде Лісковський, – проте… Ви не кохатимете нікого і ніколи. Заміж вийдете вдало, але і чоловіка, звичайно, не кохатимете. Будете кохати своїх дітей, але це інстинктивно.
- Пророкуйте комусь іншому, мене облиште, будь ласка… Чому ви не поїдете? Адже збиралися?
- На жаль, лише навесні. Покину ці місця квітучими… – Лісковський підходить до столу і, спершись на нього руками, нахиляється до Теніної: – Ти залишишся сама… Окрім мене тут немає нікого, – каже він тихо і серйозно.
- Ви непробудно самовпевнені, – говорить Теніна, пересідаючи на інший стілець, – я би порадила вам менше пити.
- Не тобі дорікати мені за це, – каже Лісковський, випростовуючись.
У цей час заходить Макаров, вітається з Теніною і пропонує їй напитися чаю.
- Ні-ні, піду, – мовить Теніна, – я зайшла сказати, що ви даєте завтра перший урок замість директора. Він захворів.
- Що з ним?
- Він-бо має хвору печінку.
- Хвора печінка – неприємна річ, – каже Лісковський. – Яка чорна пляма на вершині педагогічної кар’єри. Макарове, не будь директором.
Одягнувшись, Зінаїда Олександрівна звертається до Макарова:
- Петре Васильовичу, проведіть мене.
- Будь пильний, Макарове, – проводжає їх Лісковський. – Ця дівчина – людоїдка.
Мороз. Місячне світло ковзає по слідах полоззя, навкруги блакитні тіні від будинків і засніжених тополь. Зінаїда Олександрівна, спостерігаючи за своєю тінню і тінню Макарова, усміхається. Вона має хороший настрій, їй хочеться сміятись і говорити. «Який він великий, незграбний… Звичайно, він мені подобається. Чому він мене уникає?» – думає вона.
- Навіщо ви мучите цю людину? – хмуро питає Макаров.
- Мучу? Ви про мене так думаєте? Просто я його не кохаю… Не говорімо про нього. Дивіться, як блищить сніг! А тополі! Яка краса… Добре тут навесні? Гадаю, ще й як добре. Ви знаєте, я так чекаю весни. Не тому, що зараз нудно, – ні. Але знаєте це почуття – постійно чогось чекати? Це не в мені одній, це, звичайно, в усіх людях. Чекати листа, побачення, весни. Щастя – у передчутті щастя. І, напевне, тому рання весна – найліпший час. Знаєте, коли все ще тільки починає оживати, коли все ще попереду: зелень, квіти, теплі вечори – усе ще в потенції. – Вона сміється і бере Макарова під руку. – Чому ви не смієтеся? Це, напевне, смішно. Ви любите мовчати, Петра Васильовичу. Про що ви зараз думаєте?.. Розумію, чому вас так поважають і бояться учні. Маєте суворе, пасторське обличчя, на вашому обличчі написано: «Менше відчувати – більше мислити». Ви, певне, ніколи не захоплюєтеся і не говорите учням нічого зайвого. Я ще не бачила вас ані сердитим, ані схвильованим. Ви такий серйозний, такий непроникний, що я, неучениця, з першого погляду пройнялася до вас повагою і досі ще побоююся… Скажіть, чому ви мене уникаєте?
Вони зупиняються біля великої чорної брами, за нею – будиночок, у якому мешкає Теніна.
- Знаєте що, Зінаїдо Олександрівно, – тихо каже Макаров, – їдьте звідси. Тут усе вам таке непідхоже, усе так звичайне, і місце тут людям звичайним.
- Чому ви так думаєте?... Чим я відрізняюся од інших?
- Ви вродлива.
- Не може бути, – мовить Зінаїда Олександрівна, розгублено усміхаючись.
- Ви достобіса вродлива!
- Навряд чи. Від вас, принаймні, чую це вперше.
- Від мене? – каже Макаров, хвилюючись і чомусь розкутуючись. – Навіщо вам моє освідчення? Що з того, коли скажу, що кохаю вас?.. Тепер однаково… Слухайте мене і… від’їжджайте! Навіщо тут ця врода, ці чари? Кому? Вам потрібні зали, люстри, вам потрібно бути на виду… Я говорив сьогодні Лісковському, що кожна людина повинна бути щаслива на свій лад. Я був щасливий. Навіщо вам було сюди приїжджати? Гадаєте, можна бачити й чути вас байдуже?..
- Говоріть-говоріть, – шепоче Зінаїда Олександрівна, але Макаров її не чує.
- Бачу вас, і мені хочеться робити щось талановите, надзвичайне… Розумієте, ви розбурхали моє марнославство, ви нагадали мені про мрії й сподівання, які не здійснилися вже так давно… Маю двадцять вісім років. І тяжко тепер не бути смішним із думками й настроями сімнадцятирічного… Не подумайте, що я вже зовсім розкис, ошалів і розважатиму вас дурницями й сентиментами. Ні. Лише раджу вам їхати звідси. Їдьте до міста. До великого і галасливого. Їдьте, лише вам раджу…
Макаров замовкає, він сильно хвилюється, йому соромно, і він боїться, що Зінаїда Олександрівна скаже зараз що-небудь несмішливе чи, може, вбоге. Теніна мовчить і чекає.
- Ви змерзли, – каже Макаров, – я піду… До побачення…
Коли він пішов, Зінаїда Олександрівна довго стоїть біля брами… Лісковський спить, поклавши руки й голову на спинку стільця. Макаров довго не помічає його.



Шепіт, подих несміливий, трелі солов’я… [6]

Ранньої весни пізно ввечері у глибину найчистішого і найзатишнішого в усьому світі дворика ввійшли й зупинилися під рідкою тінню голих тополь молодий чоловік і дівчина. Не поспішайте називати їх закоханими, бо вони зустріли одне одного зовсім недавно і переживали тепер найцікавіший час свого знайомства. Кожен із них був певний того, що закоханий, і сумнівався у взаємності; це був нервовий, але щасливий час мук, захватів, сумнівів, здогадів, бажання побачити одне одного вві сні й відразу після сну. Вона була юною, чистою, ніжною. І молодий чоловік був свіжий і чистий, наче сніг за п’ять кілометрів від міста. На цей вечір молодий чоловік покладав великі сподівання, він вирішив унести ясність у їхні стосунки. І вона одразу відчула, що сьогодні відбудеться ця важлива і трохи страшна розмова, і схвильовано чекала її початку. Але тепер вони мовчали й зосереджено оглядали сторонні предмети. Та от він поглянув на неї, зрозумів, що вона чекала, і вирішив не говорити, а діяти. На вулиці завмерли чиїсь кроки. Стало тихо й урочисто. Молоді люди зробили крок назустріч одне одному. Вони нерівно дихали, їм потемніло в очах. Він зашепотів щось іспанською мовою. Вона наблизилася, і він вже відчував її несміливий подих. І цієї миті з даху сусіднього будинку пролунав дикий котячий крик. Вони завмерли у зворушливих позах, поглянули одне на одного і зробили кілька кроків одне від одного. Молодий чоловік почувся так, немовби його облили чимось холодним і липким. Потім у ньому, плутаючись і перебиваючи одне одного, закопошилися почуття розгубленості, досади, нетерпіння. Від усього цього він раптово подурнішав, потім до нього прийшла рішучість, він постановив довести все до кінця. Затинаючись і ніяковіючи, підійшов до неї та, вже не звертаючи уваги на волання котів, які тепер лунали без перерви, заговорив. Коти вили жалібно, ніжно, пристрасно, задушевно. Молодий чоловік заговорив якимось чужим для самого себе, нерівним і несміливим голосом. «Оленко, ти бачиш… Е-е… Зараз весна, Оленко, і…» Оленка холодно попрощалася і грюкнула хвірткою. На даху коти перейшли на сумне і скорботне адажіо. Молоді люди більше не зустрічалися. «Шепіт, несміливий подих, трелі солов’я…»



Станція Тайшет [7]

Ми тікали від заходу сонця. Синіми пагорбами він гнався за нами, до крові розтинаючи свої рожеві коліна. Він ловив нас у малинові сіті. Кинув навздогін нам своїх рудих собак. Від його несамовитої ніжності ми тікали в темну літню ніч. У нашому купе – дим і розмови про жінок. Ніч прилинула до нашого вікна, і ми чекаємо чогось від її чорної невідомості. Говорить Семко [8], задумливий солдат.
- Вони кохають таких, які валяються в їхніх ногах і ганяються за ними з ножами.
- Треба спати, – каже Вітько, повільний, самовпевнений Геркулес. Він сидить біля вікна, схрестивши руки на грудях і відкинувши голову до стіни. Під гімнастеркою кам’яніють його знуджені біцепси.
- Павка [9] п’яту годину базікає, – каже Семко, на середній полиці стукаючи своїм кістлявим тілом.
- Треба спати, – говорить Вітько, але не рухається.
- Кажу, Павка який здібний. Чуєш, студенте, скільки минуло?
У купе їдуть два сержанти й один рядовий. Вони везуть із собою дзвінке слово «дембель». Повертаються додому. Їду з ними шосту добу. Пив з ними горілку, говорив з ними про кохання. Ми обпалені одним заходом сонця.
- Минуло чотири години двадцять хвилин, – кажу я.
- Бачив! – каже Семко захоплено. – Професор. Павло ж бо! Вони служили в одній чоті.
Але Семко не знав, що Павка може говорити чотири години поспіль. Павка Білокопитов стоїть у тамбурі з дівчинкою на ім’я Валя. Він стоїть із нею п’яту годину. Вона ввійшла до вагона, коли зникло сонце і спалахнув його червоний, нестерпно червоний захід. Тоді Павка зупинив її в коридорі.
- П’яту годину базікає, – каже Семко заздрісно.
- Даремно, – мовить Вітько і тягне з кам’яних плечей гімнастерку.
Павка їде до Семка в село. Про це вони домовилися давно. Сімнадцять місяців тому, восени, на марші. Семко сказав тоді: «Як у Сочі. До лазні тебе поведу, надінемо білі сорочки. Як у Сочі». Вони обдумали все там, на марші. Вітько йшов тоді попереду і спитав: «Ти часом не маєш третьої білої сорочки?» «Якраз їх маю три», – відповів Семко. «Не бреши, – відповів Семко, – катма в тебе сорочок! Жодної!.. І не нийте тут під вухом!» І вереснева дорога масно зачавкала під чоботями, брудні, як дорога, хмари волочилися над самою головою. І сіра Вітькова спина хиталася перед очима. Попереду несподівано заспівувач закричав пісню. І цю пісню чота потягла брудною вересневою дорогою. Тоді вони посварилися. Тепер ніч липне до вікна, і дикі зеленоокі полустанки відскакують од нашого шляху. Вітько заїде до Семка і надіне білу сорочку. Семко написав матері, аби запасла. Три білі сорочки.
- Білосніжні, – каже Семко, – з запонками – за всією формою.
Несподівано, мов пожежа, виникла на нашому шляху станція Тайшет. Ніч відскочила од вікна і зупинилася під тополями. На пероні ми побачили Павку. Дівчинку він тримав за руки, ніби на афіші. Біля їхніх ніг валялися валізи. Павка щось говорив. Вона слухала і витягала шию перелякано і безпорадно, наче пташеня, яке випало з гнізда. Потім Павка перестав говорити й узяв її за плечі. Мимо бігли, чіпляючись за валізи.
- Вітю, подивися, зараз Павка цілуватиметься, – сказав Семко.
- Даремно, – мовив Вітько і ліг на нижню полицю.
А Павка не цілувався, Павка застигнув, як на афіші. Тоді ми відчинили вікно, і Семко крикнув:
- Давай! Цілуй – не встигнеш!
Павка махнув рукою і відвернувся од вагона. Дівчинки Валі з-за його спини не стало видко зовсім.
- Дава-ай! – закричали з усіх вікон. Там їхали солдати. – Допомогти тобі, чи як?
Павка нагнувся, і ми побачили її голову – підсніжник на вигорілій галявині.
- Ура-а-а! – заревіли солдати.
Павка підняв валізу, усадовив на неї дівчинку і кинувся до вагона. Дівчинка Валя сиділа на валізі. Вона чекала. Чекали ми. І ніч, застигла над тополями, чекала, що буде далі. Павка вбіг і, розчепіривши руки, замаявся по купе. Він шукав валізу.
- Ти чого, Павле? – мовив Семко і поклав на валізу руку.
- Усе! Приїхав я, хлопці! – сказав Павка та, засміявшись, вирвав валізу.
- Ошалів, – мовив Вітько.
- Приїхав! – повторив Павка, безглуздо усміхаючись.
- Де тебе чекати? – спитав Семко. – У Читі наздоженеш?
- Чекати, не чекати, – мовив Павка з тією ж усмішкою, – пробачте, хлопці, листа напишу. Потяг рушив, Павка поглянув на нас дико і кинувся цілуватись. – Листа, – бурчав він, – напишу…
Він розцілував Вітька, схопив Семка, важко і гучно цмокнув його в носа, у щоку, у підборіддя і вискочив у тамбур.
- Листа напиши! – злобно крикнув Семко.
І станція Тайшет, спогад про захід сонця, гасла вдалині.
- Отак, – мовив Вітько і сплюнув.
Ніч зімкнулася за нами. З її темряви на нас раптово глянуло сто тисяч розлук і сто тисяч зустрічей. І колеса стукали свою столітню пісню. Колеса стукали по великій Сибірській магістралі, яка винесла на своєму просмаленому горбу новітню історію.
- Правильний його вчинок? – спитав Семко, підступаючи до мене і люто примружуючись.
Я не відповідаю, і ми лягаємо. Завтра о десятій вечора приїду. Завтра о десятій вечора розжарений до білого захід сонця зупиниться за моєю спиною. Засинаю і, засинаючи, чую голос:
- Павка ж бо, га?.. Навіть не випив!.. Друг був…
Семко вилаявся. І ми заснули. Ми, котрі втекли од заходу сонця.



Сонце в лелечому гнізді

Що думає чоловік, який не бачив жодного живого слона, ніколи не їздив у потязі, ані разу не був у театрі? Що думає він, сидячи на ґанку сільського клубу ніжного травневого вечора? Чи почувається нещасним? Анітрохи. Він сидить на ґанку цілком щасливий, увесь наповнений допитливістю і здивуванням цим прекрасним світом. Він готовий повірити чому завгодно, готовий що завгодно зрозуміти. Знайомий світ закінчується за далекими вербами, курна дорога через поле веде прямо до див і відкриттів. Він підставляє теплому промінню свою біляву голову і чекає, чи не закотиться сонце в лелече гніздо. Він сидів тут учора. І вчора він чекав на це диво. Але сонце прокотилося над полем і сіло десь у далекому лісі. Можливо, сьогодні воно сяде у гніздо? Учора він запитав:
- У гнізді сонцю буде тісно?
Йому відповіли:
- Дурню! Піди помий руки.
Йому відповіли:
- Сонце далеко. Воно ніколи не сяде в лелече гніздо.
Йому відповіли:
- Сонце саме по собі, земля сама по собі. Якби сонце сіло на землю, то б усе згоріло. Зрозумів?
Він зрозумів, але йому дуже хотілося вірити, що сонце може сісти в лелече гніздо. І він сподівався, що колись це станеться. Так сидить він на ґанку, чекаючи надзвичайного, несхожого на все те, що бачив. Коли сонце підпалило лелече житло, до клубу підкотила автівка. Вітько поскакав до неї. Набігли такі самі, як він, заблищали жовтими п’ятами. Цього тихого вечора на диво чекали всі кормопайківські дітлахи: до села приїхав театр. Автівка позадкувала до ґанку, відкрили борт. З кузова з’явилися фанерний будинок, потім складаний стіг сіна, паркан, пічка, прожектори, целофан, мальовнича гілка, сходи й багато іншого. Наприкінці на ґанок плеснулася згорнута в рулон місячна ніч. Усе це понесли на сцену і закрили завісу… За пів години на курну дорогу вискочив червоний автобус. Приїхали артисти. Вони попалили, поглянули на рудий захід сонця і зникли на сцені. З полів приходили глядачі. Прийшли дівчатка з Новоєльників, автівкою приїхали з Драготині. З радгоспу механізатор Сашко прикотив мотоциклом. Небо темніло, невидимі, витали в повітрі жуки. За клубом на траві механізатори перестали розрізняти масті карт. Це був час туги й образи всієї босоногої публіки. Вітько довідався, що до клубу його не пустять, відправлять спати. Але скажіть, хіба можна спати, коли через дорогу здійснюється диво? У дірку в завісі Вітько підгледів намальований на стіні місяць. Він слухав на сцені таємничий, мов крик нічного птаха, стукіт. Чи міг він тепер не бачити всієї решти? Відчинили двері. Увійшли й сіли в першому ряду десятикласниці. У їхніх руках цвіли черемхові гілки. Тимчасом артисти металися в кімнатці за сценою: гримуються, з переляканими обличчями бубонять ролі. Коли все було готово, раптом загасло світло. У залі було тихо, але артисти нервували. З’явився моторист і оголосив, що амперметр показує не в той бік. Почалося дослідження проводки.
- У разі чого, – розгладжуючи приклеєні вуса, мовив Лобановський, режисер і виконавець головної ролі, – покажемо при гаснику.
- А місячна ніч? Вона ж пропаде! – злякався зав. постановної частини.
- А грим? А нюанси? – заремствували виконавиці жіночих ролей.
Тоді кілька слів мовив Іван Петрович Велюга, учитель і артист народного театру.
- У вашому віці, – сказав він і пхикнув люлькою, на мить у темряві срібними іскрами блиснуло його сиве волосся, – у вашому віці я грав переважно при гасниках.
А в залі було тихо. У залі терпляче очікували початку. Глядачі просиділи в темряві пів години. ніхто не йшов спати. Цікаво було в цьому переповненому дерев’яному театрі згадувати розмови про те, що театр відживає свій вік. О пів на одинадцяту Вітько втік зі свого ліжка і за хвилину зайняв місце біля вікна, серед таких само, як він, глядачів, готових заревіти од цікавості. Вітько прилинув до стіни клубу. У залі було темно, а на сцені він побачив незвичайний стіг, незвичайного чоловіка, незвичайну рушницю. Чоловік поводився незвичайно. Усе це було освітлене незвичайним отруйно-синім світлом. І Вітькове серце застрибало від передчуття дива. Сонце сіло в лелече гніздо. Йшла друга дія. Вітько та його друзі потрапили в залу. Заворожені, вони сиділи на підлозі біля самої сцени. Зала сміялася, зала сердилася. Що ж буде з цим пройдою Левоном? Що зробить Лушка? Левон хитрує, відмовчується, строчить доноси. Лушка не знає, що робити.
- Кидай ти його! – раптово радять їй з середніх рядів. – Ну його, сопливого, мучитися з ним!
Припертий зусібіч, Левон виправляється. Усередині останньої дії знову загасло світло. Тут-таки хтось освітив сцену електричним ліхтариком. Потім з’явився другий ліхтарик. Потім третій. Цю повчальну історію про несвідомого колгоспника Левона скінчили при світлі електричних ліхтариків. Ніч закувала безмовні хати й верби над хатами. У небі над чорною землею застиг суворий місяць і завмерли чисті зорі – найдосконаліші декорації в найбільшому, найпрекраснішому, найправдивішому театрі. У клубі відчинилися двері, перебори гармоніки пронизали тишу. Заспівали, загомоніли, ударили в бубон.
- Зорі приклеєні до неба? – спитав Вітько, поглинач див.
Він не спав.




Оповідання Олександра Вампілова належать до раннього періоду його творчості – писані з кінця 1950-х до середини 1960-х рр. Публіковані переважно в радянській періодичній пресі, деякі - у посмертних книжкових виданнях автора.

[1] Слова з пушкінського «Євгенія Онєгіна» (Глава ІІ, строфа 1).
[2] Радянський фільм 1957 р. про шахрайство у продовольчій сфері. Здобув значну популярність (3-тє місце у всесоюзному прокаті) через актуальну тематику, музику А. Ешпая та участь М. Бернеса.
[3] Себто дурили (жарг.).
[4] Слова з пісні «Огней так много золотых», яка звучала в кінофільмі «Це сталося в Пенькові», популярному в СРСР наприкінці 50-ті й у 60-ті рр. ХХ ст.
[5] Натяк, пов'язаний зі словами романсу М. Глинки «Як солодко з тобою мені бути» (слова П. Риндіна).
[6] Початкові слова ліричного вірша А. Фета.
[7] Тайшет – містечко в Іркутській області Росії, за 670 км на північний схід від обласного центру. Свого часу було відомим місцем заслання радянських політичних в’язнів.
[8] Тут Семко – не прізвище, а зменшувальна форма від імені Семен.
[9] Павка – зменшувальна форма від Павла.


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-12-18 16:51:55
Переглядів сторінки твору 140
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.787
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2021.11.13 08:40
Автор у цю хвилину відсутній